Господарі персня

Неділя, 23 жовтня 1983 р., 15:00.

- Кучеряво живете, Лізонько, якщо ваша кицька грається срібними перснями, - мовив Михайло Львович, важко підіймаючись із крісла.

Ліза з подивом глянула на смугасту бешкетницю, яка всілася посеред килиму та витріщилася зеленими очима на ювеліра. На її вухах бовталися жмутки пилу, а в зубах дійсно було затиснуте невелике тьмяне кільце.

Ліза почервоніла:

- Ой вибачте! Це вона, мабуть, під диваном пилюку знайшла. Петре, я ж тобі казала всюди замести!

Десятирічний син Лізи, Петрик, аж ніяк не зреагував на її зауваження. Василь під'єднав йому ЕОМ до телевізору, тож тепер хлопець нічого не чув та не бачив.

Спираючись на свою тростину, Михайло Львович пришкандибав до тварини та простягнув до неї руку.

- А ну, дай-но сюди.

Кішка зробила "великі очі", але кільця не віддала. Навпаки, вона припала до підлоги, притиснула вуха до голови й замахнулася на Михайла Львовича лапою.

– А вона може подряпати? – старий застиг у напівзігнутому положенні й подивився на Лізу.

– Баська, а ну віддай! - підхопилась з місця Ліза.

Кішка підстрибнула та прожогом помчалась крізь кімнату до коридору, штовхнувши по дорозі Петрика.

– Ай!

– Тримай її, кажу! - крикнула Ліза.

Хлопчина побачив нову розвагу і кинувся грати у "лови кішки". Квартира одразу ж наповнилася радісними криками, тупотом ніг і грюкотом від перекинутого стільця.

– Я ж просив не шуміти, коли я працюю!

Із Петрикової кімнати виглянув Василь (волосся розпатлане, в руці аркуш та олівець):

– Петре, я для чого тобі включив гру? Щоб ти мені не заважав!

– Тримай її, тату!

Кішка вискочила з кухні та відчайдушно задряпала кігтями по лінолеуму, намагаючись перебороти занос. Василь швидко нагнувся та схопив її поперек тулуба, а Ліза почала витягати кільце з її рота. Кішка обурено гурчала й пручалась.

– Є! – переможно вигукнула Ліза, розглядаючи на своїй долоні невеличке кільце.

Баська вивернулася з рук, заскочила у кімнату, стрибнула на стіл, а потім на шафу.

– Що тут відбувається? – запитав Василь.

– Це я в тебе хочу спитати, – сказала Ліза. – Скажи мені, будь ласка, звідкіля в нас під диваном знайшовся жіночий срібний перстень?!

Василь замість того, щоб згоріти від сорому, знизав плечима:

- Ну то він, мабуть, твій або твоєї мами.

- У мами золота каблучка. А мені ти ще не подарував стільки перснів, щоб я хоч з чимось могла переплутати свою обручку.

Василь не встиг образитись на таке зауваження, як Михайло Львович взяв із Лізиної долоні кільце й почав уважно його розглядати.

- Гадаю, вам, Лізо, нема про що хвилюватись. Жодна жінка не доведе свою прикрасу до такого ганебного стану. Цей перстень давно ніхто не носив. Він дуже довго пролежав у землі.

Василь подивився на старого так, що одразу стало зрозуміло: він не тільки не пам'ятає, як звати Михайла Львовича, але й взагалі не розуміє, хто він такий і що він робить у його квартирі.

- А ви впевнені, що це срібло? – запитала Ліза.

Михайло Львович посміхнувся:

- Абсолютно впевнений. Все своє життя, Лізо, я мав справу зі шляхетними металами. Від руди до витончених витворів мистецтва. Так що впізнаю їх у будь-якому вигляді.

Він дошкутильгав до столу, всівся в крісло, відсунув від себе філіжанку з кавою (гарна кава, Іван, колега Василя, десь діставав справжню каву у зернах. Ліза сама смажила її дома на пательні й молола), вийняв зі свого старенького портфеля флакончик, хустинки, пінцет, натягнув рукавички й обережно почав витирати кільце хустинкою, вмочивши її в рідину з флакона.

Родина підійшла до столу й мовчки спостерігала за його рухами.

- Ось що вийшло, – сказав Михайло Львович, обережно промокаючи кільце сухою м'якою хусткою. – Треба ще попрацювати, але вже видно що це – дивовижна робота. Старовинна робота.

Ювелір обережно тримав перстень пінцетом. Всі схилилися над ним. Перстень був зроблений зі срібних ниток, переплетених між собою так, що вийшов тонкий канатик, скручений кільцями. На нього через рівні відстані були нанизані невеличкі срібні крапельки, на поверхні яких сяяли золоті іскри. До кінців канатика кріпилися глухі закріпки для коштовного каміння із позолоченими денцями. Самі камінці, видно, давно були втрачені.

– Схоже на якийсь кабель з двома роз'ємами, – хмикнув Василь.

Михайло Львович подивився на Василя так, ніби щойно пережив найбільше розчарування в житті. Ліза схопила чоловіка за лікоть, відвела у бік та зашипіла:

– Слухай! Не ганьби мене. Ну не можна ж бути таким … обмеженим. Ти геть у всьому бачиш тільки свої машини!

– Можна бути таким, чи не можна, не в цьому питання, – відповів Василь. – Це дорогий перстень. І він не наш. Ми повинні повернути його господарям.

– Як ти його повернеш? Де ти знайдеш його господарів?

– Все дуже просто: треба подати оголошення до газети.

– Ти мене вражаєш! Ніби й розумний чоловік, а простих речей не розумієш.

Василь смикнув плечима та пішов ображатись до Петрикової кімнати. Ліза повернулася до Михайла Львовича.

– Вибачте, – сказала вона, – чоловік останнім часом дуже завантажений роботою.

Михайло Львович із розумінням кивнув головою.

– Пише дисертацію.

Михайло Львович рухом брів продемонстрував своє захоплення.

– Я помітив, що ваш чоловік – справжня людина науки. У вас вдома навіть є цей дивний електронний пристрій.

Він показав на ЕОМ, якою вже бавився Петрик.

– Це електронна машина для виконання обчислень, – пояснила Ліза. – Її дістали у ФРН. У нас хочуть зробити таку ж. Василь займається цим та іноді приносить її з роботи, щоб вихідними працювати вдома. А поки він пише дисертацію, з нею грається Петрик. Хоч якась тиша настає у квартирі.

– Вашого чоловіка дуже цінують по роботі.

– Звісно. Він же головний спеціаліст…

Михайло Львович застережливо підняв руку:

– Лізо, гадаю, не дуже розумно розповідати, де та ким працює ваш чоловік.

Ліза остовпіла з відкритим ротом. Вона пригадала, що підприємство, де працює її чоловік, секретне. Пригадала як він нервував, коли влаштовувався туди. Як збирав довідки. Як писав на неї, її батьків, своїх батьків незчисленні анкети. Як жалівся на постійні перевірки. А щоб він міг брати роботу додому, його керівник, якійсь академік (його ім'я Василь не називав), змушений був навіть комусь телефонувати.

Михайло Львович помітив її розгубленість і заспокійливо засміявся:

– Не хвилюйтесь. Все, що почув або побачив Михайло Львович, залишиться у Михайла Львовича. Давайте, краще, розглянемо нашу знахідку. До речі, ви можете сказати, як вона потрапила до вашої квартири?

Ліза розгублено покачала головою:

– Гадки не маю. Я нічого такого не приносила. Василь теж не міг. Він якщо приносить з щось роботи, то труситься над цим, мов навіжений. Він всі свої залізяки знає в обличчя й нічого з них не губить. Нещодавно Петрик потягнув без дозволу цей ЕОМ, так дома таке було…

Ліза на мить зупинилася й сказала:

– Може Петрик? Він увесь час таскає до квартири якійсь мотлох. Петрик, це не ти приніс цього персня? Агов, Петре! Я кого питаю?!

– Не знаю, мам! Не пам'ятаю, мам! Я потім все зроблю! – відповів Петрик, не відриваючи погляд від екрану.

– Спитаємо пізніше, – вирішив Михайло Львович.

Він продовжив розглядати перстень крізь збільшуване скло.

– Дуже, дуже тонка робота, – казав він. – Зараз так не роблять. Мало кому сьогодні потрібні витвори мистецтва. Люди відносяться до коштовного каміння та шляхетних металів тільки, як до вкладення капіталу. Як на можливість похизуватись своєю заможністю. Вони не бачать красу, їм тільки потрібно більше золота та більше коштовностей. Ви, Лізо, людина мистецтва й повинні мене зрозуміти… Колись читав в одному романі, як пірат переплавив награбоване золото на великий золотий ланцюг. З сумом усвідомлюю, що для багатьох наших людей здоровезний золотий ланцюг – це межа їхньої уяви. А ось це перстень – дивовижна робота... І дуже дивна. Є тут дещо, що мені не зрозуміло.

Михайло Львович почав розглядати внутрішню поверхню персня. На ній були нанесені золотом незрозумілі символи: маленькі квадратики, в середині яких крізь лупу можна було розгледіти тонкі прямі й криві лінії, кружечки та інші геометричні фігури. Більшість квадратів були об'єднані в групи по декілька штук, але зустрічались і поодинокі, наприклад, біля закріпок.

– Зазвичай, тут ставлять пробу. Перстень, звісно, могли зробити за давніх часів, коли ще не існувало пробірних палат, але майстри завжди ставили клейма на свої вироби. Могли зобразити ім'я або герб господаря персня. Ставили містичні знаки. Але таких символів я ніколи не бачив. Може, якісь ієрогліфи?

Михайло Львович обережно поклав перстень на хустинку.

– От що я запропоную вам Лізо. У цього персня може бути дуже цікава історія. Я б хотів, якщо ви, звісно, не заперечуєте, показати його спеціалістам. Тоді я зможу назвати вам його реальну вартість.

– А у вас є знайомі спеціалісти по ієрогліфам? – запитала Ліза.

– Голубонька, – засміявся Михайло Львович, – я знаю всіх поважних людей міста Києва. А всі поважні люди знають мене.

І Ліза погодилась, бо їй дуже полестило, що вони з чоловіком потрапили до кола поважних людей міста Києва.

– От і добре, – сказав Михайло Львович. – Коли я все з'ясую, то зв'яжусь із вами. А ваше замовлення на сережки я беру до роботи.

* * *

П'ятниця, 18 листопада 1983 р., 17:00.

Коли в квартирі Бондарів задзеленчав дверний дзвінок, Ліза одразу відчинила, навіть не подивившись у вічко. Вона чекала на Михайла Львовича. Той подзвонив годину тому, сказав, що в нього цікаві новини щодо персня й що він швидко приїде. Але замість Михайла Львовича до квартири заскочила струнка, молода жінка, яка немов зійшла зі сторінок модного закордонного журналу. Білі джинси до кісточок, червоний блейзер, червоний капелюшок із полями, кольорова косинка на шиї, маленькі окуляри в золотавій оправі, елегантна, червона сумочка – все вочевидь було завезено з-за кордону. У її вухах сяяли камінцями золоті сережки, на вказівному пальці лівої руки – золота обручка. Не проста, як у Лізи, з державного магазину, а витончена з брильянтом. А ще золоті персні з камінцями на кожному пальці правої руки.

"В такому вигляді театри відвідують, а не в чужі квартири вдираються," – подумала Ліза та запитала:

¬– Ви хто?!

– Добривечір, добривечір! – заторохкотіла жінка. – Тут Бондарі живуть?

– Так, це ми, – відповіла Ліза.

– Я – Оксана.

Жінка простягнула руку немов для рукостискання, але Ліза обійшла цей жест увагою. Тоді Оксана махнула рукою в сторону дверей:

– А це мій чоловік Сергій.

У квартиру сунувся високий чолов'яга в чорному костюмі з чорною вузькою краваткою та великих чорних окулярах. У руці он тримав чорний, шкіряний чемоданчик-"дипломат". На зап'ястку блимнув золотом дорогий годинник.

– Доброго здоров’я, – привітався Сергій, знімаючи капелюха.

На його обличчі застиг той ввічливо-відсторонений вираз, який з'являвся у Василя, коли вони приїжджали до Лізиних батьків.

– А це моя дочка Катруся.

Дівчині було років шістнадцять-сімнадцять. Забагато косметики на обличчі, распатлане волосся з фіолетовим пасмом, страшна, завелика шкіряна куртка, подерті на колінах джинси ("Джинси, звісно, дорога річ, але матуся все ж таки могла б підібрати собі джинси за розміром, а дочці зашити дірки", – зловтішно подумала Ліза) та високі, грубі, шнуровані черевики. Невдоволений вираз обличчя. Невдоволений погляд очей. Щелепи ліниво рухаються, пережовуючи гумку. Усім своїм виглядом дівчина відкрито демонструвала своє небажання бути тут.

– Дай бо!.. – сказала Катруся.

Сергій смикнув її за руку.

– А ми за оголошенням, – повідомила Оксана.

– Яким оголошенням? – здивувалась Ліза. – Ми жодних оголошень не давали.

– Як так!? – у свою чергу здивувалась Оксана. – Ось в газеті написано, що ви знайшли срібного персня. Тут ваше прізвище, адреса й телефон.

Ліза збентежено подивилася на складену газету, що дала їй Оксана. В очі одразу ж впало обведене червоним олівцем оголошення щодо знайденої прикраси. "Це точно Василь зробив", – закипаючи вирішила вона.

– Ми були у друзів й побачили цю газету, – торохтіла Оксана. – Одразу ж викликали таксі та поїхали до вас. Це від моєї бабусі залишилось. Вона працювала в торговому представництві в Китаї, звідти й привезла.

Оксана тихо зітхнула: ці люди дійсно походили на тих, у кого міг завалятися старовинний перстень.

– Ви хоч би подзвонили, – сказала вона.

– На жаль там, де ми були, немає телефону, – відповіла Оксана.

Задзеленчав телефон.

– Я затримаюсь на роботі, – почула Ліза голос Василя. – Завтра начальник запросив всіх до себе на дачу. Іван повезе нас своїм автомобілем.

– Це ти дав оголошення щодо знайденого персня? – запитала Ліза, намагаючись не кричати при сторонніх.

– Так, сьогодні. А що вже надрукували? Мені сказали, що раніше понеділка не зроблять, – спокійно відповів Василь.

– І як ти додумався до цього, мій генію? – поцікавилась Ліза лагідним тоном, від якого десь обов'язково повинні були перегоріти дроти.

– Я ж сказав, що перстень потрібно віддати господарям. Нам чужого не треба, – у голосі Василя не було й натяку на каяття.

Ліза з силою поклала слухавку на апарат.

– Так це ми давали, – відповіла вона. – Але персня в мене зараз нема.

– А де ж він? – запитала Оксана.

– Я віддала його ювеліру.

– Ой, а як нам його знайти?! А не підкажете адресу та телефон? Ми б одразу ж до нього поїхали!

Розгубившись від такого натиску, Ліза сказала:

– Він саме сьогодні збирався приїхати до мене.

– Ой, як чудово виходить! – вигукнула Оксана. – Тоді ми у вас посидимо, поки він не з'явиться. Ви не хвилюйтесь, часу в нас вдосталь.

І вони без жодних вагань поперлись у взутті до кімнати. Дивуючись такому нахабству, Ліза швиденько сказала:

– Зараз я дам вам капці.

Гості почали знімати взуття та одягати капці. Збентежена такою кількістю незнайомих людей Баська помчала до кухні, перекинув дорогою білі туфлі Оксани червоними підошвами догори.

Ліза вирішила бути чемною господинею й запитала:

– Не бажаєте чаю?

Гості не відмовились. Поки Ліза кип'ятила на кухні чайника та діставала печиво, з кімнати приплентався Петрик.

– Це вони за перснем прийшли? – поцікавився він. – Не віддавай. Вони занадто зарозумілі. Оця діваха, як увійшла до кімнати, так одразу ж тицьнула в нашу ЕОМ і назвала її "старим залізяччям".

– А от за це ти батьку подякуєш, коли він додому повернеться, – відповіла Ліза.

Вона заварила чай, поставила на тацю чайник, тарілку з печивом і пішла до кімнати. Оксана вмостилась у крісло та дістала "Мальборо". Сергій сидів за столом і знуджено розглядав корінці книг Василя на полках та його прилади у шафі. Катруся сиділа на стільці біля самих дверей, жувала гумку й виказувала своє невдоволення.

Ліза поставила тацю на стіл, дістала з серванта чашки від парадного сервізу й запитала, розливаючи чай:

– Прошу вибачення, а не могли б ви описати ваш перстень? Самі розумієте…

– Ой що ви, не хвилюйтеся! Звісно, на таку старовинну річ багато хто може спокуситися, – посміхнулася Оксана та не запинаючись відповіла на прохання.

Ліза вже збагнула, що перед нею сидять справжні господарі персня, але все ж таки зауважила:

– Все це було написано у оголошенні. Може, ви назвете якусь особливу деталь, про яку ми не писали.

Відставив мізинець, Оксана двома пальцями обережно взяла чашку й відповіла:

– Так, звісно. На внутрішній поверхні персня є написи.

– Що за написи? – наполягала Ліза.

– Не знаю, – просто сказала Оксана. – Якісь ієрогліфи були.

– Може ви їх намалюєте?

Оксана засміялась:

– Ой та що ви! Я ж зовсім не розумію китайську. Ну щось на кшталт цього.

Вона поставила чашку, дістала з сумочки нотатник і швидко зобразила на аркуші декілька квадратиків із незрозумілими лініями та геометричними фігурами усередині. Вийшло дуже схоже й Ліза здалась.

– А як же ви загубили такого цінного персня? – запитала вона.

– О! Це ну дуже цікава історія! – з натиском промовила Оксана й кинула гнівний погляд спочатку на Сергія, а потім на Катрусю.

Сергій погляд проігнорував, а Катруся гучно чвакнула гумкою та закотила очі під лоба.

– Після смерті моєї бабусі ми розбирали її речі та знайшли цілу коробку з якоюсь металевою, брудною дрібнотою, що здалася мені схожою на уламки ювелірних виробів, – розповідала Оксана. – Там був і цей перстень. Я сказала Сергію, щоб він відніс все до ювеліра, щоб почистити та розібратись, що там є.

– Я був зайнятий, – роздратовано відповів Сергій.

– Він завжди зайнятий, – невдоволено сказала Оксана. – То ж мій дорогий чоловік не придумав нічого кращого, ніж послати туди нашу донечку. А вона замість того, щоб одразу піти до ювеліра, десь провешталась з друзями та загубила коробку.

– Та, ма! – Катруся знов закотила очі.

– Тож я хочу спитати вас, Лізо, ви не знаходили разом з перснем коробки?

– Я взагалі не розумію, звідки цей перстень у нас взявся. Його, певне, Петрик приніс, але він навіть не пам'ятає, коли це було.

У двері подзвонили. Ліза пішла відкривати. На порозі стояв збуджений Михайло Львович.

– Ваш перстень, Лізо, це щось неймовірне! – заговорив він, як тільки увійшов до квартири. – Ще коли я його розглядав, то помітив дивні речі. Нитки, з яких сплетено перстень, кожна окремо прикріплена до закріпок. Навіщо? Можна ж було припаяти всі разом. А ще з кожної кульки виглядають десятки маленьких золотих скалок. Ними ж можна подертися! А напис! Мені сказали, що його зроблено способом, схожим на гальванічне напилення золота. Та ви ж розумієте, що давні майстри не знали такої технології! А сам напис ніхто не може прочитати! Я зустрівся з Розалією Казимирівною. Це моя клієнтка. Людина з надзвичайним почуттям прекрасного. Вона науковець, і, смію вас запевнити, краще за всіх знається на ієрогліфах. Так от, це не китайські, не японські та не корейські ієрогліфи. І не давньоєгипетські чи якісь інші. Вся її кафедра іноземних мов дивилась напис, і ніхто не міг пригадати нічого подібного. Розалія Казимирівна хоче написати до Інституту етнографії в Москві. До речі, там є спеціаліст з писемності майя. Але вона побоюється, що й там не зможуть прочитати напис. Далі я пішов до чоловіка однієї моєї клієнтки, який завідує металографічною лабораторією на одному підприємстві. Він дослідив перстень. І от що маємо. Перш за все, матеріал персня це сплав срібла й платини. І жодних домішок! І щоб такий сплав потемнів, він повинен був довго пролежати в дуже несприятливих умовах. Всі нитки, з яких сплетено персень, самі сплетені з тонких волосинок. Ці тисячі волосинок покриті якоюсь прозорою речовиною, яка не пропускає електрику, Вони проходять крізь закріпки, а їх кінцівки покриті золотом. Жодний майстер в усьому світі такого не зробить! А кульки! Вони не просто відлиті зі срібла. Встановлено, що всередині вони мають дуже складну структуру. Тож для виготовлення цього персня застосовувались такі технології, які в сучасному світі так просто не знайдеш. Може, десь в оборонці є щось подібне. Так що всі в захваті від вашого персня й всі бажають дослідити його якнайскоріше…

– Прийшли господарі персня, – Ліза нарешті змогла вставити слово. – Вони у кімнаті.

– Як цікаво! – вигукнув Михайло Львович. – Дайте я на них подивлюся!

Він пошкутильгав до кімнати, а Ліза залишилась у коридорі. Все, що вона почула, почало складатись у дивну картину. Отже, Оксана брехала їй, що перстень старовинний. Навпаки, він настільки сучасний, що мало хто міг його зробити. Так що жодна бабуся з Китаю тут ні до чого. Напис на персні стало видно тільки тоді, коли Михайло Львович його очистив, тож Оксана не могла бачити символи. А дивна поведінка гостей, їх одяг, незрозумілі слова! Як дівчина назвала їх ЕОМ? "Старим залізом"? А де вона могла бачити більш сучасну техніку? Їй знову пригадалось, як Василь проходив перевірку, й все стало на свої місця.

Вони шпигуни. Звісно їх цікавить Василь та його секретне підприємство. А може ця ЕОМ? Її хтось таємно вивіз з ФРН. Може вони хочуть забрати її, щоб радянські вчені не розкрили її таємниць? А може це вони підкинули до їхньої квартири цього "персня", щоб проникнути сюди? А Ліза залишила їх одних в кімнаті! Може вони там вже мікрофонів понатикали!

А що ж тепер робити? Зателефонувати до КДБ? Але вона не знає їх телефону. Треба викликати міліцію, сказати, що до квартири вдерлись злодії. А потім міліціонери вже самі відправлять гостей куди треба.

Ліза взяла слухавку, але сильна чоловіча рука висунулась з-за її спини й примусила покласти слухавку на місце.

– Не треба нікуди телефонувати, – пролунав позаду голос Сергія. – Краще повернемось до кімнати та спокійно поговоримо.

Щойно вони зайшли до кімнати, кров вдарила Лізі у голову. Оксана тримала Петрика лівою рукою за плече, а правою гладила його по голові. В електричному освітленні один з її камінців блимав моторошним синім світлом.

– Так ви з Грицем знайшли цю коробку на будівництві? – запитала вона пильно дивлячись хлопцеві в очі.

– Так.

– Сорок два дні тому?

– Так.

– Її викопав екскаватор, коли рив котлован під будівлю?

– Так.

– А потім ви з Грицем побилися за неї, і ти приніс її додому?

– Так.

– І вона десь у твоїй кімнаті?

– Так.

– Молодчина! – похвалила Оксана. – Ти добре вчинив! Можеш собою пишатись!

– Не торкайся мого сина! – крикнула Ліза скинув оціпеніння.

Вона підскочила до Петрика, ухопила його за плечі, вирвала з рук Оксани та позадкувала до дверей, тягнучи сина за собою. Той в'яло перебирав ногами.

– Не наближайтесь! – крикнула Ліза. – Я знаю хто ви. Ви шпигуни! Забирайтесь геть! Я покличу на допомогу, приїде міліція та всіх вас заарештує!

На тумбі біля дверей стояла кришталева ваза, дарунок батьків Василя. Можна стукнути нею Сергія, потім заскочити до синової кімнати, розбити там вікно й покликати на допомогу.

Краєм ока Ліза побачила, як Катруся трохи піднялася зі стільця та розвернулася до неї.

– Стійте, – сказав Сергій тихо та м'яко, але настільки власно, що Ліза немов прилипла до підлоги.

Катруся знов всілася на стілець і, мов нічого не відбулося, видула із жуйки пухир.

– По-перше, Єлизавето Іванівно, ніколи не кажіть працівникам спецслужб, що ви їх розкрили. Розкритий спецслужбовець, щоб зберегти свою таємницю, може завдатися до дуже неприємних заходів. По-друге, запевняю вас, що тут у кімнаті є лише один, давно вже колишній шпигун. Проте він луб'яний та давно реабілітований. Так, Мойсею Лейбовичу?

– Ви ще й жартуєте! – простогнав блідий ювелір. – І звідки ви знаєте моє ім'я?!

Він сидів у кріслі, завалившись на лівий бік, і тримався руками за груди. Його чоло вкривали крупні краплі поту.

– Ми знаємо все, – відповів Сергій. – І по-третє, Лізо. Не треба нікого викликати. Ми вже тут.

Він дістав із внутрішньої кишені піджака посвідчення у червоній палітурці, розкрив його й сунув Лізі майже під носа. Вона побачила червоний щит з гербом, напис "КДБ СРСР", і кімната поплила в неї перед очима.

"Чому?! Чому вони прийшли?! – запанікувала вона. – Мабуть через те, що ми речі купили у спекулянта. А може я десь ляпнула про роботу Василя?! А хто настукав? Невже Михайло Львович?!"

Сергій повернувся до ювеліра та теж показав йому своє посвідчення. Той захрипів і почав стікати з крісла на підлогу.

– Сержанте!

Катруся зірвалася з місця й, хоч сама була значно менша за старого, спритно підхопила його та легко повернула у крісло. Тут Ліза подумала, що Катруся, схоже, не таке вже й дівчисько, просто вона маленька й худорлява.

– Ліки є? – запитала Катруся ювеліра.

– У кишені.

Оксана всадила Лізу та Петрика на диван, Сергій повернувся на своє місце за стіл і витягнув з "дипломата" чорну теку.

– Капітане, – звернувся він до Оксани, – ви йдіть із хлопцем до його кімнати та пошукайте прилад, а я поки що заповню папери. Єлизавето Іванівно, Мойсею Лейбовичу, потрібні ваші паспорти.

Оксана взяла Петрика за плече, й вони вийшли з кімнати. Ліза піднялася і пішла до шафи, де в коробці лежав її паспорт. Сергій дістав із теки бланки, переклав їх копіркою та почав швидко писати.

На превеликий подив Лізи Оксана та Петрик повернулися за десять хвилин. Оксана тримала у руці сталеву, брудну, зім'яту коробку, в середині якої щось з гуркотом перекатувалось. Її обличчя сяяло невимовним щастям. Петрик теж задоволено посміхався.

– Це воно?! – запитала Катруся, підскакуючи до столу.

Оксана обережно, мов великий скарб, поставила коробку на стіл. Сергій підняв кришку. Коробка була заповнення незрозумілим брудним, металевим сміттям, кам'яними кубиками та ще чимось.

– Тут все? – запитав Сергій.

– Все. Все, що хлопці знайшли. Нічого не загубилося!

– Добре, – із задоволенням сказав Сергій та повернувся до ювеліра: – Мойсею Лейбовичу, віддайте, будь ласка, персня.

Ювелір з превеликим жалем витягнув зі свого портфеля невеличку скриньку й дістав з неї персня. Сергій взяв його, поклав до коробки, закрив її та сховав у своєму "дипломаті".

– Пречудово! – вигукнув він. – Більше нам нічого не треба. Але перед тим, як ми підемо, вам доведеться підписати деякі папери. Перш за все, це підписка щодо нерозголошення державної таємниці. Ви нікому не повинні розповідати про те, що зараз тут відбулося. Навіть чоловіку, Єлизавето Іванівно!

Він поклав перед Лізою та Михайлом Львовичем бланки. Ліза підписала свій не читаючи, а ювелір довго вивчав кожну букву.

– З молодого чоловіка ми підписку не беремо. Я впевнений, що він вміє берегти таємниці. Він же справжній розвідник.

Сергій підморгнув Петрику, а той зашарівся від задоволення.

– Тепер, Єлизавето Іванівно, будь ласка, підпишіть протокол огляду приміщення та акт про вилучення. І ви, Мойсею Лейбовичу, теж. Як свідок.

Ювелір приснув:

– Вже ким-ким, начальнику, а свідком бути не доводилося!..

– А що то було? – запитала Ліза, набравшись сміливості. – Той "перстень" і та коробка.

Сергій на секунду замислився.

– Це державна таємниця. Ми не бажаємо привертати до цих речей увагу, тому й пішли на цей маскарад. Нажаль ви, Єлизавето Іванівно, виявилися дуже кмітливою та "розкусили" нас. Тож ви вже в курсі, і я можу вам дещо розповісти. Все одно ви дали підписку. Справа в тому, що минулого року Китай запустив над нашою країною супутника-шпигуна.

– Як так?! – вигукнув Петрик. – Вони ж за нас!

Сергій повернувся до Петрика й сказав:

– Розумієш, хлопчику, в історії нашої країни були такі секретні події, що вони навіть не ввійшли до твоїх підручників.

І продовжив:

– Супутник цей несподівано, – тут Сергій значущо посміхнувся, – зійшов з орбіти й згорів в атмосфері. Але деякі його частини впали на землю. І ця коробка – одна з них.

Він взяв третій бланк, піднявся й урочисто промовив:

– Від імені Радянського Уряду вам, Єлизавето Іванівно, та вам, Петре Васильовичу, оголошується подяка за неоціненну поміч у справі захисту Радянської Держави. Ви також нагороджуєтесь…

– Орденом! – вигукнув Петрик.

– Ні не орденом, – посміхнувся Сергій, – а лише маленькою грошовою премією. Єлизавето Іванівно, розпишіться, будь ласка тут. А ви, Мойсею Лейбовичу, тут. Як свідок.

Поки вони підписували, Сергій дістав із "дипломата" пачку грошей, розірвав банківську обгортку та відрахував два десятки банкнот по сто карбованців. Потім він забрав підписані документи, сховав їх у свій "дипломат" і сказав:

– Тепер ми вас залишаємо. На все добре. Проводжати нас не треба.

Катруся пропустила поперед себе Сергія та Оксану й перед тим, як вийти з кімнати, сказала:

– Стережіться! Не гасайте слизькими дорогами на автомобілі! І чоловікові це перекажіть. Та його приятелю також.

– Сержанте!

Гості ще пововтузились, перевзуваючись у тісному коридорі, а потім зачинили двері.

Ліза потроху заспокоювалась. По її тілу розливалась приємна втома. Серце вже не колотилось. Події, що щойно відбулися, розпливалися і покривались млою. Та й обличчя гостей пригадувались вже не дуже чітко. Вона собі мріяла, як маючи на руках більш ніж річну зарплатню вчителя, кине осоружну роботу в школі та серйозно візьметься до малювання.

* * *

П'ятниця, 18 листопада 1983 р., 21:20.

– Мій генерале, доповідаю. Радянські космонавти закінчили дослідження та колонізацію Венери. Під час цього процесу вони, на власних прикладах, перевиховали американського шпигуна. Хорошого, як виявилося, хлопця, якого ницо обманув капіталістичний світ. Зрештою, він укоротив собі віку через докори сумління, викликані спогадами про своє шпигунське минуле, – повідомила "Оксана".

– Краще б ти проаналізувала на чому ми сьогодні схибили, – буркнув "Сергій". – І запам'ятай, що форма звертання до командира "мій генерале" тут не використовується. Слід казати "товаришу генерале". Зрозуміло, товаришу капітане?

Він сидів за столом і чистив забрані в Бондарів речі.

– Зрозуміло, товаришу генерале, – відповіла "Оксана". – Все зроблено, товаришу генерале. Аналізи здані, товаришу генерале.

Вона поклала на полицю пошарпану книжку без обкладинки, яку щойно закінчила читати, взяла іншу й сіла на стареньку койку з панцирною сіткою, застелену старенькою білизною.

– А чому ти зробив мене капітаном? В моєму віці тут багато хто давно вже полковники.

– У твоєму віці тут багато хто вже покійники. Оця Ліза останні клепки втратила б, якби дізналась, що ти у два із половиною рази старша за неї.

"Кдбісти" знаходились у маленькій прибудові до приватного будинку в передмісті Києва, яку господарі здавали під житло й яка вже три дні слугувала їм "базою".

– А я, виходить, "сержант". Може мене пора "підвищити"? Допоки я у вас буду грати школярок?

"Катруся" сиділа біля вікна (макіяж відсутній, волосся зібране у хвіст, фіолетове пасмо зникло), невдоволено оглядала дірки на своїх джинсах, та час від часу кидала погляд на газету, що лежала на підвіконні.

– Доти, доки не полишиш згубну звичку хапатись за зброю при будь-яких ознаках небезпеки, як це було сьогодні, – відповів "Сергій". – До речі, тут підлітки, коли вітаються, не говорять "Дай Боже здоров'я". Кажи "Хело".

– Це ж американізм! – здивувалась "Катруся".

– Саме так. І замість "стережіться" треба було казати "бережіть себе". Ми ледь не провалилися на таких дрібницях. Так що два місяці на підготовку операції – це замало.

– Особливо, якщо врахувати, що ти тиждень провалявся без свідомості у київському шпиталі, після того як на Луганщині тебе переїхав танк. Потім ми тиждень намагалися тебе викрасти. А потім на восьмій базі наші лікарі два тижні збирали тебе по частинах, – зауважила "Оксана".

Вона швидко гортала сторінки, миттєво запам'ятовувала та аналізувала текст, спостерігаючи при цьому через вікно за вулицею.

– Радянські моряки з науково-дослідницького судна під час мирного дослідження Світового Океану виявляють на океанському дні таємну американську військову базу, де імперіалісти випробовують нову зброю масового знищення, – переказала вона зміст книги.

– Знищ негайно! – наказав "Сергій". – На дату подивись! Ти що із собою її притягла?

– От дочитаю та знищу, – відповіла "Оксана".

– Навіщо тобі це? – запитав "Сергій".

– Хотіла дізнатись, як вони уявляють нас, але здебільшого розширюю своє уявлення про них. І цікаво дослідити, як суспільний світогляд впливає на літературу та навпаки.

– Тобі слід було йти в дослідники, а не в розвідники, – зауважив "Сергій".

– Чому ви не сказали їм правду? – несподівано запитала "Катруся".

"Оксана" подивилась на дівчину і мовчки показала їй книгу. "Сергій" припинив чистити уламки й задумливо мовив:

– Правду? А що б я їм сказав? Що ми команда рятувальників із далекого для них майбутнього? Шукаємо експедицію, що зникла безвісті вісімсот років тому, коли спалили Київ? Що наш комп'ютер знайшов газету з їх оголошенням та упізнав у "персні" один з елементів маяку, який кожен мандрівник бере із собою, щоб у разі потреби подати сигнал про допомогу? Що хазяїн цього маяку зник, а сам прилад вісімсот років пролежав у землі?

"Сергій" дістав невеличкий, розміром з трикопійкову монету диск і поставив його в ледь примітне кругле заглиблення у середині коробки. У ту ж мить над коробкою виріс великий кущ із білих плям, з'єднаних між собою тонкими білими нитками.

– І чому не сказав? – запитала "Катруся".

– Навіщо? Нам потрібно, щоб люди допомагали нам зі своєї волі. І не має значення ким вони нас при цьому уявляють. Звісно, на крайній випадок, якби Ліза та Петрик не пішли на контакт, ми могли б відключити всіх з паралізаторів, а потім обшукати квартиру. Та була велика вірогідність, що цей "перстень" залишився б нашою єдиною знахідкою. Ми, навіть, не змогли б витягнути з хлопця потрібні спогади, бо сканування мозку не дуже допомагає, якщо людина не бажає співпрацювати.

З комп’ютера, що був у вигляді годинника на зап'ястку "Сергія", випливло віконце сканера та повисло над столом. "Сергій" обережно брав пінцетом металевий дріб'язок (і не звичайним пінцетом, як у Михайла Львовича, а особливим, що був ніби невидимим продовженням його пальців і міг найобережнішим чином схопити найдрібнішу порошинку) і підносив до вікна. Комп'ютер зчитував з поверхонь знаки, вишукував у своїй пам'яті потрібну інформацію й виводив її на другому вікні, що висіло у повітрі перед очами "Сергія". Той невдоволено хитав головою. Більша частина знаків була сильно пошкоджена, і комп’ютер нічого не міг розібрати. Тоді "Сергій" ставив деталь на одну з білих плям на примарному "кущі" й брав іншу.

– Якби ми мали справу з дітьми, можна було б спробувати сказати їм правду. Дитяча фантазія включає у себе і мандрівників у часі, і прибульців, і шпигунів, і, навіть, чаклунів у чудернацьких капелюхах. Але найчастіше це не спрацює. Люди сприймають дійсність через свій вже сформований світогляд, що спотворює її на догоду їх уявній картині світу. Нам потрібно визначити цю картину й підлаштуватись під неї так, щоб наші дії визвали у людей бажання співпрацювати. Ліза вважала, що володіти таким перснем можуть тільки заможні люди, з яких можна отримати винагороду, і ми розіграли з себе таких людей. Потім, коли ювелір поділився з нею своїми відкриттями, вона вирішила, що ми шпигуни, тому ми прикинулися кдбістами. Як би ми сказали Лізі, про мандрівки у часі, вона б ще більше впевнилася, що ми шпигуни. Досвід Лізи каже, що мандрівників у часі не існує, а шпигунів і кдбістів – досхочу. І чим більше ми її переконували та надавали доказів, тим більше вона нам не вірила. Більшість людей схильна до останнього відстоювати свою картину миру, навіть всупереч фактам. Вони просто відкидатимуть їх. А так наша легенда збіглась з її світоглядом, і вона нам допомогла. У кожній ситуації треба підбирати правильний ключик до людей. І звертати уваги на дрібниці. А то, мій "сержанте", несподівано виявляється, що такі джинси у цей час були розповсюджені тільки на Заході та ще й у панківському середовищі. Та й лубутени, мій "капітане", ще не створені.

"Катруся" кивнула й свистом викликала невеличкого павукоподібного робота. Він схопив її джинси та почав швидко зрощувати нитки у дірках на колінах, що стануть модними в десятих роках ХХІ сторіччя. Швів після себе він не залишав.

– Тож і мати, і син добровільно нам допомогли й залишились задоволеними результатами свого подвигу, – закінчив "Сергій".

– "Добровільно", – фиркнула "Оксана". – Ти майже примусив її. Налякав найстрашнішою організацією цього часу. Жінка ледь не впала, коли ти показав їй своє посвідчення. І ювелір також. Мені здалося, що ще секунда й у нас було б два трупи.

– Ой, дивіться хто говорить! – глузливо відповів "Сергій". – А хто обробив мозок хлопця ментальним сканером майже до повної втрати їм контролю над собою?!

– Я стимулювала його спогади, – відповіла "Оксана". – Без цього ми б досі нишпорили їх квартирою й шукали маяк. У нього ж в кімнаті страшенний безлад!

– Та й наша юна помічниця, теж не може похвалитися гарною поведінкою, – "Сергій" повернувся до "Катрусі". – Ти ж ледь не причмелила Лізу з паралізатору.

– Вона збиралася жбурнути в тебе вазою.

– Так не гранатою ж! А ти звикай. В більшості часів більшість людей буде жбурляти в нас усім, чим заманеться. І стріляти теж. І навіть спалювати на багаттях.

– Ще б пак! – вигукнула "Катруся" – Ми ж постійно обманюємо їх або маніпулюємо ними.

– Ми не можемо гратись у щирість, адже багато чого буде втрачено, якщо ми зробимо невірний крок, – сказала "Оксана". – Тебе ледь не розстріляли в середині двадцятого сторіччя. Його в десятих роках двадцять першого сторіччя переїхав танк. А мене катували на початку тринадцятого сторіччя.

– Але ми ж могли попередити їх. Хоч натякнути! – вигукнула "Катруся".

– Вони не сприймають нас, як людей з майбутнього, тож не повірять нашим "пророцтвам", – "Сергій" глянув на "Катрусю". – Минуле не зміниш. І перший в Україні, та й в радянському союзі, клон популярного англійського комп'ютера "ZX Spectrum" все ж таки мав назву "Львів", а не "Київ". Та й історія його створення була зовсім іншою. А статті у газетах змінюються тільки у фантастичних фільмах.

"Катруся" зло зім'яла газету за 20 листопада 1983 року з некрологом про трагічну загибель в автокатастрофі сім'ї Бондарів і жбурнула її через усю кімнату.

– Ми стаємо хижими, хитрими та підступними, – сумно сказала вона. – І небезпечними. Коли ми зробимо справу, як ми повернемось додому? Кому ми там такі потрібні?

Ніхто їй не відповів. "Сергій" підніс до сканера той самий "перстень", з якого все почалося. У вікні перед ним понеслися рядки тексту, мапи, плани, світлини зниклих дослідників.

– Тут інформаційні піктограми були на внутрішній поверхні тож збереглися добре, – сказав він. – Тепер можна бути остаточно впевненими, що цей маяк одного з членів зниклої експедиції. А ще є шанс, що наші спеціалісти щось витягнуть із блоків пам'яті, – він показав на один з камінців.

Всі дивились на світлини й мовчки раділи.

- А ми їх знайдемо? - запитала "Катруся".

"Сергій" провів рукою над коробкою. "Кущ" миттєво сховався до неї, потягнув за собою деталі.

- Звісно знайдемо, - відповів "Сергій". – Не ми, так інші. Не завтра, так через століття. Вся Вічність у нашому розпорядженні.