O вella, ciao

Стрекіт пострілів дробився, гуляв луною по ущелині. Внизу, під Головою Чічо йшов бій за дорогу. Дорогу на північ, до містечка, десятків дрібних сіл, ферм.

— Без веління Твого не трапиться нічого, немає від зла захисту нам, крім Тебе! — перебирав чотки дон Тадео, настоятель церкви Святого Іонна Жнеця. Невелика його парафія. Хто залишився в селі-то — тільки старі та немічні. А ще Віто. Де носить хлопчиська?! Постріли гучною луною бродили під склепінням старої каплиці, металися невірні сполохи переляканого світла по стінах. Знизу гримнуло так, що розп’яття над доном Тадео здригнулося. Священик схопився на ноги і, накульгуючи, кинувся геть із каплиці на невеличкий двір.

— Віто! — Ніч, зазвичай непроглядна в горах, рвалася на шматки хижими променями прожекторів, гострі осколки зірок меркли від спалахів освітлювальних ракет. А за церквою, там, де скошений лоб Голови обривався донизу, блукали по небу сполохи трасерів. Від цього дикого танцю світла видніше на подвір'ї не стало, тільки збожеволілі тіні метушилися навколо. Дон Тадео, шаркаючи ногами, повернувся до церкви. Суглоби крутило немов до грози. І важкий ком ворушився в підребер'ї. Що ж там коїться в ущелині? Священик узяв світильник — безпорадний вогник на кінці гніту, що плавав у жирі, майже нічого не висвітлював, жалюгідний кружок невірного світла під ногами. Але було спокійніше триматися за цей світлячок.

— Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, — Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать *, — Дон Тадео знову вийшов на подвір’я і рушив звичним шляхом. Лівою рукою він вів пальцями шорсткою поверхнею ракушника, з якого складено і приземкувату церкву, і будинок настоятеля, і всі підсобні споруди, що склеєні в єдине ціле та міцно вросли в Голову Чічо. Кури метушилися в сараї — цих однаково нічим не заспокоїш, священик тільки перевірив клямку на дверях. За наступними дверима бекали кози, з ними треба поговорити. Вони тямущі.

— Ну, що ви, дівчатка, не треба. Усе скоро закінчиться. А ви перехвилюєтеся, молока не буде. Молочко треба, хлопцям на сир. Хоч на пару кружалок, — гладячи довірливо простягнуті до руки морди, просив дон Тадео, а сам думав:

«Ех, хлопці, чи прийдете за сиром? Що ж там внизу сталося? Адже не збиралися ви сьогодні. Пізніше…»

Так, ведучи рукою по шорсткій стіні, дон Тадео обігнув споруди та вийшов на задній двір, відокремлений від урвища лише розсипом валунів. На одному з валунів чітко вимальовувалася темна напружена фігура. Чистий високий голос, яким пишався б будь-який церковний хор, виводив:

— О, прощай красуня, прощай красуня, прощай!

Кликати Віто священик побоявся, аж надто близько до краю обриву той стояв. Хоча дуже хотілося підбігти і стягнути хлопчиська з каменя — раптом випадковою кулею зачепить. З Віто треба бути акуратнішим. Просто взяти його за шкірку і відтягнути від краю ніяк не можна. Поки він і його розум балансують на тонкій грані кручі, але варто лише зробити невірний рух…

Віто вже збігав, добре хлопці з бригади повертали його назад. Вони приводили його, наділивши його нехитрими ласощами, тріпали по кудлатій голові і здавали на руки дону Тадео, обіцяючи забрати пізніше, не зараз. А зараз він потрібен тут, у церкві святого Іоанна Женця. Лусіо-швець зшив йому якісь особливі черевики, в яких покалічена нога Віто не так боліла. У цих черевиках, припадаючи на ліву ногу, Віто жваво ходив самими звивистими й крутизнішими стежками, зовсім не плутаючи, немов народився в цих горах. Він міг бродити цілий день безперервно, повертаючись у темряві. Коли сонце заходило за гори, до дона Тадео приходила тривога — а якщо не повернеться? Єдині ліки, які знав священик — стати на коліна перед розп’яттям і розповісти про своє занепокоєння. Віто з’являвся зазвичай, коли один оберт чоток дон Тадео вже проходив. Сідав на найдальшу лаву від вівтаря, боком до розп’яття. Знімав черевики, розтирав ногу і чекав, коли дон Тадео завершить молитву.

— Ходімо, вечеряти будемо, — говорив дон Тадео, а сварити Віто не смів.

Віто привів до нього брат Бенедикт. Вдягнений брат був не у звичну темну рясу з капюшоном, а в пошарпану куртку, мішкуваті штани і простьобані дратвою крамні черевики. Особливо вразила дона Тадео шийна хустка. Брат Бенедикт міцно тримав за руку чубатого хлопчиська років десяти-одинадцяти. Чимось, скоріше за все поглядом з-під криво постриженого чубчика, він нагадував вовченя.

— Це Віто, — сказав брат Бенедикт, — приглянь за ним.

У хлопчика було дуже характерне обличчя. З таким обличчям нині небезпечно жити. Остаточне вирішення єврейського питання — так це називалося. Навряд чи його звали Віто, але брати точно виправили йому відповідні документи. Йому і сотням інших, яким пощастило.

— Ти не старайся занадто, нехай вірить у те, що хоче. Бог єдиний, як його не називай. Ти головне, збережи хлопчиська, — сказав брат Бенедикт, — я монсеньйору Джузеппе слово дав, що ті, кого врятувати встигли, будуть під надійним захистом у монастирі. Тільки от як повернулося. Я піду далі, а Віто нехай залишається з тобою. Він трохи йоржистий і все в партизани рветься. Тільки куди йому кульгавому.

— А ти? Зброю в руки візьмеш? — вдивляючись в очі брата Бенедикта, тихо запитав дон Тадео.

— Слово — теж зброя. Брати боніфратри несуть розраду стражденним. Та й руки мої знадобляться — лікувати поранених. Не для того Бог мене покликав, щоб я за монастирськими стінами відсиджувався, — брат Бенедикт відпустив руку Віто і легенько підштовхнув уперед:

— Пам’ятай, Віто, що я казав, іноді вижити, це вже перемогти.

А Ніколо, здоровенний, плечистий, який скував, напевно, кожну залізяку в окрузі, подарував Віто ніж. Ніж, схожий на лист осоки, з жолобком для стоку посередині. Дон Тадео несхвально підібгав губи, розглядаючи цей подарунок. Але Ніколо сказав: «Не гнівайтеся, падре, він має знати, що може захистити себе сам. Тоді йому стане легше. А ще йому потрібно бути комусь корисним. Я був хлопчиськом, а ви розповідали легенду про Женця. Ось і прийшла гроза. Комусь треба зв’язувати колосся в снопи».

Тоді дон Тадео з Віто стали мовчки «зв’язувати колосся»: Віто приносив і забирав якісь згортки, багули, пакунки, іноді просто слова. А дон Тадео те, що поменше, ховав у дарохранильницю біля розп’яття, а що побільше — у підвал. Підвал був хороший, просторий, вирубаний просто в Голові під церквою. У дальньому кутку стояв порожній кам’яний саркофаг із розбитою кришкою. Решту місця хазяйновиті попередні настоятелі забили всяким мотлохом. Сховати невеликий тюк у цих завалах легко. А слова так і зовсім уміщаються в голові. Піди-знайди, якщо не знаєш, що шукати.

Вони зазвичай приходили, коли ніч щільним покривалом накривала гори. Зі скрині діставалася мазь, її при нагоді передавала паніматка Агата з кармелітського монастиря. Віто і туди іноді добирався. Крім мазі, потрібні були бинти — вони, прокип’ячені, висушені й змотані лежали в тій же скрині. Піч пихтіла щосили — кип’ятилася вода, шкварчали яйця, булькала в казані юшка. На стіл виставляли все, що принесли парафіяни. Нехитра їжа, але її змітали зі столу мовчки, слухаючи слова, заховані від інших, прибережені спеціально для них.

Йшли вони, коли сонячні промені ще не прорізали гірський туман. Несли свої багули і згортки, тріпали Віто по чубатій голові, обдаровували шматочками гіркого шоколаду. А дон Тадео засовував їм у руки згорток у чистій полотнині:

— Там коржики свіжоспечені, яйця і козячий сир.

Кози в сараї доїлися добре, кружалок-інший сиру дон Тадео завжди припасав для нічних гостей.

— Та об'їли вас уже зовсім, падре! — відмовлялися вони.

— Ми з Віто зараз держимося посту, — завжди відповідав дон Тадео. Де їм, простим хлопцям, розібратися в складному церковному календарі, піст — не піст. — Благослови вас Господь, хлопці!

І ось вони помирали зараз під Головою Чічо, Віто співав ту пісню, за яку можна поплатитися головою, а дон Тадео не знав, що йому й сказати.

— Віто, я тебе дуже прошу, пожалій старого, злізь із каменя, — обережно наближаючись, попросив дон Тадео.

Віто різко розвернувся, вовчий вогонь спалахнув у його очах:

— Їх там убивають, ти це розумієш?! Ніколо! Лусіо!.. — він вигукував імена, якими дон Тадео нарікав хлопців під час хрещення. Він їх усіх занурював у купіль. А зараз в ущелині Господь приймав їхні душі.

— Їх зрадили! Вони не повинні були сьогодні… Вони навіть не всю вибухівку зі схрону встигли забрати!

І знову дон Тадео не знав, що сказати, тому видавив:

— Господь не допустить…

— Не допустить?! — Віто все ж таки зістрибнув з каменю і стиснув руки в кулаки. — Ні твій, ні мій бог людей не рятує! А ти знаєш, що буде, коли ці прийдуть сюди?! — слово «ці» Віто виплюнув прокляттям, і дон Тадео прекрасно розумів, про що він.

— Він не твій і не мій, Він — Єдиний! Для всіх.

— Що ж він такий єдиний і могутній не втрутився, коли всіх зігнали в сарай і підпалили?! — Віто захлинався сльозами. — Що ж він зараз нічого не робить?!

Дону Тадео не було що відповісти, він притиснув нестрижену голову Віто до себе.

— Не прийдуть. Чув вибух? Це партизани підірвали залізничне полотно. Не прийдуть, — дон Тадео гладив неслухняні рудуваті кучері.

Але Віто намагався вирватися з обіймів:

— Я піду туди! Пусти!

Це було те, найстрашніше, чого боявся дон Тадео. Його старі руки довго не втримають Віто, зісковзнуть. Слово — теж зброя. Тільки немає таких слів, щоб утримати Віто, крім…

— Я тебе беззбройного не пущу!

Слово «беззбройний» усе-таки спрацювало. Віто перестав вириватися і кинув погляд на дона Тадео.

— Там у дальньому кутку, у саркофазі, я гвинтівку сховав. У промаслену ганчірку замотав і сховав.

Брехня страшний гріх. Але брехня заради порятунку здається меншим злом. Однак, велике чи мале зло — воно є. Тільки Богу дано вирішувати. Прости мені мої гріхи!

— Ти ж знаєш, я цими сходами в підвал спуститися не можу, ноги болять, — сказав дон Тадео. — Ходімо, допоможеш.

Важку кришку вони завжди піднімали й опускали разом. Розсохлу драбину витягли з-під дальньої лавки, і дон Тадео міцно тримав, поки Віто спускався вниз.

— Нічого немає!

— Ти гарненько пошуруй біля дальньої стіни! — крикнув дон Тадео і потягнув драбину нагору. Зап’ястя тріщали, але він тягнув, доки не витягнув, перекинувшись на спину. Скинув із себе драбину, і, крекчучи, підняв відкидну кришку — одному складно, надто вже важка. Але вона подалася, пальці зісковзнули, кришка гримнула так, що гул пішов під склепіннями церкви. Минув деякий час, поки Віто усвідомив, що сталося. А потім Віто почав лаятися, перемежовуючи італійські слова рідними. Таких слів стара церква ніколи не чула. Шаленство Віто здатне було знести кришку підвалу. Дон Тадео підібрав краї ряси і став навколішки на кришку.

— Ти — Юда! — вигукнув Віто і замовк. Натомість внизу заскреготіло й зашуршало. Усе, що було накопичено за століття в підвалі, Віто використав, щоб побудувати нові сходи нагору. Невдовзі він забив кулаками в кришку, а дон Тадео, повернувшись обличчям до розп’яття, шепотів:

— Врятуй його, Господи! Врозуми мене! Що мені робити?!

Постріли стихли.

Під молитви дона Тадео, богохульства і стуки Віто минула ніч.

А з першими променями сонця знизу, з ущелини пролунали дзвінкі брязкітливі звуки. Що це, священик зрозуміти не міг, встати теж, ноги за ніч стояння на колінах на кришці заніміли.

Двері до церкви зі скрипом відчинилися, і в отворі, облита світлом, показалася жінка. Широка спідниця, розшита по надолку, зелена жилетка, білосніжний очіпок, що прикривав сиве волосся. Перестиглі маслини заплаканих очей.

— Падре! — вона рвонулася, впала на коліна на злощасну кришку, вчепилася руками в комір ряси. Віто внизу затих.

— Що, Маріє? — із тремтінням запитав дон Тадео.

— Наш Джованні… він приходив п’ять днів тому. Я просила залишитися. Він мене обійняв: «Не можу, мамо, сьогодні вранці я прокинувся. І побачив у вікно ворога! О, прощавай красуня!» — вона так стиснула пальці, що комір душив священика, але він лише дбайливо підтримував її зап’ястя. — Він там, унизу. Мені не дали забрати тіло. Ховати не дозволили. Вони всі там лежать, на сонці. І ці мухи… А вони сказали: «Собаці собача смерть».

Вона відпустила воріт і заридала, згорнувшись клубочком на кришці. очіпок упав з її голови, дон Тадео гладив її по сивому волоссю і по долоні, вкритій цятками старечої гречки.

«Наш Джованні. Прости мені, Господи, всі мої гріхи. Вона навіть зараз, коли коса, укладена на потилиці, стала зовсім сивою, а зморшки прокреслили лінії життя на обличчі, прекрасна».

У цих горах усі про всіх знають. Вона була з бідняцької родини. Шоста донька. Але як вважали її батьки, витягнула щасливий квиток у мавпочки шарманщика. Коли Маріо Нері овдовів, багато батьків незаміжніх доньок загорілися надією — такий завидний наречений, хоч й старий, хоч й п’ятеро дітей. Але Маріо вибрав безгласну безприданицю, йому потрібна була прислуга і добра робітниця обслуговувати все велике господарство. І він не помилився — Марія гарувала на благо сім'ї Неро, не сміючи заперечувати — адже її облагодіяли. Одне тільки — дітей у другому шлюбі у Маріо не було, чи то справді був вже старий, чи то п’ятьох йому було достатньо. А Марія приходила до церкви і просила, просила так, що щось у середині в дона Тадео переверталося. Не міг він не дивитися на Марію, хоча ночами просив Господа позбавити його від спокуси. Але не позбавив…

У цих горах усі про все знають. Як уж так вийшло, що ніхто так і не дізнався, що Джованні Неро зовсім не син старого Маріо — несповідимі шляхи Господні.

— Це Він у покарання за наш гріх забрав Джованні.

— Ні, Маріє! Господь забирає рано всіх найкращих до свого престолу.

— Брешеш! — Віто з усього маху припечатав кулаком у кришку. Марія підскочила, підібрала спідницю і відступила.

— Що це?

— Це — Віто, — немов зізнаючись у найстрашнішому з гріхів, відповів священик. — Допоможи мені, Маріє, піднятися і поставити лаву на кришку. Я хочу подивитися вниз із Голови.

Безсонна ніч давалася взнаки — голова паморочилася, ноги насилу пересувалися. Дон Тадео навкарачки забрався на валун, з якого видно було ущелину. Дзвінкі звуки були звуками ударів кайл, якими ремонтували залізничне полотно. І зруйнована була тільки невелика ділянка, зовсім не там, де хлопці планували, біля мосту. Цю частину відновити неважко, до ночі впораються. І піде поїзд. «А ти знаєш, що буде, коли прийдуть ці?», запитав Віто.

«Так, знаю, мій хлопчику».

Потворна купа звалених одне на одне тіл. Мух дон Тадео не бачив з висоти. Але вони вилися перед його очима. Від них не відмахнутися.

«Як же так, хлопці? Ви ж зовсім по-іншому планували. Хтось вас виманив. Тридцять срібняків потрібні в усі часи. Врозуми мене, Господи!»

Він раптово випростався на повний зріст на камені, небезпечно нахилившись, глянув ще раз униз. Голова нависала над дорогою величезною громадою. Підвал у церкві був глибокий і врізався в моноліт каменю. Віто сказав, що в схроні партизанів залишилася вибухівка.

— Допоможи мені, Маріє, злізти з цього каменю. Не час мені ноги поламати.

— У тебе таке дивне обличчя, падре… — простягаючи йому руки, сказала Марія.

— Мене Господь напоумив. Я відспіваю і поховаю нашого Джованні і всіх інших. А ти йди додому, хіба я колись тебе обманював.

— Не обманював. Але все завжди поодинці. А тепер разом. Скажи, що тобі спало на думку! — стискаючи його руку, попросила вона.

— Мабуть, поодинці цього разу не вийде. Треба ще, щоб і Віто почув.

Спочатку Віто чути не хотів, але дон Тадео раптом знайшов в собі дар красномовства. Він став на кришку на карачки і повторював, повторював. Поки Віто не перестав лаятися по-чорному і не почав ставити запитання і відповідати на поставлені.

— А скільки ящиків у схроні? Вистачить на Голову?

— Шість, великих. Має вистачити.

— От і славно. Голова завалиться. Засипле дорогу, розібрати завал знадобиться набагато більше часу. А ми поховаємо Джованні та інших хлопчиків. Вони спочинуть з миром.

— Ми помстимося, — сказав Віто. — Сказано в Торі: «Душу за душу».

— Ні, не ми мстимося. Господь сказав: «Мені помста. Я відплачу». Ми лише Його слухняне знаряддя. Якби не було на те Його волі, ти не знав би про схрон, а мені на думку не спала б думка про Голову Чічо.

— Невже, падре, церкву підірвеш?! Дім Божий?! — злякалася Марія.

— Не в камені Він. У нас. І нехай пробачить нам гріхи вільні й мимовільні, ми лише діти нерозумні, нам важко, не спотикаючись, шлях пройти. Так от і підемо зараз, якщо не боїтеся, шлях буде нелегкий. Ти як, Віто? З нами?

Схрон був нижче по схилу, між церквою і селом. Ящиків справді було шість. Важких, грубо збитих, без ручок, але якщо просунути пальці в зазори між скалкуватими дошками, то втрьох підняти можна. Марія і Віто — з одного боку, дон Тадео з іншого. Іноді тягли волоком кам’янистою стежкою.

На четвертому ящику Марія запитала:

— А якщо дорогу не засипле?

— Молися, Маріє, Господь мудрий. На все Його воля.

П’ятий ящик був найважчий — руки від напруги тряслися, мокрі від поту пальці зісковзували навіть із шорсткого дерева. На повороті стежки вони не втримали ящик, і він зачепив хвору ногу Віто. Хлопчик упав, крізь зуби він шипів якісь слова.

— Віто! — рвонувся до нього дон Тадео, саджаючи на курну траву. — Ти як?

— Сьогодні вранці я прокинувся. О, прощавай красуня! — здавлено проспівав хлопчик.

— Сьогодні вранці я прокинувся. І побачив у вікно ворога! — підхопила Марія, вчіплюючись у край ящика, ривком підтягуючи його вище стежкою.

— О, прощавай красуня! — сказав дон Тадео, підштовхуючи ящик знизу. — Ти посидь тут, Віто. Приглянь за стежкою, ми швидко. І підемо разом за останнім.

Кажуть, що в деяких церквах і монастирях бог являв себе дивами: плачучим розп’яттям, зціленнями хворих. Стара церква Іонна Женця не могла похвалитися цим. До цього дня. Бо тільки дивом божим можна вважати те, що розсохлими приставними сходами вони спустили в підвал шість ящиків. Зрізали на подвір'ї міцну прядив’яну мотузку, на якій багато років сушили випраний одяг, обмотували кожен ящик, пропустивши крізь зазори в дошках. Марія з доном Тадео попускали помаленьку, а Віто — направляв, стоячи на драбині, що розгойдувалася. Якби руки не втримали або мотузка не витримала…

Але ящики стали посеред підвалу, і до одного з циліндрів Віто вправно прикрутив шнур, теж знайдений у схроні. От тільки був він закороткуватий, але дотягувався до лампади перед дарохранильницею. Тоді дон Тадео сказав:

— Підемо у двір, а тут толком і намалювати ніде.

Він сів на ґанок і камінчиком почав малювати повороти гірських стежок у пилу двору.

— Тут повз кузню Ніколо ліворуч, а халупу старої бабці Монґі оминеш і забирай праворуч. Дивись, обережно, торік там зсув зійшов, стежка зовсім вузька залишилася, — Віто кивав, пам’ять у нього була відмінна і на місцевості він ніколи не плутав. — Скажеш, дону Ансельмо: «Усе йде в одне місце: усе було створено із пороху і все повернеться в порох».*** Він зрозуміє. Запам’ятаєш?

— Це книга Екклезіаста. Тільки нікуди я звідси не піду.

— Це дуже важливо передати йому, — дон Тадео витягнув з-за пазухи і простягнув Віто ретельно замотаний мотузкою згорток. На дотик важко зрозуміти, що згорток абсолютно порожній. — Це цінна річ, вона врятує людині життя. Іди, Віто. Пам’ятаєш, я тобі легенду про Іонна Женця розповідав. Сьогодні йому знову завершувати жнива поодинці. До ночі всі снопи будуть зметані. І ще, курей випущу, але вони дурні — може розбіжаться, може ні. А кіз забери, Віто!

Віто зважив на руці згорток і кивнув. З тієї самої білизняної мотузки вони скрутили петлі й накинули їх на шиї кіз.

— Дівчатка мої, — дон Тадео погладив кожну, — ти їх, Віто, не відпускай, а то додому повернуться. Як грохне, не раніше. Їх по домівках розберуть, таке багатство нині в горах не пропаде.

— А ти, падре?! — запитав Віто.

— А я, як шнур підпалю, одразу побіжу. Мені просто старому кіз не утягнути. Та й до дона Ансельмо ти доберешся раніше. З нас двох ти кульгавий, але молодий, а я кульгавий і старий. От і вважай, кому важливе повідомлення нести.

— А ти потім прийдеш? — притискаючись до священика, уточнив Віто.

— Звісно! — з усією переконливістю, на яку він був спроможний, збрехав дон Тадео і поцілував чубату маківку, а потім довго дивився вслід Віто і козам.

Коли він повернувся до церкви, то знайшов Марію, що сиділа на ближній до розп’яття лаві.

— Іди, Маріє, теж, шлях вони майже відремонтували. Довго чи до лиха, поїзд піде, мені треба встигнути до цього. До села шлях неблизький. Хочу, щоб дійшла раніше, ніж я шнур підпалю.

— Шнур короткий, падре, ти з Голови втекти не встигнеш.

— Який уже відміряв мені Господь шнур… Та й старий я вже бігати.

Марія подивилася на розп’яття:

— Не можу більше йти, я теж стара. Якщо я встати з цієї лавки не зможу, це не самогубство, правда ж, падре?

Дон Тадео тримаючи в руках кінець шнура, сів поруч, обійняв за плечі:

— Ні, Ніні, це смерть у бою.

— Коли судилося мені в бою загинути, поховайте ви мене в горах високо, — проспівала вона високим надтріснутим голосом.

Дон Тадео уткнувся носом у сивий завиток волосся на її скроні й прошепотів:

— Коли судилося мені в бою загинути, поховайте ви мене в горах високо. Ти пахнеш так само, Ніні.

— Як давно ти не називав мене — Ніні. Ти шкодуєш, Тадео?

— Шкодую тільки, що так рідко називав. Шкодую, що так і не наважився зізнатися Джованні. А більше ні про що, — він простягнув кінець шнура до лампади, що чаділа.

— Треба щось сказати, падре, — сіпнулася Марія, — може, пробач нам усі гріхи…

— Не треба, Він усе й так знає, — дон Тадео притиснув до себе Марію і поцілував.

Шнур шипів, вогник неспішно повз:

— О, прощавай красуня!

*Псалтир. Псалом 22.

** О Вella, ciao — «Прощавай, красуне» — народна італійська пісня, яку співали учасники руху Опору в Моденських горах.

*** Екклезіаст 3, вірш 20