Територія темряви

- Та де ж цей поворот? - пробубонів батько.

Максим сидів на задньому сидінні та вдивлявся в жовте море соняшників, яке розлилося всюди, до куди діставав погляд. Великі квіти синхронно гойдали великими головами в такт вітру, нагадуючи чимось морську хвилю. Самотня автівка летіла по трасі, порушуючи гуркотом мотору спокій навколишньої природи.

- Я ж тобі казала? - трохи глузливо запитала мати.

- Ой, не потрібно мене повчати, добре? - із злістю відповів батько

В салоні запанувала тиша, на фоні якої м'яке муркотіння мотора видавалося оглушливим, а ритмічне постукування інвалідного візка, до якого був прикутий Максим, зводило з розуму. Коли хлопчик почув про подорож, він дуже зрадів, і хотів щоб усе повернулося до того стану, який був ще пів року тому, але батьки знову сварилися. Родина прямувала в лікарню, в яку направили Максима, але дорога, по якій планували проїхати, зараз була перекрита через ремонт, та їм довелося трохи змінити маршрут.

- Оно, бачиш? Там біля насадження вказівник, зараз зорієнтуємося.

  Максим дивився на батьків та не розумів, коли вони стали такими чужими один одному.

- Славодільськ 10 кілометрів - прочитала мама та знову взяла телефон, в якому вона провела більшість подорожі, зрідка відриваючись аби кинути батькові кілька холодних, наче лід, слів - Боже, ми в зовсім іншому боці!

- Не може бути - відповів батько.

- Ще й як може, йолоп

- Чуєш, ти....

Неочікувано з-за рогу, назустріч машині вийшов хлопець із сивим волоссям, якого батько, захоплений черговою сваркою з матір’ю, помітив занадто пізно. Скрикнувши від несподіванки, чоловік відчайдушно вивернув кермо вліво, намагаючись уникнути вже невідворотної аврії.

* Вереск шин та звуки аварії*

*Круки та ліс*

Крики круків змусили Максима розплющити  очі. Він лежав на сухому листі, котре осипАлось з високих дерев.

Здається, він відключився ненадовго, тому що у голові стало спочатку дуже голосно, неначе хтось викрутив усі онові звуки на «максимум», такий, коли пристрій, зазвичай попереджає: прослуховування може нашкодити вашому слуху. А потім усі ті нестерпні звуки злилися у один високий, нестерпний гул. І все зникло. Відчуття поверталися поступово. Хлопчик підняв погляд догори і побачив крони високих, похмурих дерев, що перешіптувались над його головою, немов би розмовляючи з всюдисущими круками. На обличчя Максима впав сухий листок граба, змусивши хлопця панічно замахати руками, намагаючись відкинути невідомого "монстра", що так підступно атакував його згори. Лише впіймавши у долоню свого ворога, що негайно розсипався у потерть, він трохи заспокоївся і озирнувся довкола. Ліс. Похмурий, майже чорний, він оточував хлопчика з усіх боків, ніби намагаючись придушити його, розчавити, як нікчемну комаху, що потрапила у тенета павука. Ні машини, ні його батьків ніде видно не було і Макс знову відчув наповзаючий страх. Де вони? Невже, покинули його тут?.. А де це - тут? Він не мав жодного уявлення про те, де зараз знаходиться і куди йому потрібно рухатись, щоб дістатись дороги, якою вони їхали до цієї дивної, незрозумілої аварії. Він зробив глибокий вдих і щосили крикнув:

- Мамо! Тату! Де ви?

"Ви...ви...ви..." - несподівано відкликнулась луна, що невідомо звідки взялась у лісі.

Іншої відповіді не було, хоча він напружував слух аж до "білого шуму" у вухах.

- Мамо!... - хлопчик вже майже плакав, тому скрик вийшов глухий, ніби надтріснутий.

Нікого. Нікого і нічого. Він був сам у цій темній хащі, населеній хіба що круками та луною.

Зрозумівши, що на допомогу ніхто не поспішає, Максим вирішив вибиратись з лісу самотужки. Чіпляючись за вогку землю тонкими руками, закопуючись у неї пальцями майже до болю, він тягнув неслухняне тіло вперед. Поволі, відвойовуючи сантиметр за сантиметром, він просувався у, як йому здавалось, правильному напрямку. Він не знав, скільки часу минуло, не знав, яку відстань подолав, але вперто рухався вперед, аж поки сили не покинули його. Важко дихаючи, і намагаючись не звертати уваги на біль у роздертих до крові пальцях, хлопець сів, впираючись спиною на могутній стовбур величезного дерева. Стомлено прикрив очі і мимоволі поринув у спогади.

Це був прекрасний зимовий ранок. Мама з татом, такі щасливі і веселі, підганяли десятирічного Максима, який вовтузився, намагаючись натягнути новенькі зимові чоботи. Було важко, але хлопчик з усіх сил намагався бути самостійним та незалежним, тому від запропонованої допомоги вперто відмовлявся. Вони усією родиною мали йти до міського парку, де на честь Різдвяних свят планувалось дійство з концертом і конкурсами для дітей. Макс хотів виграти головний приз – залізну дорогу, де маленький червоний потяг їздив по колу, проїжджаючи пластикові тунелі та станції. А ще він вмів гудіти, наче справжній…

Нарешті Макс впорався з чобітками і з переможним виглядом піднявся на ноги. Батьки посміхнулись, батько ніжно скуйовдив його неслухняне темне волосся.

Ну що, ходімо?

Вони вийшли на вулицю, минули двір їхньої багатоповерхівки і потрапили на людний проспект. Хлопчик бачив інших дітей, що теж поспішали на свято і просто підстрибував від нетерпіння. Можливо, саме ця ейфорія і підштовхнула його побігти вперед, ігноруючи крики батьків. Можливо, вона приспала його пильність і саме тому він чкурнув через дорогу, навіть не глянувши на світлофор, на якому горіло червоне світло… А далі… Оглушливий сигнал автомобілю, визк гальм. Максим лише встиг побачити, що це щось велике. Велике і червоне. А далі – темрява.

Хлопчик струснув головою, відганяючи ненависні спогади. Майже щоночі він прокидався з криком, раз за разом переживаючи цей жах уві сні. Батьки співчували йому, намагались огорнути максимальною турботою і з усіх сил робили вигляд, що у родині нічого не змінилося. Але він знав, що крадькома, вважаючи, що він не почує, вони сварились на кухні. Мати звинувачувала батька у тому, що він потягнув їх на той злощасний різдвяний фестиваль, батько кричав, що вона не додивилась за дитиною… А Макс все більше почував себе зайвим, непотібним тягарем для своїх батьків…

- Не заходь на нашу територію!..

Цей несподіваний шепіт оглушив його, змусив міцно заплющити очі стиснути кулаки. Він не знав, звідки лунає чужий голос, але відчував небезпеку, що йшла від нього.

«Ні, потрібно йти далі, знайти маму й тата», - подумав хлопчик і, відштовхнувшись від дерева, вперто поповз вперед. У голові билася лише одна думка: «Я не здамся».

Вже скоро він побачив прогалину між дерев, сіре полотно траси і білу цятку на ньому – їхню машину. Вона все ще стояла там, а значить, батьки чекають на нього, можливо, шукають по лісу, бо довкола не було чутно жодних голосів, ніхто не кликав його. Максим прискорився, наскільки міг, і вже за кілька хвилин виповз на дорожнє покриття. До авто залишалось всього кілька метрів, але хлопець загальмував, побачивши на завжди ідеально чистому крилі автомобіля неохайні бурі плями. Батько ж завжди слідкував за чистотою своєї «ластівки», то що сталося зараз?..

Неймовірним зусиллям волі Максим подолав останні метри і, схопившись за дверцята машини, підтягнувся і зазирнув всередину. Те, що він побачив, приголомшило його і він подумав, що краще б він не доповз.

Тому що всередині… Ні, ні!!! Спочатку він подумав навіть, що отримав струс мозку і зараз бачить галюцінаціїї. Його батьки, точніше, те, що від них залишилось… Він закрив обличчя закривавленими, брудними долонями. Всередині поки що не було страху чи горя. Лише шок. Такого не буває. Такого не може бути. В машині було якесь місиво з переломів, кінцівок, зігнутих під неприродніми, гротескними кутами, місиво… як якийсь густий суп. Шмат якогось органу… Нирка? Легеня?..

У його батька… У його татка не було нижньої щелепи, а верхня, наче надкушена, посміхалася жахливою, мертвою посмішкою. Рука матері, схоже, була зламана у троьох місцях. Один з переломів – відкритий, і рожева від сукровиці кістка, вся у сполучних тканинах, що обліпили її клаптями-нитками, стирчала назовні. Але страшніше було те, що цю кістку хтось явно намагався гризти. На плечі жінки також була ділянка, з якої хтось неначе із силою вирвав добрячий шмат м’яса, прямо зубами. І куди цей шмат подівся, було страшно навіть подумати.

Він простягнув руку всередину, сам не знаючи, навіщо – чи то торкнутися, аби впевнитись, що це не сон, чи то аби прикрити широко розплющене батькове око, бо другого він вже не мав. Наштовхнувся ліктем на шмат ключиці, що стирчав із розверстої грудної клітини, і завмер. Потім голосно схлипнув і поповз від машини, уже нічого не тямлячи. Навкруги було тихо, але недовго, тому що хлопець підняв голову догори і страшно, відчайдушно завив.

Багряна імла застелила очі, нещадно поглинаючи біль втрати. У голові роїлись думки, настрибуючи одна на одну, знищуючи рештки свідомості, нівелюючи їх, як щось невагоме і непотібне. Максим різко опустив голову, відводячи погляд від понівечених тіл… Якесь дивне відчуття нестримною хвилею накрило його розум. Він вже не усвідомлював, коли його права рука різко вигнулась під неймовірним кутом, з глухим тріском ламались кістки, рвались сухожилля. М’язи збільшувались, покриваючись переплетінням вен, що хворобливо проступали під потемнілою шкірою…

Колишній Максим коротко гаркнув і, спираючись на дві гіпертрофовані руки, швидко поповз у напрямку міста. Зараз ніхто не впізнав би у цьому понівеченому створінні милого хлопчика, яким він був пів години тому. Зараз у голові новонародженої істоти була лише одна думка – їсти. Кругла, лиса голова з чотирма рядами гострих, наче леза, зубів, повернулась у бік Славодільська. На периферії пам’яті ще досі мерехтіли образи батьків, але з кожною секундою вони ставали все більш примарними, нереальними, ніби це було не з ним. Не з тою потворою, яка, загрібаючи осіннє листя загнутими пазурами, зараз повзла до міста.

Щось нереальне, несвідоме тягнуло його до себе, вже сильні руки підгрбали під себе грунт, з легкістю долаючи метр за метром. Знову різко рикнувши, нова істота Славодільська, здерлась на пагорб і, побачивши яскраві вогні, переможно закричала.

Але крик обірвався, коли монстр побачив, що він тут не один. Десятки таких самих, - спотворених чи то природою, чи то чимось іншим, про що він не знав і до того, як перестав бути людиною, - істот цілеспрямовано бігли, повзли, летіли і навіть скакали на чудернацько вигнутих кінцівках у бік міста. Залишки пам’яті ввічливо підкинули йому назву. Славодільськ.

Максим тихо гикнув і струснув головою. Раніше він би посміхнувся, але зараз на його обличчі і так навіки застигла, ощерившись частоколом гостих зубів, неприродня гримаса, нагадуючи пародію на привітну усмішку. Звісно, хлопець зрадів – він тепер не сам. Батьки зрадили його, покинули, посмівши померти саме тоді, коли були найбільш потрібні, але цього більше ніколи не станеться, тепер у нього буде нова родина – велика і об’єднана єдиною метою… Чи єдиною свідомістю?.. Та це вже неважливо, головне – тепер він знає, куди йому йти і що робити.

Вже за годину Максим переступив межу міста і озирнувся, втягуючи повітря отворами, що тепер були на місці кирпатого носа. Численні запахи вдарили по його чутливому нюху і в голові трохи запаморочилось від такого букету, тому він не почув тихих кроків, що наближались до нього. Над головою почувся грізний крик:

- Ми ж казали не заходити на нашу територію!

А потім на його голову опустилось щось важке і тверде. Монстр відчув секундний біль, а потім світ навколо поринув у темряву.