Вовчиця

Він цілував мене... Я цілувала його... Його дотики пробігалися по моєму тілу, ніби електричні хвилі, змушуючи кров кипіти. Губи, шия, груди — кожен його рух був продуманим, кожен поцілунок пробуджував у мені нові відчуття. Він повільно спускався нижче, і я не могла стримати тихого зітхання. Я хотіла ще. Але водночас боялася.

У цей момент задзвонив телефон. Пронизливий звук вирвав мене з полону його дотиків. Я заричала на апарат, наче він був живий:

— Тільки не зараз!

— Може, відповіси? — Паша зупинився, злегка підняв голову і з посмішкою подивився на мене.

— Нехай почекає, — пробурмотіла я, ковзаючи пальцями по його волоссю, і намагалася знову притягнути його до себе.

Але телефон не замовкав. Я зітхнула.

— Та хто це взагалі?!

— Мама йде, — раптом шепнув він, піднімаючись на лікті.

— Що?! — я застигла.

— Мама йде, — повторив він і піднявся, швидко застібаючи сорочку.

Я теж різко підхопилася, намагаючись заспокоїти себе. Дихання було важким, серце калатало. Заспокойся. Глибокий вдих. Видих. Нічого не сталося. Але це було так прикро, що я ледве не завила.

Паша підморгнув мені, нахилився і чмокнув у ніс. Я завмерла, дивлячись на нього.

— Що це було? — з підозрою запитала я.

— Що саме? — посміхнувся він.

— Ну, цей поцілунок у ніс?

Він засміявся і сказав, виходячи з кімнати:

— Ти ж сама питала, як цілуються вовки.

Я лишилася сидіти на ліжку, намагаючись осмислити його слова, але тут знову задзвонив телефон. На цей раз я відповіла.

— Що тобі потрібно, Інно? — різко випалила я, навіть не потрудившись привітатися. В моєму голосі чулося більше роздратування, ніж я хотіла.

Телефонувала Інна. Ми не були подругами. І навіть знайомими вже не могли назватися. Її номер у моїх контактах залишився лише тому, що часом вона могла бути корисною. Колись я витягала з неї потрібну інформацію, адже вона працювала секретаркою мого батька. Інна любила увагу, і я давала їй те, чого вона хотіла: походи в магазини, вечерю в ресторані чи кілька коктейлів у клубі. Пару разів навіть брала її на вечірки, хоча кожного разу шкодувала про це. Зазвичай рахунок оплачувала я. Інна ж, хоч і посміхалася солодко, знала, чому я її терплю.

Та все закінчилося, коли ми посварилися через дрібницю. Чи то, точніше, через добре сплановану дрібницю. Тепер я розуміла, що вона навмисно шукала конфлікт. Чому? Бо інформація тепер коштувала грошей. Дурною Інну назвати було важко, бо з моїм батьком ідіоти довго не затримувалися. Мабуть, дурною в цій ситуації виявилася я. Це розуміння викликало в мені неприємний клубок у горлі щоразу, як я згадувала її хитрі очі та вивірені рухи.

Зрештою, ми перестали спілкуватися, але контакт не розірвали остаточно. Вона знала, що я можу бути хорошим покупцем, якщо справа стосується важливих речей. І ось тепер, коли телефон задзвонив, я інстинктивно відчула щось недобре. Інна не телефонувала просто так. Це мало бути щось дійсно важливе.

— Як грубо, Маріє Сергіївно! — пролунав її тягучий, єхидний голос у слухавці. — Ні "привіт", ні "як справи"?

Я скривилася, наче почула, як кігтями дряпнули по склу. Її тон був солодкий, наче мед, але від нього пахло чимось тухлим. Її манера говорити завжди викликала в мене відчуття, ніби я маю справу зі слизьким вугром. Мені хотілося вимити руки, навіть просто тримаючи слухавку.

— Не до люб'язностей, Інно. Якщо дзвониш, значить, щось треба. Говори швидше, у мене мало часу, — відповіла я холодно, придушуючи гидливість у голосі.

Я знала, що її не так просто вивести з рівноваги, але й терпіти її голос надто довго не могла.

— У мене немає часу на формальності. Кажи.

— Я хочу десять тисяч доларів, — сказала вона різко.

— У борг? — саркастично відповіла я.

— За інформацію, — її голос звучав напружено, але в ньому відчувалася якась зловтіха.

— У тебе має бути дійсно щось дуже важливе за такі гроші, — я почала втрачати терпіння.

— Повір, ти втратиш набагато більше, якщо не дізнаєшся цього, — її тон став трохи істеричним, але впевненим.

— Говори вже.

— Спочатку гроші, — холодно відповіла вона.

Я зітхнула, роздратовано закотивши очі.

— Скинь номер картки. І ще, якщо ця інформація виявиться марною, я "перегризу тобі горлянку", — сказала я, ледве стримуючи гнів. Слова вилетіли автоматично, мов цитата батька.

Інна хмикнула.

— Заспокойся,тиж не вовчиця, — кинула вона й роз’єднала дзвінок.

Через кілька секунд мені надійшло повідомлення з номером картки. Я не стала зволікати і перевела їй необхідну суму. Телефон знову задзвонив.

— Маріє Сергіївно, — її голос став офіційним, а тон — насмішкуватим. — Найближчим часом ви можете залишитися без спадку.

Я стиснула телефон сильніше.

— Що ти маєш на увазі?

— Через тиждень оберуть нового Альфа... або, якщо тобі так звичніше, нового директора. Усі повноваження й обов’язки перейдуть до нього. Ти не є членом ста... — вона відкашлялася. — Спадкоємицею. Одним словом, ти пролетіла, Маріє, — сказала вона з таким задоволенням, що я майже побачила її посмішку через телефон.

— Це все? — запитала я, ледве стримуючи злість.

— Це все, що тобі варто знати, — і вона кинула слухавку.

Я повільно поклала телефон і подивилася у вікно. Та я не бачила що за ним. Мій розум крутив отриману інформацію, намагаючись зібрати її у єдину картину. Але думки знову і знову поверталися до одного: я більше не та дівчинка, яку можна обійти. Тепер я вовчиця. І я знайду спосіб отримати своє.

Я привела себе до ладу й, зібравши волосся у недбалий хвіст, вийшла на кухню. Повітря було наповнене ароматом солодкої випічки, ванілі та чогось хрусткого. Соллі, як завжди, вправно чаклувала біля плити, спритно перемішуючи щось у каструлі. На столі вже чекала чашка міцної кави.

— А де Паша? — запитала я, роблячи ковток. Кава була гаряча й насичена, але, здавалося, цього ранку мені потрібне щось міцніше, ніж просто кофеїн.

— Йому зателефонували, — відповіла вона, навіть не повертаючись до мене. — Поїхав у справах. Скоро повернеться.

— Зрозуміло, — коротко кинула я, зосередившись на думках, які вихором крутилися в голові.

— І не смій гарчати на мого сина, — раптом промовила вона, її голос прозвучав холодно й різко, наче хлист.

Я мало не поперхнулася кавою.

— Я… я й не гарчала, — почала виправдовуватися, опустивши чашку на стіл.

— Ось і добре, — відповіла вона, нарешті обернувшись. Її погляд був пронизливий, неначе вона бачила мене наскрізь. Вона поставила переді мною тарілку із сирниками, які пахли персиками й ананасами.

Я відчула, як кров підступає до щік. Це сімейство мало якийсь незбагненний талант виводити мене з рівноваги. Їхній слух і здатність читати думки лякали більше, ніж мені хотілося зізнатися.

Паша повернувся вже під вечір. Я мало не з порога, навіть не привітавшись, випалила:

— Ніяких поцілунків! Я повинна стати сильною.

Він спокійно глянув на мене й, навіть не намагаючись сперечатися, сказав:

— У мене для тебе новина.

— Яка?

— Через тиждень твоя зграя обиратиме нового Альфа.

— Я знаю. А ще мене хочуть позбавити спадщини.

— Зрозуміло, — Паша нахмурився. — Цього мені не повідомили. А подробиці знаєш? Хто претендує на звання Альфа?

— Ні. І мені все одно. Альфою буду я. Сьогодні починаємо тренування. У нас мало часу.

— У нас? — перепитав він, і перш ніж я встигла відповісти, нахилився й чмокнув мене в ніс.

-------

Ми були на галявині, серед темного лісу, що здавався живим. Гілки дерев під нічним вітром стиха шепотіли щось тривожне, а хмари, що ковзали по небі, ховали місяць, створюючи примарну атмосферу. Ніч дихала мені у вухо, ледь помітно, але відчутно. Це була ніч, що знала секрети й таємниці.

— Собака кусає, вовк рве сухожилля, — голос Паші, низький і серйозний, розітнув тишу. У ньому щось змінилося, як і в його поставі — він стояв, наче хижак, який ось-ось кинеться. — Тут, за вухом у вовка, слабке місце. Точний удар пальцями — і він або мертвий, або непритомний. Промахнешся — залишишся без руки.

— Чому без руки? — запитала я, відчуваючи, як холод пробігся по шкірі.

Він злегка нахилився вперед, його рухи стали плавними, майже нереальними, як у створіння, що належить не нашому світу. Він провів рукою перед моїм обличчям, і, доки я слідкувала за її рухом, його пальці опинилися за моїм вухом. Холодні, точні, мов клинок.

— Бачиш? — Його голос став ледве чутним шепотом. — Ось так відволікають увагу. Вовк схопить за руку, а не за горло. Ти матимеш шанс, хай і невеликий.

— Навіщо мені це знати? — запитала я, ковтаючи ком у горлі.

— Бо слабкі місця ворога — це твій єдиний порятунок, — пояснив він, відступаючи, але погляд його залишався важким, ледь не фізичним. — Це знання стародавнє, як цей ліс. Мало хто про це здогадується. До речі, пізніше потренуєш "погляд" із моєю мамою.

— Що ще за "погляд"?

Його очі заграли іронією, але голос був тепер шовковистим, повільним, мов туман, що огортає. Паша підійшов ближче й подивився мені прямо в очі. Мить — і світ навколо розчинився в темряві. Усе, що залишилося, — це його голос, ніби що з’являвся зсередини мого розуму.

— Поцілуй мене, — вимовив він, і слова проштрикнули мене, мов срібний спис.

Я вирвалася з цього стану, ніби на поверхню, і вибухнула сміхом.

— Тато теж так намагався робити! — я реготала, поки Паша стояв з виразом обличчя, який був геніальним міксом здивування, образи й щирої розгубленості. — Ти не маєш наді мною влади!

Сміючись, я зробила крок назад, але позаду мене почувся звук, який перетворив мій сміх на клубок у горлі. Низьке гарчання, моторошне й глибоке, прокотилося тишиною. Ліс ніби завмер. Я повільно обернулася, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

Переді мною стояла Соллі. Її очі горіли синім вогнем, ніби світлом інших світів. Тиша навколо була обтяжливою, густою, мов холодний віск. Я відчула, як щось всередині мене стискається, примушуючи опустити голову, сховатися, стати маленькою. Її погляд не був людським. У ньому жили хижаки й щось древніше, що мало б лишитися під землею.

Але я — не боягуз. Хай як сильно колотилося серце, я випросталася, змусила себе вдихнути і кинути їй виклик своїм власним поглядом.

— Я — Марія Північна, — прошепотіла я, і це було не просто ім’я. Це було заклинання.