Alternative B.

— Давай, прокидайся вже!

Марка штовхають в плече так, немов хочуть покалічити. Він боляче прикушує язика, тож все, що йому лишається, це подумки вилаятись і розплющити очі.

Він підіймає голову й усвідомлює, що сидить під хворобливим світлом лікарняного кафетерію, що зараз близько четвертої ранку, а тоді з іще більшою чіткістю розуміє, що штовхни його хтось так іще раз, він пошле його нахер.

— За п'ять хвилин тобі обходити тяжкохворих, — кинув йому Ян Петрович.

— Встигну — почну з кінця, дідусь Довгань завжди чекає найдовше.

— До Ф. К. зазирни в першу чергу — йому знадобиться доза знеболювального. Бідолаха так обгорів... Так мучитись не повинен ніхто.

«Наче ти переймаєшся».

— Він же помер, ви не чули?

Задоволення, яке отримав Марк, споглядаючи вираз обличчя Яна Петровича, було ледь не фізичним.

— Що?! Коли?

— Майже дві години тому, зупинка серця.

***

Це точно усвідомлений сон, адже люди не переміщуються в просторі так швидко. Я тепер завжди починаю з кінця — не можна змушувати пацієнтів чекати. Особливо коли дуже болить, особливо коли справа термінова. І ось я в реанімаційному відділенні біля ліжка Ф. К. — невідомого чоловіка з ініціалами на пошарпаному фетровому капелюсі. Він увесь перебинтований, крізь марлю проступає кров і сукровиця. Апарат життєзабезпечення показує, що показники в нормі, кардіограма сигналом датчика відтворює кожен удар серця. Усе б нічого, якби не хрипке дихання чоловіка, в якому чується крик про допомогу.

Ян Петрович правий: так мучитись не повинен ніхто. Тож я уводжу чергову дозу фентанілу. Цієї ночі Ф. К. не прокинеться. І наступні ночі теж. Не летальна доза опіоїда, а завжди трохи більше, ніж потрібно. В сумі — саме те, що треба для його смерті без слідів моєї винуватості.

Коли сигнал датчика зникає, лінія кардіограми випрямляється.

***

— Та прокидайся вже!

Марк дрейфує на межі сну й реальності, тож поволі усвідомлює, що повинен зіп'ястися на ноги й почати обхід пацієнтів.

Неохоче розплющує очі.

Навпроти нього сидить потвора: обпечене тіло, капелюх, смугаста кофта, пальці — гострі леза. Марк думає про Ф. К., про те, що вбив його, і що це — просто сон.

Тоді з полегшенням видихає.

— Кажеш, що завжди починаєш з кінця? — глузливо вишкірився Фред Крюгер; із западин його щік випорснув гній.

Марка пересмикнуло від жаху та огиди.

— Знаєш, чому я потрапив до лікарні?

Чоловік похитав головою.

— Маю багато ворогів. Ти — останній. — Зі скрипом провівши лезом по столу, Фредді прошипів: — І здається мені, що я почну з кінця.