Народжені бурею

"Вовча зграя"

Назар Мулик

Берсерки – безстрашні воїни, які зі звіриною люттю та силою кидаються у бій та нищать усе на своєму шляху. За давніми повір'ями, берсерк перед битвою вживає наркотики або ж велику дозу алкоголю, що притуплює страх, біль та туманить розум. Це допомагає берсеркам вважатися воістину ідеальним знаряддям для вбивств, великими воїнами, які шанують бога війни та щоразу кладуть до його ніг закривавлені, понівечені тіла своїх жертв.

Одним із таких є Торульф, вожак Вовчої зграї, яка давно наводить жах на лордів Благандії. Майбутні події кинуть зграю у вихор пригод, а рішення Торульфа будуть мати доленосні наслідки!

Нехай розпочнеться полювання!

*****************

Культ Мелетвера уходить в сиву давнину, коли ще перші переселенці почали наповнювати простори Благандії. Найбільше прихильників Мелетвера зосереджено на Скагірі, де орудувало багато ватаг берсерків-ульфхеднарів (вовків-перевертнів). Саме ці групи воїнів прийняли Мелетвера за свого покровителя, принесли йому величезні жертви, взамін на що отримали свою звірину подобу та інстинкти. В древніх записах зазначалося, що ватаги берсерків тероризували практично всі острови Скагіра, проявляючи нелюдську жорстокість, через що стали ізгоями серед власного народу. Однак це аніскільки не заважає Мелетверу бути одним із самих шанованих богів серед воїнів та звитяжців, які шанують звірину лють та спритність, а також не цураються приносити своєму богу людські жертви.

Розділ I

"Народжені бурею"

Погода почала псуватися ближче до вечора, коли до берега припливли останні рибацькі човни місцевих рибалок. Від моря гонило прохолодою, а вода, зеленувата як трясина, зараз здавалася і взагалі чорною.

Невеличке селище, зване із давніх-давен Синьоводною, уже готувалося до сну, горіли лише смолоскипи біля берега та поодинокі свічки, що відсвічували тьмяним світлом у маленьких віконечках.

Жінки та дітлахи із байдужими обличчями спостерігали, як рибаки заволокли свої невеличкі човники на берег, одразу почали розвантажувати небагатий улов та розплутувати сіті, аби встигнути до початку бурі.

– А буря то буде, зуб даю! – крикнув хрипко Вілі, досвідчений рибалка, який жив на цьому узбережжі уже добрих шістдесят дев`ять років і гарно розумівся як на риболовлі, так і на погоді, – Погане у мене передчуття, хлопці! Ой погане!

"Хлопці" мовчки кивали, опустивши голови над снастями і рибою. Більшість із них ще і не вважалися дорослими, однак у море ходили із раннього дитинства.

– Марель, ти куди вискочила! Ану до хати! – гримнув Вілі, коли запримітив свою маленьку онуку, яка вискочила із хати і помчала до діда.

Рибалки уже докінчили із сітями, зібрали рибу і рушили до осель, де на них чекали тепло, гаряча юшка і юрба дітлахів. Вілі ж тим часом тримав за руку маленьку дівчинку, яка радісно стрибала біля діда і розповідала про сьогоднішні пригоди.

– А ми сьогодні краба зловили! Ось такого! А потім мама принесла дивоцвіту та чортополоху, і ми сплели собі віночки!

– Хм, кхм...Краб, це добре. – лише і сказав Вілі. Він ніколи не славився вмінням гарно говорити, а тим паче бути люб`язним. Однак рибалкою був незрівнянним.

Позаду них бурлило море, усе довкола миттєво почало темніти, а чорні хмари тягнулися на них, наче віщуючи кінець світу. Гримнуло вперше тоді, коли Вілі разом із онукою дійшов до хати. Дівчинка від несподіванки зойкнула, приліпилася до ноги дідуся і захнюпала.

– Ну і навіщо ці сльози, Марелько? – сказав Вілі, нахилившись до дівчинки, аби заспокоїти її, – Тут й так води вистачає, псякрев...

Над головою спалахнуло, освітило всю похмуру місцину. А тоді гримнуло так гучно, що і сам Вілі пригнувся. Собаки залаяли, жінки та діти налякано перезирнулися, ну а чоловіки матюкалися.

– Зойка, забери дитину, буря наближається! – крикнув Вілі із порогу до доньки, яка саме насипала в дерев`яні миски юшку із шматками краба та риби.

Струнка світловолоса дівчина взяла доньку за руку, витерла їй сльози та намагалася заспокоїти. Знову гримнуло, дівчинка заплакала ще дужче.

– Ну скільки вже можна... – почав було Вілі, але тут-таки перервав себе.

Море позаду нього бурлило, здіймало свої хвилі, які котилися на берег. Темний горизонт раз за разом освітлювався спалахами блискавок. Вілі обернувся, подивився на бурю, яка неслася прямісінько на них.

– Погане у мене передчуття.

Він дивився на море та темряву, яка йшла за хвилями. Почав сікти дощ, миттю омиваючи його обличчя. Вітер рвав розвішені надворі сіті та снасті. Чоловік було подумав зайти до хати, але цієї миті в небі знову блискнуло, освітило на декілька секунд горизонт. А разом із ним і десяток кораблів, що наче примари стрімко пливли в бік берега.

Вілі закляк, спробував розгледіти колір вітрил та герб, але бачив лише темряву. Піратів тут не бачили уже добрих десять років, та й кораблі місцевих лордів неодноразово проходили повз ці місця, інколи навіть пришвартовувалися біля поселення, аби набрати прісної води та запасів. Але ніхто і ніколи в здоровому глузді не виходив в море в таку погоду.

– Зойка, глянь.

Дівчина врешті змогла заспокоїти доньку, дала їй нещодавно спеченого калачика, аби та себе чимось зайняла. Тоді підійшла до батька і подивилася на горизонт, де уже чітко простежувалися темні силуети кораблів та великих вітрил. Вітер та хвилі кидалися на них, розгойдували в різні боки, обливали водою. Але кораблі стрімко наближалися до берега рівною шеренгою, а ряди довгих весел вправно веслували.

– Тату, це ж...

Зойка запнулася саме тоді, коли пузаті кораблі допливли до берега, з розгону врізалися в пісок.

"Дракари. – зрозумів миттю Вілі, – Бойові кораблі."

На деяких кораблях було видно пробоїни або ушкодження, нанесені не лише вітром та морем. Схоже, що ця флотилія вступала із кимось в сутичку. Усі думки відійшли на другий план тоді, коли із кораблів почали зіскакувати чоловіки, усі як один одягнені у вовчі шкури, міцні кольчуги та шоломи. Кожен мав сокиру або меч і великий круглий щит, із зображеною чорною мордою вовка.

– Зойка, негайно бери Марельку, і хутко до лісу. – сказав тремтячим голосом Вілі.

– Тату, пізно. – лише і сказала дівчина, глянувши на батька очима, заповненими сльозами.

– Тоді принеси мені мого меча.

Тим часом із причалених дракарів висипало до двох сотень чоловіків, які повільно почали наближатися до поселення. Вілі звернув увагу на воїна із довгим чорним волоссям, що йшов трішки попереду від інших і мав при собі лише сокиру, яка висіла на поясі.

Зойка принесла батькові меча, але той не звернув уваги, не міг відірвати погляду від очей воїна, що зараз дивився прямо на нього. Вілі не міг назвати той погляд ворожим, однак на мить йому здалося, що очі невідомого воїна світяться червоним кольором, а темінь довкола них поглинає кожного, хто у них зазирне.

Загін воїнів за наказом спинився в десяти метрах від першої із хатин. Усі статні, високі, небезпечні. Але Вілі поки що не панікував, адже якби ці люди хотіли їх смерті, то не вели б себе так спокійно.

– Із ким я маю честь вести розмову? – набравшись сміливості, спитав Вілі. Краєм ока він бачив, як дехто із місцевих зі зброєю в руках стоїть на ґанку і пильно дивиться на непроханих гостей.

Чоловік із чорним волоссям та червоними очима не відповів, замість цього лише голосно втягнув носом повітря, оглянув кожну із бідненьких хат та людей, які налякано визирали з вікон. Його звіриний погляд вловлював кожну деталь, від чого ставало ще більше не по собі.

– У селі є воїни? – спитав голосом, від якого у Вілі побігли мурашки. Він ніколи не був солдатом, не вбивав людей, однак миттю збагнув, що чоловік, який зараз говорив до нього, був покликаний для цього.

– Ні, м`лорде, лише рибалки, – видавив Вілі настільки голосно, як міг. Позаду він чув, як Зойка швидко збирає пожитки і заспокоює знову заплакану доньку, – У нас не було потреби мати зброї, м`лорде.

Ватажок не відповів, замість цього повернув голову до своєї ватаги, крикнув декілька фраз на невідомій мові, більше схожій на скагірську. Вілі міг лише чекати та сподіватися.

Тоді шеренга воїнів рушила вперед, розділяючись по ходу на невеликі групки. Одна із них направилася прямо до Віліної хати, від чого старий уже подумав найгірше.

– Пане, ми прості рибаки! Ми нічого нікому не скоїли! Забирайте усе, що потрібно, але не вбивайте! – почув Вілі крики Халлі, а тоді хтось дав йому по зубах і той затих.

І тоді усе сталося за лічені хвилини.

Подібно диким звірам, воїни почали кидатися на людей, витягувати їх із хат та зганяти до центру селища, де розмістилося невеличке багаття. Всюди хором залунали крики чоловіків, лайка воїнів, плач дітей та жінок. Вітер ганяв довкола піщані завірюхи, а дощ заливав обличчя. Всюди панував хаос.

Вілі наче вкопаний стояв на місці і спостерігав, як до нього на ґанок піднялося трійка воїнів із закритими шоломами, що було видно лише темні очі та стиснуті в напрузі вуста.

– Прошу, люди добрі, у нас немає нічого цінного... – було почав дідок.

– Є вона, – сказав ламаною загальною один із чоловіків, вказуючи поглядом на налякану Зойку, яка сиділа на ліжку і налякано закривала дитину. Вілі прокляв себе за те, що раніше не зреагував і не сховав доньку із онукою. Тепер їх доля була в руках цих чудовиськ.

Тієї ж миті Вілі схопили за плечі та поволокли до центру селища, а двоє із воїнів зайшло до хати.

Зойка міцніше притиснула до грудей Марельку, нажахано переводила погляд від одного суворого обличчя на інше. Їй не потрібно було довго розмірковувати над тим, чого хочуть ці люди.

– Залиште бодай дитину, – благаючим та ламким голосом попросила вона. Однак її ніхто не почув.

Дівчинку вирвали у неї із рук, Зойка на це скочила, спробувала відібрати дитину, але потужний ляпас присадив її, кинув на землю. Марелька плакала і кликала маму, але вже за мить її винесли із хати і крики змішалися із шумом вітру та іншими криками надворі.

– Nå, nu får vi ha roligt , – сказав воїн, що зостався, а тоді почав наближатися до Зойки.

Дівчина відступила назад, притиснулася спиною до стіни, намацуючи рукою бодай якийсь предмет, яким би могла відбиватися. Тоді чоловік метнувся вперед, схопив її за шию, кинув на ліжко і миттю наскочив згори. Зойка люто відбивалася, встигла подряпати ґвалтівнику щоки та шию, але отримала ляпаса. Чоловік, дихаючи несвіжим подихом, поспішав однією рукою зняти штани, а іншою рвав на дівчині спідницю.

І тут Зойка рукою намацала меча батька, яким той так і не встиг скористатися. Вона ніколи не була войовницею, ніколи не тримала в руках зброї, але зараз від цього залежало її життя. І дівчина не злякалася.

Один загін воїнів на березі щільним колом оточили зігнаних мешканців селища, інші грабували хати, ґвалтували жінок або ж знущалися над беззахисними чоловіками.

Але тут усі почули болісний крик та прокльони, що доносилися від однієї із хат. Воїн із чорним довгим волоссям та червоними очима відірвався від розмови зі своїм побратимом, глянув на молоду дівчину, яка вискочила із хати. На ній був порваний одяг, а руки в крові. Тут-таки із хати вивалився чоловік, тримаючись за бік, із якого потоком текла кров.

– Схопити суку! – крикнув один із розбійників, на що його друзяки завили і кинулися в бік дівчини.

– Стояти! – гаркнув ватажок, коли, здавалося, зграя ошалілих чоловіків накинуться на Зойку. – Приведіть її до мене. Негайно, – сказав голосом, від якого найзатятіші вояки схилили голови та виконали наказ.

Зойка постала перед ватажком, підтримувана двома воїнами. Її трусило, руки в крові, однак поглядом і думками вона була не тут, те і діло, що визирала когось з-поміж бранців, яких зігнали в центр селища.

– Тут є хтось дорогий тобі, – зрозумів чорноволосий чоловік, нарешті привернувши увагу дівчини на себе. На задньому фоні поранений ґвалтівник проклинав усе на світі, однак втратив чимало крові і потребував допомоги цілителів.

– Моя донька і батько, – видавила з надією Зойка, зазирнувши у моторошні очі чоловіка. – Прошу, не кривдіть їх.

Ватажок повільно озирнувся, глянув на десятки бранців, серед яких були і діти, і старі чоловіки. Тоді повернувся до дівчини, довго вдивлявся їй у вічі, від чого та почала мимоволі тремтіти ще більше. Його погляд міг нажахати будь-кого.

– Ти відважна діва, і я ціную це, – сказав чоловік, зиркнувши на пораненого бійця, над яким уже схилилися цілителі, аби обробити рану. – Ти єдина чинила опір, а тому заслужила свободу. Можеш забрати когось одного зі своїх рідних. Лише одного.

Зойка налякано перевела погляд на бранців, тоді знову на ватажка. Він же мимоволі усміхнувся, кивнув головою.

– Гадаю, вибір свій ти зробила уже давно. – сказав чорноволосий серйозним голосом, – Можеш забрати дитину, взяти із собою трохи припасів. Однак у мене буде для тебе завдання. Коли дійдеш до найближчого хутору, замку чи застави, скажи їм, скажи усім, що Вовча зграя вийшла на полювання. І коли зійде Місяць, і почують вони вовче виття, то нехай знають, що це ми. Що це їхня смерть. Усе запам`ятала?

Зойка кивнула, і тоді за наказом ватажка її відпустили, а із загальної юрби бранців витягнули маленьку дівчинку. Зойка не стрималась, кинулася назустріч дитині, міцно обійняла її. Вона відчувала на собі погляди, знала, що серед них може бути і батьків. Однак вибір було зроблено, і якщо він був невірний, то нехай боги потім покарають її.

Коли вони були на достатній відстані від Синьоводки і майже дійшли до лісу, позаду піднялися стовби диму – загорілися перші халупи. Зойка міцно обійняла доньку, поцілувала її в лобик, аби заспокоїти. Не довго думаючи, дівчина змахнула сльози, відігнала образ батька, що на секунду виник в голові, і чимшвидше побігла в бік найближчого села.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.