Ще один лист

Ми з тобою заходимо до нашого Дому. До нашого Будинку біля озера, що нарешті дочекався тієї миті, коли в ньому оселилися назавжди дві душі, які довгими роками несамовито прагнули поєднатися.

Тепер це справжній Дім, а не просто будинок зі скляними стінами та кленом, що росте просто посеред вітальні. Тепер у ньому є те, чого йому бракувало з того часу, як його збудував твій батько, Алексе. Тепер у ньому є ми.

Він чекав нас усі ці роки. І ми прийшли.

Це схоже на казку… Та це ж вона і є. Казка…

Ми з тобою докричалися, дотяглися одне до одного крізь Час. І Диво змусило Смерть відступити.

Я кохаю тебе…

Я шепочу це тобі на вухо. Відчуваю, як твої теплі, рідні вуста легенько торкаються моєї шиї.

Ніхто так не торкався мене. Нічий дотик я не відчувала так. Кожною клітинкою. Кожним нервом. Усією глибиною свого єства.

Я кохаю тебе…

Нічиї очі не дивились на мене так. Рідні – до пекуче-солодкого болю рідні! – карі очі…

Я довго-довго дивлюся в них, не в змозі відірвати погляд. І знаю: ти відчуваєш те ж саме, що і я. Так само дивишся мені в очі й читаєш у моїй душі, наче в нашій з тобою улюбленій книжці. Отій книжці, завдяки якій ти вперше побачив мене.

Якби я тоді знала! Якби тільки могла відчути, що зовсім поряд зі мною – чоловік, з яким я незабаром захочу прожити все життя. Найрідніший у світі…

Але я не могла цього знати. І сміялась, як дурепа, в обіймах іншого. Того, хто для мене рідним не був. І не став. І не стане ніколи.

Але все це позаду. А тепер настала мить, коли ми обидва усвідомили, щό значимо одне для одного. І тепер ніщо – ні Час, ні Простір, ані Смерть! – не мають влади над нами.

Часову прірву ми подолали.

Хай там як далеко опинимося ми одне від одного – наше Кохання, допомагаючи нам долати всі можливі й неможливі перешкоди, колись та й поєднає нас ізнову.

А Смерть нічого не зробить нам. Коли прийде час, розлучить, щоб ми потім усе одно зустрілися знову. І подивилися одне на одного тими самими очима, що й зараз… Але поки що вона далеко. Ми з тобою зустрілися сьогодні – чи то пак, уже вчора, – щоб жити. І через якийсь час подарувати життя крихітній істоті, яку обидва любитимемо так само сильно, як любимо одне одного.

Ось я притискаюся щокою до твоєї щоки. Цілую твоє обличчя… шию… Погладжую твої плечі…

Ось нам уже не заважає жодний одяг. Але ми просто лежимо поряд, не кваплячись рухатися.

Хто й коли так торкався моєї шкіри? Ніхто… ніколи… Їх було двоє. Хлопець із моєї далекої вже юності й Морган, від якого я назавжди, назавжди втекла до тебе… Хіба їхні дотики можуть зрівнятися з твоїми?

Чому я не дочекалася тебе?! Чому не вберегла себе від чужих дотиків?

Бо не могла подумати, що може бути таке. Не могла уявити, що дотик чиїхось рук може бути Дивом.

Я тремчу всім тілом – наче мене торкаються вперше. Притискаюся вустами до твоєї руки, яка лагідно стирає з моєї щоки сльозинку…

Я кохаю тебе!

Мені хочеться кричати й ридати. І сміятись, наче щаслива мала дитина. І все це – водночас…

Я кохаю тебе!

Не можу зрозуміти, де я… Чи то тут, чи то ніде… А може, високо-високо в небі, де жар новонародженого Сонця вмить розганяє холод і спокій незвіданих космічних глибин…

Я не відчуваю ваги твого тіла аж до тієї хвилини, коли ти вже звільняєш мене від неї.

Роблю вдих. Судомно, наче… ніколи не дихала. А якщо подумати: чи дихала я взагалі? Чи жила до цієї миті?

Ні.

І ти теж…

* * *

В нашому Домі тихо-тихо. Прийшла вже до нас у гості темна, добра, лагідна Ніч.

Ти спиш. Тихенько, наче мала дитина…

Що тобі сниться зараз?

Напевно, твоє Дитинство. Як моє щойно снилося мені…

Я простягаю руку та погладжую твоє м'яке-м'яке чорне волосся – майже не торкаючись, щоб не розбудити.

Чую за вікном такий знайомий гавкіт…

Джек!

Наша Джек, без якої ми не зустрілися б тоді, на моєму дні народження…

Які ж ми з тобою безсовісні, Алексе! Зовсім про неї забули!

Я обережно-обережно вислизаю з-під ковдри. Вдягаю на голе тіло твою сорочку. Навшпиньках виходжу з нашої спальні…

Впускаю нашу вухасту та хвостату подругу в Дім.

- Їсти хочеш?

- Гав!

- Ой… Ти знаєш… я й сама б зараз загавкала. Ніколи в житті так не хотіла їсти! Зараз глянемо…

Холодильник, що не дивно, відключений. І, звичайно ж, порожній… Але ж є ще буфет!

- Ура-а-а! Варення! Яблучне варення, що я колись зварила! Пам'ятаєш, Джекі? От якби ще щось знайти… А це що за мішечок? Подивимось… Та це ж сухарі! Все – можна влаштовувати бенкет!

І ми з Джекі бенкетуємо. Сухарі – це, звісно ж, твоя заслуга. Тут же більше ніхто не жив…

Я акуратно накриваю банку кришкою та залишаю її разом з тарілкою сухарів на столі. Для тебе… Ну, і я разом із тобою, коли прокинешся, ще раз поїм з великим задоволенням.

Повертаюся до спальні. Вслухаюся у твоє рівне дихання… От і добре.

Сідаю за письмовий стіл у вітальні – там, де з настанням весни зашелестить молодим листячком наш красень клен! – і записую все це. Все, про що ми через багато-багато років будемо згадувати, читаючи ці рядки.

Що нам із тобою приготувало Життя? Ніхто не знає…

Може, ми до глибокої старості проживемо тут, у нашому Домі. Мені так хочеться вірити в це… Ти будеш вигадувати й будувати чудові оселі. Кожна – чийсь майбутній Дім… А я буду лікувати людей.

А скоро – я так сподіваюся, що вже в цьому році! – в нас народиться дівчинка. Чомусь я відчуваю, що це буде саме дівчинка…

Як ми її назвемо? Мені спало на думку одне чудове ім'я: Ґлорія. Ґлорія Вайлер… Що скажеш, Алексе? Може, щось інше запропонуєш? І наша донечка матиме подвійне ім'я…

Це все – мої мрії. Ні, наші мрії… Віднині ми з тобою – одна душа, одна мрія. Одна Казка…

Давай разом вірити, що вони, наші Мрії, обов'язково здійсняться… А якщо Життя вирішить по-іншому – ми, міцно-міцно тримаючись одне за одного, подолаємо будь-яке лихо.

Я знаю, ти зберіг усі мої листи. Як і я – твої. А тепер до них додасться ще один.

Джек сонно ворушить вухами… Я чую за дверима вітальні твої кроки. Рідні кроки в рідному Домі… Це продовжується наша Казка.

Я кохаю тебе, Алексе…

Твоя Кейт.

15 лютого 2008 року