За обрієм Всесвіту

– У Ліз ще вітер в голові! – різко кинув бос на нараді, коли виявилося, що на емуляторах мій модуль не пройшов тести. –  Це не затишний фікультет, у нас на кону репутація, мільйони і долі людей!

Я почувалася розтоптаною. Ніколи я не стикалася з такою жорсткою критикою. Хотілося вскочити з місця і втекти за виднокрай.

– Чекайте, але ж специфікація була неточною,  – заступився за мене один з інженерів. – Не дивно, що виникло непорозуміння. Загалом Ліз дуже добре справляється, я сподіваюся, після уточнень вона встигне внести коректури. Так?

Я кивнула.

– Добре, – буркнув бос.  – Ліз, тільки зробіть цього разу як належить!

– Постараюся, – тихо відказала я.

Після наради я зіткнулася з Артуром у їдальні. Було неприємно, що він став свідком моєї ганьби.

– Хто тільки пише ці специфікації! – Палко сказав він.  – Ліз, ти так добре трималася! Бос упереджено до тебе ставиться, бо не може пережити, що молода дівчина розумніша від нього!

Я розсміялася.

– Дякую, Артуре, але ти мене переоцінюєш.

Я повернулася до робочого місця. Однак справа просувалася дуже повільно. Страх помилки міцно засів у підсвідомості, і я навіть не знала, з чого почати оновлений модуль.

Увечері Артур знову підійшов до мене.

– Може, хочеш разом повечеряти? – несміливо запитав він.

– Дякую, але маю ще сьогодні попрацювати. Гарного вечора.

Артур пішов, а я поринула в працю.

Раптом хтось хлопнув мене по плечу. Нел!

– Як ти тут опинилася?  – здивувалася я.

– Ми з хлопцями пішли вечеряти й побачили світло у вікні,  – весело сказала подруга. Я озирнулася й помітила Раяна та Грега. – Ми вирішили, що треба врятувати тебе від голодної смерті.

– Ідемо, Ліз! – сказав Грег.

– Відмовки не приймаються, – додав Раян.

– Ну добре, – я сховала документи, поправила скуйовджене волосся і глибоко вдихнула: на зміну паскудному дню прийшов неймовірний вечір.

Ми сиділи в кафе і сміялися, потім гуляли нічними вуличками кампуса, згадували своє дитинство і розмовляли про все на світі:

– Я люблю джаз! Це музика свободи!... А я балади... У мене теж був лабрадор, уявляєш?!... Найкраще на світі? Звісно, море! Я все дитинство мріяв стати капітаном!... Я теж обожнюю море, колиись неодмінно поїду жити до тітки в Нью Порт!...

Хлопці вихвалялися, як вони пройшли складний відбір на астронавтів, їх дуже тішило наше захоплення. А мене тішила сама їхня присутність. Вже зараз про них пишуть газети, а після вдалого польоту вони прославляться на цілий світ. Сміливі, мужні, освічені й красиві... Але зараз уся їхня харизма, їхні жарти і компліменти тільки для нас!

Було вже пізно, тож ми розділилися: Грег пішов проводжати Нел, а Раян – мене. Кампус накрила нічна прохолода, тож Раян накинув мені на плечі свій піджак. Ми зупинилися біля дверей мого помешкання.

– Ліз, не переймайся так через роботу,  – сказав мені на прощання Раян. – Помилки роблять всі, головне – не здаватися. Ти дивовижна, просто пам’ятай це,  – він нахилився і поцілував мене в щоку.

– Дякую,  – тихо відповіда я.

– Добраніч, – усміхнувся він і покрокував до своїх апартаментів.

Вночі мені снився Раян. Ми бігали, сміялися й цілувалися серед безкрайніх кукурудзяних полів. Я прокинулася абсолютно щасливою. Тепер є знала, що все це має сенс. Добре, можливо, я не надто уважна; можливо, мені бракує досвіду. Але я тут. І я зроблю все, що в моїх силах, щоб космічна місія Раяна пройшла безпечно. Щоб сіроокий хлопчина, який колись мріяв стати капітаном судна, відправився у плавання океаном Всесвіту.

Натхнення і влучні поради, які давав мені Артур, допомагали, помилки у програмі виправлялися. Наближався день запуску, напруга зростала, але я літала мов на крилах. Адже майже щовечора на мене чекали кілька чудових годин із друзями та чоловіком, якого я покохала всім серцем. Довгі літні вечори, дзвінкий сміх і стрікотіння цикад, дружній поцілунок і погляд, в якому я тонула. Мене обвівали вітри на верхівці гори, уносили до моря срібясті хвилі, а таємничий голос нашіптував прадавні легенди.

Артур натомість виглядав пригніченим. Я намагалася бути люб’язною, але він не міг не бачити, як я розквітала, щойно на обрії з’являвся Раян. "Ну що ж, – думала я. – Якби Артур був сміливішим, все могло би бути інакше". З Раяном нас теж, щиро кажучи, пов’язувала тільки дружба, але влучний комплімент чи улюблене морозиво робили мене найщасливішою дівчиною.

Нарешті наступив день заморозки змін. Програма була відшліфована, емулятори показували гарні результати. Навіть бос виглядав на задоволеного:

– Гарна робота! Тиждень до запуску, а ми впоралися! Колеги, завтра у мене День Народження, є нагода відсвяткувати!

Наступного дня я вперше за це літо вийшла з офісу, коли сонце ще було високо в небі. Відчуваючи його тепло на своєму обличчі, я широко усміхнулася. Сьогодні я буду насолоджуватися кожною миттю і танцюватиму з Раяном весь вечір!