Я інший, я не такий

Ми усі прийшли в Академію з надіями втілити у життя давні солодкі мрії дитинства. “Студентські роки – найкращі”, – ці слова щохвилини пригадував кожен. І ось вони – двері в AlmaMater, двері, що ведуть у самостійне неповторне життя.

1 вересня. Яскраво всміхається сонце на посвяті у студенти. Ми слухаємо урочисту частину, зацікавлено зазираємо на стіни стародавньої будівлі: нам не терпиться поринути у світ мальованого кимось дива. Цокотять каблуки бруківкою. Заходимо. Перша лекція. Нові обличчя і за кожним бачиться своя ціль і свої цінності. Життя вирує. Академія живе і процвітає. Ректор вселяє у наші душі впевненість у особливості.

Ми закінчували перший курс з досвідом, досвідом уміння помилятися. Академія незмінно стійко і впевнено височіла на своєму місці. Ми ходили вже своїми коридорами з надмірністю дивної відмінності. Ми здавали свої заліки та іспити. Ми йшли на свою Голгофу. Нам нав’язали одну спільну ідею – ми повірили у продиктовані нам правила.

У Тараса була мрія – стати високоосвіченою людиною, працювати юристом десь в Києві. Він вчився, переборював лінь. Хоча потрібно було вчити годинами, зате результат обнадіював.

Його друг Андрій – навпаки: був надзвичайно лінивим, але везучим. Отак ходить десь цілий день, спить, зависає в телефоні, планшеті, ноутбуці, а по рейтингу виявився першим. Ще й дівчину має. А Тарас…. Що за несправедливість?

Андрій цілий перший курс роздумував над тим, де знайти ідеальну дівчину – ідеальну майбутню жінку. Адже в житті головне саме особисте. І він не раз сперечався з Тарасом, який розчинився у навчанні, з цього приводу. Чи була його дівчина тією ідеальною, він сумнівався.

Ще “краще” жилось їхньому третьому сусіду по кімнаті Дмитру. Він взагалі на пари не ходив. Його цікавило мистецтво. В Академії опинився волею батьків.

По сусідству до хлопців жили дві дівчини – Світлана та Наталя – неординарні особистості. Світлана найбільше цінувала чесність та об’єктивність, Наталя ж – приємні наслідки для себе.

Велике уточнення: усі вони були дуже здібними з народження. І от на другому курсі у всіх цих різних студентів стали проявлятись спільні риси.

Хоча жоден з них не зізнавався, що рейтинг їх хвилює, але усі в голові підбивали свій середній бал. За винятком хіба що Дмитра, який взагалі і не знав про існування останнього. Де ж вони згубили свою індивідуальність? Де ми її загубили?

Ймовірно навчання і не було таким важливим, але більшість об’єктивно існувала в закритому світі Академії, який крім неї нічого не охоплював. Навчання – гуртожиток – навчання – гуртожиток. Ще трохи телефону і соцмереж. Проблема полягала у тому, що ми жили Академією та її пріоритетами. Дім же ж був лише літньою відпусткою. Ми далі мали свої мрії, ми йшли до них, але надто вже формально. Навчання в Академії не стало для нас етапом, шляхом для завоювання чогось іншого, а повністю охопило нашу свідомість. Немає і не може бути іншого життя. Театр, кіно, інші міста існують, але вони не є істинними. В Академії всі все про всіх знають і це все і є всім.

Тарас закохався. Не те, щоб дуже, але це його перша дівчина і пристрасть перетворилась у його розумінні в найщиріше кохання. Коли він дивився на неї, то розумів, що вона не ідеал, але хіба може бути якийсь ідеал? Добре те, що не погано. Вивчився, одружився…

Андрію пощастило. Став молодим викладачем. Це нічого, що він не одружений. Він рано встає, іде на роботу, викладає. Спокійно, заробітна плата стабільна, пиво смачне. Нормально.

Наталя встигла оцінити кохання і пристрасть декількох хлопців та викладачів. Навчання вимагає жертв. Та і жертви то не дуже вже неприємні. Котрийсь з них став чоловіком “справжньої відмінниці”.

Світлана з Дмитром знайшли себе в Академічному драмкружку – ось де було хоч якесь життя.

Дмитрові дали спеціальну премію ректора “Hardly survived” – “Ви ледве вижили”, тобто іншими словами, що “Ви – нікчема”. Хто поважає того, у кого середній бал нижче 65?

Але, що дивно, саме Дмитро зумів прослідувати за мрією. Він став високооплачуваним відомим на всю Україну актором, і що найголовніше з кожним новим днем його очі все більше сяють щастям від того, що він робить те, що йому подобається.

Залишилось маленьке запитання: хто з них в кінцевому результаті “Hardly survived”?

Ми стали заангажованими під чужим впливом. Ми стали жити чужим життям. Нас привчили до дивної половинчастості. Ми перестали вірити у винятковість. Стали задовольнятися “синицею в руках”. Колись ми матимемо більше? Що перешкоджає робити те, про що мріється сьогодні, а не пізніше? Що заважає подолати байдужість та пасивність?

Ми усі прийшли в Академію з надіями втілити у життя давні солодкі мрії дитинства. І лише Дмитро знайшов щастя, створивши та реалізувавши свою мрію. А ми залишились в полоні ректорового шаблону “Успішного успіху”, витративши ресурси та життя на його досягнення.

Що є мірилом цього успішного успіху, хто “Ледве виживший?

Що насправді цінніше – кожен день бути як усі, тягнутися за ідентичними шаблонами “Успішного успіху”, чи зупинитися, оглянутися і сказати: можливо я і “Ледве виживший” (hardly survived), але я інший, я не такий.