Вогонь на снігу

“Під звуки касет ми з тобою вдвох

Заснемо навіки, без турбот та зла”

SadSvit

Я обожнюю мити посуд, рівно стільки ж як і застеляти ліжко. Це моя константа.

Із заржавілого краника хлюпають крижані краплини води. Я намилюю пошарпаною губкою посуд, колись вона мала приємний жовтавий колір. До речі, мій улюблений. Гар вчепився в пательню. Доводиться взяти жорстку металічну губку.

Зазвичай, миючи посуд я розслабляюся і вигадую дивакуваті історії. Сьогодні в голову нічого не приходить. Чомусь не можу викинути з серця та думок почуття самотності. Не можу припинити самозжирання за фінансову немічність і продуктивність. Це легше аніж дивитися невідомості увічі. Мені, здається, безпечніше.

Нічого, зараз домию посуд і загорнуся в куртку з теплим пухнастим коміром. Тоді ж сяду на табурет і споглядатиму вечірній краєвид. Це має відволікти мене в решті решт і я поділюся з вами процесом написання мого сценарію історичного фільму. Він має бути більш цікавим.

Ще бабусин табурет, оббитий якоюсь бордовою клійонкою з пофарбованими білою фарбою ніжками, ніяк не хотів влазити під підвіконня. Холодна батарея займає забагато місця. Окрім моїх ніг зі стільцем в проміжку між стіною та батарею стоїть фреска. Її намалювала моя мати, царство їй небесне, коли навчалася в художника. На картоні намальована осіння ріка, танцююча під трав’яними схилами. На одному з них розташована церква. Скільки себе пам’ятаю фреска тут стоїть. Навіть, тепер коли вона разом з квартирою належить мені, я не хочу її переставляти. Хоч це і є дещо зневажливо.

На вулиці виє хуртовина. Мабуть, вже скоро зійде перша зоря.

Пред моїми очима з висоти п’ятого поверху видніються: запорошені одноповерхові хати й подвір’я, залізні паркани, сплячі дерева й поля. Сніг мерехтить рожевим і жовтим кольорами під ліхтарями, а де їх нема ледь ледь відзеркалює темне фіолетове небо.

Це моє перше Різдво, що я святкуватиму одна. І я зовсім не знаю, що робити.

“I only wanted to be part of something

I only wanted to be part

I let you cut me open

Just to watch me bleed

Gave up who I am for who you wanted me to be

Don’t know why I’m hoping

So fucking naive” - заграв рингтон на моєму телефоні, хоч рок я і не люблю, проте пісні Linkin Park останнім часом близькі моєму серцю . Побігла до коридору, де він стоїть на зарядці. Коли я добігла він аж танцював вібруючи на трюмо з червоного дерева. У слухавці почувся хриплий голос батька: “Приходь на вечерю сьогодні, я чекатиму на дачі”. Він казав щось іще, проте його слова перебвалися поміхами. Завили собаки на вулиці. Має статись щось погане.

Самотню темноту квартири прорізав вибух, що пронісся диким звірем Примаченко. Все вібрувало, дзвінок обірвався. Вікна вибило. Як різнобарвні вітражі, що раптом втратили свою цінність, уламки скла розліталися навкруги, падаючи білим снігом, що різав все навколо. Все тьмяніє, нічого не бачу. Стає так спокійно і добре.

Я лежу на березі Дніпра. Його води омивають мене, а сонечко зігріває. Тепло і тихо, лишень чутно шорхіт чагарників. Біжать хмарки.

Хочу тут залишитися. Щось схопило мене за ноги і тягне. Я повертаюся на живіт і впиваюся нігтями в пісок. Каміння в піску роздирає мої пальці. Воно дряпає мій оголений живіт. Кричу, благаю про допомогу, про порятунок, про помилування. Молю.

Все швидко руйнується, як до цього скло. Кліпаю очима. Все так ж немає світла. Я лежу під трюмо на зеленому килимі. Скло навколо виблискує під світлом ліхтарів. Навколо їдкий запах паленого дерева, диму і чорного перцю. Це ж не мій запах! Моїм запахом завжди був запах вишневого цвіту із нотками кориці. Я божеволію?

Боляче. Руки обпалює біль. Мої пальці лизає майже чорна рідина - кров. Ноги обмотані шарфом, що раніш був на шиї. Коли я встигла? Чого я нічого не пам’ятаю? Матінко, я що вмираю? Може просто божеволію? Хочу встати на ноги, та навколо скло, немов би довкло рухнув цілий світ.

Здійнявшись я роблю несміливі кроки до вікон. Крок і не дивлячись на шарф в стопи одним за одним врізаються уламки. Один, два, три,…, кільканадцять. Кров струмками стікає склом. Дивлюся на бабусину квартиру і ридаю. Гадала, що вже все виплакала. Виявляється - ні. Я заходжу на кухню. За рамою вікна палає будинок в приватному секторі, в нього прилетіла російська ракета. Чую крики людей і сирену пожежних машин. Я гуляла раніш там з мамою. Через ті сектори бабуся водила мене до семисотлітнього дубу. Я гублюся у своєму німому крику. Хапаюсь за своє волосся. Обіймаю себе руками. Пару будинків ближче і я б вже була мертвою. Загула тривога.

Мій погляд чіпляє впавшу картину. Піднімаю й звільняю її від скла. Мій погляд ціпляє старезний записник у червоній шкіряній обкладинці, прикрашеній золотим тісненням небесних світил і рослин. Звідки він тут? Я не пам’ятаю його в матері чи в бабусі. Відкривши, бачу лист. Пергамент дуже старий, я бачила подібні в архівах. Витираю руки об куртку і відкриваю його. Пробігаю очима по рядках:

“ Ваші листи сповнені ніжним ароматом солодкого вишневого цвіту. Ви, мій вірний вишневий цвіте, найсолодша мука, що може бути. Поїхавши до Сутківців, Ви забрали з собою мій спокій і серце. Ніжна моя, тепер я знаю про всі Ваші негаразди та ту небезпеку, до якої Ви наближаєтесь. Чекайте мене - я прямую разом із військом на допомогу. Козаки з мого коша, як і я розділять Вашу ношу. Цілую Ваші п’янкі вуста, мій любий вишневий цвіте,той хто живе в моїй душі.

Щиросердечно, Ваш Мирослав Шаненко”.

Моє серце сором’язливо тьохкає під опалом вини. Я прочитала епістолу до іншої жінки. Зневажливо читатати інтимні слова тобі не призначені. Та чому ж тоді стає так легко і тепло, як тоді на березі ріки? Підношу лист до обличчя. Запах мила і пожовклих сторінок, й цей особливий присмак - все це переплітається, і я розумію, що навіть серед хаосу можна знайти спокій. Ні, це не правильно. Я історикиня і прагну стати сценаристкою. Варто розглядати його як предмет дослідження, історичне джерело. Почуттям не місце в моїй роботі.

Перший запис книжки датований січнем 1761 року. Цікаво, що він написаний сучасною мовою і містить багато слів, нетипових для того часу. Його писала жінка. Скоріш за всього та жінка і є адресатом. І чому вона має вишневий запах? Вона пише уривчасто про поле битви і перевертня.

Знов дзвонить телефон. Це батько щодо вечері.

Збиратися майже не довелося, я тільки обробила рани, розпустила й причісала волосся аби хоч трохи не походити на безхатька. Уявляєте, п’ять днів тому, перед другою роботою, вийшла придбати подарунка батькові на свята. Запізнювалася, тож вилетіла з дому м’яко кажучи, як мати в дикреті. І, звісно, за законом підлості підслизнулася і полетіла п’ятою точкою на лід, припорошений снігом.

Уявіть мене. Каштанове волосся, зібране в розхлябистий пучок. Дякуючи генам, воно ще й в’ється, і в мене на голові утворюється ніби вибух на макароновій фабриці. Бабусина одіж висить на моєму худорлявому тілі мішком. Латане пальто промокло, сапоги зношені. Про макіяж не може й бути мови. Лише мої зелені очі гарні. “Яскраво зелені, як у вишні навесні” - казала моя покійна мати. Втім вони були тоді приховані старими окулярами з круглою оправою. Додайте останній штрих - мій ріст 1,58 м.

Уявили? В такому вигляді я пішла до блакитного магазину. В нас на районі його так прозвали через блакитні фасади, проте це не принесло користі, якщо її шукати. В нас на районі, що на окраїні міста, всього лише два магазина і одна аптека. Гадаю, розповідати про другий магазин не варто, ви мабуть і так здогадалися, що він більш слугує алко-маркетом. Продавчиня, побачивши мене зморщила ніс і подарувала мені презирливий погляд. Так вона себе проявляє з усіма безхатьками й алкоголіками. Тоді я пройшла до книжкового стенду і прийнялася обирати подарунок.

Мій батько - український письменник й режисер, тому подарувати книгу буде ліпше ніж оспівані в жартах носки чи одеколон. Казки я одразу відмела. Бульварні романи і журнали теж. Залишилося дві книжки на вибір: “Поза межами болю” Осипа Турянського та “Майстер корабля” Юрія Яновського. Що обрати дійсно дилема. А щоб ви порадили? Обидві книги я читала і обидві отримали десять з десяти в моєму читацькому щоденнику. Все ж таки гадаю, що друга буде більш близькою до батька. Кіномемуари, що пронизані кіномистецтвом й звучать разом із диханням моря та любові, нагадають йому про літні місяці минулих років проведені з мамою в Одесі.

- Килино, Килино! В тебе книги тирять! - завизжав дядько Роман. - А ну верни книгу на місце, волоцюга обідрана! Тирити книги на вогнище?! Де це видано?! Чи ти як дружки продаш деінде і купиш сивуху?! - звертався вже до мене.

Він підійшов, видрав книгу з рук і так схватив за комір, що стало не так соромно як лячно. Я й пискнути не встигла, як вже валялася в сугробі біля магазину головою вниз, наче страус. Ще десяток призирливих поглядів зупинилися на мені. Гроші в кишені промокли й довелося повертатися додому з нічим, боягузливо піджавши хвоста, а на роботу йти в сукні і весняній куртці поверх кількох светрів.

Подарунок батькові я все ж придбала і такий як задумувався початково. Книгу я знайшла в кіоску за дамбою. Про трубу й річку смердячку не нагадуйте. Той трилер ледве обійшовся без інфаркту.

Мої окуляри вже запорошив сніг. Доведеться йти без них, аж до дачі. На зупинці, що за дві хвилини від мого дому, я сіла в маршрутку. На мій подив, цього разу було вільне місце біля вікна і я з радістю його зайняла. Маршрутка проїджала район за районом, пролистувала дорожні знаки і зупинки. Я ж дивилася на будинки і бачила у їх вікнах щасливі родини, святкуючих закоханих і друзів. На душі ставало дедалі хижо. Стривайте, я ж зараз їду до батька на святкову вечерю. Можливо, він любить мене і вирішив налагодити відносини? Все буде як раніш?

Остання зупинка - арочний міст. Звідси на мене чекає прогулянка годиною часом. Боляче ходити. Віддаляюсь від міста, йду бездоріжжям. Я маю дійти. Зліва від мене простягаються скелі. Вони завжди мене манили.

Врешті решт я пішла ними. Припорошені снігом вони ще небезпечніші, ніж влітку. Ще півтори року тому ми фотографувалися на них з мамою і батьком, після збору врожаю на дачі. Я пародіювала моделей з обкладинок журналів і тримала в руках овочі, а тато - Роккі з квітами. Мама тоді страшезно хвилювалася за нас. А тато все вихвалявся молодими роками, коли разом з друзями стрибав з них у Дніпро. Тоді ж розповідав і як вони лазили по мостах і одного разу його долоню пронзило арматурою. Мабуть, йому було більш боляче, ніж мені зараз. Мороз остервеніло щипле мене за щоки, хочу загорнутися в ковдру і повернутися до своєї розкладачки.

Разом з теплими спогадами почала згадувати інші, більш давні. В дитинстві я збирала тут польові квіти разом з старшою сестрою, плела вінки. А потім спогад дворічної давності: вона викидає мене на скелі з машини і кричить, що я обуза. Крижаним тоном протягує болючі слова: “Ти огидна, жируха”. Тоді я важила вісімдесят шість кілограм.

Не помічаю лід і підслизаюсь. Лечу на гостре каміння. Це нагадує мені випадок біля магазину. Ледь відчуваю запах паленого дерева і диму, як тоді після вибуху. Треба швидше дістатися дачі. Це буде складно, враховуючи біль у сідницях і долонях, на які прийшла значна частина удару від падіння. От би почути зараз запах від листа. Ні! Я маю зарубити собі на носі, що він не для мене!

Зриваюся на біг і біжу до дачного поселення. Воно знаходиться біля піщаного кар’єру, оточене степом. Перестрибую пропускний шлагбаум і знову падаю. Дуже спекотно. Відчуваю як червонію. Захекалася. Тепер треба обрати вірний рукав поселення і віддишатися. Я ж не можу прийти як захекана собака.

Спустилася до найнижчої точки поселення. Батьківська дача немає сусідів, а далі від неї взагалі болото, в очертах якого влаштували стихійне сміттєзвалище.

З хати лунають голоси. Дьоргаю хвіртку і та впускає мене до двору. Я що прийшла запізно і мені ліпше піти? Дивлюся на кухонне вікно. Як завжди оповите лозами винограду, а фіранка відкрита. На кухні батько розмовляє з іншим чоловіком у дорогому вбранні. Чорт! Я ж точно не виглядаю як чарівна леді і … Та батько сам запросив мене тож варто хоча б привітатися. Певно він хвилюється за мене через перерваний дзівнок.

Стукаю в залізні двері. Відчиняє мені їх моя старша сестра - Анастасія. Вона вдягнута в вузьку вечірню сукню з розрізом на правій нозі. На плечі її спадає руде волосся.

- Щось забула? Гадаю, собака з’їла вже всі кісточки, - дивиться на мене так зверхньо ніби я сміття.

- Дай пройти, батько запросив мене.

- Дім повний гостей, хіба ти хочеш його осоромити? - червоні губи скривляються в призирливій насмішці.

Так впусти і причепури її, - на сходи вийшов батько в зеленому смокінгу.

Настя відвела мене через задній вхід до своєї кімнати. Ігнорує мене. Хочу втекти.

На тримай! - кинула в мене сукню, - Вдягнеш її і причішешся в ванній. Сподіваюсь ти пам’ятаєш дорогу до зали.

В дзеркалі ванної на мене дивилось опудало. Каштанове волосся дибки, спітнівші окуляри, ще більш подраний після вибуху одяг. І не дивно, що в сестри слова сповнені отрути.

Помившись під теплою водою, я розстіклася калюжицею. З тих пір як живу у бабусиній квартирі ні разу не була доступна тепла вода. Сукню сестра мені виділила персикового кольору з довгими широкими рукавами і без плечей, з корсетом і пишним напівпрозорим низом до підлоги. Волосся я залишила розпущеним, лишень зачісала й заправила передні пасма за вуха. Одразу ж перев’язала ранки від скла. Тепер можу вирушати до зали.

- Шановні, прошу вітати мою молодшу доньку Катерину, що тільки повернулася з навколосвітньої подорожі, - в мене впилися уважні погляди десятків піраней. Пробачте, помилилася - людей. Батько всадив мене на стілець зліва від себе.

Торкнувся моїх оголених плечей і прошепотів на вухо: “ Притримуйся того що я кажу. Тобі пощастило, що ти схожа на матір”. До мого носу долетів його звичайний запах бензину і не його - алкоголю. Далі він почав розповідати гостям про те яка в нас гарна родина і накладувати мені в тарілку гарбузовий суп. Каже як я його люблю. Проте я завжди його ненавиділа, від нього мене нудить. Навіть, від одного вигляду. Це мати і сестра обожнюють його. Надмінні погляди людей зиркають на мене в очікуванні чогось. Я вибиваюся з кольорової гамми. Мою шию ніби здавлюють мотузкою. В горлі ком. Хочу втікти.

Я хочу запропонувати тобі повернутися додому, - хрипить батько, озираючись на людей, - Та спершу добре поїж.

Не бажаючи його образити, я їм того довбаного гарбузяного супа. Мене нудить від нього. Люди починають перешіптуватися щодо його благородства. Я чую розмову сусідів про інвестування до його нового фільму.Зрозуміло, йому потрібні інвестори, а я - інструмент. Очі щипле.

Пробач, мені треба до вбиральні, - кажу батьку і ледве стримуюсь аби не здійнятися на біг.

Вже на виході з будинку мене мійно хапає за предпліччя сестра:

- Не шукай очима вихід, якщо не хочеш дати усім зрозуміти що тікаєш, - холодно.

- Пусти, - повітря наче викачують насосом з моїх легень, в голові чужий голос каже постійно: “Тікай! Небезпека! Тікай!”, а гарбузовий суп підіймається вище горлянкою.

Хай там як, але тобі краще за п’ять хвилин повернутися до залу.

Вилітаю пулею і біжу до очерету, падаю на коліна. Рани на стопах відкриваються, і кров окропляє білий сніг навколо. Я ж кашляю в надії виблювати усе погане.

Час ішов, а я сиділа в замерзшій рвоті, не помічаючи хурделиці. На серці камінь - знову я повелася. Знову…