Шарнал

Він увесь час гарчить. Шарнал — мій брат. За вікном... Гм... То був лише невеличкий отвір, що колись слугував вікном. За стіною, що зіяла дірками, стояла межа осені — вісь, що вела до зими. Холод всюди, приходить завжди й проникає під шкіру. Дрова згоріли давно, хоч і заздалегідь заготовлена в'язка стояла біля каміна. Та й толку від того тепла небагато, оскільки нагріти приміщення, котре свище протягами, марна справа. Я лежала в ліжку вже кілька днів підряд, зрідка підіймаючись, щоб попити води, але швидко поверталась під ковдру. Живіт бурчав увесь день в такт з гарчанням мого мертвого брата. Шарнала до стільця прив'язала моя сестра Даіра. Це на випадок, якщо раптом прийдуть живі мерці, хоч вони тепер рідкість. Від них сморід на декілька метрів, що перебиває запах людини. Брат і після смерті мене оберігає, але тепер він один з них, без емоцій, існує з єдиним бажанням — з'їсти мене або того, хто попадеться. Мерці довго не живуть... З часом вони розкладаються, але процес гниття мозку відбувається досить довго. Але якщо гнилі регулярно харчуються, гниття чомусь припиняється, хоч і рухи здаються ламаними. Деякі з них рухаються швидше, якщо трупне задубіння не тривало довше години.

Шарнал так говорив. Він старший і розумніший, адже брат ходив в школу. Коли все було добре. До епідемії. Брат навчив мене писати, читати та рахувати. Хоча, він багато чому навчив нас з Даірою.

Не пам'ятаю той час, коли все почалося. Мені тоді, здається, було років шість... Раніше нас було багато, а зараз я одна, не рахуючи Даіри.

Завжди було цікаво, чому ми змінюємося, коли вмираємо? Мені якось говорили, що люди раніше просто вмирали й більше не підіймалися і не рухалися. Страшно усвідомлювати, що тоді це вважалося нормою. А тепер, брат помер. Його людську оболонку, зламало щось безповоротно і відтепер він піддається тваринним інстинктам. Брат сидить до мене спиною. Іноді він повертає голову набік, щоб поглянути на мене і ніби прислухається, затихає в цьому положенні. Я казала йому "Шарнал", серце стискалось і мені хотілось вірити, що він скаже: "Що, принцесо?" Наче саме він якимось чином переборов вірус. Але він починав гарчати й прагнув з'їсти мене. Я завжди починала плакати.

Перемагаючи холод і ломоту в тілі тому, що я захворіла, все ж піднялася і вийшла на вулицю з тесаком і сумкою. Я почувала себе краще сьогодні порівняно з попередніми днями й хотілося їсти.

Туман нависав на просторах села, але видимість була, якби лише не противна мряка. Я повільно і хитаючись пробиралася стежкою до найближчого будинку. Стежка тягнулася вздовж невеликого струмка і раніше відомим маршрутом я зійшла зі стежки, згадавши про те, що потрібно набрати води з джерела.

Мій притулок знаходився в невеликому селищі. Будинки десятиліттями стояли напівзруйновані й надія відшукати хоч що-небудь їстівне зводилася до нуля. Я пам'ятаю, коли була маленька, за вікном стояла глибока осінь, їсти теж майже було нічого. Шарнал приносив мені горіхи. Саме за горіхами я й вилізла з теплого ліжка. Горіхи є завжди, ще яблука, їх можна відшукати навіть взимку. Особливо, коли число людей зменшилось і нас можна було б віднести до "Червоної книги України", якби було кому.

У грудях пекло, і лоскотало від підступання кашлю. Я завжди довго не могла позбутися кашлю. Хотілося теплого молока, забратись в тепле ліжко й обійняти Даіру. Раніше наша група мала невелику ферму, у нас були корови, вівці, свині, та інша птиця, до того ж свої поля, що приносили непоганий урожай. Добре тоді було коли я хворіла: батько приносив тепле молоко. Тепер батька немає. Давно вже немає. З того самого дня, коли прийшли мерці величезним стадом. Батько до останнього намагався відстояти ферму і його з'їли. Так говорив Шарнал.

Вони їдять все що рухається. Птахам більше пощастило, але і вони, особливо падлоїди теж перетворюються. Добре, що літати вони більше не можуть. Ось тому і помер Шарнал. Він завжди був голодний і не міг наїстися фруктами або горіхами. Коли листя було ще на деревах, але вже починало жовкнути, швидше за все, то був кінець вересня. Погода була дощова, і багаття було не розвести. Тоді Шарнал у відчаї з'їв сирого голуба. Потім він захворів і помер на цьому самому стільці. Мені часто спадає на думку, що на той момент він здався. Не захотів більше піклуватись про мене і навчати вижити, через те, що насправді це дуже важко. А й справді, що далі? Виживати, їсти горіхи й бути мішенню для мерців? Якоюсь мірою і я здалась.

Набравши води у флягу, озирнулася навколо — нікого. День наближався до заходу, і я швидко повернулася до стежки. Найближчий будинок знаходився на відстані кілометра від мого, але хвороба, голод і холод позначилися на швидкості мого пересування. Від пошуків їжі самопочуття ставало гіршим: голова розколювалася від болю, а кашель... нескінченний кашель вивертав мене навиворіт. Потім — нестерпний біль у грудях і присмак крові.

Даіра пішла за ліками, напевно, п'ять днів тому, коли у мене була гарячка. А може, вона мене кинула і не хотіла бачити, як я вмираю слідом за Шарналом. Сподіваюся, вона не потрапила до Хрестів, вони небезпечні. Якби я була з ними спочатку, мені б пощастило: у них є все — ліки, їжа, навіть хліб, який я їла лише в дитинстві. Але зараз будь-який зустрічний на шляху Хрестів ставав їжею.

«Якщо одужаю, піду з села, пошукаю місце спокійніше, аби знайти карту», — думала я всю дорогу. Здоровий глузд, навпаки, переконував: пора здатися, як це зробив Шарнал. Адже це не життя, і краще вже ніколи не буде.

Біля невеликого будинку розташувався сад. Там були яблуні й горіх, уже без листя, але з їстівними подарунками для мене. Так говорив Шарнал, коли ми підходили до дерева. Я зібрала горіхи, зірвала кілька яблук, склала все це в сумку й попленталася назад.

Повернення додому далося важко: перед очима все розпливалося, дихати стало ще важче. Коли увійшла в будинок, знесилено впала на ліжко, навіть їсти не стала. Шарнал загарчав, намагаючись рукою дотягнутися до мене. Я лежала й відчувала, як жар підіймався все вище і вище до повного забуття.

Можливо я не здалася, продовжую виживати, продовжую вірити в краще, але насправді я вже давно померла — ще до того як народилася.

Проміжок мого існування ніяк не позначився на майбутньому інших людей. Я нічого не змінила. Моє тіло розсиплеться гнилими шматками м'яса, що з часом перетвориться на пил. Лише Шарнал щось зробив: він існував і був корисний.