Петро Гузiк "Пожирач гріхів"

Високо під стелею лампочка кидає слабке світло на стіни моєї камери. Воно мерехтить, іноді здається, що ось-ось згасне, залишивши мене в повній темряві. Але ні, воно тримається, як і я. Стіни — сірі, подекуди обшарпані, вкриті плямами, які нагадують старі плями крові чи вологу, що просочилася ззовні. Місяці, проведені тут, зробили це місце дивно звичним. Ці холодні, бетонні стіни більше не тиснуть на мене, як на початку. Я навіть навчився не помічати запаху сирості та старого поту, що проникає в кожен куточок.

Я сиджу в одиночній камері з самого початку. Кажуть, я надто небезпечний для інших в’язнів. Небезпечний. Смішно. Коли мене вели сюди, коридорами цієї в’язниці, я бачив справжніх монстрів у людській подобі. В їхніх очах читалася порожнеча, а в рухах — готовність убивати без жодного сумніву. Але це я небезпечний, так?

Мене звати Стівен К., і, можливо, ви чули про мене. Моє ім’я кілька місяців не сходило з перших шпальт газет. Мене показували по телевізору, обговорювали в ток-шоу, судили. Судили не тільки судді, але й кожен, хто бачив мій портрет у новинах. Мені приписували те, що я зробив. Люди люблять створювати монстрів — це дає їм ілюзію, що вони самі нормальні.

Після мого затримання я став настільки відомим, що штат, де мене судили, вирішив повернути смертну кару. Спеціально для мене. Подумайте лише — моє ім’я стало причиною змін у законодавстві. І це не лестить, це лише доводить, наскільки сильно люди бояться. Бояться того, чого не розуміють.

Сьогодні той день, коли все скінчиться. Мене проведуть довгим коридором, і я сяду на електричний стілець. Так, саме стілець. У нашому штаті немає смертельної ін’єкції. І знаєте що? Я радий цьому. Нехай моя смерть буде важкою, нехай кожен нерв у моєму тілі згорить від болю. Бо те, що в мені, заслуговує на це.

Що це за «те»? О, про це говорили всі. В газетах мене називали «абсолютним злом», «вбивцею з біблією» . Вони вигадували легенди, створювали міфи. Але те, що в мені, — це не легенда. Це реальність. І воно має піти разом зі мною.

Сьогодні я помру, і разом зі мною піде те, що ніколи не мало потрапити в цей світ. Тому я готовий. І навіть більше — я чекаю.

Вдень до мене приходив тюремний священик. Це був худорлявий старий, із тремтячими руками, які постійно стискали потертий шкіряний молитовник. Його погляд — спокійний, але втомлений, немов він бачив занадто багато гріхів, аби вірити, що зможе врятувати хоч одну душу. Він пропонував мені скинути тягар з душі, покаятися, щоб апостол Петро відчинив переді мною небесні брами. Його голос звучав м’яко, майже навіюючи сон, але в його інтонаціях я чув більше автоматизму, ніж щирості. Як людина, що виконує обов’язок, але давно перестала вірити в його сенс.

Я ввічливо слухав його. Кивав у відповідь, навіть робив вигляд, що роздумую над його словами. Але насправді я так само, як і він, хотів, щоб цей цирк швидше закінчився. Він, мабуть, навіть не усвідомлював, наскільки видавав себе. Я бачив, як незручно йому було в моїй камері, навіть попри те, що двері залишалися відкритими, а озброєний охоронець стояв за кілька кроків у коридорі. Священик не довіряв ні мені, ні цій ситуації.

Його молитва була короткою, механічною. Здавалося, він сам ледь вірить у те, що промовляє. Він простягнув мені шматочок хліба і чашу вина. Смак був терпким, залишаючи металевий післясмак на язиці. Священик спробував усміхнутися — натягнуто, незграбно, як людина, яка зобов’язана дарувати надію, навіть коли сам не має її. А потім, пробурмотівши щось про прощення і милосердя, швидко пішов. Нарешті.

Я не міг дочекатися, коли він піде. Його присутність була нестерпною. Не через саму людину, а через те, як він дивився на мене. Він не знав, що за жах я несу в собі, але щось відчував, я бачив це. Відчував не тому, що я був особливим, а тому, що «воно» всередині мене полюбляє такі моменти. Демон завжди відчуває страх.

Я маю зберігати спокій. Я не можу дозволити, щоб те, що в мені, щось запідозрило. Воно хитре. Дуже хитре. Воно переконане, що обвело мене навколо пальця. Що знайшло ідеальне місце, звідки може творити свої злочини, лишаючись невидимим. Воно проливало кров моїми руками, змушувало мене бути інструментом, спостерігаючи за хаосом із задоволенням.

Але сьогодні все зміниться. Воно вважає, що перемогло. Хай так і думає. Хай тішиться своєю удаваною перемогою. Бо я знаю, що буде далі. І я знаю, що цей вечір стане його кінцем.

Після відвідин священика охоронець приніс мені пошту. О, це один із небагатьох моментів у цьому місці, коли я можу хоч трохи розважитися. Знаєте, бути знаменитістю має свої плюси, навіть коли ти на дні. Пошта — це як лотерея. Ніколи не знаєш, що саме знайдеш серед цього хаосу людських емоцій.

Більшість листів були передбачуваними. Погрози, прокляття, побажання горіти в пекельному полум’ї. Вони вихлюпували на мене свою ненависть із кожного рядка. Це було навіть кумедно — так багато зусиль, так багато жовчі для людини, яка вже мертва.

Часом траплялися листи зовсім іншого ґатунку. Їхній тон був схожий на обожнювання. Люди писали про те, що вони захоплюються мною, вважають мене героєм, месником, який виконує волю вищих сил. Які вищі сили? Вони навіть не уявляють, яке зло я ношу в собі. Проте ці листи змушували мене посміхатися. Їхній наївний ентузіазм був жахливим нагадуванням про те, наскільки легко обманути людей, наскільки легко захопити їхню уяву.

Ви скажете: «Стривай, ти ж сам сказав, що всередині тебе демон. А тепер натякаєш, що все це твої діяння». Спокійно. Я знаю, що говорю. І ви все зрозумієте на наступних сторінках. Обіцяю розповісти все, як зумію.

Серед усіх цих листів і побажань смерті був один, який я чекав найбільше. Останній. Завжди останній, як десерт після гіркої страви. Це не просто лист, це була посилка. Охоронці, звісно, перевірили її перед тим, як віддати мені. Це стандартна процедура, навіть якщо ти вже за крок від смерті. Але все було чисто — лише книга та коротке послання всередині.

Книга від давнього друга. Людини, яку я знав дуже давно, ще до того, як усе почалося. На перший погляд це була звичайна книга — старенька, з потертою палітуркою, без особливих позначок чи слідів, які б виказували її важливість. Але для мене вона мала значення. Величезне. Це була не просто книга. Це був ключ.

Послання, вкладене в неї, складалося лише з кількох слів, написаних акуратним, але рішучим почерком:

«Ти знаєш, що робити.Я радий що мав такого друга як ти»

Ці слова пульсували в моїй свідомості. Я знав, що означали ці рядки, і що чекає попереду. Це буде остання гра, і я збираюся зіграти її до кінця.

Мене звати Стівен К. Мені майже тридцять п’ять. Якщо ви читаєте це, то, ймовірно, вже знаєте про мене більше, ніж я сам хотів би розповісти. Мій зріст, вагу, деталі мого дитинства, мої уподобання, навіть те, що я завжди віддавав перевагу мотоциклам замість автомобілів. Ця інформація вже давно стала надбанням громадськості. Але раптом ці записи потраплять у потрібні руки — до когось, хто зможе передати мою справжню історію. Тому я розповім усе так, як воно було, без вигадок і прикрас.

Я народився і виріс у невеликому містечку, де життя було простим і передбачуваним. Дитинство, школа, перше кохання — усе, як у багатьох. Але я завжди відчував, що це місце для мене затісне. Щось тягнуло мене за межі звичного, до чогось більшого, незвіданого.

Після школи я вступив до університету і поїхав на навчання до Лондона. Це було, мабуть, найкращим часом у моєму житті. Я навчався на філолога, занурювався в англійську літературу, розглядаючи її не лише як мистецтво, але й як вікно в інші епохи, інші світи. Моєю пристрастю завжди були міфи, легенди, окультні історії. Зрештою, я став викладачем, і моя любов до старовинних текстів лише зростала.

Я одружився. Ми з моєю дружиною були щасливі — наскільки це можливо у світі, де час завжди здається коротшим, ніж він є насправді. Ми планували дітей, але життя вирішило інакше. Можливо, це й на краще. Якби все сталося інакше, я б міг залишити після себе когось, хто б не знав, як справлятися з тим, що в мені.

Те, з чого все почалося, трапилося рік тому. Я вирушив до Чехії на святкування заручин мого давнього друга Борислава. Ми знайомі ще з часів університету, і, попри відстань, залишилися близькими. Борислав — незвичайна людина. Він завжди тягнувся до містичного, ще сильніше, ніж я. Саме він познайомив мене з багатьма текстами, які стали основою моїх досліджень.

Ця поїздка мала бути просто святом, приводом для радості. Але щось пішло не так. У Чехії є міста, де минуле ховається під тонкою пеленою сучасності. Там, серед старих будівель і вузьких вуличок, ми знайшли те, що не мали знаходити. Це було не лише місце чи предмет — це було щось більше. Щось, що спостерігало за нами і чекало.

Тієї ночі я переступив межу, яку ніколи не слід було переступати. І саме це змінило моє життя назавжди. Демон, що зараз сидить у мені, увійшов у цей світ через мене. Я не одразу це зрозумів. Спочатку були лише сни, дивні відчуття, уривки голосів. Але потім стало більше. Значно більше.

Як досі пам’ятаю той день. Ми орендували машину, старенький, але ще досить жвавий Volkswagen, і вирушили до замку Гоуска. Борислав, завжди допитливий і трохи таємничий, якимось чином дістав квитки на «закриту» екскурсію. Більше того, екскурсія включала ночівлю в замку. Це вже звучало як авантюра.

На годиннику було трохи за десяту ранку, коли ми виїхали з Праги. Осінній день здавався ідеальним: сонце лагідно гріло, небо було майже безхмарним, а природа вздовж дороги нагадувала картину. Здавалося, що осінь вирішила зробити перерву у своїх холодних дощах і дала літу можливість побути ще трохи. Дерева горіли всіма відтінками жовтого, помаранчевого та червоного, і навіть повітря здавалося наповненим теплим золотистим світлом.

Ми мчали вузькими дорогами, що серпантином огортали пагорби. З динаміків автомобіля лунав класичний рок: Led Zeppelin, The Doors, Queen — музика, яка створювала чудовий фон для такої подорожі. Борислав сидів на пасажирському сидінні і, як завжди, копирсався в телефоні, ймовірно, читаючи якусь статтю про окультизм або містичні місця Чехії. Він мав звичку короткими фразами вставляти цікаві факти.

—Знаєш, — промовив він, не відриваючи очей від екрану, — легенди кажуть, що замок побудували, щоб закрити провалля до пекла. Звідти виходили монстри, які нападали на селян.

—А тепер ми їдемо спати в те саме місце? — засміявся я, але в його словах було щось таке, що змусило мене на мить задуматися.

Машина тихо їхала дорогою, і за кілька кілометрів до замку ми залишили цивілізацію позаду. Ліс навколо ставав густішим, дерева вишиковувалися уздовж дороги, мов мовчазні свідки нашої подорожі. Тиша ставала глибшою, а з роками асфальт тут уже втратив свою гладкість.

Під’їжджаючи до замку, ми побачили його між дерев. Він стояв високо, мов сірий привид серед барвистого лісу, його стіни були суворими, а вежі здавалося дивилися на нас із байдужістю. Гоуска не мав того величного вигляду, якого можна було б очікувати від замку. Він виглядав більше як загадка, ніж як горда споруда середньовіччя.

Ми залишили машину біля невеликої стоянки й піднялися вузькою стежкою до воріт. Нас зустрів гід, чоловік із глибоким голосом і пронизливим поглядом. Його звали Міхал, і, як він сказав, він працює тут більше десяти років. Його розповідь почалася одразу: історії про провалля, прокляття, привидів і зловісні тіні, які, за словами туристів, час від часу з’являються у внутрішньому дворі.

Замок зустрів нас прохолодою, запахом старого каменю і дерева. Відчуття було дивне, ніби стіни мали пам’ять і спостерігали за нами. І хоча сонце все ще яскраво світило надворі, всередині панувала сутінкова атмосфера.

Ми почали оглядати замок, слухаючи розповіді Міхала. Його голос лунав глухо, відбиваючись від високих стін. Борислав здавався поглинутим кожним словом. Він постійно щось нотував у своєму блокноті, іноді ставив питання, які дивували навіть гіда.

—А що ви скажете про ті експерименти з ув’язненими? — несподівано спитав Борислав.

—Більшість з того що відомо, це лише легенди, — сказав Міхал, але в його голосі відчувалася нещирість.

Я пам’ятаю, як мене пронизувало незрозуміле почуття, коли ми підійшли до центрального залу — місця, де, за легендами, було запечатане провалля. Міхал розповідав, що тамтешня підлога під собою ховає щось більше, ніж просто каміння. Я не міг позбутися відчуття, що ми ступаємо на межу між двома світами.

Коли стандартна екскурсія добігла кінця, Міхал, наш гід, видав нам невеликий комплект ключів і бейджі-перепустки, що дозволяли пересуватися замком уночі. З таємничою посмішкою він побажав нам приємної прогулянки, а потім, наче привид, зник у напівтемряві коридорів. Його кроки стихли так швидко, ніби він розчинився в стінах замку.

—Ну, з чого почнемо? — запитав я, поправляючи рюкзак і прикріплюючи бейдж до сорочки. — Провалля пропоную залишити на ніч. Так буде більш моторошно.

—Згоден, — усміхнувся Борислав, теж причепивши бейдж. — Територія велика, крім замку ще є кілька старих споруд. Часу в нас до завтра, встигнемо все оглянути.

Ми опинилися самі в просторих коридорах Гоуски. Замок, який раніше здавався суворим, тепер відчувався майже живим. Його тиша була густою, як туман, і лише наші кроки та легкий скрип старих підлог це мертвий спокій.

Почали ми з головної зали, де закінчилася екскурсія. Звідси відходило кілька коридорів, і ми вибрали той, що вів до старої бібліотеки. Стелі в залах були високими, із грубими дерев’яними балками, що зберегли сліди часу — тріщини, потемніння, навіть вигорілі місця від свічок.

Вікна, як і розповідав Міхал, виявилися несправжніми. Від деяких відчувалося холодне каміння, ніби замість скла там була звичайна стіна, лише оздоблена малюнком, що нагадував шибки. Борислав провів рукою по одному такому вікну, а потім пробурмотів:

—Це ж треба так старанно замаскувати. Схоже, тут більше турбувалися про те, щоб ніхто не бачив, що відбувається всередині, ніж про оборону.

Ми пройшли через декілька кімнат, де стіни були обвішані старими портретами. Із темряви на нас дивилися обличчя невідомих шляхтичів: суворі, байдужі, наче ми були лише черговими гостями в їхньому похмурому домі.

Бібліотека була, мабуть, найцікавішою частиною. Велика кімната із високими полицями, заставленими книгами в шкіряних палітурках, пахла пилом і старими сторінками. У центрі стояв масивний дубовий стіл, на якому виднілися пергаменти та свічники, ще з часів, коли електрики не було. Борислав заглибився в розгляд книг, але більшість були латиною, грецькою або старочеською тож зміст залишався для нас загадкою.

Коли ми блукали коридорами, один із ключів привернув мою увагу. Він був трохи більший за інші та мав старовинне коване оздоблення у формі корони. Я припустив, що він може підійти до кімнат короля Отакара II, про які згадував Міхал під час екскурсії.

—Думаєш, цей ключ від тієї кімнати? — запитав Борислав, коли я показав йому ключ.

—Виглядає підозріло схоже. Давай спробуємо.

Кімнати Отакара були розташовані у південному крилі замку. Там збереглися залишки середньовічних меблів: ліжко з балдахіном, вкритим тонким шаром пилу, скриня для зброї та навіть старовинний письмовий стіл. Кожна деталь виглядала так, ніби вона чекала на господаря, який от-от повернеться.

Ми оглянули все, але жодного натяку на щось «таємне» не знайшли. Борислав розглядав кут кімнати, де візерунок на стіні здавався трохи іншим. Він провів рукою по каменю і, натиснувши на одну з плит, почув тихий скрип. Частина стіни трохи посунулась убік, відкриваючи вузький прохід.

—Ну от і воно, — тихо сказав він, і його голос прозвучав ніби ехо в тиші.

Прохід вів у невелику кімнату без вікон. Усередині стояли ще старіші меблі, а на центральному столику лежали якісь предмети: старий кинджал із візерунками на лезі, дивний канделябр, скринька, обтягнута чорною шкірою, дивні на вигляд книги і манускрипти.

—Це, мабуть, подарунок за «таємну» екскурсію, — пожартував я, але мені було не по собі.

У кутку, під стіною стояв невеликий стіл, захаращений колбами, ретортами, мідними котлами та іншими інструментами, знайомими з ілюстрацій середньовічних трактатів про алхімію. Над столом висіла карта небесних тіл, виконана з надзвичайною точністю, знаки зодіаку та планетні орбіти виписані вручну. На столі все ще виднілися сліди від речовин, можливо, залишки давніх експериментів.

— Судячи з усього, тут працював алхімік короля, — тихо сказав я, боячись порушити атмосферу таємничості. — У ті часи кожен поважний монарх мав власного шукача філософського каменю.

Я підійшов ближче і, торкнувшись полиці, взяв одну з книг. Її палітурка була неприємною на дотик, ніби зроблена з грубої шкіри. Гортаючи сторінки, я помітив, що і вони мали таку ж текстуру. Холод пробіг по спині, коли подумав, що це може бути людська шкіра.

На одній зі сторінок я побачив дивний малюнок: якась конструкція, розташована біля самого краю провалля, над яким стоїть замок. Її вигляд викликав тривогу — вигадлива, схожа на ритуальний пристрій, із численними символами, які я не міг розшифрувати. Чомусь мене переслідувало відчуття, що ця гравюра має прямий зв’язок із проваллям під замком, але як саме — зрозуміти було важко.

Занурившись у малюнок, я не відразу помітив, що Борислав зник. Коли я зрозумів це, різко поклав книгу на місце, відчуваючи полегшення, ніби скинув щось важке з рук, і пішов його шукати.

Він стояв біля одного з рідкісних справжніх вікон, застиглий, наче статуя. Його погляд був прикутий до густого лісу, що оточував замок. Я підійшов ближче й побачив те, що привернуло його увагу.

Між деревами, загублена в глибині лісу, стояла вежа. Її верхівка ледве визирала з-поміж густих гілок дубів, але було видно, що вона стара, з чорними плямами на камінні, немов обгоріла.

— Дивно, — сказав Борислав, не повертаючи голови. — На жодній карті замку її немає. І про неї навіть не згадували на екскурсії.

— Думаєш, це вежа алхіміка? — запитав я.

— Ймовірно, — відповів він. — Але чому вона так захована?

Ми переглянулися, і стало зрозуміло, що наступна мета нашої прогулянки визначена. Щось у вигляді тієї вежі викликало змішані почуття цікавості та страху. Ніби сама природа намагалася приховати її від сторонніх очей.

—Візьмемо ліхтарі та воду. Якщо збираємося туди, треба підготуватися, — додав я, повертаючись до нашого рюкзака.

Борислав кивнув, і ми почали збиратися, готові дізнатися, що ховається серед темного лісу, в тій загадковій вежі.

Більшість речей ми залишили в авто. Взяли легкий перекус, декілька пляшок води і озброївшись ліхтариками пішли через ліс до вежі.

Хоча ліс як раніше тішив око барвами оселі, мені було не по собі. Ніби хтось всю дорогу слідкував за нами. І тільки коли продираючись через кущі ми нарешті вийшли до вежі я зрозумів що саме мене хвилювало. Я не чув спів птахів та дзижчання комах, не було навіть слабенького подиху вітру. Ніби космічний вакуум, навіть звуки котрі ми видавали звучали приглушено. Відсутність дороги чи хоча б протоптаної стежки вказувало на те, що це місце не є особливо популярним проте в комплекті ключів Міхала, знайшовся той який відчинив масивні дубові двері з дивними орнаментами.

Двері важко піддалися ключу, але, зрештою, клацнули, і ми з Бориславом одночасно взялися за ковану ручку. Двері відчинилися з пронизливим скрипом, який здавалося, проник у самі глибини нашого єства. За ними відкрився темний коридор, що тягнувся вглиб, немов горло древнього звіра, який лише чекає на жертву.

Якусь мить я мав надію, що ключ зламається,- прошепотів Борислав, ледь стримуючи нервовий сміх.

Ми ввійшли, освітивши простір ліхтариками, і одразу відчули, що щось не так. Зовні вежа здавалася невеликою, але всередині це було величезне приміщення з високою склепінчастою стелею, яка, здавалося, зникала в темряві. Ступивши кілька кроків, ми відчули дивний ефект: світло від ліхтариків не розсіювалося, а ніби губилося в густій темряві, залишаючи лише вузькі плями освітлення.

На стінах простягалися зображення, виконані з надзвичайною точністю, хоча багато з них були пошкоджені часом. Ми побачили сцени: істоти з людськими тілами, але головами тварин і щупальцями, схожі на кошмари стародавніх міфів. У деяких зображеннях вони поклонялися чомусь, що нагадувало велетенське чудовисько, заховане у водній безодні.

—Це… ніби якесь місце культу, — сказав Борислав, уважно роздивляючись фреску.

Під малюнками йшли ряди написів, виконаних латиною, стародавньогрецькою, а також мовами, які я не міг розпізнати. В одному місці я прочитав:

«Malum abyssum vigilat semper.»

(«Зло безодні завжди спостерігає»).

Поруч виднілися кабалістичні знаки: пентаграми, вписані в кола, трикутники, зірки Давида, змішані з геометричними фігурами, які не мали жодного логічного пояснення. Серед усього цього хаосу виділялися написи, виконані червоною фарбою — або кров’ю, що давно засохла.

—Читай тут, — покликав Борислав, вказуючи на ряд, вигравіруваний прямо на кам’яному підлозі.

Текст був латиною:

«In tenebris est veritas. Diabolus in hanc domum venit.»

(«У темряві істина. Диявол увійшов у цей дім»).

Чим далі ми заходили, тим більше місце здавалося неправильним. Відчуття тиші, яке переслідувало нас у лісі, тільки посилилося. Тут не було ні звуку нашого дихання, ні відлуння наших кроків. Простір поглинав усе, ніби ми перебували в іншій реальності.

На підлозі, під тонким шаром пилу, ми знайшли ще більше символів — кабалістичні кола, вписані одне в одне, із центру яких сходилися лінії, що тягнулися до дверей і закінчувалися біля ніг статуї в кутку кімнати. Це був кам’яний монстр, схожий на чудовисько, вирізьблене на дверях: велетенський восьминіг із порожніми очима, які ніби спостерігали за нами.

—Вона більша всередині, ніж здається зовні, — сказав я, намагаючись розсіяти напруження.

—І я не впевнений, що це добре, — відповів Борислав, обережно торкаючись символів на стіні.

Ми рушили далі. Коридор привів нас до ще одних дверей, за якими виднілися круті сходи вниз, у темряву. Борислав підняв свій ліхтарик і запитав:

—Що думаєш?

Я глянув униз і відчув, як серце прискорено б’ється,тому запропонував вийти і покурити, подумати.Дивно, але ми провели в середині не більше декількох годин, проте на вулиці вже був пізній вечір, почали з’являтися перші зорі.

Ми стояли біля вежі, занурені в темряву, лише світло від наших ліхтариків слабко освітлювало дубові двері. Ніч була дивно тиха, і навіть зірки, що почали з’являтися, здавалися блідішими, ніж зазвичай. Я вдихнув аромат тютюну зі своєї люльки, намагаючись заспокоїтись. Борислав, випускаючи густий пар зі своєї електронки, видав вигляд розслабленого, але я знав його надто добре — він нервував не менше за мене.

—Слухай, якщо ми вже тут, чому б не дізнатися, що там унизу? — нарешті сказав Борислав, його голос звучав невпевнено.

—Бо деякі двері краще залишати зачиненими, — відповів я. — Але якщо ми підемо, це буде мучити нас усе життя.

Борислав кивнув. Рішення було прийняте. Я погасив люльку, ми увімкнули ліхтарики яскравіше і рушили назад у темний коридор.

Сходи за дверима були вузькими й різьбленими прямо у твердій породі. Вони спускалися вниз, обвиті пліснявою та павутиною. Стіни були вологими й холодними на дотик. Дихати ставало важче, повітря ставало густішим, немов там унизу щось висмоктувало кисень.

—Як думаєш, наскільки глибоко ці сходи ведуть? — запитав Борислав, його голос відбивався дивним відлунням.

—Схоже, глибше, ніж здається.

Нарешті ми досягли кінця. Перед нами відкрився величезний простір. У центрі кімнати було провалля — темне, як сама безодня. Над ним простягався місток із металевих перекладин, які видавали скрип при найменшому дотику. Навколо були розкидані столи й полиці, завалені інструментами.

Світло ліхтариків висвітило старовинні алхімічні прилади: скляні реторти, тиглі, колби й навіть алхімічний посуд із символами. На одному зі столів лежали інструменти, схожі на сучасні, але їхні форми були викривленими, ніби створеними для цілей, які ми не могли зрозуміти.

На іншому столі виднілися ремені, ніби це місце використовували для фіксації когось чи чогось. Там же стояли й інструменти для тортур: гвинти пальців, колесо, диба , а також навіть «залізна леді» , що, ймовірно, використовувалася для допитів.

На підлозі, поруч із проваллям, лежала велика, кругла, мідна пластина із срібними деталями та кабалістичними символами, схожими на ті, що ми бачили у вежі. Борислав нахилився й тихо прошепотів:

—Це не просто алхімія. Це якась… древня наука.

Я обережно підійшов до краю провалля й освітив його. Темрява була настільки глибокою, що ліхтарик не міг дістати дна. Здавалося, ця діра вела просто до пекла. Усе моє єство кричало, щоб ми негайно пішли звідси, але частина мене хотіла зрозуміти, що тут відбувалося і чому це місце відчувалося таким неправильним.

—Тобі не здається, що тут надто тихо? — запитав я.

—Тихо? Це слово не описує, наскільки тут моторошно, — відповів Борислав,— Давай подивимось ще трохи й звідси.

Ми рушили далі, навіть не здогадуючись, що вже переступили межу, після якої повернення до нормального життя може виявитися неможливим.

Обабіч самого провалля, на всю стіну, височіло велике дзеркало в розкішній різьбленій рамі. Воно було ніби частиною самого приміщення, але водночас виглядало чужим, наче вперше потрапило сюди з іншого світу. Рама була зроблена з темного дерева, покритого патиною часу, із витонченими візерунками, що нагадували древні символи: переплетення ліній, спіралі та мудрі знаки, які, здавалось, щось приховували. Декілька частин рамки були помітно потерті, ніби незліченні руки торкалися їх, залишаючи свої сліди.

Дзеркало було величезним, майже до стелі, і його поверхня була покрита шаром пилу. Однак, коли я підійшов ближче, мені здалося, що пил не лише покривав його, а й мав дивний відтінок, що не відповідав звичайному брудові. Відблиски світла від ліхтарика почали повільно коливатися по поверхні дзеркала, як у спотвореному відображенні води. І ось тоді я помітив, що на його поверхні все ж є дивні символи .

Вони були нечіткими, але наче оберталися — відображення не зовсім відповідали тому, що ми бачили навколо. Я побачив, як риси наших обличь накладаються одне на одне, як тіні двояться, деякі елементи кімнати змінюються, але все це було відображенням, що ставало все більш дивним і тривожним. Було відчуття, що дзеркало не просто відображає реальність, а наче вона сама розгортається у чомусь іншому, в іншому вимірі або реальності.

Я не міг відірвати погляд, а згодом почув звук, тихий наче шепіт, що доносився з самого дзеркала. Це був, майже невиразний звук, який одразу створював у голові відчуття стискання, наче сама атмосфера в кімнаті змінювалась. Світло ліхтаря раптом зникло в глибині дзеркала, і я відчув холод по всьому тілу.

Світло від ліхтаря блимнуло і раптово повернулося, як удар блискавки, вирвавши мене зі стану дивного трансу. Наче керований якимось неусвідомленим інстинктом, я підняв руку і торкнувся поверхні дзеркала. Вона була теплою, майже живою, як шкіра, що вперше торкається холодного світу. Моментально по склу розбіглися тріщини, лініями, що утворювали хаотичну павутину, ніби дзеркало реагувало на мій дотик із якоюсь зловісною радістю.

Раптовий гострий біль пройшов крізь мою долоню, і я рефлекторно відсмикнув руку. На ній була глибока рана, з якої струменіла гаряча кров, залишаючи на поверхні дзеркала розмитий кривавий відбиток. Я спостерігав, як тріщини, мов голодні змії, почали вбирати кров. Вони ніби жили власним життям, поглинаючи червоні краплі, які зникали в глибині скла. Через мить тріщини повністю затягнулися, залишаючи поверхню такою ж непроникною, як раніше.

У ту ж секунду мене паралізував звук. Різкий, нестерпно гучний крик пролунав прямо в моїй голові. Це був не звук, який можна було почути вухами, а щось інше, нематеріальне, але вкрай руйнівне. Мої ноги підігнулися, і я ледь утримав рівновагу, відчуваючи, як звук буквально розриває свідомість на частини.

Я підняв погляд, щоб подивитися на дзеркало, і там, де ще мить тому був кривавий відбиток моєї руки, тепер з’явилося щось інше. З темної глибини поверхні виринуло обличчя. Воно було нелюдським, спотвореним. Глибокі зморшки, потворні, загострені риси, і очі, що світилися ненавистю і зловісним червоним вогнем. Цей погляд був не просто поглядом — він проникав у мене, вивертав мою душу навиворіт. Я відчув, як цей погляд стискає моє серце, змушуючи відчувати всі гріхи, страхи, всі слабкості, що коли-небудь жили в мені.

Я спробував зробити крок назад, але замість цього похитнувся і звалився на підлогу. Відчув, як по моєму обличчю потекла гаряча рідина — кров, що сочилася з носа, наче викид зламав бар’єри мого тіла. Обличчя в дзеркалі все ще дивилося на мене, а його губи повільно розтягувалися у викривленій посмішці.

Скляна поверхня дзеркала почала пульсувати, як живий організм, а я більше не міг опиратися навалі всіх цих жахливих відчуттів. Очі темної істоти, сповнені злості та голоду, заполонили мій світ.

Реальність зникла. В горлі в мене пересохло, очі широко розплющились, венами ніби пробіг електричний струм. Я відчув, як в мені піднімається щось темне, древнє і неймовірно впевнене в собі. Воно заповнювало мою свідомість тінями, відкидаючи такі речі як розум та мораль. Світ потонув у мороці, а останнє, що я пам’ятаю, — це дивне відчуття порожнечі, яке поглинуло мене разом із темрявою

До тями я прийшов у напівтемній кімнаті, де єдиним джерелом світла була лампа, яка блимала на старому столі. Спочатку я нічого не розумів. Відчуття було ніби прокидаєшся після кошмару, коли межа між реальністю та сном розмита. Моє тіло боліло, а в голові гуло, мов після вибуху. Борислав сидів поруч, його обличчя було блідим, а очі — широко розкритими від страху.

—Нарешті ти очуняв! Ти мене налякав до смерті! — вигукнув він, але в його голосі була не лише полегшеність, а й явний докір. — Ти впав там, у цій клятій вежі, втратив свідомість. Я ледве дотягнув тебе до замку.

—Що сталося? — слова виходили з моїх губ важко, ніби кожен звук доводилося витягувати силою.

—Що сталося? Це ти мені скажи! Ти раптом скрикнув, а потім почав кричати щось незрозуміле. Потім — бах, і ти лежиш на підлозі!

Я спробував підвестися, але відчув слабкість у всьому тілі. Борислав допоміг мені сісти. Він розповів, що, побачивши мене непритомним, кинувся назад до замку по допомогу. Нічний сторож, чоловік похилого віку з важким поглядом, неохоче викликав швидку, хоч і не став розпитувати зайвого. Мабуть, це був не перший випадок, коли замок Гоуска вибивав із рівноваги своїх відвідувачів.

Поки ми чекали лікарів, я розглянув свою долоню, але сліду від порізу не залишилося. Жодної подряпини, лише легке поколювання, ніби ті події були лише вигадкою. Я хотів розповісти Бориславу про те, що бачив у дзеркалі, про крик, який розривав мою голову, але щось зупинило мене. Було відчуття, що ці події — тільки початок, і що вони повинні залишитися таємницею.

Швидка приїхала швидко, лікарі оглянули мене, діагностували легкий шок і настійливо порадили відпочити. На цьому екскурсію закінчили, і ми вирушили назад до Праги. Борислав всю поїздку був мовчазним і уважно стежив за мною дорогою, але нічого не питав. Мабуть, і сам хотів якнайшвидше забути цю ніч.

Проте забути її не міг я. Те, що сталося біля дзеркала, змінило мене. Щось оселилося в моєму серці, у розумі, у самій сутності мого «я». З кожною годиною я все більше відчував, що не повернувся з замку сам. Те, що я взяв із замку, тепер жило в мені. Воно дивилося на світ з ненавистю моїми очима, шепотіло в моїй голові свої чужі, лиховісні думки.

Відсвяткувавши весілля, Борислав провів мене до аеропорту. Ми були обидва втомлені, але не від святкування. Тягар нашої пригоди в замку та вежі Гоуска висів між нами, наче невидима завіса. Останні кілька днів ми старанно уникали цієї теми, намагаючись переконати себе, що нічого особливого не сталося.

Поки ми чекали мого рейсу, Борислав розповідав якісь буденні історії, намагаючись розрядити напруження. Ми пили каву в маленькій кав’ярні біля терміналу, але навіть її аромат здавався якимось приглушеним. Я відчував, що він хоче щось сказати, але стримується. Його очі, зазвичай такі живі, тепер ховали в собі тінь тривоги.

Коли оголосили посадку на мій рейс, ми вийшли до входу на термінал. Борислав міцно обійняв мене, довше, ніж зазвичай, і прошепотів:

—Бережи себе, друже. І... якщо раптом щось дивне почне відбуватися, дзвони.

Його слова змусили мене напружитися, але я лише кивнув, не бажаючи поглиблювати наші тривоги. Ми посміхнулися один одному, хоча це були більше посмішки ввічливості, ніж радості. Я підняв рюкзак, поправив ремінь на плечі й рушив через термінал до виходу.

Я обернувся один раз, вже проходячи через контроль. Борислав стояв там, за скляними дверима, і дивився на мене. Його фігура виглядала такою самотньою серед натовпу. Тоді я ще не знав, що це був останній раз, коли я бачив свого друга.

Ось так я познайомився з істотою, котра перетворила моє життя на пекло. Спочатку це були лише слова, навіть не слова а шепіт в голові, який я міг ігнорувати. Але поступово його вплив зростав. Він знаходив слабкі місця в моїй свідомості, заглиблювався в мої страхи, використовуючи мої ж спогади та сумніви проти мене. Коли я нарешті зрозумів, що відбувається, було надто пізно. Він заволодів моїм тілом, перетворивши мене на маріонетку.

Знаю, у газетах писали, що під час слідства я намагався вдати з себе неосудного, але це була правда. Це були ті рідкі моменти, коли мені вдавалося відновити контроль над тілом, хоч би на кілька хвилин. Я кричав, благав про допомогу, але мене не чули. Демон прагнув лише одного — моєї смерті. Він насолоджувався хаосом, який створював, і знав, що вбиває не тільки тих, кого знищував фізично, а й мене, замкненого в моїй власній голові.

Першою його жертвою став ректор мого факультету, Джон Р. Це сталося за кілька місяців після мого повернення зі Штатів. Джон був шанованою людиною, справжнім взірцем академічної етики та мудрості, але, мабуть, у його житті були темні сторінки, яких ми, його колеги та студенти, не знали. Чи Демон убив його за ці гріхи, чи просто для того, щоб почати свій кривавий шлях — я не знаю.

Це трапилося вночі. Я прокинувся в своєму ліжку, але не міг рухатися. Моє тіло, наче маріонетка на мотузках, вставало, вдягалося, виходило з дому. Я відчував холод нічного повітря на шкірі, чув, як риплять підошви черевиків об асфальт, бачив вогні університетського кампусу, але не міг зупинити себе.

Демон привів мене до кабінету Джона. Той ще працював над якимись документами, коли я, точніше він, увірвався всередину. Я кричав у своїй голові, благав зупинитися, але Демон лише сміявся. Сміх був гучним і лиховісним, наче розбите скло, що відлунювало в моїй свідомості.

Джон намагався чинити опір, але я бачив, як мої власні руки душать його. Я бачив, як його очі повільно тьмяніють, як життя покидає його тіло. Але це було ще не все. Демон дістав ножа, вирізав на шкірі Джона фрагмент із Біблії.

На його грудях було вирізано слова:

«І суд без милості для того, хто не чинить милості; але милість завжди перемагає суд.» Послання Якова 2:13

Наступного ранку тіло Джона знайшли прибиральники. Місто було в жаху, але це був лише початок. Так мене прозвали «Пожирачем гріхів». Кожна наступна жертва мала своє послання. Але це були не мої слова. Це був голос Демона, що залишав слід у цьому світі, використовуючи мене як знаряддя.

Ну ось, нарешті написав. Тепер ви знаєте з чого все почалося. Я дивився на світ чужими очима, ніби штурман в гоночному авто під час гонки, от тільки мій пілот був повністю божевільним. Час від часу мене відкидало в темряву і коли я мав доступ до реальності я бачив жахливі речі.

Ми були в якомусь будиночку, з вікна видно сонце що заходить над поверхнею озера, чути спів птахів та запах лісу. Значить це заповідник на околиці міста. Демон ходить кімнатою, на ліжку розкладені, ножі, мотузка, наручники та навіть пістолет. Від вигляду зброї, в мене вродженого пацифіста все всередині перевернулося.

Демон розважався, розглядаючи себе в дзеркалі. Його рука впевнено тримала ніж, а очі світилися химерним блиском. Він насолоджувався моїм жахом, моїми запитаннями. Його посмішка була мерзенною, але я відчував, що саме так він демонструє свою владу.

—Гординя передує погибелі, і пиха перед падінням, — промовив він, змінюючи тон на майже театральний. — Ти знаєш цю цитату? Книга Притч Соломонових, розділ 16, вірш 18 , якщо раптом ти пропустив свої заняття. Саме так сталося з тим алхіміком, який витягнув мене на цей світ. Гординя. Він вірив, що здатний контролювати таких істот, як я. Думав, що «Некромонікон» йому допоможе в цьому. Мені це навіть подобалось якийсь час. Я був його таємною зброєю, його Пожирачем гріхів. Він думав, що може гратися зі смертю і вийти сухим із води. Але життя людське крихке, і коли він помер, мене залишили в пастці. У цьому чортовому дзеркалі.

—Бо де тіло, там зберуться і орли. (Матвія 24:28),— продовжив він, заливаючись диявольським сміхом. — Твій бог це сказав, правда? І він був правий. Люди завжди тягнуться до того, що їх знищить. Ти, наприклад, прийшов прямо до мене, ніби запрошення в зубах тримав.

—Хто ти? — повторив я знову, зібравши всю свою волю, щоб запитати. — Що ти є?

Він схилив голову набік, наче задумався.

—Я Аріман. Так колись мене називали. Той, хто пожирає гріхи. Той, хто знищує. Я був рукою помсти, а потім перетворився на ув’язненого. Ти навіть не уявляєш, як довго я чекав, щоб вирватися. І тепер... я маю тебе.

Його голос затих, і на зміну зухвалості прийшла темна, майже урочиста серйозність.

—Слухай мене, людино. Ти слабкий. Твій розум надто слабкий, щоб зі мною змагатися. Я перетворю твій світ на пекло, і ти будеш спостерігати. А коли твоє тіло більше не витримає, коли твій дух остаточно зламається, я знайду наступного. Такий закон цього світу.

Я намагався знайти слова, щоб відповісти, але Аріман продовжував:

—І знаєш, що найсмішніше? Ви, люди, завжди думаєте, що можете перемогти. Але ваші душі... вони завжди тягнуться до темряви. Ти думаєш, що можеш мене зупинити? О, Стівене, влаштовуйся зручніше. Цей спектакль тільки починається.

Його сміх був схожий на грім, що заповнив кімнату. Мій розум хитався на межі реальності та кошмару. Я розумів, що втрачаю контроль, що це тіло більше не належить мені. Але всередині жевріла крихта надії, і я сказав собі, що знайду спосіб покласти край цьому жаху.

Його пальці міцно стискали ніж, а губи викривила крива посмішка. Мене знову відкинуло в темряву, але перед цим я встиг помітити, як на його руках залишилися сліди крові. Я відчув усю його ненависть, холодний тріумф, і це було огидно.

Коли ми вийшли з будиночка , я побачив тіло рейнджера, що висіло на дереві. Підвішений вниз головою, він виглядав майже нереально: ніби маріонетка, залишена напризволяще після вистави. Його оголене тіло було жахливо знівечене численними ранами, нутрощі купою м’яса лежали на землі під ним, а кров струменіла по стовбуру. На його спині були вирізані слова:

«Дух справді бажає, та тіло немічне.»

(Євангелія від Матвія 26:41).

Кожна буква виглядала так, ніби була висічена з особливою жорстокістю, кожен розріз випромінював зневагу до слабкості людини. Аріман навіть не затримався, щоб насолодитися результатом. Він лише кинув погляд на напис, ніби перевіряючи свою роботу, і байдуже сів у машину.

Ми рушили вперед. Джип рейнджера безшумно їхав уздовж озера. Промені призахідного сонця відбивалися від його поверхні, створюючи ілюзію спокою. Але цей спокій був фальшивим, затьмареним жахом, що ховався у нашій машині.

Через кілька хвилин Аріман зупинився біля дому на колесах. Невелика група людей, напевно, сім’я, сиділа біля багаття. Їхні голоси та сміх здавалися такими далекими й недосяжними. Запах смажених сосисок змішувався з ароматом диму й хвої.

—Як я люблю ці «ідилічні» сцени, — промовив Аріман насмішкувато, повертаючись до ножа в руці. Його голос був пронизаний ненавистю. — Людська слабкість на всіх рівнях. І це називають щастям?

Я відчув, як Демон вирує всередині мене. Його потяг до насильства був нестримним, наче потік лави, що рветься на волю.

—А зараз почнуться веселощі, — сказав він, вийшовши з машини.

Я залишався у своїй пастці, зневірений і безсилий. Все, що мені залишалося, — спостерігати, як починається ще одна кривава драма.

Аріман підійшов до багаття так природно, що навіть я на мить відчув, як небезпека розчиняється у вечірньому спокої. Родина привітала його, як і належить добрим людям. Чоловік — батько сімейства — запропонував каву, а жінка почала розпитувати про маршрути в парку. Старенька бабуся сиділа трохи осторонь, усміхаючись, поки діти захоплено розповідали про риболовлю вранці.

—Ви знаєте, що таке справжня краса природи? — запитав Аріман, його голос був м’яким, навіть привітним. Родина слухала його уважно. — Це неповторність моменту. Щось, що не повернеться.

Те, що сталося далі, я ледве встиг усвідомити. Усе почалося зі швидкого руху ножа. Чоловік випустив чашку кави, захоплено глянувши на Арімана, але вже за мить його горло розпанахав клинок. Кров бризнула фонтаном, його окуляри злетіли й впали просто у вогонь.

Жінка закричала, але не встигла навіть підвестися, коли демон схопив її за волосся. Її голова знову і знову билася об дерево, яке росло поруч із багаттям, залишаючи на корі криваві сліди. Я чув її слабкі хрипи навіть тоді, коли Аріман настромив її тіло на міцну гілку.

Бабуся, що вийшла з трейлера, спробувала втрутитися, але її зупинив жорстокий удар ногою в груди. Вона впала на землю, і демон, нахилившись над нею, видавив їй очі моїми руками. Її тіло здригалося в агонії, але голосу вже не було.

—Любов довготерпелива, любов милосердна, вона не заздрить, не величається, не надимається

(До Коринтян 13:4) — прозвучало в моїй свідомості, коли я бачив, як усе це відбувається. Але любов була далекою, вона зникла разом із життям цих людей.

Діти спробували втекти. Старший хлопчик, не зважаючи на страх, схопив молодшого на руки й кинувся до лісу. Але Аріман був надто швидким. За кілька секунд він наздогнав їх, збив із ніг і зв’язав разом мотузкою, яку знайшов у їхньому трейлері.

Потім він узяв каністру з бензином, облив їх і запалив сірник. Але перед тим, як полум’я охопило їх, він змусив їх дивитися, як він відрізає голови їхнім рідним. Чоловіче й жіночі обличчя, що ще кілька хвилин тому були сповнені життям, тепер лежали перед ними, їхні мертві очі, здавалось, дивилися прямо на дітей.

—Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви!

(До Колоссян 3:13).

Я кричав усередині, але мій голос ніхто не чув. Мене було кинуто у темряву, поки світло полум’я пожирало останні сліди невинності. Аріман стояв, задоволений своєю роботою, і дивився, як горять маленькі тіла, мовби це було святкове багаття.

—Любов? Терпіння? Це лише слабкість, — сказав він, ніби чуючи мої думки. — Але, зрештою, слабкість — це моє улюблене поле для гри.

Ми поверталися в місто моїм авто, яке знайшли в прибудові біля будиночка рейнджера. Запах крові і бензину все ще переслідував мене, навіть коли я вдихав чисте нічне повітря через відкрите вікно. Демон мовчав, але його присутність була настільки відчутною, що я ловив себе на думці, ніби він сидить поруч у пасажирському кріслі, а не в моєму власному тілі. Врешті-решт, тишу порушив його глузливий, насмішкуватий голос, який звучав прямо в моїй голові.

—Ти думаєш, що це лише сон? — Аріман засміявся, і його сміх пронісся в моїй свідомості, наче грім. — О, друже, сон — це милість. А тут, у твоїй реальності, немає місця милості. Є лише біль, кров і смерть. І я — це те, що чекає на всіх, хто забув, що таке страх.

—Чому ти це робиш? — ледь видавив я.

—Бо я можу, — відповів він, майже ніжно. — Бо це моя природа. Пекло? Ти не маєш жодного уявлення, що таке пекло. Думаєш, що це лише вогонь і сірка? Стіни, що кричать? О, ні, це занадто банально. Справжнє пекло — це те, що всередині нас. Вічна самотність, вічне відчуття провини, вічне знання, що ти ніколи не зможеш бути прощеним.

Його слова пронизували мене, як тисячі голок.

—І це те, що чекає на тебе, — продовжив він. — Ти думаєш, що зараз страждаєш? О, ти лише на порозі. Коли я закінчу з тобою, ти зрозумієш, що твоє «я» — лише ілюзія. Ти станеш одним із нас. І ти будеш молитися про смерть, яка ніколи не настане.

Він замовк, і в салоні запанувала моторошна тиша. Мені захотілося вивернути кермо і скерувати авто прямо в стовп, але я не міг. Його сила тримала мене, мов залізні ланцюги.

—І знаєш, — сказав він уже спокійніше, майже лагідно, — ти навіть не уявляєш, наскільки це прекрасно. Ти станеш ідеальним знаряддям хаосу, і твоє ім’я знатимуть усі. А тепер продовжуй їхати. У нас ще багато роботи.

Його слова залишились в моїй свідомості, і я лише міг мовчки підкорятися. Кров на моїх руках і його зловісний сміх стали моїми єдиними супутниками цієї жахливої подорожі назад у місто, до нових жертв.

Наступні тижні стали справжнім кошмаром, де кожен день приносив нову хвилю жорстокості та хаосу. Аріман був невтомним, ніби його сила росла з кожним вчинком. Він не діяв за жодною логікою, кожна його жертва була випадковою, а методи — варварськими, через що поліція була безсилою. Я, в пастці власного тіла, міг лише спостерігати. Іноді демон, мов хижак, дозволяв мені відчути ілюзію контролю, але в останній момент виривав його, залишаючи мене в ще більшій безодні відчаю.

Одного вечора Аріман зустрів безхатька на околиці міста. Це був старий чоловік у брудному одязі, який намагався зігрітися біля сміттєвого бака.

Демон оглушив його ударом в скроню, затим непритомне тіло прив’язав до фаркопа мого авто і погнав околицями міста. Чоловік прийшов до тями в той момент коли асфальт на швидкості більше п’ятдесяти миль здирав з нього шкіру. На одному крутому повороті, тіло вилетіло на стовп електроопори і розірвалося на шматки. Аріман реготав як навіжений дивлячись на обличчя з безмежним виразом страху та болю. Після цього він залишив тіло розтерзаним на землі, вирізавши ножем на грудях жертви слова з Біблії:

"Бо яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а свою душу занапастить? Або що дасть людина взамін за свою душу?"(Матвія 16:26)

Наступної ночі Аріман проник до місцевої церкви, де ще горіли свічки після вечірньої служби. Там були лише священник і молодий прислужник. Аріман почав з того, що зламав хрест, що висів на стіні, використавши його уламки як знаряддя тортур. Священнику він вирвав нігті, розбив обличчя, а потім ламав кістки, мов розважаючись. Прислужника він змушував дивитися, перш ніж почати здирати з нього шкіру.

Я чув їхні молитви, їхні крики про милість, але Аріман лише посміювався. Після кожного удару, після кожного стогону, він повторював:

—Де ж твій Бог тепер? Хіба Він тебе не врятує?

На тілах жертв він залишив послання з Біблії:

«Але коли тебе вдарять по одній щоці, підстав і другу.» Євангелія від Матвія 5:39

Новини рясніли заголовками про серійного вбивцю, фанатика, який залишає після себе біблійні послання. Поліція була збита з пантелику: його дії були настільки хаотичними, що жоден профіль не міг скласти повної картини.

Я був лише безсилим свідком, замкненим у власному розумі, але навіть у цьому вирі хаосу мене мучила одна думка: колись у мене було життя. Друзі, близькі, люди, які могли помітити, що я змінився. Але я відкинув це відчуття як неважливе, бо вважав, що Аріман — це все, що має значення. Я помилявся.

Демон пам’ятав. І він збирався це використати.

Минуло два місяці, демон сіяв хаос та божевілля. В місті запровадили комендантську годину.

Це була одна з тих ночей, коли Аріман був у особливо темному настрої, а його жорстокість досягла свого апогею. Ми опинилися в вузькому, темному провулку. Ліхтарі мерехтіли, ніби відчуваючи зло, що тут коїлося. Жінка, повія, що тільки-но підійшла, навіть не встигла усвідомити, що її чекає. Аріман схопив її за горло й повалив на землю, наче іграшку.

Його ритуал був методичним і кривавим. Скальп лежав біля її голови, обличчя застигло в гримасі жаху. Її руки та ноги були відірвані від тіла і відкинуті, як непотрібний мотлох. Ще теплий торс став жахливою декорацією для його збоченого акту ґвалтування. На животі жінки Аріман ножем вирізав слова:

«А Я кажу вам, що кожен, хто дивиться на жінку з пожаданням, уже вчинив перелюб у серці своєму»(Матвій 5:28).

Тіло вже остигало, коли світло ліхтарика поліції прорізало темряву. Двоє офіцерів зупинилися, шоковані побаченим.

—Ну що, ангели справедливості, вирішили випробувати мене? — промовив Аріман моїм голосом, його обличчя було заляпане кров’ю, очі горіли дикою жагою.

Один із офіцерів, старший, наказав здатися, але демон посміхнувся, немов почув гарний жарт. Раптом він кинувся вперед. Його рухи були блискавичними, нелюдськими. Він схопив офіцера і зубами розірвав йому горлянку. Кров бризнула в повітря, залишаючи червоні плями на стінах.

Молодший поліцейський, побачивши це, кинувся тікати, але Аріман був швидший. Він наздогнав його за кілька секунд, збив з ніг і зламав йому шию. Тіло офіцера як лантух з непотребом лежало на землі.

—Ах, як я люблю ці маленькі миті тріумфу! — вигукнув він, стоячи над двома трупами, весь заляпаний кров’ю. Його шалена посмішка світилася в темряві.

Я був шокований, паралізований жахом. Це було не життя, а нескінченний кошмар. Щоразу, коли я сподівався на кінець, Аріман знаходив спосіб підняти планку жорстокості ще вище.

Після вбивства повії та поліцейських, Аріман раптом став незвично тихим. Його безперервна жага крові ніби вичерпалася, і це відчуття спокою лякало більше, ніж будь-яка його жорстокість. Я відчував, як він копирсається в моїй свідомості, але не розумів, що саме шукає. Кожен спогад, кожен образ, що спливав у моїй голові, ставав для нього дверима до чогось більшого.

«Твоя свідомість — це лабіринт, але, знаєш, я люблю загадки,» — промовив він якось уночі, коли я майже заснув у затишку забуття. «У кожному лабіринті є скарб. І твій, я впевнений, вартий мого часу.»

Він блукав коридорами моєї пам’яті, як хижак, що вистежує здобич. Я відчував, як його присутність проникає в найдорожчі мої спогади: дитинство, моменти щастя, перші успіхи. Але він не звертав на них уваги, лише обнюхував, шукав щось більше, щось значніше.

Якби я знав, що він шукає… Якби я розумів, що він спробує дістати те, що для мене було священним, я б зробив усе можливе, щоб зупинити його. Я б кинувся під перший автобус, стрибнув із мосту, зробив би що завгодно. Але Бог, мабуть, вирішив, що моїх страждань ще недостатньо.

Одного вечора, коли я безсило борсався у власній голові, Аріман раптом заговорив.

—Ось воно! Знайшов! — його голос був сповнений зловісного тріумфу.

Моя свідомість наповнилася образом: її усмішка, її очі, її сміх. Моя дружина. Вона була всім для мене, світлом у моєму житті. І тепер це світло було в руках темряви.

—Дружина? Справді? Як мило! Я думаю, це буде дуже цікаво, — прошепотів він,— Ти навіть не уявляєш, які сюрпризи я підготую для тебе.

Я відчув, як мене охоплює паніка. У моїй голові замкнувся ланцюг думок: «Вона... Він знає про неї. Як він міг дістатися до неї? Як зупинити його?» Але я вже нічого не міг зробити. Аріман узяв моє минуле і перетворив його на нову мішень для своєї ненависті.

—Готуйся. Вона стане наступною сторінкою в моїй книзі кривавих історій, — сказав він і розсміявся, наповнюючи мій розум своїм глузливим, холодним сміхом.

Я був замкнений у своїй голові, безсилий, безправний, знаючи, що моя любов, ось-ось стане його наступною жертвою.

Наш шлюб із Ліндою був тим, що я завжди вважав ідеальним: двоє різних, але доповнюючих одне одного людей. Я викладав англійську літературу, поринав у поезію й драматургію, тоді як Лінда жила у світі формул і обчислень. Її спеціалізацією була вища математика, і вона мала надзвичайний талант до цієї складної науки. Її гострий розум і проникливість завжди викликали моє захоплення.

Того року вона брала участь у курсах підвищення кваліфікації, що проходили в столиці. Вона була у захваті від можливості вивчати нове і познайомитися з колегами зі всієї країни. Ми домовилися, що вона залишиться там на кілька місяців, щоб завершити навчання, і хоча я страшенно сумував за нею, я розумів, наскільки це було важливо для її кар’єри.

Наше місто вже перебувало під гнітом страху, коли все це сталося. Аріман, як завжди, робив те, що йому заманеться, але я ніколи не думав, що він спрямує свій погляд на моє особисте життя. Зрештою, він знущався наді мною, а це, на його думку, було достатньо принизливим. Я не здогадувався, що він вирішив розширити свої межі.

Я дізнався про все це вже пізніше, сидячи у в’язниці, коли слідчі розповіли мені деталі тієї ночі. Демон знайшов номер Лінди у моєму телефоні. Він зателефонував їй, і його слова були до болю простими й безапеляційними:

—Люба, мені потрібна твоя допомога. Це терміново. Можеш повернутися додому на день чи два? Я відчуваю, що сам не впораюсь.

Я міг уявити її реакцію. Лінда завжди була готова підтримати мене, вона кинула б усе, щоб допомогти. Вона відповіла йому так само просто, як і він:

—Звісно, коханий. Я буду вдома вже завтра.

І ось вона повернулася. У наш дім. У той простір, що завжди був для нас святим і затишним, де ми ділилися радощами й долали труднощі разом. Але цього разу вона увійшла до пекла.

Аріман чекав її. Я не знаю, як це виглядало в ту мить, але можу собі уявити: як тільки вона переступила поріг, вона побачила знайомі стіни нашого дому, запахи й меблі, що були свідками стількох моментів нашого щастя. І тоді її зустріли мої руки — ті, що повинні були б її оберігати, але цього разу були знаряддям темряви.

Він зробив усе, щоб завдати мені якомога більше болю. Слідчі описували те, що знайшли на місці злочину, з неймовірною точністю, але їхні слова вже тоді звучали для мене далеким, нечітким шепотом. Лінда боролася, вона кричала, вона не здавалася. Але він, користуючись моїм тілом, був сильнішим.

На стінах нашого дому він написав кров’ю:

«Кожна її сльоза була твоїм випробуванням.»

Коли слідчі запитали мене, чому це сталося, я не зміг відповісти. Як можна пояснити, що ти став лише інструментом у руках істоти, що жадає знищення всього, що тобі дороге? Як пояснити, що ти був свідком, але не учасником?

На її прекрасному тілі він вирізав наступне послання:

«А тепер живуть оці три: віра, надія, любов. А найбільша з них любов» (Коринтян 13:13).

Цей напис був насмішкою над усім, що ми з Ліндою будували разом, над нашою вірою одне в одного, надією на краще майбутнє та любов’ю, яка завжди була в центрі нашого життя. Аріман знав, як поранити найглибше, перетворивши ці святі слова на інструмент знущання.

Я втратив Лінду. І разом із нею я втратив усе, що колись тримало мене на цій землі.

Вбивство Лінди стало кульмінацією жорстокості Арімана, остаточним ударом, що знищив залишки мого розуму. Після того, як її життя обірвалося, демон неначе відступив, дозволяючи мені на повну відчути біль і порожнечу. Я сидів на подвір’ї нашого дому, обіймаючи її бездиханне тіло. Весь світ зник, залишився лише я, мертва Лінда і розпечена до білого ненависть до себе, яка в’їдалася в мою душу.

Коли приїхала поліція, я не звернув на них уваги. Усе, що мене цікавило, вже було втрачено. Вони кричали, наказували мені підняти руки, але я навіть не ворухнувся. Перший удар в обличчя повернув мене до реальності. Потім другий. Вони били мене кийками, ногами, кулаками, і я не опирався. Їхня лють була зрозумілою: кілька днів тому демон убив двох їхніх колег, і тепер вони зганяли свій гнів на мені. Лежачи в патрульному фургоні, вкритий кров’ю і болем, я чув у своїй голові саркастичний сміх Арімана. Він отримував задоволення від кожної хвилини моїх страждань.

Суд був тільки для видимості, доказів моєї вини було більше, ніж достатньо. Відбитки пальців на місці кожного злочину, кров жертв на моєму одязі, знаряддя вбивства, знайдені в моїй машині, і десятки свідків, які бачили мене поруч із місцем злочину. З Ліндою ситуація була ще гіршою — моє ім’я було вписане в її телефоні як останній набраний номер.

Мій адвокат призначений державою і навіть не намагався мене захищати. Його тактика полягала в тому, щоб домогтися для мене довічного ув’язнення замість смертної кари. Коли я розповів йому про Арімана, замок і дзеркало, він мовчки знизав плечима і записав усе це як «докази моєї неосудності». Коли ж на суді я намагався пояснити, що не я, а демон убивав усіх цих людей, зал вибухнув сміхом.

Суддя дивився на мене з презирством, як і всі інші в залі. Мене оголосили винним у кожному злочині, і вирок був очевидним: смертна кара через електричний стілець. Жодного жалю. Жодної надії.

Я опинився в цій камері смертників, чекаючи дня страти. Аріман більше не говорив зі мною, хоча я відчував його присутність. Він тепер був лише тінню, яка спостерігала за моїми стражданнями, смакуючи кожну хвилину.

Годинник навпроти камери рухався невблаганно, кожна секунда звучала, ніби відлік перед кінцем світу. До страти залишалося всього дві години. Це добре. У мене майже закінчився папір, і навіть ще було трохи часу, щоб підготуватися. За час мого перебування у в’язниці Аріман ні разу не взяв контроль над моїм тілом. Але не подумайте, що це було милосердя. Його відсутність активності вдень компенсувалася жахливими ночами, коли він будив мене і малював у моїй свідомості сцени з пекла — нескінченні тортури, біль, страждання. Він розповідав, що саме мене чекає, і це була його улюблена гра. Я звик до його голосу, до його сміху, який лунав у найтемніших кутках моєї свідомості.

Одного разу мені дозволили писати листи. Їх перевіряли, звісно. Листи родині або друзям — це частина «гуманного ставлення» до ув’язнених перед стратою. Я скористався цим. Я написав лише один лист, у Чехію до мого старого друга Борислава. Він був істориком, бібліофілом, знавцем темних і заборонених книг. Я просив його знайти один конкретний текст — переклад сумнозвісного «Некромонікона», про який Аріман згадував у наших розмовах.

Дивно, але Борислав впорався. Через кілька тижнів я отримав заповітну посилку. Її перевірили охоронці, але книга пройшла, бо ніщо на її сторінках не натякало на темний зміст. Аріман знав, що вона у мене, але навіть не спробував втрутитися. Його гординя не дозволяла йому подумати, що я можу знайти спосіб нашкодити йому.

Я читав книгу вдень і вночі. На її сторінках я знайшов інформацію про демонів, про те, як вони беруть під контроль людей і як важко їм протистояти. Одна з глав була присвячена методам звільнення душі або знищення демона. Виявилося, що після смерті одержимого демон не зникає — він або повертається у свою царину, або шукає нову жертву. Але була іще одна деталь. Окреме закляття. Воно дозволяло «зв’язати» демона в тілі одержимого таким чином, що всі фізичні відчуття людини передаватимуться йому. Тобто, якщо я виконаю ритуал і залишу демона в своєму тілі, тоді, коли струм пронизуватиме мене під час страти, він відчує те саме. І він помре разом зі мною.

Я вивчив закляття напам’ять, проговорював його кожного разу, коли залишався на самоті. Його слова стали моєю мантрою, моїм останнім шансом.

Тепер я сидів у своїй камері, майже готовий. Аріман, як завжди, спостерігав мовчки, впевнений у своїй непереможності. Я чув, як охоронці крокують коридорами, готуючи мене до останньої прогулянки. Десь у сусідній кімнаті чекав електричний стілець , який забере моє життя. Але цього разу я не був наляканий. Навпаки, я був готовий.

Аріман навіть не здогадувався, що разом із моєю смертю наближається і його кінець.

Ну ось і все. Нарешті я виклав усе — кожну жахливу деталь, кожен моторошний спогад. Я написав усе, нічого не приховуючи, бо не було сенсу щось приховувати. Ці записи — єдине, що залишиться від мене, коли мене не стане. Ніхто не знатиме, чи були мої слова правдою, чи просто маренням божевільного, але це вже не має значення. Головне, що я нарешті можу залишити цей світ, знаючи, що спробував боротися.

Аркуші, що я заповнив, тепер лежали переді мною. Їх було небагато — папір у в’язниці дорогий і лімітований. Я ховав їх під подушкою, як дитина ховає щось таємне від дорослих. Мені здавалося, що навіть папір, на якому я писав, тепер відчував цей тягар.

Олівцем, обгризеним і до смішного коротким, я нашкрябав ці рядки. Мені доводилося сильно натискати, щоб літери були помітними, але я не хотів зупинятися. Цей олівець був останнім моїм знаряддям. Останнім, що дозволяло мені висловити хоч щось.

На вулиці було тихо. Годинник, як завжди, монотонно відлічував час. Його стрілки майже торкнулися тієї години, що мала стати останньою в моєму житті. Залишалося трохи більше, ніж пів години. Десь за стінами, ймовірно, вже починали готувати кімнату для страти. Охоронці стали більш напруженими, їхні погляди важчали, а кроки звучали, як удари молотка по каменю.

Аріман мовчав. Його незвична тиша насторожувала, але я вже звик до цього. Він любив мовчки спостерігати, як я занурююсь у свій біль і страх. Його байдужість була найгіршою карою. Але сьогодні вона не мала сили наді мною. Я знав, що маю план, і це надавало мені спокою.Аркуші, я заховав їх під подушку. Там їх не знайдуть до мого відходу. Останній жест — невеличкий виклик, крихта надії, яка залишилася всередині мене.

Я поглянув на годинник. Час майже прийшов. Вдихнувши ще раз, я поклав голову на подушку і заплющив очі. Огризок олівця, затиснутий в моїй долоні, послужить мені ще трішки. А поки що я слухав тишу й готувався до того, що мало статися.

Двоє охоронців підійшли до моєї камери. За ними йшов сам начальник в’язниці, величний і важливий, ніби це був його великий день. І, напевно, так воно і було. Охоронці без слів скували мої руки кайданками. Холодний метал стискав мої зап’ястя, але це мене не турбувало. Я був уже далеко звідси.

Мене вивели довгим коридором. Стіни тут завжди здавалися вищими, ніж будь-де в’язниці, ніби навмисно, щоб давити на тих, хто йде до своєї останньої кімнати. На стінах коридору висіли сірі лампи, їх тьмяне світло перетворювало простір на щось неживе, ніби я вже був у проміжку між життям і смертю. Охоронці не сказали ні слова, їхні обличчя були порожніми, без емоцій. Для них це лише робота, і я був черговим виконаним завданням.

Коли ми дісталися кімнати, стілець уже чекав. Металевий, він стояв посередині кімнати, як трон, але трон смерті. У кутку стояв тюремний лікар, чоловік середнього віку, якого я раніше бачив на оглядах. Він мав оголосити мене мертвим. Поряд із ним була людина в чорному капюшоні — кат, який опустить важіль.

Охоронці посадили мене на стілець, прив’язали ременями настільки міцно, що я не міг навіть ворухнутися. На мої руки, ноги та голову підключили дроти. Холод металу й гуми торкався моєї шкіри. Я відчув, як із кожною секундою напруга в повітрі наростає.

Перед тим як охоронці прийшли до моєї камери, я використав час із користю. Тим самим обгризеним олівцем, яким писав свою історію, я вирізав слова закляття на шкірі свого тіла. Лінії були грубими, кров виступала з порізів. Це був символ того, що демон буде зв’язаний зі мною до кінця. Я розумів, що все має завершитися тут і зараз. Щоб активувати закляття, я пробив свою долоню цим же олівцем, дозволивши крові текти. Усе почалося з крові — кров’ю воно й закінчиться.

Начальник в’язниці піднявся переді мною. Його суворий погляд ковзнув по мені, ніби він дивився на шматок м’яса, що от-от буде знищено. Потім він повернувся до скла, що відділяло кімнату страти від глядацької. У камері для спостереження сиділи родичі та друзі моїх жертв. Їхні обличчя були сповнені ненависті, гніву, але й полегшення — вони чекали на справедливість.

—Згідно із законом штату, ви визнані винним у тридцяти вбивствах. Вас засуджено до страти через електричний стілець. Чи є у вас останнє слово? — голос начальника лунав холодно, майже байдужно.

Я опустив голову. У цей момент я шепотів слова закляття, повторював їх із кожним ударом серця. Аріман відчув це. Я відчув, як він стрепенувся, усвідомивши, що я зробив. Його голос загримів у моїй голові, сповнений гніву й паніки. Він намагався вирватися, але був зв’язаний зі мною.

—Ні, пане начальнику, немає, — відповів я, дивлячись йому просто в очі.

—Тоді нехай Господь прийме вашу душу, — сказав він, коротко кивнувши кату.

Кат мовчки потягнув за важіль. У ту ж мить через моє тіло пройшов струм. Спочатку я відчув лише легке поколювання, але воно швидко перетворилося на вогненний біль, який охопив кожен нерв, кожен м’яз. Я відчував, як моє тіло б’ється в конвульсіях, але разом із цим я відчув і щось інше.

Біль Арімана. Його крики розривали мене зсередини. Він звивався, боровся, проклинав мене, але був безсилим. Кожен імпульс струму в моєму тілі відбивався в ньому. Я знав, що вбиваю не тільки себе, але й його. Він був мною, а я був ним, і тепер ми разом йшли до кінця.

Моє серце зупинялося. Крики Арімана стихали. Останньою моєю думкою перед тим, як темрява охопила мене, було:

—Приємної подорожі до пекла, тварюко.

06.12.2024