Такий от він загадковий

Мені вже скоро буде один рік. Мама каже, що в мене все буде, як у двійнят Джона та Барбі з книжки про Мері Поппінс: в один рік у них почали різатися зубки. І двійнята одразу забули мову дерев, вітру, пташок і тварин. І стали дурненькі-дурненькі. Ось тому я хочу розповісти тобі цю історію. А то скоро забуду твою мову, а ще – все, що зі мною було, коли я сиділа в маминому животику, і коли ми з нею потім лежали в лікарні, і коли вже повернулися додому… Але ця історія трапилась якраз не вдома й не тут, у парку. Те місце зветься «кі-но-сту-ді-я». Фух, яке довге слово…

Мама мені пояснила: там збираються люди, щоб пограти в дуже цікаву гру. Одні прикидаються кимось іншим, а другі кажуть їм, як усе робити, і щό в них виходить добре, а що погано. І коли виходить добре, людина, яка зветься «ре-жи-сер», каже «стоп, знято» й радіє. І всі інші теж радіють.

Так ось, там двоє людей прикидалися татом і мамою, в яких донечці один рік. І моя мама привела мене, щоб я трошки побула нібито їх донечкою. Вона казала, що буде дуже цікаво. І що ці двоє дуже добрі й веселі.

У жінки, яка прикидалася моєю мамою, ім'я довге: Ма-рі-он. Вона так гарно всміхається – майже як моя справжня мама. І в неї такі веселі й добрі очі… Я до неї одразу звикла.

А потім вона мене познайомила з тим, хто прикидався моїм татом. Я глянула – а він такий великий та дужий, що мені навіть трошки лячно стало. Але моя мама й Маріон сказали, що він дуже хоче потримати мене на руках, і що все буде добре, і боятись нема чого.

І справді – він мене обережно-обережно взяв на руки. Але тримав міцно – я нізащо не впала б, навіть якби дуже захотіла. І він мені всміхнувся. І я побачила, що очі у нього теж дуже добрі. А ім'я гарне, бо коротке: Бред.

Режисер часто хвалив Бреда й Маріон. І мене теж. Щоправда, їм було важче, ніж мені. Я там була просто як у казці про Сплячу Красуню. Мама мене заколисує, я засинаю, а вони починають прикидатися моїми батьками. Мама мені потім розповідала, що вони або над моєю колискою розмовляли, або несли мене кудись – нібито до старої няньки. Або Маріон співала мені якусь гарну пісеньку…

Отак я майже всю ту цікаву гру проспала. Але й весело мені теж було. Наприклад, коли ми нібито святкували Різдво. Там була дуже гарна ялинка – зі всілякими іграшками. Бред мене тримав на руках і показував ці іграшки. І помацати давав. Там були кульки різних-різних кольорів. І він мені казав, яка кулька якого кольору. Ніби я не знаю… Але сказати я йому нічого не змогла, бо не вмію ще розмовляти язичком, як дорослі. Тільки отак, подумки. Мама каже, я навчуся говорити вже потім, коли твою мову забуду. І всі інші…

А ще було весело, коли ми нібито влаштували пікнік. Я навіть не знаю, що було веселіше – сидіти на ковдрі чи до неї йти… Ні, йшли тільки вони – нібито мої мама й тато. А я їхала.

Було так. Спочатку Маріон узяла у Бреда капелюх. А потім він мене я-ак підійме високо-високо… Але я навіть трошки злякатися не встигла: раз – і я вже у нього на шиї сиджу. А він мене за руки тримає – щоб я не впала. І ми пішли… Ну, тобто я поїхала. Така висота була… Ні, ти вища. Але в мене просто дух забивало… Ні, страшно не було – просто дуже весело. І Бред мене міцно-міцно тримав, а боляче навіть трошки не було. Я знала, що ніяк не можу впасти, і все-все роздивлялась. Аж раптом повз мене шпак пролітає. І питає: куди це тебе тягнуть? Якщо, каже, хочеш, я цьому здорованю на плащ пляму посаджу. А я кажу: та ні. От якби режисер сказав, що так треба…

А потім Бред і Маріон усілися на ковдру. Ось тоді мені теж важка робота дісталася. Режисер сказав, щоб Бред простягнув до мене руки. А я повинна була до нього піти. Ніжками. А в мене це ще дуже погано виходить… Я ледь-ледь не впала, коли вже майже до нього прийшла. Але він мене – раз! – і впіймав. Фух…

Коли ми грати скінчили, мама сказала, що тепер треба попрощатися з Маріон та Бредом. Маріон мене міцно обняла й сказала, що за мною буде сумувати. Так шкода, що я скоро її забуду… З нею було добре. Не так, звісно ж, як із моєю мамою, але все одно весело.

А Бред мене по голівці погладив. У нього руки такі великі-великі, але добрі-добрі. І очі теж. Але я в них чогось не розумію. В Маріон вони гарні й веселі. А у Бреда… якісь сумні. І не просто сумні, а… ніби він колись дуже-дуже давно загубив щось дуже важливе, а знайти не може. Ніби йому чогось страшенно не вистачає… Я не знаю, що це. Такий от він загадковий… Але я знала інше: мені хочеться його розвеселити. І всміхнулася йому. Мама каже, це дуже смішно, коли я отак широко всміхаюся. В роті ж іще жодного зуба нема…

Бред мені теж усміхнувся. Очі у нього стали такі теплі-теплі… І я ще ось що зробила: простягла до нього пальчики, а він зовсім близько нахилився, і я по щоці його погладила. Це я добре придумала. Вийшло ж його трошки розвеселити… Шкода, що я все це забуду.

Але мама каже, щоб я не сумувала. Підросту – і побачу себе такою, як зараз. І всю-всю цю гру побачу – навіть там, де я спала. І там, де Різдво. І де пікнік. Це все зветься «фільм». Мама каже, він вийшов довгий. Але мені вона спочатку дасть подивитися тільки там, де є я. А потім, коли я зовсім виросту, – тоді можна буде й увесь. Тільки чому воно так – я не розумію.

А ще я не розумію, чому в Бреда очі сумні… Цікаво – коли зовсім виросту, зрозумію чи ні? Мама казала, до одного року всі діти розумні. А потім по-різному буває: хтось виростає й розумнішає, а хтось лишається страшенно дурним. Хоч би мені стати розумною… Але твою мову мені забувати зовсім не хочеться… Ти, коли я стану дурненькою, все одно мені співай. У тебе такі листочки гарні… А кора така біла-біла й гладенька… І співаєш ти гарно, коли вітерець тебе колише. Мама каже, рідко хто з дорослих пам'ятає, що треба частіше зупинятися й слухати, як співають дерева… Ну ось, зараз вона повезе мене у візочку додому. Але завтра ми знову прийдемо. І розмовляти будемо. Якщо тільки в мене зубки різатися не почнуть…