Доставка щастя

Ранок почався арабесками де Бюсі. Сонце нарешті визирнуло у віконечко з м’яких сірих хмар. У Миколи в голові засів сон. Він серед безутішних вулиць, на яких анісніжинки, нінатяку на зиму. От правду хтось писав, що грудня всі намагаються позбутися пошвидше, лають-шпетять за безсніжжя чи навпаки замети, які зарано, морози й теплу погоду, які зовсім невчасно, а потім… Сумують тільки за святами, які щедро дарує їм «бідний родич». А найсумніше у цьому сні, окрім важкого й марудного пробудження у сірий світ, що був копією сну, було те, що Микола він же Сріблян, навіть із пензлем, із палітрою фарб, із умінням створювати дивовижу як на полотні, так і на екрані, нічого не може вдіяти. І допомоги боїться попросити. Є ж вітер, є врешті темні хмари, що принесуть омріяний сніг, є мороз, що любить розмальовувати вікна прозорими арабесками, але він ніби самотній з цим усім. І ні в кого не хоче й не може попросити допомоги.

Микола поспішав, натягуючи яскраво-жовту куртку, ляпаючи по кишенях у пошуках ключів, грошей, сміливості. Сьогодні свято. Кому свято, а кому й робота. Друзі вже звикли, що він, Мік, бігає такий яскравий по місту о всякій порі.

«Ти з доставки щастя, замовлю собі трошки не за всі гроші світу!» – жартували вони. Але Мік лише відмахувався. Кажіть що хочете й про жовту куртку й про духмяну піцу, запаковану у коробки, що поки він доїде до клієнта мають ще хрустіти заманливо, інакше не так багато лишать чайових чи взагалі не лишать, тільки не звіть Миколою, от цього він точно не любить, як кіт, якого гладять проти шерсті.

Мік вилетів з хати, ловлячи на собі усмішки сонця й перехожих. Роботи сьогодні багато. У нього вже є замовлення, яке хутко буде в клієнта, адже які проблеми-не-проблеми, а свято людям псувати не гоже. Саме тому він ніколи майже не користується доставкою, бо ж… не всі кур’єри такі як він і… Якщо чесно й гроші не дуже водяться. А хотілося б. Однак сьогодні він зробить свято й собі і… Може, навіть Дануті, наважиться зайти до неї. Виглядає на те, що після важкого дня вона не відмовить йому. Та ж він і не пробував ні разу, а давно вже спостерігає за дівчиною, що живе у приватному будинку з квітучим садом. Певне, у неї є батьки й заможні… У саду так багато всього цікавого й невідомого Міку квітне…

– Міік, будь ласка, допоможи, будь лаасочка… – прихилилась до нього Юля, яка щойно як і він відвезла замовлення клієнту й забирала ще пакет.

– Що? – Мік різко розвернувся до неї, аж дівчина ледве не впала.

– Ой, ну ти обережніше… – вона поправила своє розкішне волосся кольору гарячого шоколаду, перевела дух, зазирнула Міку у вічі й продовжила солодким як той же шоколад голосом:

– Будь ласка після четвертої занеси мої замовлення. Бо, розумієш, у мене мама в лікарню тре встигнути… А я координати тобі скину…

– Добре, – погодився Мік. Його мрія про зустріч із Данутою починала танути як перший гнрудневий сніг, що перетворився у дощ не долетівши до землі. Він мав їй подарунок купити. От з грошима тепер все ок буде, а як із самим подарунком… Адже сьогодні свят-вечір, працюють всі до якоїсь короткої години, бо свято в усіх. Але в них з Юлею з різних причин його не буде.

– Слухай, Мік, ти реально бджолу нагадуєш, ну шо все закрилися й пива? Чи ти знов утаємничишся і малюватимеш? – спитав Остап, вирвавши Міка не лише з роздумів, а й із звичного твердого ґрунту, на якому юнак стояв усе своє звичне життя. Ніхто навіть із друзів не повинен був знати, чим він там займається коли «утаємничується». Те, що він художник і неабиякий… Те, що він малює картини й намагається показувати їх у мережі під ніком і продавати… ще чого доброго Остап зараз на весь всесвіт видасть його, Срібляна як художника… і тицьне на екрані у картинки створені ним. Ото буде… але друг нічого такого не сказав. Микола й сам не дуже розумів, чого так затято приховує від світу те, що так любить, що наповнює його силами вставати з ліжка й розплющувати очі щоранку.

– Ні, Юліне ще завезу по адресах... І тоді свято вже в кожного своє, – відповів він, вішаючи грубу сумку на плече.

– О, то Юлька на тебе ці замовлення спихнула. Оце так!

– Чого спихнула? Їй же допомога треба? – не розвертаючись сказав Мік, шукаючи ключі.

– Таа, та ти шо… Нє, вона оно з якимось поїхала. Й форму тут свою лишила. У неї там хтось заможний, то не хоче, щоб бачив її жовто-чорний обладунок бджілки-кур’єра, – посміхнувся Остап, докурюючи цигарку. Його тонкі бліді губи зійшлися в ще тоншу лінію.

– Ну ладно, зрозуміло, не вперше, – відмахнувся Мік, сідаючи на свого мотоцикла.

Чайових йому все ж дали трохи більше. Тепер, коли місто закуталося у ненадто теплий сірий плащ, з якого стікала чи то вода чи талий сніг, Микола поволі оглядав крамнички. Всі вже давно зачинилися або зачинялися. Його яскрава куртка виглядала недоречно й самотньо серед сірих вулиць, підсвічених о цій порі вітамінно-оранжевими ліхтарями. Розмите світло й ще не надто чіткі тіні блукали містом наче привиди. Микола згадав, як Данута щоранку сама ходила в магазин, як з нею було ще кілька молодших братиків і сестричок. І, що дивно, ніколи не бачив поруч із нею батьків. Ніхто старший за Дануту не виходив ніколи не виходив із воріт будиночка. Він згадував, картинки крутилися в голові мов ліниві від липневої спеки мухи… а й правда. З сусідами він не спілкувався, тож не дуже знав, що то за дівчина і що в неї в родині. Але пам’ять поволі брала своє. Аж і крамничка. Продавчиня все ще була на місці. Не старша за Міка. Він зайшов, обдивився. Свят-вечір… зітхнув. Уже все, майже все було розкуплене. Лишилося тільки найдорожче або ж те, що йому не потрібне. У крамничці продавалися лише солодощі. Спочатку він здивовано,-замислено-знічено видивлявся то на продавчиню, що швидко вистукувала танго з чисел та назв на клавіатурі, але упіймавши її ритм, заспокоївся. Не перебивав її роботу й не міг попросити допомоги.

А солодощів було все ж багато, вистачило, щоб дезорієнтувати Миколу, який солодкого не любив, а тому не розбирався у цих кольорових коробочках-обгорточках-упаковочках-фантиках і в захмарних європейських назвах.

– Ви щось хотіли? – продавчиня відірвала одне око від монітора, поглядаючи за Міком скоріше з цікавості.

– Так… Я… не обрав ще… Я розумію, що свято... І ви вже…

– Ага, ви рекордно останній покупець перед Різдвом… – Микола відчув її довгий погляд на своїй жовтогарячій куртці. Але приємний погляд, не обпікав, а м’яко усміхнено торкнувся. Наче цій дівчині як і сонцю було просто цікаво глянути, хто ж так старанно намагається перевершити-переяскравити його колір.

– Давайте оце, – Мік і сам не встиг зрозуміти, як сказав, дістаючи із верхньої полиці величезну банку із жовтими як і куртка драже. Вони дзвінко билися об стінки величезної банки.

– О, добрий вибір, це M&m. Чотири кіло по 350 гривень… – вона хутко відстукала код. – Гарна покупка, щасливого Різдва.

Мік не пам’ятав, як виклав таку величезну суму за цукерки. Він трохи зажурився. Печальна усмішка сірому горизонту, заповненому вогнями багатоповерхівок, газ на мотоциклі. Скоро все це лишиться позаду. Зимове повітря холоднішало, ніч гусла як старовинні чорнила.

Не хотілося на мотоциклі заїжджати у їхній тихий район. Вже темно. Тихо. Лише зорі мигтять у небі, ще бліді й несміливі. Буде туман, що заб’є сірими від часу дошками й це вікно у чарівний світ. На Миколину куртку падають вітамінні промені ліхтарів, роблячи її то зовсім блідою, то викупаною в куркумі.

Він роздивився банку на світло. А нічого ж… Нічого поганого, крім того, що на його рахунку бракує замалим ледве не півтори тисячі, а він зовсім не їсть солодкого.

Повільно наче крадучись, ніби він безшумна тінь, привид, почимчикував до будинку Данути. А раптом…

– Дана, там… Доставка… – вийшов у двір один з братів, хлопчина років 15-ти.

– Та ж я нічого не замовляла, – почу3в він такий жаданий голос, а згодом і побачив її саму у в’язаному светрі, старому ще напевне, що виглядав з-під курточки. Зазвичай, Дануту бачив у суворих костюмах, але вони були наче старші за саму дівчину. І цей в’язаний светр такий самий, затишний, але наче не її. Зате як вона пригорталася до цього светра, як підборіддям трималася за високу горловину… просто музика. Мік спеціально став навпроти вікна, з якого лилося тепле світло. Він і справді злякався, а раптом, вона відмовить йому. І він не знає, зовсім гадки не має, як і про що почати говорити з Данутою.

– Я читала про таке, то кур’єр щастя! – дзвінко закричала дівчинка, вибігаючи надвір без куртки. – от бачите, дива трапляються!

– Емі, які дива? – втомлено зітхає старший із братів, що відчинив йому ворота.

– Ні, бувають-таки… – сказала Данута, підходячи ближче до Миколи.

– Мама! – у дверях Мік побачив когось найменшого. Із такої відстані він погано бачив дитину. Тільки вгадувалося таке ж русяве як у Данути волосся.

– То не мама, Соню, ми ж казали тобі вже, – найстарший з братів став дуже серйозним, аж посірів з лиця. Він пішов до хати, вмовляючи дитину. Мік чув лише м’які інтонації. Всі інші наче теж заклякли, розмови й усмішки потьмяніли.

– Ні, все ж таки це доставка щастя! – Данута підбадьорливо усміхнулася Міку й провела його до хати.

Скільки ж радості було в малечі. Микола опинився за скромним різдвяним столом. Тут було важче ніж йому, але затишно. Світ теплий і жовтий наче влітку закрутив Микола у свою тиху колискову.

– Дякую тобі, розрадив наших… А то де ж візьмеш так порадувати їх, – зітхнула Данута вже на кухні, крутячи в руках чашку з кавою, – але все ж… Хто ти? Здається, малі навіть у школі не писали ніяким організаціям листів… Хіба Свят щось…

– А? Що я? – у кухню зазирнув найстарший з братів у светрі з оленятками, що був йому вже трохи малуватий і з чашкою кави в руках.

– Свят, ану… не можна тобі ще… – серйозно сказала Данута, киваючи в бік чашки з кавою, від неї навіть пахло заманливо. Але у її очах блищала радість, тому голос не можна було сприймати серйозно.

– Ні, ні до якої організації я не належу…

– Але все це? Звідки ти знав, що нам потрібне свято?

– Просто… знав… – Мік не міг вимовити й слова. Ком застряг у горлі. Він трусонув головою, але сльози не відступали.

– Так вийшло, що я хотів… – він не встиг завершити фразу про те, що давно вже бачив Дануту й хотів познайомитися з нею.

– Мііік, ну ходімо взе! – на нього серйозно дивилася найменша з дівчаток Софійка.

– Ходім, – Мік і собі не встиг здивуватися, як вже за мить грався з малечею, а потім…

– Дано, це тобі, – тремтливо, лелійно всміхаючись подав їй власну маленьку картинку, що носив віднедавна з собою – срібний сніг укрив світлий радісний ліс і маленьку хатинку, що притулилася серед сторічних сосон.