Cтрашні казки про правду для русні (і не тільки)

Окупанти відкрили базар в місті Наровля в Білорусі, де продають награбоване в Україні. Пральні та посудомийні машини, і холодильники, і велосипеди, і мотоцикли. Багато посуду, косметики, дитячих іграшок, килимів, дорогоцінних прикрас. Все це російські загарбники забрали у мирних мешканців. Вони додумалися навіть до того, щоб відправляти ці речі через служби доставки до себе додому. Таке зафіксували у білоруському Мозирі.(с)

— Ти тільки не відключайся, — просила вона. Вже перевалило за північ, над зчорнілою землею неспокійними снами неслися хмари, між них суворо та пильно блимало кругле око повні. — Не відключайся, братику, що хочеш роби, хоч плач, хоч співай, тільки не спи, не можна! Будь ласочка…

Важка втома накривала його нездоланним тягарем, гострозубий кам’янистий схил, і той здавався м’яким, мов найкраща постіль. Очі вже не відкривалися, від болю паморочилося в голові, і між Василем та його голодною смертю лишалося зовсім трішечки: може, лише тільки подих весняної ночі, тонкий промінь місячного світла та дівчина-парамедик, що ледь не падала, тягнучи його на собі.

— Три…май…ся! — мов молитву, що занадто щира і тому обпікає рота, по часточці видихала вона. Василя знову підняло її руками — незграбно, боляче зачепивши по стегну перебитої ноги. Біль спалахнув вогнем, але не протверезив, а лише додав виснаги: на Василя ніби наклали м’яку кам’яну ковдру, геть непідйомну та взагалі не здатну існувати — але ж вона тепер була і давила, давила з безжалісною ніжністю смерті, що підступила впритул. Жіночий голос плив, як латаття водою: рвався, тонув, зникав десь у пітьмі, безпомічний та безпорадний. — Ну ж бо, братику, вов…чи…ку…

Василя вже не було поруч з нею, щоб виправити ім’я: чорна імла протекла в нього, м’якими впевненими пальцями затулила очі, вуха, ніздрі, заповнила тіло, витікаючи з рота останнім подихом, і більше, окрім неї, місця в тілі не було навіть для колишнього господаря. Василь тепер дивився на себе якимось іншим зором, ніби збоку та трохи зверху, бачив чорний від крові та бруду піксель, незграбно вивернуту ступню, змучену дівчину, що дарма намагалася його реанімувати і чи то плакала, чи заклинала, чи просто намагалася вдихнути в його груди, зайняті пітьмою, ще хоч краплю життя…

Треба було йти. Вже треба було йти, він це відчував всім собою. Крізь степи, граніт, збитий пил безкінечних доріг Луганщини, повз страшні соняхові поля Іловайську, де смерть кивала і кивала безліччю чорних голів, повз терикони та шахти, рваною по старих шрамах землею, що спливала кров’ю, вогнем і металом…

Парамедичка кинула мучити його тіло. Василь вже не міг нічого відчувати, але все ж таки якимось дивом відчув: втомлену вдячність, спокій, що підступав, і насолоду болю, який нарешті скінчився. Зверху він дивився, як вона метушиться, нишпорить по кишенях та відділеннях медичної сумки, судомно й похапливо риється в них. Щось зблиснуло у її руці, місячне око моргнуло в небі, і різка колька пронизала шию. Василя ніби перевернуло в повітрі, як опалий лист, крутануло в повітрі, зім’яло невидимою рукою, а наступної миті він вже був втиснутий в тіло, що здригалося від болю.

“Зарано, — промайнуло в голові, що йшла обертом. Василь заціпив зуби, що здалися йому завеликими та чомусь майже не поміщалися у роті, і ця ж сама думка пролетіла ще раз. — Зарано дякував.”

Місячне світло билося над ним з пітьмою, випалюючи її щупальці, що тяглися і намагалися знову пролізти в Василя, заповнити його собою, і цей біль вивертав йому кістки. Боліло так, як не боліло жодного разу у житті, як людина не може витримати — і все ж таки Василь якимось дивом жив знову. Кругле срібне око розжареною монетою пропікало ніч наскрізь, обпалювало і самого Василя, вижигаючи з нього залишки пітьми, і десь поруч плакав і плакав жіночий зірваний голос, вимовляючи тільки одне:

— Братику… братику!

Вже зовсім втрачаючи себе у оскаженілому стражданні, що рвало його вовчими зубами з усіх боків, Василь встиг перевернутися на спину та зустрітися поглядом з місяцем. На мить примарилося: білий вовк стрибнув через тьмяне небо, зиркнув на нього розпеченим срібним оком та ніби розчинився у неспокійних хмарах, що стрімко бігли до сходу. Василь заплющив очі, важко видихнув стогон, що скидався радше на вовчий виск, ніж на людську мову, і дозволив місячному сяйву взяти себе до останку.

Одначе така смерть була краща за паскудну темряву, що душила його зсередини та тягла до заростей згорілих соняхів, що рік за роком кивали головами над невпокоєним проклятим степом.

…в порепаній волонтерській “буханці”, що загрозливо скреготала на кожному вибої та страшно деренчала всіма своїми зношеними нутрощами, сварилися двоє.

— …він помирав же! — захищалася дівчина. Помарніле її обличчя було брудним та сердитим. — Мені треба було йому руки скласти та сісти співати сумних пісень чи що?

— Ця штука неперевірена! Експериментальна, ще навіть дозволу на використання не було! І ти береш і просто так її вводиш, без дозволу, без наказу!

— Я ту сироватку не крала, — спалахнула парамедичка. — Мені її командир видав. Його й питай, якщо спіймаєш вітра в полі. А в інструкції написано — рішення про прийом приймається лікарем з урахуванням стану пораненого та співвідношення можливої користі та ризику.

— Ти не лікар, — нагадав її опонент. Він був лисий, також незмірено втомлений та виснажений, з обличчям людини, що все життя викладала математику чи біологію в школі, а потім опинилася на війні. — Ти… Руда, ти… та ти що, не плач!

— Я його не донесла, — тихо сказала вона. — Я не донесла, вина моя, зрозуміло? То хай вже я буду і в цьому винувата, віддавайте під трибунал, якось вже витримаю. А хлопець житиме. І я не плачу, відплакала вже давно.

На каталці, що стояла врозпірку між двох стрибаючих стін, ворухнулося щось велике, незграбне, вкрите картатим старим покривалом. З-під подертого краю стриміла велика собача лапа з грубими подушечками та чорними кігтями. Сіре хутро стирчало пучками, ніби суха трава.

— Та блін, Руда, що ти з мене звіра якогось робиш, — сказав лисий та запнувся. — В сенсі… я ж розумію, що інакше не можна було, просто… ти не дивуйся і не ображайся, якщо хлопець потім тобі не дякувати буде, а навпаки. В хортових ССОшників сама знаєш яке життя.

— Життя, — повторила вона. — Та хоч яке, але ж воно є. І я не за подяку, я… якщо знову ті соняхи побачу — збожеволію, віриш?

Буханку знову трусонуло так, що задзеленчале якесь медичне залізяччя, а гора під картатим покривалом болісно заворушилася. Руда парамедичка схилилася над дивним пацієнтом, зашепотіла щось заспокійливе, притримала важку звірячу голову.

— Тихше, — шепотіла вона, — тихше, вовчику, братику…

— Ти тойво, обережніше, — лисий встав і теж схилився над ношами. — Як хапане, не розібравшись, то такий тобі братик буде…

Звір відчув доторк їх рук та ніби застогнав у відповідь, але білі довгі ікла, на яких грали місячні сполохи, залишилися непорушними і не зімкнулися на жіночому зап’ясті, що було занадто близько. Далекий місяць шалено стрибав за вікном, водій гнав буханку бездоріжжям, яке до війни було трасою, а парамедичка із заяложеним псевдо Руда все шепотіла й шепотіла у велике гостре вухо.

Василь спав і бачив нелюдські сни, яких досі ніколи не сподівався впізнати.

Базар в невеличкому білоруському місті Наровля виріс зненацька і швидко розлягся вулицями, зайнявши собою місце від центру з його Комсомольскими, Соціалістичними та Первомайськими аж до цвинтаря. Незрозумілі баби, що взялися бозна звідки, перегукувались над крамом, що лежав просто неба на картонках чи рядні. Приїзжали з сусідніх Калиничів та Фізинок, зупинялися і ті, хто їхав на Мозир чи Єльск. Забрідали свої заводські, яких в місті звали просто “гідрами” або “пастілой” в залежності від того, були вони з гідравлічного заводу чи з “червоного мозирянина”, забігали по дорозі місцеві спадарки, але більше всього на базарі було солдат. Молоді та не дуже, в брудних “дубках” та “горках”, вони ніби просочувалися звідкись, виступали між домів та дерев, зістрибували з важких машин-zеток, і кожен ніс якийсь свій вантаж. Чулася така сама брудна, як і форма, мова — вояки торгувалися з перекупницями.

— Да ти чьто, бабка, ти глаза-то, блядь, разуй! — кип’ятився один з них, довговидий та опришкуватий. Щоки його палали. — Ти такого ковра в жизні не відєла! Європа!

— Двє. Он с пятнамі, — лаконічно відповідала тітка. Вид в неї був спокійний, як у кам’яної робітниці у міському парку, що, здавалося, споконвіків підіймала до неба свій пролетарський молоток. — А вдруг нє атстіраєтца.

— Так ета жи кровь! Чаво єй нє атстірацца! — обуренно заперечував вояк, а точніше, мародер, що не хотів задешево розлучатися із здобиччю. — Ти сматрі мнє, баба, нє заривайся, а то і тєбє асвабадім!

— Асвабаждалка нє виросла, — лаконічно відповіла та. — Двє. Ілі вон в Мозирь вєзі і дамой атправляй, там мамка атстіраєт.

— Сука бульбашовая, — пробурмотів хлопець, отримавши дві купюри гидкого сіро-зеленого кольору, майже тотожного відтінку з його формою. — Падла жадная. Нічего, і ваша очєрєдь прідьот…

За його спиною баба вже роздивлялася килим. Той був багатий, в білих квітах по чорному, і дійсно весь заплямований: довгий край та один з кутів залило червоним, що вже всоталося та побуріло. Тітка невдоволено пошкребла його нігтем, покачала головою та згорнула знову.

— Пєрєкісью намажь, ано і атайдьот, — порадила її сусідка. — А чьто дєлать, боєвой трофєй. Машинку-то швєйную помнішь, как дєд привозіл? А куклу нємєцкую?

Баба вже не слухала, бо говорила з новим “асвабадітєлєм”. Той тримав у руках мікрохвильовку з трохи надтріснутим склом і запевняв, що та робоча, робочу брав, а скло — що скло, можна ж скотчем заклеїти. Сусідка теж відволіклася від базік: широкоплечій бурят вивалив перед нею цілу купу мотлоху.

— А отетот вот, — сказав він, тицькаючи пальцем на килим, — я назад памєняю. Женє пошлю. Холодільнік не доєдєт.

— Мєняй уже і тєлєк, Тіма, — порадив його приятель, але бурят покачав головою.

— Тєлєк доєдєт, упаковать только надо. Так чьто, па рукам? У мєня і мобілкі єсть, много. Двє, правда, трєснутиє… нічаво, сєбє аставлю.

Торгівля йшла бадьоро; речі, що купували за безцінь, ввечері забирали вантажівки та везли кудись, баби ж забирали чесно напрацьовані гроші та дещо з дрібниць, що найбільше сподобалося. Далі речі відправлялися хтозна куди і завершували свою фантастичну подорож в геть неочікуваних місцях. Те, що можна було відправити поштою, солдати везли до Мозира і вже звідти посилали додому. Посуд перекладали газетами, дитячі іграшки загортали в пакети, годинники та прикраси ретельно замотували скотчем, аби ніхто не витяг дорогою.

Із лісу, що сіро-зеленою, мов тисячні купюри, стеною стояв на іншому березі вигина Прип’яті, на жваву торгівлю дивився великий білий вовк. Очі його були сині, зовсім людські, і будь-хто, кто хоч раз чув про вовкулак, одразу впізнав би породу. Довгим поглядом він дивився на те, як вбивці збувають добро, накрадене по розбитих, розтрощених, вивернутих навиворіт хатах, як по-діловому, нічого та нікого не стидаючись, баби рахують гроші та ведуть примітивний облік в простих шкільних зошитах, як неспинним потоком течуть машинки, холодильники, мотоцикли і ровери, посуд і килими, інструмент і іграшки — все, що можна вкрасти в зруйнованому житлі, — дивився і стиха гарчав.

Поруч з ним безшумно встав сірий високий вовк з синіми ж очима та великою плямою колишньої страшної рани на стегні. З іншого боку, як з-під землі, виріс менший, в брунатній шубі, тихенько загарчав з привиском, ніби на щось жалівся. Командир коротко гаркнув, і обидва його побратими миттєво зникли у чащобі. Сам провідник-вовкулака ще деякий час стояв, втягуючи ніздрями суміш різноманітних запахів, якими тягло з-за ріки, потім ніби сам собі кивнув та неспішно потрусив у ліс.

Вовки не пси, вони ніколи не забувають запахів. Але вони і не люди, тому ніколи не забувають образ. Щодо ж вовкулаків треба пам’ятати, що майже всі вони зараз стоять на службі; природна лють, відвага та непереборний потяг захищати свою землю роблять з них ідеальних бійців, про що вже давно знають всі розвідки світу.

Білий вовкулака,втім, вирізнявся і на загальному тлі. Куди він подівся та чим займався наступні декілька днів, достеменно було невідомо нікому, окрім оперативного командування штаба “Північ”, але торгівля в Наровлі припинилася дуже швидко. Потік мародерів з награбованим вичерпався в лічені дні, баби поділися кудись, вулиця Комсомольська, що межувала з міським цвинтарем, спустіла та припинила куритися пилом. Але ця тиша тривала недовго: і тижня не пройшло, як тою ж таки Комсомольскою потяглися гроби. Автобуси від підприємств з чорними хустками, зав’язаними на дзеркалах, та портретом небіжчика в траурній рамці під переднім склом, легковики в чорних стрічках, старезні залатані автівки з ближніх та далеких сіл, юрма за юрмою родичів у скорботі та непорозумінні з’являлися знову і знову. Ховали в три зміни, католицький священик з місцевого костьолу щось співав латиною, приїздило розбиратися начальство з області, але нічого не допомагало: чорна ріка в стрічках та штучних квітах текла так само невпинно, як декілька днів тому — солдати з повними руками чужого скарбу. Розмови точилися теж ділові та невеселі.

“— …пнєвмонію врачі напісалі, ну какая можєт бить пнєвмонія? сіній вєсь. Он жє і нє болєл у мєня нікогда! А тут! В трі дня!

— І нє гаварі. А у Катькі на мотоциклє новом так і нє наєзділся, замкнуло что-то. Тормоза, что лі. Ой, Пєтька! Пєтьку Каласкова помнішь? Інфаркт. Сказалі, сєрдце нє видєржало, а вєдь савсєм маладой… і брат у нєво повєсілся, вот с чево би? Чево нє хватало? Только вєрнулся, добра столько прівьоз…

— Екалогія. Ета всьо екалогія. Вот раньше, при Саюзє развє кто болєл? Всє здаровиє билі! Ех, какую страну развалілі! Тєпєрь фашісти вєздє, націкі, а откудова? Всьо оттудова! І врагі, врагі тоже. Буржуі. Всьо ані.

— Марінкін-то муж, воєвал каторий. Помнішь, рассказивал ещо, как Кієв брал, пока там натовскіє сволочі нє іспортілі всьо. Помєр вчєра. Уж как она убіваєтся! Нєт би в бою, компєнсацию получіла би, а так, конєшно, шиш. І, главноє, с чєго — совєршенно нєпонятно! Спать лег і нє проснулся, а лицо, говорят, аж бєлоє всьо! І сам сєдой! За ночь, паняла?

— Свят-свят! Да врут, поді, Марінка-то та ещо блядь, налєво і направо успєвала…”

В далекому бурятському селі співала жінка. Вона була повна, низенька, з жовтуватим широким обличчям та темними маленькими очиськами, що так і блискали по кутках оселі, що тут вважалася багатою. Дві кімнати з дощатою підлогою були вщент забиті меблями та мотлохом; у старому серванті ще радянських часів стояло велике фото чоловіка в блакитному береті з кокардою, в кутку на ліжку вовтузилося дитинча. Найціннішою та найдорожчою оздобою в хаті був, беззаперечно, килим — багатий, чорний з білими квітами, прибитий до стіни за бруднуватий, погано відчищений край.

— Прідьот сєрєнькій валчок, — співала жінка. — І укусіт за бочок. Прідьот сєрєнькій і укусіт, да спі ти ужє, чучєло…

Дитинча не заспокоювалося і все дивилося вузенькими очима у вікно, за яким завивав вітер. Час від часу він кидав у тьмяну шибку жмені квітневого снігу, і скло торохкотіло та здригалося, ніби весь дерев’яний дощатий барак на два поверхи сунув кудись, мов корабель бурхливим морем, та з усієї сили намагався вибратися з Нижніх Тальців куди прийдеться. Телевізор мовчки блимав першим каналом, товстопикий чоловік гарячкував з екрану, тикав пальцем, щось доводив опонентам; жінка все поглядала то в передачу, то на стіну, де просто поверх килима на гвіздку висів годинник. Стрілки його давно вже відрахували північ, але чоловік, герой війни з фашистами, ще не повертався, і жінка нервувала чимдалі більше. Забувши навіть про телевізор, вона принишкла у вікна, вдивляючись в заметіль, і все автоматично бубоніла:

— …прідьот сєрєнькій валчок… і укусіт… укусіт… Тімурчік, да гдє ж тєбя чєрті носят, блядь ти такой? Апять па бабам сваім папьорся?

У білому тріпотливому тканні за вікном зненацька блиснули два синіх вогники і миттєво згасли. Жінку це чомусь налякало, під шкіру ніби сипнули морозом, і вона кинулася до мобільного. Той, трошки надтріснутий, теж був з трофейних, з боєм взятих в українців, що не хотіли жити з Росією і вже тому заслуговували називатися нацистами. Так казали по телевізору, так їй пояснював чоловік, так звично думала і вона сама, але чомусь саме зараз — і тільки зараз! — вперше задумалась, чиєю ця мобілка з широким, ледь надтріснутим екраном, була до того, як потрапила до неї. Хтось же ж, певно, дзвонив, набирав повідомлення, комусь належав той запальний рінгтон, який її Тімурчик видалив, на всі лади лаючи паскудних бендерівців? Вона натисла іконку з фото чоловіка, дзвінок пішов, але ніхто не брав слухавки. І знову, і знову. Вітер, ніби вовк, вив та квилів за стінами бараку, який будували ще після війни, намагався просунути крижані пальці у щілини, видавити вікно, винести все тепло, що ще лишалося в хаті. Дитина в кутку зайшлася плачем, але мати не чула того крику і не поспішала на допомогу, а тицькала і тицькала в кнопку виклику, чуючи лише довгі гудки. Потім щось тріснуло, загарчало по-вовчому, вдарило ніби пострілом, і відчайдушний, не схожий на людський, голос чоловіка закричав їй просто у вухо:

— Аа-а-а-а! Не на-а-а!.. Нє-є-єт!

Щось хижо ляскнуло, і гвалт обрізало, як ножем. Жінка випустила телефона із руки, і він випав на підлогу, відчайдушно блимаючи екраном. Дитина все кричала, замруживши вузенькі оченята, вітер вив так, як не бувало навіть в їх богом забутім краю, і програма в телевізорі — великому, дорогому, ретельно запакованому у далекому Мозирі і благополучно перетнувшому величезну оскаженілу країну — змінилась. Замість чоловіка в дорогому костюмі на екрані спалахнули будинки, розбиті пострілами. Нові і нові постріли влучали в них, люди, що бігли вулицями, падали і заливалися кров’ю, щось спалахнуло вже зовсім близько і розбило велике широкоформатне скло зсередини. Назовні хлюпнуло кров’ю і вогнем, жінка відсахнулася, закричала, метнулася до виходу, забувши навіть про дитину, але перед нею вже стояла стіна суцільного вогню, що хижо тріщав, ніби хряскав іклами, і жер все, що було поруч. Вона закричала знову, згадала про сина і смикнулась до ліжка, але з кубла ковдр і подушок на неї скалило ікла велике щеня. Під лапою в нього була скривавлена лялька з відірваною рукою, і на очах у матері щеня почало відгризати другу, а вогонь гарчав і підступав все ближче і ближче, і дим, що тягло звідусіль, затуляв очі. Жінка крикнула від жаху, кинулася навтьоки вже навмання, очманіло намацуючи вихід простягнутими руками, і потрапила долонями в щось м’яке, пружне та слизьке. Відморгуючись від диму і не чуючи вже навіть власних криків, вона ще встигла побачити, як кров’ю наливаються білі розкішні квіти на чорному, мов спалене життя, килимі, як той килим завивається довкола її долоней, хапаючи їх ніби пащею. Полум’я кинулося їй у вічі і затулило їх назавжди.

З палаючого бараку бігли люди, хтось кричав, хтось намагався тушити, але страшний вогонь, синій та жовтий, ніби квітка півника, швидко поклав край цим марним намаганням. Пожежа вирувала, язики вогню рвалися до неба, і ніхто з тих, хто переляканими тарганами бігав навколо згарища, не бачив, як ті язики відбиваються в синіх очах вовка, що тихо сидів у самого краю лісу та дивився на власну справу. Коли другий поверх прогорів і почав падати, складаючись, ніби картковий будиночок, вовк зітхнув і встав.

Цей слід був останнім, але завдання — ні. Коли він повернеться до рідних лісів Чернігівщини, будуть нові. Не буде спокою, ніколи не стане так, щоб забути зруйновані містечка та села, спалені долі, ляльок, що назавжди втратили своїх маленьких хазяєв та життя, що вже не повернути — але буде помста. Страшна і справедлива, ось як зараз.

Вовк востаннє глянув на полум’я і зник проміж дерев. За ним все ще гарчав побратим-вогонь, а біля самого лісу, перекриваючи стежку власним тілом, лежав горілиць чоловік з широким обличчям. Колись смагляве, тепер воно здавалося мармуровим, очі сліпо та непорушно вдивлялися в небо, яке світило недобрим червоним вилиском, розп’ялений чорний рот зяяв пустотою. Телефон з тріщиною так і лежав біля його долоні, що спливала густою кров’ю, останній виклик світився на ньому ікластою вовчою посмішкою, яку миттю впізнала б і парамедичка Руда, і її лисий колега, і будь-хто з підрозділу сил спеціальних операцій “Хорт” імені Отамана Сірка, відомого стратега, дипломата, характерника і вовкулаки. Але поруч не було нікого.

Хортові ССОшники не люблять залишати свідків ще більше, ніж невистежених слідів.