Піца для домовика

— Ще трошки, і мені стане зле, — сказав Бородань. Він скрутив смоляну з сивиною бороду у джгут та закинув за ліве плече.

Патлатий мовчав, але колір його обличчя — зеленкуватий, наче в молодої капусти — говорив сам за себе. Його лляна сорочка потемніла від поту.

— Тримайтеся, хлопці. Недовго лишилося, — сказала Мітелка.

Вона сиділа, чемно склавши руки на колінах, така свіжа та весела, наче їй було байдуже на стрибки гравітації, а шлунок не намагався вивернутися назовні через рот. Її карі очі блищали, а кирпата кнопка носа почервоніла від цікавості.

«От бісова жінка!» — подумали обидва домовики, але жоден не ризикнув озвучити подумане.

Тривала четверта доба їхньої подорожі, і космоліт, нарешті, повільно йшов на посадку.

Важко, ох важко міняти старі звички, здійматися з насидженого місця. Та що робити, коли людей на Землі майже не лишилося?

Для кого намивати дім? Кого чекати з роботи вечорами? Чиї п’яти лоскотати, як проспівають треті півні? Та й де зараз ті півні — кого з’їли, хто скінчився природним шляхом, а хто разом із господарями чкурнув за тридесять парсеків, до дальніх планет.

Корабель м’яко зістикувався із вхідним портом, здригнувся та завмер. Приїхали.

— Вузлика не забудь, — нагадала Мітелка, коли Бородань, тримаючись за стінку, поплентався до виходу. Патлатий пішов слідом, тягнучи свій та Бороданів вузли з пожитками.

Зовні всі троє перетворилися на згустки чистої енергії та покотилися, час від часу зупиняючись, щоб роздивитися котрогось із людей, що товклися у космопорті.

Якби люди володіли спеціальним зором, вони б побачили силуети, схожі на крихітні кульові блискавки, що золотавою змійкою оббігли залу прибуття, а потім, після недовгої суперечки, скупчилися біля одного з прибулих та шмигнули слідом за ним у таксі.

Новий дім зустрів їх запахом дезінфектанту та сліпучою білизною стін та підлоги.

— Гм, — вимовив Бородань, роззираючись.

— Та жах, — погодився Патлатий. — Ані смітинки, ані пилинки. Де ж нам робота?

Мітелка фиркнула.

— Та ви смієтеся? Холодно в хаті. Затишку немає та тепла. От і робота.

Сумно і неспокійно було ночувати на чужому місці. Перед очима вставала рідна хата — така, якою вона була якихось двісті років тому: повна дорослих та дітей. Але тієї хати більше не існувало — всі роз’їхалися, розлетілися, залишивши дім та домовиків на самоті. Дім потроху розвалювався, а домовики марніли, чекаючи. От і тепер їм не спалося через спогади — лежали та кліпали очима у пітьмі.

Ще й новий хазяїн зітхав та ворочався уві сні.

— Годі вже, годі, — сказав Бородань, нарешті.

Він підійшов до сплячого, підскочив та всівся на плече, а кінчик бороди, наче вудку, закинув йому на груди. Трохи почекав та висмикнув — слідом тягнулася темна хмаринка. Вона чіплялася домовикові за пальці, липла, наче павутиння. Але він акуратно зім’яв її, покачав у долонях, підкинув — і хмаринка щезла, наче не було.

— Отак вже краще, — кивнув Бородань.

А зранку, доки хазяїн плескався у душі, щось наспівуючи, Патлатий з Бороданем походжали кухонною стільницею та розглядали небачену раніше техніку.

— Що сказати, — розводив руками Патлатий. — Передові технології.

Бородань згідно кивав та відкривав шухлядки одну за одною в пошуках їжі.

— А це що за панелька? — бурмотів Патлатий, тикаючи у перші-ліпші позначки на екрані. — А ось це тут задля чого?

— В холодильнику миша повісилася, — не слухаючи, озвався Бородань. — Чим би поснідати?

Пролунав мелодійний дзвінок, і домовики присіли від несподіванки.

— Бажаєте поснідати? — життєрадісно запитав жіночий голос. — Замовляйте для вас та вашого гризуна!

— Якого ще гри… — почав було Бородань, але осікся та сплюнув. У вухах в нього ще й досі відлунював власний вигук про мишу.

— Шукаю в базі: «якого ще гри», — радісно підхопив жіночий голос. — «Якого ще гри» не знайдено. Може, ви мали на увазі «овочі гриль»?

Патлатий гигикнув.

— Візьми піцу, — підказав він. — З ковбасками.

— Краще «чотири сири», — не погодився Бородань.

До кухні зазирнула Мітелка, простромивши голову крізь товсті скляні двері — так що виднілося тільки її кругле личко з рум’яними щоками.

— З тунцем, — твердо сказала вона та знов щезла.

Домовики перезирнулися.

«Як вона розчула?» — подумали обидва, але звично промовчали.

— Замовлення прийнято! — відгукнувся жіночий голос. — Чекайте на доставку.

Вони не дорахували й до десяти, коли щось дзенькнуло та відкрилися дверцята, непомітні до цього часу. Три коробки виїхали на стільницю — Патлатий ледь встиг відскочити.

Кухня заповнилася запахом свіжовипеченої піци.

Десь в районі ванної кімнати курликнув телефон.

— Дякуємо за автоматичну оплату рахунку! Смачного! — сказала панель та відключилася.

Вода в душі зупинилася, за дверима почувся неясний прокльон, наче хтось послизнувся на мокрому, а потім хазяїн дома в одному рушнику прочовгав на кухню.

Бородань став прозорим та завмер, де стояв, а Патлатий зробив крок назад та всмоктався у кольоровий візерунок кахлів.

— Що за чортівня!

Хазяїн із недовірою розглядав доставку. Він штрикнув коробку пальцем, потім обережно відкрив, втягуючи ніздрями теплий пар.

— Якась помилка…

Наступну годину домовики утрьох спостерігали, як хазяїн дзвонить до техсапорту, жестикулює, кружляє по кухні, а потім їсть, хапаючи піцу руками прямо з коробки.

— І що ж далі? — спитав Патлатий.

Мітелка хитро посміхнулася.

— А от дивись.

Вона підняла палець вгору та сказала:

—Три. Два. Один.

У двері подзвонили.

В жінки, що прийшла від техсапорту, було коротке кучеряве волосся з кольоровими прядками та похмурі чорні очі.

— Що за несправності у вас?

— Ось, проходьте, подивіться. Панель щось дивне витворяє.

Вона пройшла до кухні та підняла брову, коли побачила три випатрані коробки із піцою. Хазяїн зашарівся.

— Я, бачте, не замовляв цього. Та оскільки оплату вже знято…

— Авжеж, авжеж.

Вона покивала та взялася за діагностику. Але за пару хвилин повернулася до хазяїна квартири.

— З вашою панеллю все гаразд.

Він недовірливо похитав головою, насупився і розкрив було рота, але Мітелка швидким пальчиком намалювала у повітрі закарлючку. З-під нігтя в неї вилетіло пасмо фосфоричної пари, яка на частку секунди затрималася над головами людей, а потім вибухнула купою перламутрових блискіток. У міру того, як вони осипалися людям на плечі, їх обличчя м’якшали, розслаблялися.

— На жаль, вам доведеться оплатити виклик, — сказала жінка.

На щоках в неї заграли симпатичні ямочки.

— Нічого, — хазяїн зітхнув та посміхнувся їй у відповідь. — Певно, хтось із друзів пожартував. 

— Ви не любите піцу?

— Я занадто сильно люблю піцу.

Обидва розсміялися.

Жінка зібрала інструмент та попрямувала до дверей.

Патлатий спішно висмикнув із шевелюри волосину, розірвав та дмухнув.


— Ой!

Жінка послизнулася та, щоб не впасти, схопилася за перше, що трапилося під руку — міцне плече хазяїна квартири. Він підхопив її та поставив на ноги.

Вони трохи помовчали.

— Ваше ім’я — Ліла? — спитав, нарешті, хазяїн квартири, показуючи на табличку на її уніформі.

Вона кивнула.

— Можна вас запросити на вечерю, Ліло? Ви ж вечеряєте?

— Хіба що у приємному товаристві. Я закінчую о шостій.

— Тоді я залечу о шостій нуль одна?

— Домовилися.

— Скинете координати?

Знов щось дзенькнуло — вони обмінювалися контактами.

Хазяїнові час було йти до роботи, тож скоро квартира була у повному розпорядженні домовиків. Тепер можна було й перепочити.

— Час іде, планети змінюються, а люди ті самі, — похитав головою Бородань.

Мітелка знизала плечима.

— Базові емоційні потреби не змінюються — що в них, що в нас.

— І прийомчики у вас, народе, ті самі. Як в доісторичні часи, — і далі буркотів Бородань.

Патлатий сказав примирливо:

— Та чого, нормальні прийомчики. Робочі. Тепер вони покохають одне одного і житимуть щасливо.

Мітелка додала:

— А ми допоможемо.

Патлатий ще подумав і додав мрійливо:

— І кота. Нехай заведуть кота.

Всі троє всілися проти вікна, у якому вставало два сонця, та неспішно поснідали. Небо спалахувало мільйоном відтінків жовтого та рожевого, доки дві сфери, ніби узявшися за руки, повільно повзли вгору. На душі в них було спокійно вперше за багато десятиріч.

— Кому ковбасок?

— Мені. Тунець?

— Давай.

— Сирної передайте.

Авжеж, час іде, планети змінюються. Але, так чи інакше, домовикові потрібен дім, а для цього необхідні люди. І вони варті всіх поневірянь — навіть якщо доводиться летіти аж до краю галактики.