Бажання за бажання

Я побачив маленького чоловічка із шафи, коли мені виповнилося три. Це мій перший ясний спогад про те, як я гостював у бабусі, матері моєї мами. Дорослі поклали мене спати, а самі ще гомоніли на кухні. Я лежав на розкладному дивані, огородженому стільцями, щоби не впасти, і тихо ковтав сльози. Я дуже хотів робота, що міг ходити сам, а батьки купили найменшого й найдешевшого з усіх можливих. Цупка пластмаса смерділа, кепсько пофарбоване обличчя злізло кудись убік, від чого іграшка мала дурнуватий вигляд. Ця дешева заміна щирої мрії ятрила мені серце.

Кімната була повна цікавих речей: опудало яструба, вежі чудернацьких келихів у серванті, яскрава картина на стіні. Остання мені подобалася — величезні хвилі здіймалися до самісінького неба, і нещасний корабель нагадував шкаралупу соняшникового насіння, що загубилася в безмежності моря.

Але найбільшу увагу привертала стара шафа-буфет, яку мій дідусь дістав як винагороду за допомогу. Річ була старовинною та поважною, мала досі гладенькі поверхні з темного горіха. Вона міцно стояла на масивних різьблених ногах, схожих на лапи лева. На нижніх дверцятах було зображено чудернацькі сцени з життя людей. Шафа стояла на видноті, й зберігали в ній лише найгарніші речі.

Саме цю шафку мені й було чудово видно крізь рейки на спинках стільців. І саме з неї вперше виліз маленький чоловічок. Батьки та бабуся тихо гомоніли за прочиненими дверима, у кімнаті було напівтемно — повний місяць щедро світив прямісінько на шафку.

Її дверцята тихо відчинилися, і звідти з'явився чоловічок. Зросту він був мені до пояса, голомозий, тоненький-тоненький, мав рученята та ноги, мов голки — і такі ж гострі. На зморшкуватому, злому і якомусь нестримному обличчі виблискували білі витрішкуваті очі. Чоловічок дріботів до мого ліжка, легенько пританцьовуючи.

«Бажання за бажання, — примовляв він при кожному стрибку. — Бажання за бажання».

У фільмах жахів діти із задоволенням граються з дивними створіннями, зовсім їх не боячись. У реальності ж я вперше в житті щосили заверещав. Навіть у свої три роки я зміг відчути злу волю, яку випромінювало це створіння.

На мій крик миттю збіглися перелякані дорослі. Я заливався сльозами, тицяв у шафу-буфет та волав про маленького чоловічка. Батьки заспокоювали, втішали, і, на мої благання, мати поклала мене в іншій кімнаті, коло себе. Відтоді я не приїздив у цей будинок, аж доки мені не виповнилося десять років.

Як я дізнався пізніше, причина була не в мені — бабуся ненавиділа зятя й постійно сварилася з моєю мамою. Вона хотіла, щоби та одружилася з заможним молодиком із гарної, у її розумінні, сім'ї. Мама натомість вибрала мого тата, без грошей, проте працьовитого та дбайливого, і була з ним щаслива.

Та з часом настали тривожні часи. Напружені батьки постійно щось обговорювали на кухні, так, щоби я не почув, а мама раз по разу плакала. Одного вечора батько, згорблений і блідий від утоми, кудись поїхав, а мама зовсім не спала в ту ніч. Наступного ранку ми гарячково зібралися, узяли кілька валіз і вирушили до бабусі найпершим автобусом, коли небо було ще темним і сонним. Всю дорогу мама мовчала, дивилась у вікно й кусала губи. Я вже тоді добре відчував настрій дорослих і розумів, що краще їй не заважати.

Приїхали ми аж надвечір. Будиночок бабусі виявився меншим, ніж я його запам'ятав. У літніх сутінках ми їли в садку скромну вечерю, а десь поряд кумкали жаби, скрекотали цвіркуни, і тіні ластівок ширяли в нічному небі. Скоро з'явилися комарі й ми перейшли в будинок, де мене відправили спати, а мама з бабусею залишилися пити чай у сусідній кімнаті. І лише коли я витягся на чистих, але з чужим запахом, простирадлах, зрозумів — це та сама кімната, те саме ліжко, а переді мною та сама шафа. Страх хвилею огорнув мене, наче я разом пірнув у холодну річку. За ці роки я майже забув маленького чоловічка, який так мене налякав у дитинстві. Він іноді снився, але дуже розмито й на ранок я нічого не пам'ятав.

Я рішуче струснув головою. Десять років — це не трирічне дитя, і я чітко знав, що чарівних створінь не існує, як і Діда Мороза. Я спробував лягти обличчям до стіни, але відчувати шафу спиною й не бачити її було ще неприємніше. Тож я знову перевернувся і спробував заснути. Крізь прочинені двері падала жовта смужка світла. Мама та бабуся говорили досить голосно, тож, попри власне бажання, я чув усе, про що вони балакали.

— Вони вб'ють його, — мама була готова заплакати.

— Ще нічого страшного не трапилося, — заспокоювала її бабуся. — Ви з Ромчиком тут, у безпеці.

— Це жахливі люди, справді жахливі. Якщо він не знайде гроші до завтра, то його вб'ють! Як я потім житиму?!

Скреготнув стілець.

— Та чого б вони його вбивали? — рівний голос бабусі, яким вона це промовила, дратував.

— Бо то бандити! У нас чоловіка, що займався валютою, знайшли повішеним. Кажуть, самогубство, бо ніяких слідів немає, але всі знають, що це справа рук Івана.

— Як можна змусити людину повіситися? — відмахнулася бабуся.

— Навіщо ми з ним зв'язалися! — бідкалася мама. І раптом додала, з незвичною злістю в голосі, — Я хочу, щоби він помер.

Я розумів, про кого вона говорила. Цей Іван тримав кілька гуртових баз, і вважався в нашому містечку багатієм. Він був бандитом, давав гроші в борг, і горе тим, хто не міг їх повернути. Іван керував зграєю жорстоких виродків, які були готові за його наказом і катувати, і вбивати.

Початок дев'яностих батьки зустріли з порожніми кишенями. Дехто зі знайомих багатів, купував відики, робив євроремонти. Тато й собі спробував зайнятися бізнесом, узяв у друзів у борг долари та поїхав у Туреччину по музичні плеєри. Та підприємництву тоді ніхто не навчав, тож він швидко втратив і гроші, і товар. Почалися постійні позичання. Щодня батьки сушили голову — де взяти гроші, щоб віддати попередні борги. І, хоча вони обидва працювали, а тата я взагалі бачив лише рано вранці та пізно ввечері, проте роботи було мало, платили за неї дріб'язок, а могли й зовсім нічого не дати.

Мої ще молоді й гарні батьки кожної ночі лягали з тривожною думкою, яка переростала в розпач — де взяти гроші? Одного дня з'ясувалося, що їхні борги викупив Іван, і тепер уже йому вони мають повернути ці гроші плюс відсотки. Ми віддавали все, що мали, скільки могли, бо знали, хто він такий. Та Івану це набридло, і він дав добу, щоб віддати борг — або забере нашу квартиру. Тато відправив мене та маму до бабусі, далі від бандитів, а сам лишився шукати гроші.

Пам'ятаю, як я вперше побачив Івана. Я переходив у третій клас, і ми з мамою пішли в неділю на базар, скуповуватися до школи. Мама знітилася, помітивши його, і потягла мене в інший ряд, але я встиг розгледіти. Низенький, опасистий, з маленькою головою, обличчям схожий на щура. Найбільше запам'яталися його очі — чіпкі, жорстокі, очі людини, яка отримає своє за будь-яку ціну. Я боявся й щиро ненавидів Івана, багато разів уявляючи його смерть і своїх щасливих, вільних батьків.

«Ненавиджу тебе, ненавиджу, — шепотів я в темряві, дослухаючись до схлипувань матері, що краяли мені серце. — Бажаю, щоб ти здох!»

І тут трапилося те, що не дає мені спокою й понині. Дверцята шафи тихенько відчинилися. Звідти, із самісінького чорного нутра, виліз він — маленький чоловічок. Худий коротун із лисою головою й каламутними витрішкуватими очима. Він анітрохи не змінився.

Я завмер від жаху. Серце стукотіло, мов навіжене, я щосили стис простирадло вологими долонями, а забутий кошмар мого дитинства поволі наближався до мене, пританцьовуючи та виробляючи смішні па.

— Бажання за бажання, — шелестіло в темряві. — Бажання за бажання.

Я завмер і не міг ворухнутися. Я не йняв віри власним очам, проте він був там — чоловічок, що підскакував усе ближче і ближче.

— Бажання за бажання? — запитав він. Його маленький рот дивно вигинався. Він був зовсім поряд, я вже міг дістати його рукою.

Занімілий, знерухомлений я дивився на дивне створіння, і... соромився кричати. Я вважав себе досить дорослим, тому плакати, гукати на допомогу зовсім не хотів. До того ж якась частина мене все ще не вірила в те, що бачить, хоч воно й виглядало таким справжнім.

— Бажання за бажання, — повторив маленький чоловічок, дивлячись на мене каламутними очима. — Загадай бажання, і я його виконаю.

— Зробиш? — я знайшов сил прошепотіти.

— О, так, але доведеться заплатити, — чоловічок лукаво посміхнувся.

— В мене є пістолет, що стріляє пістонами, і книжка-детектив, — запропонував я свої єдині багатства, що мав із собою.

Чоловічок заперечливо похитав головою.

— То не ціна й не цінність.

— Це все, що я маю, — безпорадно прошепотів я.

— О, про це не переймайся! Подумай, чого б тобі найбільше хотілося? А заплатити зможеш потім.

Це звучало так спокусливо. Для дитини «колись» це те саме, що «ніколи», занадто далеко від тут і зараз. Тисячі думок закрутилися в моїй голові, але одна запалахкотіла червоним. Я бажав смерті людини, та навіть у десять років знав, що це неправильно. Чи варто це робити?

Потім я згадав тривогу батька, сльози матері. Цей чоловік ніс нещастя та страждання нашій сім'ї, хіба не правильно захистити її від нього?

Я підняв очі догори й зціпив тремтячі руки. Занадто важкий вибір для десятилітнього, та я мав його зробити.

— Бажання за бажання, — шелестів чоловічок-з-шафки. — Я чекаю.

— А якщо я нічого не забажаю? — майнула в мене рятівна думка.

— Тоді татусь помре, — шепнув чоловічок, захихотів і підскочив. Він ні на хвилину не припиняв свої танці.

У горлі щось стисло, мені стало важко дихати.

«Це реальність? Батько помре? Звідки він знає про нього?» — не міг повірити я.

— Бажання за бажання. Або смерть, — не вгавало створіння.

Мені хотілося плакати, і кілька сльозинок побігли по щоці гарячими струмками. Я почувався неймовірно нещасним, лежачи тут на самоті й вирішуючи, як врятувати і своє життя, і життя моїх батьків. Я спробував уявити, що тато зараз із нами, що ми в безпеці й щасливі.

— Іван, — просипів я. — Я хочу, щоби він помер.

Чоловічок на хвильку зупинився й подивився прямісінько на мене. Ці тонкі рученята, булькаті очі, темний лукавий рот жахали та викликали огиду.

— Бажання за бажання, — підтвердив він.

— А що ти хочеш натомість? — запитав я, не сміючи дихнути.

— Побачиш, — реготнув чоловічок, сухо плеснув кострубатими долонями й темрява накрила мене.

Вранці приїхав батько, щасливий, яким уже давно не був. Минулої ночі Іван помер у ліжку, кажуть, серцевий напад. Така новина миттю пролетіла нашим містечком і, здається мені, зовсім небагато людей щиро йому співчувало. Борг більше не висів мечем над шиями батьків, вони обіймалися та плакали від радощів. Та я цього не побачив, бо втратив зір. Лікарі лише знизували плечима, говорили про рідкісні випадки та можливі фізіологічні причини, але я точно знав, що це маленький чоловічок узяв свою ціну.

Чи шкодував я потім про свій вибір? Тисячу разів, коли не міг більше грати у футбол, дивитися телевізор, гуляти з друзями, як раніше. З часом я навчився з цим жити, та після стількох років мене мучить питання — чи вірно я вчинив? Чи мав я право вирішувати кому жити, а кому вмирати? Потім згадував щасливих батьків і змирявся.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.