Шкільні спогади

Миготливі вогники гірлянди ледь помітно відбивалися в темно-зеленому склі. Горлечко порожньої пляшки з-під ігристого вказувало на Аліну. Деякий час вона вперто спостерігала, як залишки напою мігрували стінками посудини, поки та ще трішки похитувалася. Втім, це надважливе заняття не могло довго відтягувати мить настання неминучого. Дівчина підняла очі та спіймала зацікавлений погляд зведеної сестри.

— То що, правда або дія? — одразу озвалася Яна.

— Правда.

Їхня компанія з семи осіб віком від дванадцяти до вісімнадцяти років — результат родинно-святкового новорічного рандому. Як то часто буває, коли збирається багато людей в одному домі, молодше покоління відправили в окрему кімнату, аби дорослі могли повністю розслабитися. Повнолітні жертви цієї вікової дискримінації звісно намагалися оскаржити свій розподіл до дитячої компанії, але їхні претензії відхилили.

Яна й Аліна зустрілися вперше за останні кілька місяців. Вступивши до різних університетів, дівчата робили все, аби не сходитися на спільній території. Їхні батьки одружилися, коли вони навчалися у шостому класі, але дружніх стосунків між ними так і не зародилося. Сестри мовчки ненавиділи одна одну, а їхньої любові до мами й тата вистачало лише на те, аби зберігати напружений нейтралітет вдома.

— Розкажи про свій найгірший шкільний спогад, пов’язаний зі мною.

Аліна до болю прикусила нижню губу. Вона здогадувалася, чого добивається Яна. Сестра вкотре хоче самоствердитися її коштом, як це траплялося вже десятки разів. Це геть не складно, коли ти належиш до компанії лідерів класу, а твоя жертва-невдаха — класична біла ворона. Втім, то було колись. Вони вже не діти! Аліна не збиралася дарувати їй чергову перемогу. Вона не спасує й не побіжить тихенько виплакувати свою образу.

— Це було в одинадцятому класі…

* * *

Я майже три тижні пролежала в лікарні. Все починалося як банальна застуда, та ситуація виявилася значно серйознішою. Коли мене нарешті виписали, місто вже вбралося у святкову атмосферу. Все палахкотіло кольоровими вогниками та виблискувало барвистими іграшками. То там, то сям вчувалися новорічні пісні. Біля кав’ярень та магазинів повиставляли різноманітні фігури сніговиків, оленів, гномів, Санта Клаусів та інших символів свят. Деякі власники на стільки постаралися, що біля їхніх закладів повиростали величезні фотозони. Довершувала картину пухка снігова ковдра, що потріскувала під ногами.

Наша школа теж не відставала. Коридори та класні кімнати майоріли сніжинками, паперовими гірляндами та іншими саморобними прикрасами. Можливо, візуально та якістю вони дещо програвали купленим декораціям, але ми робили їх самі й від цього вони ставали ідеальними для нас. Навіть я встигла склеїти пару блискучих іграшок із фоамірану.

Кінець першого семестру був для мене тим самим періодом, коли дійсно хотілося йти до школи. Бо під впливом новорічного настрою всі ставали добрішими. Навіть мої однокласники знижували оберти принижень і мені вдавалося вирвати миті, коли здавалося, що я — звичайна дитина, в якої є друзі та безтурботні веселощі з однолітками, а не та сама дівчинка з останньої парти, яка завжди сидить сама, мовчить та ховає погляд десь на черевиках або власних долонях.

— Привіт! — озвалася я, коли зайшла до актової зали та постаралася продемонструвати невимушену посмішку.

Дехто привітався у відповідь, але більшість обмежилася короткими поглядами. Поки я намагалася вигадати, як поводитися далі, до мене підійшов Артур:

— То ти прийшла репетирувати флешмоб?

— Угу, — кивнула.

Вони вчили цей танець, поки я була відсутня. Виступати потрібно вже за два дні, тому задача переді мною стояла нелегка. Страх озивався хвилями тремтіння по всьому тілу, але він не змусив мене дати задній хід. Це останнє шкільне новорічне свято, тому дуже хотілося бути його частиною. Аби відчути себе повноцінною бодай на один день. Аби мати крихту приємних спогадів. Навіть якщо це лише швидкоплинна ілюзія…

— Ти якісь рухи вчила? — запитав Артур.

— Нічого вона не вчила! — поспішила вклинитися Яна. — Я намагалася щось показати, але вона не захотіла. Валялася на ліжку та корчила смертельно хвору.

Сестра дійсно приходила до мене в лікарню, але на самому початку, коли мене раз за разом душили приступи затяжного кашлю та температура понад тридцять дев’ять градусів. Наробила селфі з моїм блідим обличчям на задньому фоні, які опісля публікувала з підписами у стилі «підтримую попри все». То був один єдиний раз, але якщо зробити одразу десяток фотографій з різних ракурсів та публікувати їх через день, то можна успішно вдати турботливу сестричку. Ніхто не буде придивлятися до підозріло схожих світлин та деталей на них, коли ти одна із зірок класу!

В голові пронеслася картинка, як всі гучно регочуть, почувши тремтливе «Яна не показувала мені рухи». Тому я мовчки проковтнула образу. Як завжди, не змогла знайти сміливість, аби дати відсіч.

— Так, тоді пішли, — Артур покрокував до сцени, немов гордовитий павич, — буду тебе вчити.

Я пішла за ним під супровід зверхніх поглядів однокласників, подумки благаючи, аби ніхто з них не кинув якусь шпильку на мою адресу. Хлопець взявся показувати рухи. Я намагалася повторювати за ним, але аж фізично відчувала, якими недолугими виходили мої спроби. Тримала очі опущеними, бо знала: зустрінуся з презирливими поглядами однокласників й не витримаю. Втечу. А що вони саме такі, я відчувала кожною клітиною свого тіла.

— Так, окей, — буркнув Артур, коли ми пару разів повторили всі рухи. — Точніше взагалі не окей, але краще вже не буде.

— Це точно! — крикнув інший однокласник. — Дровеняка!

Актовою залою прокотився смішок.

— Хай стає десь позаду, — Яна склала руки на грудях, — та намагається повторювати за всіма. Бо ми так весь час на неї витратимо. Будемо сподіватися, що за нами її недолугі корчі не помітять.

Черговий смішок — і репетиція продовжилася так, як запропонувала сестра.

Мені було незручно й соромно. Я не встигала зорієнтуватися, тому часто мої рухи перетворювалися на недолуге місиво, схоже на набір вигаданих слів, якими наспівуєш іноземні пісні, коли не знаєш мови.

Додому я повернулася в кепському настрої. На прохання про допомогу Яна відповіла, що в неї є плани з друзями та надіслала відео з нашим флешмобом. Виявилося, що вчитися за ним складніше, бо доводилося подумки віддзеркалювати всі рухи.

На ранок після танців до пізньої ночі ноги гуділи, а згинати та розгинати коліна було навіть боляче. Я досі не знала всіх рухів, але йшла на репетицію з більш впевненим настроєм.

— Ну, хоч щось, — критично оцінив Артур мої результати.

Однокласник почав показувати мені ті фрагменти танцю, які я не запам’ятала. Насправді вони геть не складні, але під пильними поглядами мені тяжко давалися навіть ті, які вдома виходили ідеально.

Артур тим часом почувався, немов риба у воді. Навіть більше — впивався своєю неперевершеністю. Так, флешмоб він вивчив добре, але у світлі його самолюбування рухи цього хлопця здавалися мені огидними. От би цю тотальну самозакоханість розділити навпіл! Впевнена, тоді ми обоє виглядали б дійсно круто. Та натомість я боялася, що виглядатиму недолугою та смішною. Ніяк не виходило змусити себе рухатися впевнено, не задумуючись про думку оточення. З кожним наступним разом виходило все гірше й гірше. Під кінець репетиції я з останніх сил стримувала сльози від думки про те, що в мене абсолютно нічого не виходить.

— Бувайте, — кинула я ледь чутно, коли вона нарешті закінчилася, сяк-так нацупила свій пуховик та майже вибігла з актової зали.

На вулиці вже стемніло. Гострий вітер пробрав аж занадто сильно і я зрозуміла, що забула одягнути шапку. Довелося повертатися назад.

Актова зала знаходилася на другому поверсі, до якого можна дістатися одними зі східців на протилежних кінцях коридору. Я обрала довший шлях, аби звести до мінімуму кількість потенційних зустрічей зі знайомими обличчями. Голоси учнів, які завершували свої репетиції та мої власні кроки відлунювали у спорожнілій школі. А це місце значно привабливіше в такі моменти! Я попрямувала прямісінько по центру коридору, уявляючи, немов ходжу отак впевнено, коли навколо повно школярів, і я вже не намагаюся зменшитися та злитися зі стіною. Ніколи подібного не було, але так хотілося!

Моя переможна хода різко обірвалася, коли я дійшла до актової зали та почула знайомі голоси. Групка моїх однокласників спускалася східцями, якими я знехтувала.

— Ця Аліна — просто треш якийсь! — смачний натиск на передостаннє слово.

— І не кажи! Вчора пів вечора вчила її, а вона, немов відстала якась, — чергова брехня Яни вже геть не дивувала, але все одно боляче кольнула десь всередині.

— А ти думаєш, мені подобається її вчити? — охоче підхопив Артур. Я навшпиньки підходила ближче та продовжувала підслуховувати. — Мало того, що танцювати не здатне, так ще й витріщається на мене так, ніби в неї за поясом заткнутий тесак, який вона мріє в мене увіткнути.

— Ну, може вона не оцінила те, що ти на неї як на лайно дивився, — реготнув інший однокласник.

— А як я ще мав дивитися на цю лузерку?

— Народ, як думаєте, вона завтра таки прийде?

— Не знаю.

— На її місці я б не ганьбився, але  в неї почуття сорому десь в дупі, тому хтозна.

— Було так добре, коли Аліна три тижні не з’являлася. Сподіваюся, вона й завтра не прийде.

— Не знаю, що там з її соромом, — знову заговорила Яна, — але мене дико бісить, що її знову ідентифікують як мою неадекватну зведену сестричку.

— Але в класухи гіперфіксація на тому, аби ми всі взяли участь у святі. Якщо Аліна не з’явиться, то буде потім нам на мізки капати.

— А де вона взагалі постійно зникає? Вона на уроках частіше відсутня, ніж присутня.

— То хворіє ж наче… — відповіла однокласниця, яка до того мовчала.

— Ой, та яке там! — зневажливо заперечив Артур. — Прогулює, сто відсотків.

— Ага, симулює вдома смертельно хвору перед батьками, — підтвердила сестра. — А потім добре проводить час.

Голоси віддалилися, але я вже не підходила ближче. У мене не лишилося сил, аби слухати це далі. Я нарешті пішла до актової зали, де вже поралася прибиральниця, забрала шапку, кинула «до побачення» та рвонула геть.

Вдома я зарилася в ковдру та ридала майже годину, раз за разом прокручуючи в голові все почуте. Спогади про всі попередні образи також не забарилися. В голові вчувався хруст. То ламалися останні рожеві ілюзії та розбивалися надії на те, що однокласники принаймні у випускному класі приймуть мене бодай як трішечки «свою». Я металася між «прийду завтра всім на зло» та «пішли вони всі до дідька». З одного боку, це останнє новорічне свято у школі, з іншого — мені там ніхто не зрадіє. Часу для прийняття рішення майже не лишалося. Думки, немов кувалдою лупили по голові. Я різко сіла на ліжку. Ніс заклало, голова боліла аж до нудоти. Довелося пити знеболювальні.

Рішення так і не з’явилося, тому я подумала, що варто повторити флешмоб. Якщо вибір ще не зроблено, то, можливо, мені доведеться виступати. Тому репетиція необхідна. Я вхопилася за цей простий та логічний хід думок, мов за рятівну соломинку, та одразу взялася танцювати.

З’ясувалося, що вдома, наодинці, я нічого не забуваю і всі рухи вдаються доволі непогано. Це трішки підняло настрій, але прийняти рішення не допомогло.

Вранці я дістала з шафи свою темно-синю сукню. Розклала на ліжку. Уявила, себе в ній. Та варто було посмішці торкнутися губ, як згадалися зачіски та макіяжі, які вміють робити на свята однокласниці. Мені до них ніколи не дотягнутися. Знову продзвеніли в думках почуті вчора слова…

— Та пішло воно все!

Скинула сукню на підлогу й повернулася назад під ковдру. Пішли вони всі до дідька!

Варто було мені провалитися в тривожний сон, як до кімнати увірвалася Яна:

— Вставай, тобі треба швиденько пензлювати в школу.

Я б і не прокинулася від її ледь чутного шепоту над вухом, аби вона перед тим не розбудила мене гучним ляском дверима.

— Відчепися, я не йду на свято.

— У тебе немає вибору. Я вже написала класній, що ти мене заміниш.

— Де заміню? — озирнулася через плече одним відкритим оком.

— Співатимеш замість мене.

— Ти там головою об бильце врізалася, коли з ліжка сповзала? І взагалі, говори нормально. Якого дідька ти шепочеш?

— Я захворіла. А заспівати хтось має, — ткнула мені межи очі термометр, на якому набігла температура під тридцять вісім градусів. — Ти звісно не я, але скавулиш… терпимо. — Яна стягла з мене ковдру, а потім додала, коли помітила моє запухле від сліз обличчя: — Ого! А що це ти в шмарклях? Ану швиденько вмиватися.

— Я не…

Мою фразу обірвав телефонний дзвінок. У слухавку горлала класна керівниця. Від шоку я мало що зрозуміла, окрім того, що мені треба негайно бігти, ні, мчати до школи так швидко, щоб аж ноги за вуха зачіпалися. Заперечити змоги не давали.

— Так, це нікуди не годиться, — зашипіла Яна, коли я вже одягнулася та зав’язала волосся у звичайний хвостик. — Те, що ти лузерка, не означає, що ти можеш заміняти мене у такому вигляді.

Вона буквально силоміць всадила мене у своїй кімнаті, спиною до дзеркала. Рухалася сестра швидко й хаотично, коли чаклувала над макіяжем та зачіскою. Кілька разів ледь не виколола мені око і, якщо вірити відчуттям, видрала щонайменше третину волосся. Я вже морально готувалася побачити опудало на місці свого відображення, але, коли обернулася, аж рота відкрила. Яна перетворила мене на вишукану красуню.

— Ого…

— Випадок звісно запущений, але зараз на тебе хоча б дивитися можна.

* * *

— У мене все тремтіло й вуха палали, коли я вийшла на сцену, — продовжувала свою розповідь Аліна. — Мікрофон поставили на штатив не тому, що так було задумано, а тому, що він в моїй долоні колихався, ніби пляшка горілки в руці п’янички. Я заспівала всі три пісні із заплющеними очима. Але, на мій превеликий подив, зал кожного разу вибухав гучними оплесками та схвальним посвистуванням. Якщо чесно, того дня я нарешті повірила у те, що дійсно… «скавулю терпимо».

— Тю, то це якась мить тріумфу, а не найжахливіший спогад, — буркнула п’ятнадцятирічна дівчина з їхньої компанії. — Бачила твою інсту. Там повно відосів з виступами на університетських заходах. А ти лише перший семестр там вчишся. Яна буквально штовхнула тебе до успіху.

— Це просто випадковість. Їй треба було кимось замінити себе. Впевнена, вона розраховувала на те, що я зганьблюся.

— Чому саме це? — тихо озвалася сестра Аліни.

— Не зрозуміла…

— Чому саме цей спогад про мене для тебе найгірший? В школі я ображала тебе і гірше.

В кімнаті стало тихо. Яна й Аліна свердлили одна одну поглядами. А решта присутніх відчували, як зростає напруга між дівчатами, тому не наважувалися щось говорити.

— Бо тоді, — нарешті дівчина наважилася на відповідь, — в мені остаточно померла надія на те, що ти зможеш стати для мене справжньою сестрою. Ти чудово знала про ці мої наївні мрії, як мене, немов в кіно, різко приймуть однокласники. Знала, що я розцінюю випускний клас як останній шанс на це. Але все одно не підтримала. Навіть не змогла просто змовчати, коли мене принижували, а не радо підтримувати.

— Ти ніколи не говорила, що хочеш, аби ми зблизилися! Натомість про ненависть розповідала регулярно.

Вперше Аліна помітила в очах Яни щось близьке до образи та відчаю. І це спантеличило її. Тиша знову почала затягуватися.

— Не хочеться встрявати між вами, — несподівано озвався Макс, близький друг одної із сестер, — але тут щось не сходиться. Яна той день провела зі мною і на здоров’я не скаржилася.

— Як це?

— Я не була хвора.

— Ти ж тоді ще кілька днів лише пошепки говорила…

— Аліно, симулювати подібні болячки геть не складно. Можу хоч зараз почати чхати, кашляти й температуру батареї поміряти.

— Але навіщо ти це зробила?

— Бо чула як ти ридала у своїй кімнаті, як розповідала мамі, що сталося… Мені захотілося допомогти… Я завжди знала, що ти талановитіша за мене і навіть якщо дуже сильно хвилюватимешся, заспіваєш гарно. Новий рік — це ж свято добра і чудес. От і мені захотілося зробити для тебе маленьке диво.

Насправді Яна майже одразу полюбила зведену сестру, але не змогла відпустити те, що тато розлучився й одружився з мамою Аліни. Дівчині здавалося, що вона зрадить найріднішу людину, якщо примириться з донькою мачухи. Ворожість новоспеченої сестри, з одного боку, здалася знаком того, що Яна чинить правильно, а з іншого — ображала та змушувала ранити у відповідь.

Втім, в якийсь момент все це здалося величезною дурницею…

— Агов! — почулося із сусідньої кімнати. — Скоро дванадцята. Гайда до нас зустрічати новий рік.

Аліні, Яні та Максу, як повнолітнім представникам молодшого покоління, вручили келихи з ігристим, а решті налили апельсиновий сік.

Задзвеніли бокали.

— З Новим роком! — загуділи хором всі присутні.

— Дівчата, — Макс обійняв обох дівчат, — швиденько загадуйте бажання і пийте до дна!

— Стати сестрами? — Яна підняла келих.

— Стати найкращими сестрами, — погодилася Аліна.

— Ех! Треба було про себе загадувати, — пожурив їх хлопець. — Ну все, тепер не справдиться.

— Як показує практика, у мовчазних бажань взагалі шансів немає.

— Ще б пак! — закивала Яна.

Сестри нарешті обійнялися, а їхні батьки вперше за багато років видихнули з полегшенням. Попереду на дівчат чекало ще багато довгих та подекуди навіть болючих розмов, але нарешті вони відчували, що є одна в одної.

Позаду миготіла кольоровими вогниками ялинка — символ зимових свят та родинного затишку, свідок безлічі примирень та забутих образ.