Охоронець скарбів.

Здається настав ранок … а може це не світанок, а сутінки? Можливо прийшла та сама довгоочікувана ніч, що принесе з собою полегшення й прохолоду для мого розпеченого тіла. Я зараз схожий на забутий в печі та добряче запечений пиріжок…

От лайно! Щось неймовірно болюче застрягло в грудях. Як же воно болить і тисне, розриваючи серце в яке встромлено… Складається враження що це звичайний шматок дерева. Звичайнісінький гостро заточений, деревʼяний кілок, який по відчуттях намагався не просто впившись стирчати, а ніби хоче прорости наскрізь, пустити коріння і густе гілля. Та основне питання чому воно загострене і який сакральний сенс несе в собі…?

Неймовірно дратує цей запах, гострий, аж пекучий запах розкиданого навколо часнику. Складається враження, наче я якийсь рясно приправлений кулінарний витвір. Якийсь невідомий, збочений на містиці кухар, не патраючи, а просто обсмаливши мене, приправивши від душі часником і якимись травами, а потім пришпиливши кілком, готував мене живцем.

Мою свідомість розривали розпливчасті, не до кінця зрозумілі образи людей, перекошені обличчя яких скидались на хижі, звірячі вискали. Їхні крики суцільним гулом і нелюдським риком заповнювали собою все довкола. Смолоскипи в їхніх руках часом оживали та намагались вирватись скачучи на мене, й ураз тікали назад обпікши моє тіло, обличчя.

Хтось незрозумілий, чий зір пронизував, просочувався у глибини свідомості ламаючи думки та почуття, заповнював собою все довкола і всередині. Інквізитор… Здається це імʼя, а може регалія, професія, робота чи емоційний стан… Хоча ні… це сутність, його чорна душа, яка рве і їсть нашу плоть, але їй все мало, вона ніяк не насититься.

Що це? Посеред тиші, ясно чуються обережні кроки, нестриманий подих, та досить гучне сопіння. Це звір, хижак, можливо вовк… Глибоке бурчання пустого шлунку в його утробі, відверто, не приховуючи нічого, каже про його бажання плоті… Він голодний звір, яким керує лише бажання чимось наповнити свою утробу, бездонну прірву яку неможливо задовольнити. Можливо я сьогодні і є його здобич, харч, частина харчового ланцюга, те чим він насититься?

Але раптово щось змушує хижака насторочитись, щось його відлякує. Низьке тихе гарчання відбивається вібрацією в скронях і животі, за декілька хвилин, голосно фиркнувши з відразою пару разів, дикий звір забирається геть. Що це було? Боже чудо? Прихильність долі? Хоча який Бог, яка доля, навіщо я вигадую причини якщо я більше як стовідсотково мертвий? А як мертвий, як же я тоді думаю й усвідомлюю все? Впевненості немає, натомість є біль і усвідомлення того що відбувається навколо. Я все бачу, чую, розумію… і водночас все заплутане, нереальне і ніби в тумані…

Все так очевидно, але щось не так, все інше, не таке як я звик. Я ніби перейшов на якийсь, якісно інший, не схожий ні на що рівень почуттів і усвідомлення. Все не таке, все інше. Все не таке як було, все інакше. Я бачу глибше, я чую більше, я отримав якесь знання… Отримав? А може воно вже було? Немов зерно в землі лежало тихо і чекало свого часу, а тепер це знання просто є в мені, проростає немов паростки бамбука, змінюючи мою свідомість, карбуючи непевні видіння в моїй пам'яті.

Вовки по природі хижаки, і тому не їдять стерво… Їм не смакує гниле та мертве… Здається я збагнув що так непокоїло і злякало дикого звіра… запах. Я впевнений в цьому, мій новий запах! І ні, це не запах стерва чи часнику, розкиданого навколо мене… в мене тепер є власний запах. Буду намагатись усвідомити та описати його. Це перемішані жах, біль і смерть, рясно приправлені присмаком безвиході. Саме цей запах тепер відчує кожен хто завдав мені болю, всі через кого прийшло в моє життя страждання, всі до кого я прийду.

Тепер мені потрібно осягнути час, той який постійно зі мною, той який грає у свою жорстоку гру, повільно спливаючи… та не для мене! Я навчився його розуміти. І тепер він постійно буде зі мною! Я навчусь цінувати його поки решта марнує! Я буду чекати, допоки до нас обох не прийде усвідомлення, що він мій. Йому теж потрібно зрозуміти, що завдяки тому, що він став моїм він нарешті настав… Настав Мій Час!!!

Треба лише дочекатись коли прийде повня, та сама пора, яку оминути неможливо… Нам доведеться як і суджено було зустрітись, щоб згадати все що відбулось, розрахуватись за весь той біль якого не мало бути. І не варто від цього ховатись, я ж бо добрий, я просто поверну вам борги. Все що ви спромоглись подарувати: зневагу, осуд, біль, жах, смерть, я не забув і старанно зберіг. Все старанно збережено і я віддам те що ваше по праву і від початку, бо це не належить мені, тож тепер насолодіться цим досхочу!