Суддя – довершений суперкомп’ютер?

Кожен по-різному відчуватиме себе на тій самій роботі. Комусь здається, що бути суддею добре.

Так, добре, але тільки тоді, коли ти безвідповідально ставишся до роботи, коли тобі все одно кого за що засудити, коли ти не намагаєшся зробити все по-справедливості, а робиш так, як вимагає машина бюрократії. В іншому випадку тебе задушить твоя ж відповідальність.

Анастасія стала суддею пізно – в 45. Чому?

Одні кажуть, щоб заробити хорошу пенсію, інші – щоб врятуватись від самотності. Звичайно, що всі обговорюють. А що ще робити в Богом забутому районному суді, де один суддя – в декреті, в двох закінчились повноваження і вони, отримуючи зарплату, нічого не роблять, і тільки Вона здійснює правосуддя.

Анастасія всього лиш намагається бути чесною із собою та із людьми. Звісно ж, набагато простіше було б приходити на роботу, щоб продемонструвати новий одяг, поспілкуватися. Натомість вона сама переробляє стільки роботи, скільки до неї всі три судді разом взяті і звісно ж намагається змусити усіх біля себе так само працювати.

А які два основних принципи державної служби?

- Не роби багато, а то побачать, що справляєшся, і дадуть ще роботу.

- Якість роботи ніяк не пов’язана з просуванням по службі.

Особливістю Анастасії було також те, що вона не радилась перед судовим розглядом з його учасниками: “яке рішення постановити, щоб всі були щасливі”. У зв’язку з цим у неї був найвищий відсоток оскарження рішень у всій області, що вважалося недоліком у роботі. Поза спиною всі сміялися, як так можна стільки працювати і мати найгірший результат. Бо саме відсоток оскарження та відсоток скасованих рішень були одними із критеріїв оцінювання роботи судді.

Анастасія – суддя-суперкомп’ютер, але не тому, що встигає заслухати за день десяток справ, і навіть не тому, що поряд з цим встигає подумати, а тому, що як і ця машина наперед знає, чим усе закінчиться: знає, кого засудить до реального позбавлення волі, а кому призначить покарання із застосуванням іспитового строку.

****

Світило яскраве весняне сонце. Життя суду розвивалось в своєму звичному ритмі. Всі метушились, сміялись. Несподівано розпочалась злива.

Анастасія до свого помічника:

- Може хоч в таку погоду Він не приїде!

- Хто?

- Маю позивача з Німеччини, судиться за свою честь і гідність з головою районної організації інвалідів: не поділили гуманітарної допомоги, - засміялась.

Сьогодні Вона була гарна як ніколи. Одягла привезене особисто з Італії червоне плаття, яке їй дуже пасувало. Виглядала років на 35. Щаслива, захищена, безтурботна…

Злива затягнулась і з даху будинку в кабінет судді почала капати вода. Анастасія, не засмучуючись, витягла із шафи червонясте відро в білий горошок і поставила позаду свого крісла в місце, де протікав дах, – вже звикла.

Прибіг секретар:

- Анастасія Іванівна, ідуть…

Суддя витягла люстерко – підмалювала губи. Як не як, з самої Німеччини приїхали. З правої руки на ліву перечепила перстень з діамантом – мало там що.

Відкрились двері кабінету, не залу судових засідань, зал замок остаточно під час попередньої зливи. В кабінет (3 м. на 4 м.) з широко розплющеними очима, якщо очі більші за відкритий рот можна так назвати, зайшли два мужчини – позивач Ерік і його друг Адам, трішки підстаркуваті, в одязі, як кажуть, “з гуманітарки”.

Анастасія доброзичливо усміхається, показує їм на два стільці справа від себе, де в звичній для них обстановці вмістились би тільки їх ноги. Тишина… Новоприбулі ще ніяк не можуть оговтатись від здивування, а суддя від того, що вона ж не знає німецької, а німці, очевидно, не знають української. Хвилина мовчання пройшла, коли в кабінет до судді зайшов відповідач, огрядний дідок, який почав викрикувати до німця українською мовою. За ним в кабінет незамітно пробрався помічник судді з ще одним червонястим відром в білий горошок (одинакові відра закупили централізовано) і забрав те відро з водою, що вже встигло наповнитись.

Суддя до відповідача:

- У вас є перекладач? (з надією, що нема).

- Є, – і показав на Адама.

- Шкода, прийдеться слухати, – пошепки промовила суддя.

Німці дивились на гарну жінку в несумісних з красою умовах.

Анастасія ж почувала себе як риба в воді: плаття підкреслювало її тонкий стан, груди просилися на волю, ноги довершувались височезними каблуками.

Рух вищерблених паркетин під суддівськими ногами відволікав і лякав німців, які з острахом за здоров’я служительки Феміди переводили погляд з паркетин то на плаття, то на каблучку з діамантом.

Коли суддя з’ясувала, чому цей німець прилетів за 250 Євро в одну сторону в Україну (вартість квитка на літак), вона запитала у двох сторін:

- Яка у вас зарплата? – І взялась виводити суму моральної шкоди.

Позов німця задовольнила частково. Стягнула з голови районної організації інвалідів 1000 грн. моральної шкоди, – це все, що вийшло з 10000 євро, які просив німець, в перерахунку на національний рівень життя.

Коли перекладач пояснив німцю, чому така мала сума, він, востаннє окинувши поглядом суддю, на прощання сказав:

- Так, у Вас зовсім інший рівень життя….

***

Довершений суперкомп’ютер має бути функціональним, красивим і сучасним.