ЩоденниК.

День 1. 22:00

ЩоденниК. К – від слова «карантин». Так тебе і називатиму. Ну що ж, любий щоденниКу, давай знайомитися.  Я Саша, мені 20, і мені треба зберегти психічне здоров’я протягом наступних трьох тижнів (дуже сподіваюся на твою підтримку!) Вчора мій універ закрили на карантин, сьогодні зачинилися всі клуби і бари. Дівчата повернулися домцю, а ті, хто лишився в місті, змінили аватарки на #залишайсявдома. Та я й сама розумію про необхідніть цих заходів, але чорт, як же мені страшно! Як я заздрю тим, хто опинився на карантині веселою юрбою! Я завжди в центрі всіх подій, тусівок і т.д. Як же так сталося, що на карантині я сама?

Місяць тому у мене було нормальне життя. Дідько, щасливе навіть життя! Майже щодня з дівчатами десь тусили. Каталися в Європу і в Карпати, знімали свої блоги. А ще в мене був хлопець. Декілька чудових тижнів у мене був хлопець, що розумів мене з півслова і заварював для мене найсмачнішу каву. Він стільки всього знав про наше місто, показував його найпотаємніші куточки. Ховаючись від заметілі, ми цілувалися в засніжених провулках, я тонула в його очах.

Все зіпсував День Святого Валентина. В пустій аудиторії ми з дівчатами записували сторі. Жарти й підколи на межі фолу. Вони хвалилися привітаннями від хлопців, мене випалювала заздрість. «Сашка, давай, підписникам потрібна драма!»

Любий щоденниКу, мій найтупіший вчинок тривав 10 секунд. «Привіт, з вами Саша, і сьогодні мій хлопець не привітав мене з Днем усіх закоханих! Олесь, якщо ти це дивишся, у тебе є шанс виправитися на вечірці»  Потім від друзів я дізналася, що його мама того ранку підвернула ногу і вони разом були в лікарні. «Не очікував такого від тебе,» - Ось і все, що він написав. На вечірці Олеся не було. Я напилася і танцювала з іншими хлопцями (звісно, продовжуючи постити різну дурню).  Мабуть, того вечора його думка про мене сформувалася остаточно.

Ми більше не спілкувалися. У моїй (в сенсі зйомній) квартирі не лишилося його речей, тож не було болісних спогадів, але нагоди поговорити теж. Спочатку була поїздка в гори з однокурсницями, потім прилетіла з  Мадриду Ліза, моя сестра, весь час після пар ми десь тусили. І ось я одна.

У школі я любила карантин, якщо ще й випадав сніг, взагалі бомба. Ми з Лізою годинами каталися з гірки за домом, аж поки пальці не задубіють. Зараз все інакше. По-справжньому небезпечно.

День 2. 23:00

Любий щоденниКу (як же попсово виходить! Може, запитати в сторіс, хай порадять гарну фразу для початку нотаток?). Нарешті виспалася! На вулиці сонечко, весна. Переміряла всі весняні луки, сфотала 3 найкращих, написала есе з англійської (якщо закину навчання зараз, то потім не візьмуся за нього й поготів). Довго балакала з Лізою. У Мадриді теж зачинилися кафе та клуби. Не можу собі уявити усміхнених іспанців без музики і вечірньої тусівки! Мені страшенно бракує сестри, але в неї там нова родина, чоловік, його сестри та свекруха, від яких Ліза у захваті. Колись я до них обов’язково поїду.

А поки що рахуватиму дні, майже як Робінзон.  Малюю я погано, зате в мене виходять прикольні написи.  Може, колись вигадаю новий шрифт, Times New Quarantine? Добре, мабуть час спати.

День 3. 23:00

Не стала додавати запитання в сторіс. Звернення до щоденника, що за маєчня? Зате відписалася від однієї «зірки». «Ну що, тревел блогери, накрився ваш контент?» Дурепа!   

Позалипала на ідеї фото вдома, потім на дизайн інтер’єрів. Коли ми з батьками обирали квартиру, найважливішим для мене було розташування. 5 хвилин до універу, до центру теж рукою подати. Скільки разів у мене ночували Ритка чи Оля, які живуть за містом! На курсі завжди вважали, що в мене найкрутіша локація. І тільки зараз я розумію, як гнітючо на мене діють ці старі меблі та плями на шпалерах. Сьогодні вночі я прокинулася, бо щось рипнуло. Двері? Вікна? Протяги? Привиди? Довго крутилася, заснула тільки після того як заховалася у спогадах про нас з Олесем.

Дзвонила мама, питалася, чи все в мене є. Я просила їх із татом берегти бабцю. Добре було би поїхати до них. Добре було би, щоб мама не торохкотіла як кулемет у слухавку, розповідаючи про всіх сусідів. В її розумінні в мене є все (навіть крупи, мило і папір!) В моєму розумінні – нічого.

 Лічу дні, старанно вимальовуючи цифри.

День 4 5. 1:00

Зранку Ритка втягнула мене в челендж. Хтось загадує літеру, а ти дивишся фільм, що починається на неї. Мені випала Г, я вибрала Гетсбі. Золоті 20-ті, блискучі вечірки, красунчик Лео... Ох даремно я це зробила! Ридала півгодини, тільки заспокоїлася. Я ж як той Гетсбі. Тільки він закохався не в ту дівчину, а я закохалася в того хлопця, тільки все зіпсувала. Якщо зі мною щось станеться, якщо почнеться клята пневмонія, про яку гудуть новини, ніхто навіть швидку не викличе. Тотальна самотність.

День 5. 23:00

Думала трохи пройтися. Почула, як в коридорі кашляє сусід, передумала. Сестра пише, що в Мадриді діти гуляють на балконах. Визирнула на свій – розібрати ці завали немає шансів. Вдень ще якось можна жити (південна сторона – це добрий вибір!), ввечері хочеться вити на місяць. Хоч я й жахливо малюю, сіла малювати нас із Олесем. З третьої спроби вийшло більш-менш. Цікаво, як він там?

Хотіла подивитися якусь комедію і - ти тільки уявляєш?! – пропав інтернет. Мабуть, до ранку не буде. Перебрала свій хлам у столі (Смішна, так? Сварюся на хазяйку, яка захаращує балкон, а сама не краща!), знайшла диск з допотопною грою «Принц Персії». Хоч щось...

День 6. 21:00

Я не знаю, як це описати... Руки і досі тремтять, як згадую.

Почну з того, що грала на комп’ютері я десь до 3ї, о 4й тільки заснула. Десь о 5й підірвалася від того, що здалося, ніби мене хтось душить. Ледь оговталася, але ще годину лежала. Встати не могла – страшно. Заснути теж страшно. Тільки-но мене зморило, як подзвонила мама. Лізину свекруху забрали в лікарню з підозрою на коронавірус. Весь день як в тумані. Дзвінки-повідомлення-очікування-сльози.

«Сашуню, пошукай мені квиток!»  - «Мамо, нічого не літає, ти маєш бути з татом і бабцею» - «Я потрібна Лізі!» Мама нікуди не летить, але я тепер можу захищати диплом із психології.

Не пам’ятаю, чи я сьогодні щось їла. Страшенно хочу спати і не знаю, як. Може, залишити світло? Може, завтра купити вино чи снодійне?

Разів п’ять заходила на профіль Олеся на Фейсі. Який же він красивий. Випадково лайкнула його пост з різними корисностями на час карантину, відразу прибрала лайк. Написати? Але якщо він скаже все, що про мене думає, я цього просто не витримаю.

День 7й. 18:00

Любий щоденниКу, твоя місія з порятунком моїх клепок у голові провалюється. Лізиній свекрусі не краще, а в мене щойно була справжня панічна атака. Я ридала так, що тепер носом іде кров. Моє життя безглузде. Поїздки лишилися в минулому, блог теж... Кілька років я успішно тікала від себе, але колись це мало закінчитися. Ось я, одна, нікому не потрібна. Буде дивом, якщо я витримаю ще трохи. Олесю, якби ж ти тільки пробачив!....

День 9й. 14:00

Я маю це написати. Дива існують.

Позавчора, ледь стримуючи сльози, дописую останню фразу. Блимає телефон. «Як ти?» - від Олеся.

«Корона ще не виросла,  - пробую жартувати. Серце калатається.  – А ти?»

«В нормі. У тебе точно все ок? Можна набрати?»

«Звісно!»

Дзвінок. Випадково вмикаю камеру, на весь екран моє зарюмсане обличчя. «Ой!» - хаотично пробую її вимкнути, натискаю кнопку «перевернути камеру», після чого телефон зависає. В кадрі закривавлені хусточки і наш портрет, що я перед цим малювала. Ладна провалитися крізь землю.

Дзвінок поновлюється.

- Ситуація SOS? - питає Олесь.  – То ти сама на карантині?

- Так. А ти з батьками?

- Ні, просто привожу їм продукти раз на три дні. Слухай, може мені приїхати?

- Було би круто! – це сон? Невже це справді його голос і ми говоримо, ніби нічого не сталося? -  Але... Це безпечно?  - згадую про карантин.

- Я працюю вдома, а захворіти від тебе я не боюся,  - спокійний і виважений, як завжди. -  Значно гірше буде залишити тебе зараз у такому стані.

- Тоді чекатиму на тебе!  Коли будеш?

- Давай за годину. Тільки щоб без жодних сторіс! – якась дивна нотка іроні і жалю звучить у його голосі.

- Обіцяю!

Кладу телефон і підстрибую разів п’ять, гупаючи об стару підлогу. Потім лечу в душ – витягую всі речі з шафи – сукня чи джинси? Сукня!  - запихую решту назад – нашвидкуруч роблю салат із залишків овочів  - важко дихаючи, дивлюся на свій малюнок: викинути? Сховати? Ні, хай буде!

Любий щоденниКу, не знаю, чи правильно буде далі розказувати. Адже тут закінчується історія мого карантину і починається наш карантин (більше схожий на медовий місяць, якби не новини та переписка з Лізою. До речі, її свекруха почувається краще, і більше ніхто в родині поки що не захворів). Олесь, виявляється, збентежився, коли помітив, що я вже декілька днів нічого не пишу в соц.мережах. Спочатку ми говорили, було багато сліз і вибачень. Він пообіцяв більше розповідати мені, а я  - менше розповідати про нас всім довкола. Потім було багато поцілунків, і не тільки. Нарешті мені не страшно засинати, а зранку я прокидаюся від запаху улюбленої кави.

Зараз Олесь поїхав у справах (він працює з дому, але часом допомагає у волонтерській організації), а я нарешті змогла дописати нашу історію.

День 10й. 15:00

Любий щоденниКу! Я повертаюся до свого блогу! Зранку Олесь дізнався, що в сусідньому під’їзді живе бабуся, якій треба купити продукти і вигуляти пса, але вона не довіряє хлопцям-волонтерам. Тому сьогодні я навідувала її. В повітрі пахне весною, дерева починають квітнути! Її спаніель Чарлі відразу зі мною подружився (мені завжди подобалася ця порода!). А головне – в мене тепер є сенс, я бачу, що можу робити щось корисне. Сьогодні мої дві тисячі підписників дізнаються про нашу волонтерську організацію і про те, як вони можуть допомогти.

А ще зранку під подушкою я знайшла листівку з Sagrada Familia у Барселоні. Олесь сказав, що був там минулого року, і коли пандемія закіниться, він хоче показати собор мені.