Прачка

Руки стигли від холоду каменю, поїденого плямами лишайника, але спираючись на парапет вежі, Рудрайг відчував себе єдиним цілим з упертою, непідвладною жодним напастям, старою фортецею, врослою в скелю. Він трохи подався вперед, немов хотів краще роздивитися землю, що лежала біля підніжжя, вдихнути холодний, терпкий вітер. Розгледіти щось, що ховалося за легкою пеленою туману, або розчути відповідь на так і не поставлене запитання…

Вигини пагорбів, легкі струмені туману і блискуче намисто річки, що сховалася в улоговині… Земля Улада, укрившись ковдрою імли, дихала уривчасто й нерівно, наче жінка, що розміталася у тривожному сні. У глибині пагорбів народжувався і поширювався звук, тягучий, томливий — чи то вітер балує в кронах замерзлих дерев, чи то одна з дочок Дану грає на кістяній флейті. Рудрайг якось запитав преподобного Беатуса: «Що це?» Даремно питав — усьому є лише одне пояснення: «Диявольська мана, молися, сину мій».

Рудрайг мотнув головою, відганяючи манливу мелодію, і повільно пішов донизу кам’яними сходами, які оперізували башту; а вітер вив, хльостал в обличчя, тріпав волосся, наче примушуючи знову повернутися нагору. Дикий північний вітер ніс зиму й біду.

Прикриваючи обличчя від вітру, Рудрайг пройшов через двір до каплиці. Там у напівтемряві, тиші та спокої мешкав, якщо вірити Беатусу, той, для кого немає нерозв’язних питань — треба лише почути відповідь. А слідом за Рудрайгом, боячись потривожити важкі роздуми, мовчки ковзнула хлоп’яча фігура.

Але відповідь залишилася неясною; навіть зараз, коли Рудрайгу була потрібна порада, що робити з проклятим вовком Уддгером, який занадився за здобиччю до Уладу, святий отець сказав:

— Молися, сину мій, і почуєш.

Але наповнені гулкою порожнечею чужі слова молитов ніколи не вміщалися в Рудрайґа в голові, розсипалися марними осколками. А мертві губи божественних статуй зберігали мовчання.

— Змирися, раб Господній, — умовляв святий отець. — Прийми покірно те, що змінити не під силу. Тобі не здолати Уддгера, у нього воїнів набагато більше.

— Одному — не впоратися, а ось усім разом… Я пробував домовитися із сусідами, але вони бояться, вичікують. А тебе б послухали, преподобний.

— Тоді проллється багато крові. А бог того не бажає, і я не підтримаю тебе, Рудрайг. Віддай Уддгеру данину, яку він просить, схили голову, сину мій. І він не піде вглиб Улада. Піде і не повернеться до наступної осені.

Постукуючи палицею і човгаючи, старець попрямував до виходу, залишивши Рудрайґа наодинці з холодним, тьмяним світлом, що лилося зверху крізь вузькі віконця.

Рудрайг дивився в порожні очі статуй і слухав тишу храму. Схилені смиренно голови кам’яних святих, покірно складені руки, холодні й байдужі їхні обличчя — немає їм діла до мирської суєти.

Жодного руху, жодного знака, окрім затаєного подиху за плечем і поскрипування шкіри — хлопчику нелегко бездіяльно стояти й намагатися вислухати неіснуючу відповідь, але він боявся перебити батькові. Хоча чим тут можна завадити? Може, Беатус і дослухається до вищих істин, а Рудрайгу лише чується утробне виття вітру, більше схоже на ридання бау. Рудрайг струснув головою, обернувся і скуйовдив хлопчині волосся, немов струшуючи з нього сірий наліт. І неслухняні пасма спалахнули рудим полум’ям. Недарма єдиного пізнього сина, що подарувала йому наостанок Теа, назвали Ігеном. І не помилилися: пожежа — стрімка, неприборкана, свавільна. Чоловіки їхнього роду всі такі, і в Рудрайга під нальотом сивини проблискує вогняна рудизна, і тліє всередині іскра. Але наближення старості не тільки сковує тіло, а й наповнює душу не мудрістю, а втомою, затягує перегорілою золою багаття, що колись палало високо. Приходить обережність, обплутує розум сумнівами. Беатус каже — лише покірність вищій волі та віра доведуть до останнього порога, за яким спокій. От тільки від цих слів усередині все наповнюється порожнечею й гіркотою.

— Що робитимеш, батьку? Невже й справді знову… — слово «здасися» так і не вимовлено, і жевріє надія на денці очей.

Важке питання, непідйомне.

— Я візьму загін і поїду на зустріч з Уддгером. Дізнаюся, чого він хоче цього разу, — відповів Рудрайг.

Хоча, що толку — і так зрозуміло, чого бажає грабіжник. Взяти побільше і без зусиль. А якщо не вийде нагнати страху, візьме силою, вогнем і сталлю. Це лише безглузда відстрочка, боягузливе бажання віддалити рішення. Може, мають сенс слова Беатуса? І треба змиритися, заплатити, підставити другу щоку. Але важко це зробити, дивлячись у яскраві, карі очі сина. Важко загасити вогонь.

— Я поїду з тобою, батьку!

— Ні, хтось має тримати поводи, доки я не повернуся, — Рудрайг потріпав сина по плечу — хлопець уже виріс, не боязно, вчив добре, втримає.

«Моя кров, — з гордістю подумав Рудрайг, наостанок обернувшись у воротах і дивлячись на непокірні руді чуприни сина, — може, й настав час із старіючих рук передати поводи в молоді та міцні, що в смирення не вірять…»

І вітер у пагорбах співав зазивно, а гострий уламок місяця, схожий на зіницю рисі, що тьмянів в ранковому небі, — дивився вичікувально. Повітря терпко пахло зів’ялою травою, наближной зимою… і смертю. І кожен вибирає її для себе сам. Хоч би що там говорив Беатус, а це право дароване будь-якому воїну.

Підкоряючись дивному відчуттю чужого погляду, Рудрайг обернувся до річки. З пелени туману на протилежному березі хтось дивився — манливо, наполегливо. Це ні з чим не сплутаєш. Так може дивитися лише любляча жінка. І скільки б людей не було навколо, точно знаєш, що цей погляд тільки для тебе. Кличе і вабить.

— Чекайте тут, — Рудрайг спішився і пішов у туман. Крізь молочну імлу, в якій пливли чорні кістяки забутих у зимовому сні дерев, по опалому, хрумкому від паморозі листю, на шум води, по тонкій нитці зазивного погляду.

Біля річки на камені сиділа жінка і прала. Вона так низько нахилила голову, що обличчя не розгледіти — тільки грива сплутаного волосся. Чорні круті завитки ворушилися, нагадуючи змій; вплетені у волосся намистини й вороняче пір’я переливалися синім. Тонка сорочка залишала відкритими руки до самих плечей, по шкірі вилися сині візерунки. Для зручності спідницю вона високо підіткнула — добре видно стрункі стегна і тонкі щиколодки. По лівому стегну до самого коліна тягнувся старий шрам. Настільки знайомий, що в грудях у Рудрайга зціпило, засаднило. Він обережно зробив крок уперед — помилитися неможливо.

— Теа? — окликнув він жінку. Та підняла голову й усміхнулася легко й ласкаво, як уміла тільки вона. Обличчя в неї було молоде, веселе, з живим рум’янцем. А не те воскове, змучене, яке він запам’ятав, коли святий отець читав над нею незрозумілі марні молитви своєю пташиною мовою. А Рудрайгу хотілося вдарити священика, згребти Теа на оберемок, трясти щосили, кричати і вити доти, доки вона не прокинеться. Але не знайшлося таких молитов і такої сили, щоб розбудити Теа…

— Теа… — він намагався вдихнути, але повітря в груди чомусь не бажало входити.

— Ох, Руде, сорочку мою все ще носиш? Пам’ятаєш мене? — вона прополоскала у воді й струснула те, що прала. І Рудрайг упізнав свою сорочку, стару й майже зотлілу, яку змушував рабинь латати й не бажав викидати. Ту саму, що розшила на удачу зеленими пташками для нього Теа. Тільки зараз сорочка вся в крові та дірках — візерунок не розгледіти.

— Як же ти так згваздався? — начебто й буркотливо, але з тінню гордості, як сварить мати сина, який уперше вийшов переможцем із хлоп’ячої бійки, запитала Теа. — Нічого, відперу.

І знову почала полоскати сорочку, а криваві смуги зазміїлися в прозорій воді. Онімілий Рудрайг дивився на суцільні дірки в тканині — місця живого немає.

— Ти поквапся, — посміхнулася Теа, — я так довго на тебе чекала, звелася вся. Нічого, недовго вже. А я поки сорочку залатаю. Буде ціленька. Прийдеш — вдягнеш, будемо танцювати, Руде. Я стільки на тебе чекала… — з тугою і надією сказала вона і простягнула до нього руку. Пальці довгі, сухі, з синіми татуюваннями, нетерпляче тремтіли. Блакитні спіралі на блідій шкірі розгоралися потойбічним, неживим світлом. Чужі руки, не як у Теа. Рудрайг сіпнувся і мимоволі підняв руку до обличчя.

— Ти що це — хреститися надумав?! Поміняв мене на нікчемного чужинця? — обличчя жінки невловимо змінилося, ставши злим, очниці заповнила темрява, підсвічена вогняними спалахами. Чорним димом заклубилося волосся за спиною. Руки перетворилися на пташині лапи з гострими, довгими кігтями. Сорочка впала у воду й попливла вниз за течією.

— Та що ти… — неслухняними губами прошепотів він.

— Забув мене? — Вона різко встала і невловимим стрімким рухом наблизилася до Рудрайга. Поклала руку на його потилицю і трохи відкинула голову. У розкосих очах плескалася темрява, і жар її тіла пропалював наскрізь. Рудрайг обхопив її стегна руками:

— Ні, не забув, — сказав він, притискаючи жінку до себе дедалі сильніше і вдихаючи її запах: запах диму, вересу і розпеченого заліза. Її рука гострими пазурами впилася йому в шию, губи обпалювали, відбирали подих, але всередині з напівзгаслих, затягнених попелом вугликів розгоралося полум’я, розганяючи жилами кров, змушуючи її стукати боєм барабанів, гудіти збожеволілою волинкою у вухах. Він задихався і тонув у гарячому, темному вирі, не бажаючи виринати. Але вона раптово відштовхнула його, відступила на крок, схиливши по-пташиному голову до плеча. Викинула вперед пазуристу руку, не дозволяючи наблизитися, вишкірила в усмішці гострі нелюдські зуби, запитала:

— Чи підеш за мною? Не побоїшся?

Рудрайг лише мотнув головою, у невірному світлі осіннього ранку спалахнули впертим вогнем руді пасма, що так і не здалися остаточно сивині.

— Тоді йди за мною. А я подарую тобі останню перемогу. Нехай піднімуться до неба стовпи диму. Нехай побачать усі, що Улад не схилив голови. І за тобою підуть інші. Зустрінь ворога біля моря, не дай увійти в мої пагорби, Руд. Смирення — не мій шлях. Смерть лише половина дороги, воїне. А я буду тебе чекати там, — закричала вона і підняла руки вгору. Чорні крила вдарили по повітрю — ворона злетіла, мазнула пір’ям по щоці Рудрайга:

— Іди за мною! — ще раз закричала ворона, кидаючи чорну пір’їну.

— Як накажеш, пані, — прошепотів Рудрайг і затиснув пір’їну в руці. Він ще трохи послухав, як сутужно гуде вітер, що угруз у густих кронах дерев, і повернувся до загону.

— Що з тобою, Рудрайгу? Немов на тебе Балор глянув!

— Я бачив пані Моррігу. Вона полетіла на схід до гирла річки. І мені йти туди. Не зганьблю я себе ослушничеством. Бо тоді не побачу світу, який милий мені, як співала люта Бадб: «Прийде весна без квітів, худоба без молока, жінки без сорому, чоловіки без відваги». Що користі мені від їхнього спасіння, якщо в піснях співатимуть про моє боягузтво?!

Важко справжньому воїну вірити в бога, тихого і всепрощаючого, який дозволив покірливо себе вбити. Важко мріяти про таке посмертне царство, де все пісне, прісне, і ніжні ангели голосами скопців співають гімни чужій смиренності, а не твоїй відвазі й доблесті. І там, у світлих, сяючих височинах ніколи не прийде до нього Теа, не простягне руку, не посміхнеться, не видихне палко у вухо: «Я чекала, Руде!» А якщо так, то дорога одна — вздовж берега річки, на схід до моря, на зустріч із Пані Ворон, яка точно знає, чого бажає воїн.

З крутого косогору добре видно, як у піщану мілину гострими носами врізалися чужі кораблі. Рудрайг умів рахувати тільки до десяти. А більше й не було потрібно. Два кораблі, не самих великих: два і ще півдесятка румів. Значить, вісім або дев’ять десятків бійців на одному кораблі. А скільки всього в Уддгера? Що толку рахувати — багато, безнадійно багато проти того, що мав Рудрайг. Тоді він розтиснув кулак і показав своїм воїнам воронячу пір’їну:

— Пані з нами, — сказав Рудрайг, кидаючи вниз з обриву чорну пір’їну. — Вона дарує нам перемогу і милість. Пані бажає їхньої крові. І хто ми такі, щоб відмовити їй?

Згідно закричали за його спиною воїни, вскидаючи догори зброю, вдарилися об скелі хвилі, завищали чайки. Важкі чорні хмари, вагітні снігом, розкинулися двома крилами над головою.

— Брас, Крунд! — скомандував Рудрайг, — ідіть в обхід по скелях. Їхні кораблі мають згоріти! Нехай буде видно здалеку, яку данину заплатив Улад. Вони не повинні звідси піти, таке Її бажання.

Перші, великі сніжинки закрутилися в повітрі. Голодний вітер завив застуджено і кинув сніговий вихор в обличчя чужинцям. Підспівуючи пісні вітру, завили воїни Рудрайга і побігли вниз крутим схилом до кораблів. Назустріч невідворотній і шаленій, тій, що відмов не приймає…