Втеча з острова панд

Що наше життя - гра

Що таке гра? Що таке комп'ютерна гра? Чому ми граємо?

Вбити вільний час, весело провести кілько годин з друзями, не виходячи кожен зі своєї кімнати, відчути себе безсмертним героєм здатним пачками трощити ворогів? Кожен визначає гру по своєму, кожен вирішує як вести себе в грі, кожен ставить перед собою власну мету. Коли в грі зустрічаються гравці зі схожими уявленнями про неї і загальними цілями, вони створюють групи, союзи, альянси і гра починає нагадувати реальність, де сильніші вказують що робити слабшим, а багаті не кидають експлуатувати бідних. Існує слабка втіха: «Це всього лише гра».

Для нашого покоління, ні, для всього людства, як би пафосно це не звучало, гра стала способом вижити! Опинившись на межі вимирання, єдиним способом зберегти цивілізацію і не відкотитись до варварства, так яскраво описаного в численних книгах і фільмах про постапокаліпсіс, виявилося почати грати.

Але це не звична для всіх і кожного гра, це ціле життя, яке необхідно прожити в грі. Це квест, який триває роками, десятиріччями, нагорода за проходження якого - нове життя. А знаєте, в чому полягає головний підступ? Немає ніякої гарантії, що ви завершите цей квест, немає ніякої гарантії, що цей квест взагалі можливо завершити, і вже тим більше немає ніякої впевненості, що нове життя в новому світі буде кращим за існуюче. Немає навіть ніякої гарантії, що це саме нове життя колись наступить.

Третя світова війна (або як її ще називають серед звичайних людей - остання) почалася з локальних конфліктів по всьому світу, але з обов'язковим явним або прихованим втручанням наддержав. Заклопотаність тим, що відбувається, неодноразово висловлювана світовою спільнотою, тільки розохочувала порушників світового спокою, даруючи їм відчуття безкарності і вседозволеності. Початку відкритого протистояння могутніх суперників які мали ядерні арсенали боялися, закриваючи очі на їх «дрібні витівки».

***

Для мене, як і для більшості моїх друзів, війна почалася теплим, квітневим ранком. Незважаючи на те, що локальний конфлікт, а по суті, неоголошена війна за території і ресурси, розв'язаний сусідньою державою відбувався в якихось ста кілометрах від нашого міста, не розуміючи, чому три роки бойових дій і загибель десятків тисяч людей викликає тільки «глибоку заклопотаність» решти світу, ми грали. Десяток молодих людей з одного маленького міста, що товаришували в реальному житті, цілими днями просиджували за комп'ютерами, підкоряючи один ігровий світ за іншим. Нам було по шістнадцять, сімнадцять років, і здавалося, в житті немає нічого для нас неможливого. Гонки, стратегії, шутери, RPG… ми не нехтували нічим.

Весна цього року видалася холодна. Весь березень лежав сніг і трималася мінусова температура. Тільки на початку квітня потеплішало, сніг повністю зійшов, і кожен новий день став дарувати нам більше тепла і сонця ніж минулий. А ми все грали, хоча, одного разу все ж таки нам вдалося вибратися на природу, як то кажуть, розпочати сезон.

Безсонна ніч, яку я провів перед монітором, давала про себе знати. Тіло затекло, дуже хотілося спати. Однак настрій був відмінним. Сьогодні вночі ми змогли, з третьої спроби, пройти нове підземелля в одній з численних MMORPG, так популярних серед молоді. Ще більшу радість принесло те, що ми перші змогли це зробити на епічному рівні складності, залишивши позаду гравців першопрохідців з інших кланів. Який тріумф, скільки привітань, планів на найближче майбутнє. Домовилися навіть посидіти після школи в нашому улюбленому кафе, відзначити удачу, що нам усміхнулася.

Відключившись від гри, я встав і пройшовся по кімнаті. Нарозхрист відкрив метало пластикове вікно, зроблене у французькому стилі до самої підлоги. Кімнату наповнили звуки вулиці і приємне свіже повітря, яке бадьорило. Я знову сів за комп'ютер і відкрив стрічку новин.

***

«Зараз, через десятки років і кілька життів, я розумію, що саме те, що сталося того ранку, зробило мене тим, хто я є сьогодні. Скільки разів, я прокручував в голові ті події, скільки разів перераховував всі ті випадковості, що дозволили мені продовжити свій шлях далі. А тоді, тоді ... »

***

Розуміння того, наскільки не справедливий світ нахлинуло раптово. Ось, тільки все в твоєму житті було відносно добре і стабільно, а в наступну мить ти опиняєшся на краю прірви. Щойно я сидів перед монітором домашнього комп'ютера, і, вдихаючи аромат свіже звареного чаю, гортав новинну стрічку. Поруч з чашкою, на білій тарілочці, лежить бутерброд з сиром, який приготували лагідні руки моєї матусі. До мого слуху долітають звуки дитячого сміху, який доноситься з вулиці. Новинна стрічка оновлюється, видавши п'ять нових повідомлень. Погляд чіпляється за знайому картинку, яка промайнула в одному з відео. Вдягаю навушники, навожу на нього курсор і клікаю «play». На екрані з'являється молода, симпатична дівчина, яка милується плаваючою в річці зграєю диких качок. Ось дівчина дістає із сумочки заздалегідь припасований шматок хліба. Качки, що мабуть звикли до частого підгодовування, зовсім не лякаючись людей, прямують на зустріч корму. У спробі розламати хліб, юне тіло дивно згинається і різко обертається назад. У навушниках лунає різкий хлопок вибуху, і залізничний міст разом з проходящим по ньому електропоїздом, що знаходиться в декількох сотнях метрів позаду дівчини потопає в клубах диму. Вибухова хвиля відкидає юне тіло не камеру, котра випадає з рук оператора. Відео переривається.

Мозок починає гарячково міркувати, намагаючись перетравити щойно побачене. Далеке, первісне відчуття тривоги починає народжуватися в глибинах моєї свідомості. Цей міст, цей берег, це місце, побачені на відео, мені добре знайомі. Усього декілька днів тому я з друзями відпочивав там, насолоджуючись першим весняним теплом. Це в якихось двадцяти кілометрах від мого будинку.

Десь на кордоні слуху лунає різкий хлопок, точно, такий як був на відео. Але відеоролик вимкнений. Ще один хлопок. Голосніше, ні, ближче за попередній.

Знявши навушники, я підходжу до вікна. Тиша там, де кілька хвилин тому лунав дитячий сміх сусідської дівчинки. Тиша з боку кухні, де ще мить тому мама готувала сніданок батькові. Абсолютна тиша, всепоглинаюча, гнітюча.

– Що це? – у дверях кімнати стоїть молодша сестричка, що протирає ще заспані очі рукавом піжами. – Мені страшно, де мама?

– Йди до мене. – я простягаю до сестри руки, по шкірі пробігають мурашки від збудження, викликаного передчуттям чогось поганого.

Яскраве світло, що з'явилося одночасно зі звуком дошок, що ламаються. А потім темрява, темрява і біль...

***

Цей день всі вважають офіційним днем початку останньої війни, я ж, днем свого другого народження. Я вижив тільки завдяки тому, що під час вибуху ракети яка знищила мій будинок і поховала під його уламками всю мою родину, знаходився перед відкритим вікном і був відкинутий вибуховою хвилею в густі зарості бузку. Хоча цього не пам'ятаю. Прокинувся я у військовому шпиталі, тільки через тиждень після того, що сталося, а загальну могилу своєї сім'ї, відвідав лише через півтора місяці.

Потім, були довгі п'ять років війни. Воювали всі і з усіма. У всіх куточках земної кулі, як запалені гнійники, виплеснулися назовні накопичені образи. Воював і я. Запитайте за кого? Хіба це важливо? За дуже короткий час кордони держав змилися у безглуздій бійні. Спочатку я мстився стороні, яка вбила мою сім'ю і зруйнувала моє життя, а потім, потім я просто намагався вижити. Моєю новою сім'єю стали вірні бойові друзі, які зі зброєю в руках довели свою відданість одне одному. Всі інші, хто хотів нашої смерті, нашого підпорядкування, нашого тіла і крові, стали для нас ворогами. Я воював за себе та своїх товаришів, за наше право жити і самим обирати свій шлях. У полум'ї цієї війни загинули десятки мільйонів людей, сотні мільйонів опинилися на межі виживання в умовах голоду та хвороб. А потім, знайшовся дурень, що натиснув «кнопку». Лідер однієї з наддержав, посіявшей цей хаос, побачивши, що програє в усіх напрямках, застосував свій останній аргумент, ядерний арсенал.

Повний економічний занепад країн загрузлих в безглуздій війні, приніс свої плоди. З усіх ракет оснащених ядерними боєголовками і маючих можливість кілька разів знищити все живе на планеті, злетіло близько чверті. Велика частина з них була перехоплена системами протиракетної оборони країн, на територію яких вони були націлені. У кількох країн, які мали ядерну зброю, вистачило розуму не відповісти, не стерти людство повністю. Але і того, що сталося з головою вистачило, що б поставити людську цивілізацію на грань вимирання. Мільярд людей загинув в відрізок часу рівний декільком хвилинам. "Мільярд щасливчиків" так їх прозвали злі язики. Ще б пак! Більша половина тих, хто вижив, дійсна заздрила загиблим, а два мільярди з них померли протягом наступного року. Померли повільно та страшно.

Природні катаклізми, що прослідували після ядерних ударів; зруйновані військові лабораторії з виробництва хімічної, бактеріологічної і хто тепер розбере якої ще зброї, що випустили зі своїх черев сотні вірусів і бактерій; гостра нестача чистої води і незаражених родючих земель; зупинений видобуток корисних копалин і зруйноване виробництво, голод, хвороби, смерть, відчай тих, хто вижив ...

Пережити довелося дуже багато і мій шлях не був легким. Легкого шляху не залишилося в принципі ні для кого і ніде. Старий світ, такий звичний, такий чистий, такий зрозумілий і передбачуваний, помер. На зміну йому прийшов новий світ, що народився у великому болю, породжений страхом, ненавистю та стражданнями. Людство виявилося не пристосованим до умов, які диктував цей новий світ. Люди програвали і програвали вони по всіх фронтах.

В останній спробі врятувати цивілізацію, вчені запропонували помістити здорову частину людей в спеціальні криогенні капсули, котрі повністю занурюють тіло людини в стан близький до анабіозу. Тіло людини може прожити в такій капсулі понад сто років, функціонуючи в дуже уповільненому режимі. За сто років перебування тіла в кріо капсулі, організм состарювався лише на 20 років. Споживання життєво необхідних ресурсів тілом, що знаходиться в анабіозі, скорочувалася до 2% від звичайного. За час анабіозу, наша планета, на думку вчених повинна була, частково зцілитись. Її відновлених за сто років ресурсів, цілком вистачило б для продовження життя на планеті.

Залишалось вирішити два питання: розум людини не мав змоги занурюватись в анабіоз разом з тілом, і скільки людей технічно можливо занурити в стан анабіозу.

Рішення першої проблеми запропонувала невеличка група програмістів. Вони ще до війни займалися розробкою комп'ютерних ігор з повним зануренням, віртуальною реальністю. Поки тіло, занурене в анабіоз, спало, розум людини міг перебувати у віртуальній реальності практично нічим не обмежену кількість часу. Однак було прийнято рішення про зміну течії часу гри. Для занурених у віртуальну реальність сто років анабіозу пройдуть як тридцять років гри. Цей варіант дозволяв не тільки загубитися у віртуалі, зберігши здоровий глузд, а ще й придбати нові здібності, навчившись їм під час гри. Одним з пунктів, що не розголошуються, передбачалося використання придушення почуття реальності. У людей, які занурювалися в анабіоз, частково блокувалися, частково притуплялися спогади про минуле життя. В результаті вони пам'ятали хто вони і від куди, вони пам'ятали, для чого вони тут, але не надавали цьому значення, не зациклювалися на проблемах реалу, а просто грали на своє задоволення.

Рішення другої проблеми зайняло значно більшу кількість часу. У зонах найменш схильних до зараження радіацією, було зведено 50 комплексів, в кожному з яких передбачалося розмістити до 5 мільйонів анабіозних капсул. У кожному з таких комплексів були побудовані міні реактори, здатні підтримувати стабільне живлення капсул. Також, вони забезпечували енергією біопреобразователі, які переробляли будь-які біологічні компоненти в придатну для підтримки життя, поживну суміш.

Кожен такий комплекс повинні були обслуговувати не менше п'яти тисяч робітників. Цим людям належить займатися не лише обслуговуванням, ремонтом та налагодженням обладнання. Однією з основних задач було забезпечення безпеки анабіозних капсул. Від мутантів, від стихійних лих, від груп мародерів, що залишилися в строю, та й мало від чого ще...

Роботи по їх зведенню розтягнулися більше ніж на п’ятнадцять довгих років, протягом яких були випробувані сотні варіантів симуляцій віртуальних світів. Симулятори традиційного світу, середньовіччя, епохи підкорення космосу, то що... У підсумку, було прийнято рішення зупиниться на створенні симуляції фентезійного світу, наповненого магією і чарівними істотами. Розум людей, які пережили ядерну війну, на власній шкурі відчули наслідки використання хімічної та бактеріологічної зброї, наяву боролися з мутантами і зомбі та опинилися на межі вимирання, найбільш краще адаптувався до казки.

Сам процес занурення в анабіоз і підключення до гри розтягнувся ще на 5 років. Із запланованих двохсот п'ятдесяти мільйонів, занурене було трохи більше двохсот. Інші або не захотіли чекати ціле століття, або були не допущені за віком або станом здоров'я. Допускалися до занурення тільки люди у віці до сорока років, фізично і психологічно здорові, які не зазнали мутації, радіоактивного або вірусного впливу.

Занурення в гру дітей, допускалося віком з п’яти років. У грі для них були створені спеціальні навчальні локації, де вони проходили розроблений виключно для них навчальний курс. Адже прокинувшись тридцяти п'яти – сорокарічними дорослими людьми, вони повинні були володіти не тільки навичками вбивства піксельних монстрів, але і бути готовими до дорослого, самостійного життя в умовах боротьби за виживання.

Обслуговування комплексів, покладалося на добровольців і тих, хто не пройшов відбір. Перед ними стояло нелегке завдання щодо забезпечення та захисту анабіозних комплексів, в яких спала остання надія людства.

У міру старіння і неминучої смерті фахівців, які обслуговують комплекси, була розроблена система пробудження людей потрібних професій з анабіозних камер. Так, багато хто з заснулих знали, що їх розбудять не через сто років для побудови нового світу, а через двадцять або сорок, для важкої, монотонної праці із забезпечення майбутнього.

Одним із таких людей став і я. За віком я був на межі, а мої множинні фізичні травми та поранення, не додавали мені балів. Тільки завдяки моєму становищу, наявності дитини та особистим зв'язкам з провідними вченими в галузі кріогеніки, я потрапив до третього списку фахівців, пробудження яких передбачалося лише у виняткових випадках.

***

Важкі часи, важкі рішення, але необхідні для виживання людства жертви.