ОМАНА

Ніяких відчуттів, тіло оповив древній дух із запахом всесвітньої пам'яті.

Листи однакових монологів і де-не-де безкінечних числел відплат адресовані всім, але власний мені знайти не до снаги.

Молочного відтінку прямокутники хаотично лягли на сніг, завмерши в часі. Я узяла до рук один. Злодійськи зірвався кривавий штамп і уста мої промовили вирок:

За обмовкою ще пласти брехні: лицемірство - гріх Небесний, нещирість в очі другові, а за спиною лихослів'я. Кара тобі справедлива буде: себе побачиш справжнім вперше, обпалюватимуть крізь дзеркало зміїні очі шкіру, а коса ніколи твоєї шиї не торкнеться. І жити тобі вічно, друже мій.

Очі необережно пробіглися останнім словом, чиї літери плелися чорними завитками: "Бог".

Знізвідки навалився шелест пір'я, і в руку, що тримала лист мороз ударив, немов самі кістки стали подібні ламкій кризі.

З горла вирвався дзвінкий крик, але не болю.. злості.

Сова закусила клювом папірець і, пурхнувши, усілася на дерево із чистого кришталю. Її воронячо-синє оперення розпушилося, роблячи пташину ще круглішою.

Я судомно затискала рану: та кровоточила із неперевершеною швидкістю. Артеріальні бризки пропікали сніжне покривало, багатоголоссям нашіптуючи прокляття.

Знов мій погляд майнув до прозорої гілки, де уркотіла небесна істота.

Вона уміло привела чуже послання до ладу, наостанок мазнувши кров'ю з кігтів, запечатала.

- А мій де лист?

Пташина голова неквапливо піднялася вгору. Остання кришталева гілка тягнулася високо у хмари, а на гострому її кінці, немов жорстоко страчене тіло, нанизаний прямокутник тонкого паперу.

- Дістань свій вирок, - мовила Божими рядками сова, обернувши моє колишнє життя на суцільну чорно-білу комедію.

Колючий подих іншого світу обпік щоки. У склі кори на мене глянула слабка невпевнена постать. Такою я була у потойбіччі...

Рушила вперед, гілка за гілкою, м'язи у рані напружувалися, дерево гуділо.

І от, кришталевого кілка діставшись, переможне жариво листа обійняло зап'ястки. Печатка темна, стара, ім'я на ній було мені незнайомим..

- Ні! - прогримів голос синього птаха і вмить послання узялося вогнем. З переляку мене ледь не проткнуло кришталевою "шпажкою". - В снігу шукай.

Сова зірвалася з гілки й стрілою пірнула в кучугури, лишивши мене саму.

Але Бог моїй душі вже виділив прокляття, для нього не потрібен текст.

Вічні пошуки, виснажливе ширяння сліпою зимою, аби віднайти свою істину й забути про чужу. Кожною помилкою кільцювати наступну, а рана так і не загоїться...