Казка про Янгола та Дівчинку

…І зазвучав Голос – спокійний, глибокий, неначе забутий у далекому Ранньому Дитинстві сон про щось казкове й чудесне… Про те, що важливіше за все на світі…

- Я тут, щоб ти пам'ятала, – говорив Янгол. – Щоб ти відчувала. Щоб ти любила. Щоб залишалася Дівчинкою. Ніжною, наче вода, проте сильною, мов цунамі. Сила – справжня сила – в Любові. Вона в тобі є. Хочеш ніколи не втрачати її?

- Хочу… – ледь чутно прошепотіла Дівчинка, не зводячи погляду з величезних крил – чорних, але з безліччю мерехтливих золотавих цяточок.

- Тоді дай мені руку…

Дівчинка простягла Янголові тоненьку, злегка тремку руку. Сильна, проте лагідна рука стисла дитячі пальчики.

- Пам'ятай це… – ледь розчула Дівчинка слова, що тонули в шумі неосяжних дужих крил.

І раптом зрозуміла, що вже не стоїть на землі, а летить. Летить разом із Янголом, який притискає її до серця. І вона чує удари цього серця. І здається їй, що прихована в них музика тисяч і тисяч планет і зірок…

- Поглянь… – м'яко сказав їй в самісіньке вухо Ізрафель.

І Дівчинка розплющила очі й побачила, що повз пролітають нескінченні сяйливі кулі – не величезні, а наче прикраси на різдвяній ялинці. І не тільки повз, а й… крізь них.

- Що це?.. – прошепотіла вона.

- Дорога, – сказав Ізрафель, ледь помітно всміхнувшись, коли одна пухнаста зірка, трошки зачепивши його щоку, полетіла далі.

- А куди веде Дорога?

- Для кожного вона своя. Коротка чи довга. Тяжка або цілюща… Дивись…

На мить серед потоку зірок, планет і галактик розкинулося щось сяйливе й мерехтливе – наче міраж у пустелі. І серце Дівчинки завмерло від неосяжного щастя. Побачила-бо вона тих, кого любить. Тих, туга за якими оселилася в її серці, коли пішли, полетіли вони туди, куди жодна жива душа не дійде й не долетить… І Дівчинка на одну чудесну Мить зустрілася з ними поглядом. І вони всміхнулися й замахали їй руками…

Коли Мить скінчилася, вона міцно-міцно притислася до Янгола й сховала обличчя у нього на грудях. І заплакала…

- Не плач… – лагідно сказав Ізрафель. – І дивись, бо Диво проґавиш.

Розплющивши очі, Дівчинка побачила сонце – може, земне, а може, й ні. Але дуже-дуже схоже. І зрозуміла, що Янгол, досі тримаючи її на руках, стоїть на вершині рідного для неї пагорба. І летять в її Казкову Долину, наче величезні білі лебеді, Крилаті Єдинороги…

- Бачиш їх? – спитав Ізрафель.

Дівчинка кивнула, не зводячи зачарованого погляду з прекрасних, мов саме Диво, казкових створінь.

- Якщо бачиш – тоді є ще Надія. Ці істоти – втілення Любові, Казки й Чистоти. Поки все це живе в тобі – ти зможеш їх бачити. Пам'ятай це…

Раптом Дівчинку накрило з головою щось м'якесеньке, з чудесним ароматом. І вона зрозуміла, що це.

Крила…

Янгол Ізрафель обіймав її крилами. Теплими, добрими чорно-золотавими крилами… І вона подумала, що могла б хоч вічність пробути в цьому теплі, спокої та радості.

Дівчинка заплющила очі та обіруч погладила Ізрафелеве крило. Чудове м'яке пір'я ледь чутно зашурхотіло…

- Пам'ятай… – прозвучав уже здалеку глибокий та чудесний, як сама Казка, саме Дитинство, голос Янгола. - Пам'ятай… Легко забути, легко втратити. Але якщо захочеш – збережеш… збережеш…

Дівчинка більше не відчувала тепла й чудесного, заспокійливого аромату крил Ізрафеля. І не розуміла, де вона. Летить між зірок, стоїть на землі чи лежить у своєму ліжку… Щоб це зрозуміти, потрібно було розплющити очі.

Вона боялася їх розплющувати. Боялася Невідомого. Але їй все життя доводилося долати страх. Часто дикий, безмежний…

І тому Дівчинка переборола страх. І поволі розтулила повіки…