Країна кольорових окулярів

Жив собі хлопчик Михайлик. Ходив у садочок, грався з друзями. І все було б добре, якби не сувора вихователька пані Галина. Щодня сварила вона хлопчика, саджала на окремий стільчик, щоб подумав над поведінкою. А що тут думати? Сьогодні, наприклад, прийшла до групи Зіна, новенька. Ще й в окулярах. А перед обідом вихователька читала дітям казку про гусеницю. Глянув Михайлик – а в гусениці такі ж окуляри, як у Зіни. Він і закричав:

- Подивіться, Зіна – гусениця!

Звісно, пані Галина його на стільчик відправила. Усівся Михайлик набурмошений, аж підійшла до нього пані Віта. Пані Віта молода і весела, тільки тиждень у садочку працює.

- Михайлику, що сталося? - запитала пані Віта.

- Пані Галина насварила, - зітхнув хлопчик. - Це нечесно, - тупнув він ногою. - Я тільки сказав, що Зіна схожа на гусеницю, а хіба ж не схожа?  У них окуляри подібні!

- Подібні, - погодилася пані Віта. - Але річ не в тому.

- А в чому? - здивувався Михайлик.

- Я тобі покажу. Тільки треба на хвильку заплющити очі.

Хлопчик слухняно заплющив очі, а коли розплющив...

- Ой! - здивувався Михайлик. Він ніби був у садочку, але довкола бігали незнайомі діти, і чомусь чесалося перенісся. - У мене що, окуляри? - зойкнув хлопець, торкаючись обличчя.

- Так,  - усміхнулася пані Віта. - І не тільки в тебе... Ласкаво просимо до країни кольорових окулярів!

Михайлик приголомшено обвів поглядом кімнату. А й справді, всі діти були в різнокольорових окулярах. Як це він одразу не помітив?

- Привіт, я Оля, - підійшла до нього симпатична дівчинка у помаранчевих окулярах. – А тебе як звуть? Чому ти боїшся?

- Звідки ти знаєш? - відсахнувся Михайлик.

- Це видно по твоїх окулярах, - пояснила пані Віта. - У цій країні окуляри змінюють колір відповідно до твоїх почуттів. Червоніють, коли гніваєшся, синіють, коли боїшся, стають помаранчевим, якщо тобі цікаво... Ти, мабуть, почуваєшся дивно, бо ніколи не носив окулярів, але це минеться, - заспокоїла вона хлопця.

Михайлик дивився на себе в дзеркало і його окуляри поволі змінювали колір із синього на помаранчевий.

- Молодець, тепер можна йти гратися, - поплескала його по плечу пані Віта.

Цілий день провів Михайлик у країні кольорових окулярів. З новими друзями було весело і якось... мирно. Якщо комусь було дуже прикро, його окуляри ставали такого їдучого гірчичного кольору, що приятелі відразу намагалися його заспокоїти та підбадьорити. Одного разу хлопчик із дівчинкою вчепилися разом у машинку, їхні окуляри небезпечно почервоніли. Помітивши це, пані Віта забрала машинку,  а дітлахам влаштувала змагання: хто краще заричить, як лев, чи буде махати руками, як ведмідь лапами. Це було так смішно, що сердитися вже ніяк не виходило.

- Сподобалося бачити, що відчувають інші? - запитала пані Віта Михайлика.

-Так! - захоплено відповів хлопець. – От би і в нашому садочку в усіх були такі ж окуляри!

- А хочеш, відкрию один секрет? - таємничо промовила вихователька. - Ти можеш вгадувати почуття інших навіть без чарівних окулярів. Хочеш спробувати?

- Звісно! - аж підскочив хлопець.

- Добре, - усміхнулася пані Віта. – Але це вже завтра...

Очі Михайлика самі заплющилися, за  хвилю хлопчик уже мандрував у кольорових снах...

Наступного ранку Михайлика розбудили мама з татом.

- У мене така пригода була! - почав торохкотіти хлопчик.

- То, мабуть, був сон, - лагідно відказала мама.

У садочку Михайлик відразу побіг до пані Віти.

- Віто Андріївно, а правда ж країна кольорових окулярів існує?

- Звісно, - прошепотіла вихователька. - тільки це секрет. Ну то як, хочеш спробувати вгадати почуття? Наприклад, що відчуває Зіна?

Михайлик подивився на новеньку. Дівчинка зіщулилася і розгублено перебирала тоненько кіску.

- Вона боїться! Так само, як я вчора в новому місці...

- Так, - кивнула пані Віта. - А ще їй, мабуть, дуже самотньо...

Михайлик підбіг до Зіни:

- Хочеш разом будувати замок?

- Так, - засяяла дівчинка.

Розуміти дітей виявилося легко, тільки на пані Галину Михайлик боявся довго дивитися.

Надвечір, коли дітлахи скакали на майданчику, Михайлик  радісно перекрикувався з Олексою, який сидів на драбині.

- Еники! - кричав Олекса.

- Беники! - відповідав Михайлик.

- Михайлику! - раптом суворо окрикнула його пані Галина.

На щастя, пані Віта була поруч.

- А що зараз не так? – знітившись, запитав хлопчик. - Я ж не порушував правил! Чому пані Галина зла?

- Спробуй придивитися уважніше, - підказала пані Віта, поклавши йому руку на плече.

Михайлик переборов страх і пильно подивився на виховательку. Пані Галина хмурилася, стискаючи скроні руками.

- У неї, напевно, голова болить, - збагнув хлопець.- І коли я кричу, їй неприємно.

- Молодець, - плеснула в долоні пані Віта і прошепотіла, присівши біля Михайлика. - Розумієш у дорослих бувають кращі та гірші дні. Якщо їм погано, вони можуть насварити тебе, хоча твоєї провини в тому немає. Але часом вистачить зробити їхній день трошечки кращим, якщо тобі це не важко... Може, пограєшся з Олексою на гірці?

- Добре, - погодився Михайлик.

Хлопці почали один за одним карабкатися на гірку, і на майданчику відразу стало тихіше.

Наступного дня пані Галина похвалила Михайлика і назначила черговим. Це було дуже почесно.

- Скажіть, а якого кольору окуляри, коли ти щасливий? - запитав хлопчик у пані Віти.

- О, тоді окуляри міняться твоїми улюбленими кольорами. А ще на них мерехтять золоті блискітки, ніби стрибають сонячні зайчики.