Піаніст

– Сину, не так загортати треба, всі боньоньєрки повинні бути акуратними, інакше в нас перестануть купувати цукерки, – напучував Флоріана батько. Той слухав у піввуха, наспівуючи мелодію, яку щойно мав грати у школі.

– Флоріан, ти мене почув? – зупинивши роботу над упакуванням карамельок у ошатні бонбоньєрки з різдвяними цукерками перепитав батько.

– Інструмент йому потрібен, Оресте, він би менше хвилювався через те, що не може опрацювати чи запам’ятати чогось… Талановитий же, та й у нас добре справи йдуть… – втрутилася в їхню розмову бабуся Клементина, що помішувала карамелі, від яких розливався гарячий солодко-звабливий запах, застилаючи дім, притрушений першим снігом сад, сіро-блакитне суворе зимове небо.

– Не настільки добре, мамо, справи йдуть, але гроші потрібні на робочих, на фабрику… Чи ж довго ми витримаємо так, коли кругом вже виробництво…

– Син, мої карамелі найкращі… У нашому містечку витримаємо ще… Купити сину інструмент – то найважливіше, – похитала головою бабуся Клементина.

Флоріан скориставшись моментом блискавично втік на вулицю.

– От же… Мамо, подивіться, карамелі… – хоч Орест казав несхвально, хоч у його голосі чулося роздратування, здивування, легка образа й втома, але очі сміялися.

– Так, твій син взяв плату за виконану роботу, чи ти не був таким? – усміхнулася Клементина. Її тепла усмішка осяяла його, – сину, ти ж теж мріяв колись… Добре ведеш справи, ти, мій найголовніший помічник, але ж чи можна дитину лишити без того, до чого він прагне, чи ж можна такий талант…

«У мене теж був талант, але!...» – Орестові на очі навернулися сльози. Він змахнув їх рукавом. Солодкий запах цукерні навіки в’ївся у його тіло й одяг, просякнув його душу. І до цього можна було звикнути, але… Він визирнув у вікно. Схопив пальто, хутко вибіг надвір. Скерувався до музичної школи, де навчався Флоріан. Сподівався серед притихлої міської метушні почути як грає його син. Він же також колись мріяв. А тоді навіть на навчання грошей не було. Орест дістав цигарку. Йому подобалося перебивати солодкі пахощі тютюном.

«Не все ж життя бути солодким», – усміхався він одними вустами, тонкими збілілими й затиснутими. Робітники, то добре й знає кількох, що пішли б до нього. Але й ручна праця… Зараз за таке чималі гроші платять… Що робити? Чи збільшуватися й ставати як всі, чи перетворити свою оселю в музей крафтових цукерок… Мати думає інакше ніж він, вона заснувала цукерню, зазнавала болю й клопоту, мрій по дорозі до того, як її цукерки полюбляться всьому містечку. А він справу успадкував, хоч більше його болю, а не мрій було запаковано в елегантні бонбоньєрки.

Широким кроком із радісною усмішкою на вустах, Орест оминав свої традиційні зупинки: маленькі ресторанчики, де подавали і їх цукерки до кави, крамнички, де можна було знайти все і їхні карамельки та льодяники із запечатаним малюнком або історією. Писати історії, малювати до цукерок Орест почав сам. Йому подобалася така робота. Це ж легко й просто, поки цукерок було мало. Саме за це їхні солодощі й полюбилися всім. Як цукерок стало багато, він думав уже кинути цю справу. Але не міг. Продажі впадуть, а тоді нема за що й вижити. Так і малював, прикрашав, писав історії, що могли трапитися однакові двом-трьом покупцям. Так повагом пропливало його життя, статечне, чорно-біле, задушливо-солодке.

От і музична крамниця. Дзенькнув дзвіночок на дверях. Святково-срібно.

– Добрий день, що пан бажає? – запитав продавець, схожий Орестові на пещеного чорного кота.

– Фортепіано, – сказав чоловік, не чуючи свого голосу за важкими наче солдатські чоботи ударами серця.

– У нас великий, величезний вибір, прошу пана, – туркотів продавець, ведучи його вглиб крамниці, яка виявилася більшою ніж Орест очікував, бачно з вулиці.

– Мені треба обрати сину щось особливе, розумієте? – з мольбою Орест дивився у вічі продавцю.

– так-так, звичайно… Нехай обирає ваше серце, – продавець кивнув, то мовчазна згода до… Орест найбільше в житті чекав цього. Рипнув стілець. Він сів за інструмент. Згадав, як старший на кілька років Йоган вчив його грати. Руки спітніли, пальці перестали слухатися. Партитура, чорно-білі клавіші, чорно-білі сторінки нотних зошитів та його щоденників розтріпаним віялом пронеслися у пам’яті. Швидше і швидше, холодніше й холодніше. Його накрило льодяним… Жахом? Спокоєм? Щастям зловтішним? Сумом?

Гірко усміхнувшись, сконцентрувавши погляд на одній точці десь всередині себе, Орест почав грати. Тихо й ніжно, суворо й сумно він перебирав пальцями по клавішах. Продавець старанно щось видивлявся у вікні, водячи ручкою по нотному аркушу. Ах, як добре, що він може записати це, однак… Так швидко, так емоційно… Ще ніколи ніхто так не грав. Чи його думки сповільнилися, а сам він не здатний записати почуте надійними нотними знаками, щоб воно нікуди не втекло чорне по білому…

– Дякую вам, беру цей інструмент, за носія доплачу окремо, – у його голосі ніби нотки пихи, самозадоволеності, полегшення, щастя, яке старанно приховане під спокоєм, стримуванням, потужним запахом ванілі й карамелів.

– Все буде зроблено сьогодні ж, ви добрий обрали інструмент, – Усміхаючись кутиками губ сказав продавець.

Орест ледве помітно схилив голову, його очі заблищали.

– Ото бачив як чудово, а нам так ніколи не зіграти, –

Леон з Флоріаном проминали квартал з музичною крамницею, щоб швидше потрапити додому до своїх родин, де мали допомагати виготовляти цукерки й пряники. Кожен з них мав рознести смакоту до ресторанчиків, крамничок, приватним дуже заможним замовникам.

– Ого, чуєш… Ще хтось грає, – Флоріан спинився як вкопаний.

– Мені час! – Леон помчав до пекарні, лишивши Флоріана самого з музикою, першим снігом, чорнильним вечором.

Флоріан намагався запам’ятати. Але не міг. Звуки зливалися, ноти плуталися в голові. Перш ніж він встигав визначити на слух частину мелодії звучала вже інша, рвалася далі й далі, прокреслюючи в його свідомості блискучі лінії, траєкторії, запалюючи тисяч світлячків.

Вдома пахл інакше. До густого ванільно-карамельного запаху, пахощів соснових дошок долучився ще якийсь… тоненька ниточка… То не був зимовий холод, смачні димчасті нитки дров, навіть не парфума пані Елізи, що забирала свої солодощі… Щось інше…

– Сину, маю для тебе подарунок… – Сказав батько. Його очі випромінювали тепло, але суворість з обличчя нікуди не ділася. Він вказав на чорний лакований інструмент. Флоріан закляк на мить, потім кинувся до батька, обійняв. Хутко опинився вже перед клавішами.

Флоріан довго, аж поки не пробив міський годинник восьму, намагався відтворити те диво, що почув сьогодні, але марно. Батько лише усміхався таємничо.

Врешті, переповнений емоціями, нотами, щастям хлопець пішов спати. Він не міг дочекатися нового дня.

– Я чула, як хтось грав сьогодні… Так хороше, – Замріяно протягнула Клементина, – Добре почути хоч раз на своєму віку таке… То ж не учні, вони надто ще малі… Кляйн не вчив ще їх такому… Сину, як мені жаль, що тоді колись… Я не змогла дати тобі те, що сьогодні ти дав Флоріану, – вона втерла очі краєм фартуха.

– Мамо, не журіться, кожен йде тим шляхом, яким може, яким згори написано, – усміхнувся Орест, зав’язуючи оксамитовий бант на останній – бонбоньєрці.

***

Флоріан обрав свій шлях. За кілька тижнів концерт, який він знає напам’ять, руки точно бездоганно виконують все, що Флоріан захоче зіграти. У вільний час він засновник, хранитель, екскурсовод у музеї першої цукерні. В будинку все зосталося таким, як було багато років тому. Інструмент довелося замінити, бо той – музейний експонат. Лише партитури свої він забрав, аби ніхто крім нього самого не знав про його музику, що йшла із серця… А слухачі отримують на його розсуд щось радісне, скороминуще, хвилинне. Він так і не відтворив ту саму мелодію, що почув у той день, коли батько з бабусею подарували йому фортепіано.

Для концерту треба було щось нове, глибоке. Хвилинні враження хвилями накочувалися й відкочувалися від душ, а щось справжнє залишалося всередині. Батько як ніхто інший вмів говорити про це справжнє. Він мріяв про музику, але не міг навіть навчатися, не те, що мати фортепіано. Один з багатших друзів учив його… Але скороминуща була та наука. Ніколи при ньому батько не торкався до клавіш.

Сумний і замислений Флоріан провів гостям ще одну екскурсію. Його репетиції почекають.

– Пробачте, дядю…

– Не можна ж… Доню… ще не час для запитань…

– А він не знає, що тут є… – усміхнулася дівчинка. Він упізнав у ній онучку однієї з палких слухачок його музики. Вона місцева, а це діти й онуки, що навідуються на літо.

– Про що ти хочеш, щоб я знав? – нахилився до неї Флоріан.

– У тебе тут, оно, дивися, – вона показала пальчиком на книжкову полицю, де впереміш стояли темно-золоті й сучасні яскраві корінці. Він рідко звертався до книг, адже там все давнього часу – бабусине й батькове… І пару його музичних збірників. Але чому він цього не бачив? Бонбоньєрка ще з тих часів, коли тут була цукерня… Відкрив. Густо-солодкий ванільно-карамельний запах туманом огорнув Флоріана, його відвідувачів та весь музей, укривши м’яким покривалом все місто.

Аще… Записка. Ні, нотний зошит складений у кілька… Сторінки, списані дрібнішими ніж треба нотами.

Флоріан розгладив аркуші й спробував зіграти. Поволі світлою рікою в його пам’яті оживали ті звуки, золото-срібними нитками ткалася дивовижна мелодія, котру він шукав усі ці роки. Виправивши кількадесят помилок у записі, він переписав наново ноти.

– Дякую, тату, дякую бабусю, – промовив він ледве чутно до старих трохи вицвілих фотографій, що тримав завжди на робочому столі.