Розкіш і кров

Її заморожене тіло знайшли біля сміттєвого баку. Вероніка Тарасенко - так,звали дівчину,яка лише цього річ,закінчила школу і пішла працювати у ресторан " Тисяча і одна ніч ”, кажуть що покійна Вероніка була у складних стосунках з батьком,тому пішла на роботу,у такому юному віці. – Казала,у мікрофон журналістка Алла Денисенко.

***

Я стояв посеред залу, стискаючи кулаки так сильно, що кісточки побіліли. Вероніка… її тіло знайшли біля сміттєвого баку. Мені досі важко в це повірити. Вона була дитиною, яка щойно почала жити. І тепер усе це — поліція, журналісти, шепіт між працівниками — перетворює мій ресторан на центр скандалу.

— Басисти, припиніть грати! — гаркнув я, відчуваючи, як голос тремтить від гніву. — Офіціантки, на кухню!

Усі повільно зупинилися, обертаючись на мене, але я не збирався терпіти цю нерішучість.

— Жодних розмов! Я хочу знати, що сталося минулої ночі. Кожна по черзі розповість усе, що бачила.

Богдана, одна з найдосвідченіших офіціанток, першою зважилася говорити.

— Шефе, вчора було спокійно. Вероніка закінчила зміну й сказала, що вийде подихати свіжим повітрям. Я бачила, як вона пішла через задній вхід.

Її слова врізалися в мою свідомість. Я глянув на інших дівчат, шукаючи підтвердження або щось більше, але вони мовчали, опустивши очі.

— Це все? Ви нічого більше не

бачили? — я не зміг приховати роздратування.

Христя, молодша офіціантка, раптом підняла голову:

— Шефе, а може, це той чоловік… Той, що минулого тижня приходив до Вероніки?

— Який ще чоловік? — холод пройшовся по спині.

— Вона не хотіла вас турбувати. Казала, що розбереться сама, — тихо відповіла Христя, і я відчув, як гнів змішується з провиною.

— Господи… Ви всі мовчите про таке, поки воно не стає трагедією? — Я розвернувся й пройшовся залом, намагаючись заспокоїтися.

"Треба викликати адвоката, поговорити з поліцією, розібратися у всьому, перш ніж це зруйнує мій бізнес," — пролетіла думка.

— Добре, — нарешті сказав я, звертаючись до всіх. — Офіціантки, залишайтеся тут і чекайте поліцію. Басисти, приберіть апаратуру, щоб не заважала. І жодних пліток із журналістами! Це стосується всіх.

Я попрямував до свого кабінету, і з кожним кроком ноги ставали важчими. Голова тріщала від думок: "Поліція скоро тут. Журналісти вже точать зуби. Вероніка… Хто міг це зробити? І чому?"

Зайшовши до кабінету, я зачинив двері на ключ і глибоко вдихнув. Спершу треба подзвонити в поліцію. Я підняв слухавку й набрав номер.

— Алло, це Клементин Кушнір, власник ресторану "Тисяча й одна ніч". Я знаю, що ви вже розслідуєте смерть нашої офіціантки, Вероніки Тарасенко. Прошу вас приїхати сюди, щоб опитати персонал.

Голос на тому кінці проводу був офіційним, без емоцій.

— Залишайтеся на місці, ми будемо через годину.

Поклавши слухавку, я відчув, як гнітюча тиша кабінету давить на груди. Щось не давало мені спокою. Я підійшов до столу, відкрив шухляду, і мій погляд одразу впав на предмети, які я сам не очікував там знайти — жіноча білизна.

"Що це тут робить? Як вона тут опинилася?" — серце забилося швидше.

Я обережно дістав білизну з шухляди, ніби вона могла обпалити руки. Можливо, це чийсь жарт? Або… але я відкинув будь-які думки. Це не те, чого я хотів, щоб поліція знайшла, якщо вирішить обшукати кабінет.

Я діяв швидко. Вийняв чорний пластиковий пакет із-під столу, загорнув усе й щільно зав’язав. Поглянув на смітник у кутку.

"Туди", — подумав я, викидаючи пакет.

Я знову зачинив шухляду й потер чоло, намагаючись зосередитися. "Головне зараз — зберігати спокій. Поліція нічого не повинна знайти тут. Якщо це якось пов’язано з Веронікою…" — я обірвав себе на півдумці.

Зробивши ще кілька глибоких вдихів, я вийшов із кабінету. Зараз не час для паніки, треба тримати все під контролем.

Я повернувся в залу, намагаючись не показувати, як сильно мене трясе всередині. Персонал все ще стояв групками, перекидаючись нервовими поглядами й шепотом. Їхній страх був майже відчутним, але я не міг дозволити їм помітити мій.

— Поліція буде тут через

годину, — сказав я твердо, хоча голос трохи хрипів. — Кожен має залишитися на місці, без винятків. Від вас усіх потрібна чесність і спокій.

Домініка, одна з офіціанток, виглядала так, ніби ось-ось зомліє.

— Шефе, а що з рестораном? Його закриють? — запитала вона майже пошепки.

— Це не ваша справа, Домініко, — різко відповів я, щоб приховати власну тривогу. — Поліція розбереться, а ми продовжимо працювати.

Але чи дійсно ми продовжимо? Якщо ця історія вилізе назовні, репутація "Тисяча й одна ніч" може згоріти вщент. І я разом із нею.

Відчувши потребу у відокремленні, я знову повернувся до кабінету. Закрившись зсередини, я притулився до дверей, відчуваючи, як серце калатає, мов скажене.

"Треба думати, треба діяти. Якщо це якось пов’язано з рестораном чи зі мною, вони копатимуть глибше. А якщо білизна… Господи, я навіть не знаю, чия вона. Вероніка? Ні, це неможливо..."

Я різко відірвався від дверей і піднявся до вікна. З вулиці долинав шум — це були журналісти. Камери, мікрофони, їхні голоси наполегливо проривалися крізь скло. Вони вже знали більше, ніж я міг собі дозволити.

Раптом я помітив чоловіка, що стояв неподалік ресторану. Він був високий, худорлявий, у темній куртці. Його очі втупилися прямо у вікно мого кабінету. Чому він тут?

Я закрив жалюзі, змусивши себе відвести погляд. Можливо, це просто хтось із цікавих, або…

Думки перервало різке стукання у двері.

— Шефе? Це Богдана. Поліція вже приїхала, вас викликають, — пролунало ззовні.

Я повільно відчинив двері, ковтаючи ком у горлі. Настав час відповідати на запитання. Але чи готовий я?