Назви мені мої гріхи

Кілька сотень років тому світ був оповитий темрявою. Затхлий запах плоті, що розклалася, виїдав очі, а стогнання, крики й благання про допомогу були вічною піснею тих років.

Маги Темного Шляху відродили своє божество, Багатоликого Демона Ярвіна, який важкими кроками ступав нашою нинішньою квітучою землею. Він своїми пазуристими лапами змітав усе на своєму шляху, пожираючи душі невинних, випиваючи їхню кров, а тіла вже неживих людей скидав униз, на землю, та дивлячись тільки вперед, туди де ще квітла тиша і спокій, наступав на них, давлячи своєю вагою, повністю нищачи будь-який слід минулого життя. Безликі душі тяглися за демоном, наче нитка, яка не має ні кінця ні краю, та не маючи жодного шансу на порятунок. Їхні крики дзвоном лунали у вухах тих, хто сліпо біг геть, спотикаючись о кістки загиблих товаришів та вимазуючи руки в кров власних близьких. Світ раптово канув у небуття. За один день все що раніше було вічним, розвалилося. Вже не було світлого майбутнього, в який так щиро вірили люди, і до якого вони так відчайдушно прагнули. Хаос охопив землі та людські уми, не даючи жодного шансу на порятунок. Струмки крові ні в чому неповинних жертв розрізали мляві краї, які колись вважалися раєм на землі, на десятки дрібних островів. Затхлий запах крові змішався з трупним смородом, створюючи неповторний смрад, який ще довгі роки переслідуватиме тих, хто зумів вижити в цій нещадній, тяжкій різанині, а жахливі картини цієї трагедії назавжди відбилися у їхній пам'яті, іноді нагадуючи про безжальне життя, яке будь-якої миті може нещадно вдарити під дих.

Довго блукав демон по землі, поки маги Праведного Шляху в бажанні зупинити демонічне безумство не оголосили війну Темним магам, тим самим позбавляючи магічного підживлення Ярвіна. Вони, захопивши в полон тих, хто закликав у земний світ демона, тимчасово знешкодили чудовисько, тим самим вибиваючи для своїх воїнів час для контратаки. Хоч демон і був сильним і страшним, але його магічні канали були слабкими. Він не міг самостійно підтримувати власне тіло. Роки заточення у скелі просто зруйнували його внутрішні магічні канали, не даючи змогу Ярвіну накопичувати та користуватися власною маною. Демон просто не міг вижити без підтримки магів і чаклунів, він не міг вільно розгулювати землями, сіючи руйнацію та хаос. Занадто багато магії потрібно для підживлення його величезного тіла, для безмежної люті, що виривалась із тіла демона, маючи намір повністю знищити Землю. Оскільки велику частину сил було кинуто на протистояння магам Праведного Шляху, демона знову приспали в його печері, залишивши чекати кращих часів. Маги Темного Шляху, позбувшись зайвого тягаря у вигляді Ярвіна, спрямували всю свою міць на праведників, бажаючи якнайшвидше позбутися настирливих мух, що вирішили так нахабно і безчесно загороджувати їм шлях до світового панування. Маги Праведного Шляху потихеньку почали відступати. Вони повільно, але вірно покидали свої укріплення, залишаючи на сирій землі тіла своїх товаришів. Глави Праведного Шляху нервово обмірковували кожен свій крок, не бажаючи просто миритися з поразкою.

Демонічні маги рахували дні до закінчення битви, сміючись зі слабкості супротивників, але війна несподівано затяглася, доля почала посміхатися тим, хто стояв на варті мирних днів, не бажаючи миритися із нескінченними смертями звичайних людей, які не мали сил боротися за своє життя. Праведники почали тіснити своїх ворогів, безжально вбиваючи магів Темного шляху. Ярвін впав у багаторічну сплячку, а демонічні маги стали відступати, залишаючи на полі битви дедалі більше своїх солдатів, не бажаючи витрачати час на тих, чия доля вже була вирішена Головою Темного шляху, що сидів у своєму палаці, зціпивши зуби від злості.

Все йшло не за планом.

Ніхто не розумів, коли саме стався несподіваний поворот, що так різко та беззастережно сплутав усі карти. Праведники святкували свою передчасну перемогу, коли в той же час темні маги рвали волосся на голові від безсилля та гніву.

Голова Темного Шляху – Акіба – був розлюченим. Страшенно розлюченим. А якщо бути точніше чоловік плювався кров'ю і метал предметами інтер'єру у своїх радників, проклинаючи їх за слабкість духу і тіла, адже, бачачи можливий результат війни, довелося ухвалити рішення про перемир'я з магами Праведного шляху. Настільки принизливої ​​угоди йому ще не вдавалося провертати у своєму житті ніколи. Він зневажав магів Праведного шляху. Вважав їх дурнями, які власноруч відмовились від стількох можливостей, а зараз ці праведні дурні намагаються зруйнувати те, що він сам так дбайливо виношував ці роки. Ідея розширити власні території роїлась в голову в Акіби вже давно, та шанс зробити все швидко був лише один. І той його армія просто злила. Одна лише думка про те, що йому до власної смерті прийдеться танцювати під дудку голови Праведного шляху викликала сильний головний біль.

- На що ви мені тут, якщо нічого вдіяти не можете? - довговолосий чоловік нервово ходив величезним залом, змітаючи на своєму шляху все, до чого дотягнеться його рука. Він грізно дивився на підлеглих, що забилися в кутку, напускаючи на них ще більше страху. Ці щури, що тільки й можуть що ховатися за своїми віялами та театрально зітхати, діяли йому на нерви. Злісно посміхнувшись, він з абсолютно спокійним обличчям поправив зачіску і добродушно промовив: - Якщо ви не в змозі перевершити праведників, то може ви тоді на корм гончим псам згодитесь? - почувши стривожені зітхання, чоловік ще ширше посміхнувся. - Ну то як, згодні стати обідом для них?

Він підняв брову, дивлячись на купу невдах у кутку. Чоловік уже не очікував почути щось у відповідь, але тут тремтячий від страху натовп виплюнув старця. Той нічого не розуміючи впав ниць перед головою і почав заїкаючись казати щось про прощення і збереження нікчемного життя цим підлеглим. Під бурмотіння огрядного старого люди, що стояли позаду нього теж опустилися на коліна, ховаючи заплакані, понівечені гримасою страху обличчя в кам'яну курну підлогу.

Дивлячись на таку синхронність Акіба голосно розсміявся. Його гуркітливий сміх відбивався від стін, своєю вагою придавлюючи безвольні тіла до підлоги. Такі жалюгідні. Ці люди, які день тому панували над слабкими, зараз вимолюють прощення у нього. Це так бридко. Слимаки. Нікчеми, що не мають права на існування.

Окинувши їх зневажливим поглядом, чоловік розвернувся на п'ятах і попрямував до свого трону. Поправивши шкіряний плащ, він з рівною спиною сів у нього. Піднявши підборіддя, він жестом наказав підлеглим підвестися. Ті, поспіхом піднялися, боячись роздратувати голову ще більше, затримали подих. Ховаючи сором'язливо очі, вони замерли.

Дивлячись на це, Акіба зітхнув. Прийде час, і він знесе їм голови. Позбавить їх всього, що вони так трепетно ​​зберігають під ліжком у власних будинках. Вони приховують свої брудні справи, думаючи, що ніхто не знає про те, що кожен із них провертає за спиною у голови. Та вони забули, що в нього очі всюди. Вони стежать за кожним у цьому жалюгідному містечку, і те, що годину тому було ретельно приховано від чужих очей, зараз уже давно відомий факт. Настане час і вони поплатяться за свою слабкість, але зараз, думав Акіба, можна хоч якось використати страх цих щурів на свою користь.

- Нам нічого не залишається, крім як піти на примирення. Нам доведеться піти на поступки, які відчутно позначаться на нашому положені в бойовому світі.

- Але, Голова! - все той же невгамовний старий подав тремтячий голос. Акіба різко глянув на нього. Карі очі з холодом уп'ялися в червоне обличчя старця, який відчувши ворожість подавився власною слиною, відчайдушно стримуючи напад кашлю.

Акіба всміхнувся.

- Продовжуй. Що ти там хотів сказати?

- Цей підлеглий був не правий, - і впав ниць. Акіба цикнув і закотив очі, махнувши рукою на старого.

Якщо чесно, то жодна зі сторін не була рада такому рішенню, але воювати сил більше не було, як і бажання дивитися на смерті товаришів. Мовчки зчепивши зуби, главам обох кланів довелося сісти за стіл переговорів. Оскільки винуватцями десятирічної міжусобиці була демонічна сторона, до їхнього голосу майже не дослухалися при обговоренні майбутніх правил магічного світу. Що, відповідно, не влаштовувало магів Темного Шляху, більша частина якого вже розробляла план майбутньої контратаки та низку бойових дій, щоб зрушити з нинішньої позиції праведних чаклунів. Правда, вони не підозрювали, що сторона супротивників давно знає про їхнє бажання перевернути монету на інший бік. Але поки ніяких радикальних дій не було вжито, а отже турбуватися не було про що. Головне, тримати вухо гостро і не повертатися спиною до магів Темного Шляху, прекрасно розуміючи, що в будь-яку хвилину мирний договір може бути розірваний, а війна відновиться, забираючи із собою тисячі життів.

Після місяців обговорень, криків і скандалів, кілька спроб вбивства верхівок обох кланів та показова кара злочинців на площі, було ухвалено такі правила:

1. Забороняється нападати на людей без іскри (магічні та бойові навички).

2. Забороняється відроджувати стародавніх богів або інших магічних та містичних істот, які могли потенційно зашкодити людству.

3. Магію забороняється використовувати в корисливих цілях: “Іскра дана нам, щоб ми могли захищати тих, хто сліпий до справжньої природи. Ми не маємо права розпоряджатися нею як заманеться. Це може порушити баланс, призвести до невиправних наслідків”.

4. Кожен магічний Шлях міг спокійно приймати до своїх лав нових чаклунів. Але! Важливо, щоб це було на добровільних засадах.

5. Сили магії кожного Шляху мають бути пропорційно розподілені.

Якщо говорити прямо, то там, де є база Темного Шляху, має бути Академія Праведного, щоб швидко реагувати на можливі порушення демонічних магів.

Там було ще купа правил, виносок і виправлень, розрахованих на сто аркушів А4, але ці п'ять були найголовнішими, і порушення їх карається стратою.

Акібі, главі Темного Шляху, не особливо подобалися рамки в які їх загнали, але, дивлячись на поранених бійців, він, стиснувши зуби, поставив криваву позначку на договорі, тим самим скріплюючи його.

Але світ не змінився, небезпека чатувала на кожному кроці, а грозові тучи повільно згущалися над світом бойових та магічних мистецтв. Темний шлях не покидав надії стати єдиною магічною школою, яка зможе правити світом людей без іскор, використовуючи цих нікчем як власних рабів.

********

Запах булочок з корицею та пряною кавою розноситься по всьому фуд-корту торгового центру. Різдвяні прикраси, що розвішані по всіх кутах 4-ох поверхової будівлі, мерехтять різноколірним сяйвом. Заїжджені, одноманітні мелодії ненав'язливо в'їдаються під кірку мозку всіх, хто марнує свій час у пошуках ідеального подарунка на новорічні свята.

Двоє сиділи за маленьким дерев'яним столом, пропалюючи один одного поглядом. Молодий хлопець, років двадцяти п'яти, з коротким чорнявим волоссям і втомленими синіми очима, похмуро дивився перед собою, нервового граючи з меню. Довгі, тонкі пальці перебирали кілька сторінок, поки їхній господар напружено мовчав, думаючи про щось своє.

- Не думав, що після стількох років, ми знову зустрінемося, - довговолосий чоловік розрізав незручну тишу між ними. Поправивши окуляри, він трохи присунувся ближче до хлопця, який гнівно дивився на нього.

- Ти сам мене сюди покликав, - виплюнув хлопець, відкидаючи меню.

Чоловік вражено скинув руками:

- Але ж ти міг відмовитися, Влад!

- Я і відмовлявся... Три рази, - обурено видихнув хлопець, пальцями показуючи "три". Він правда відмовляв цій набридливій людині тричі, а перед цим неодноразово змінював номер телефону, бо той постійно дзвонив йому, питаючи про справи й всіляко набридаючи та дратуючи. Через людини, що сиділа навпроти нього Влад втратив сон, нервово схоплюючись чуючи будь-який звук, який віддалено нагадував йому рингтон на телефоні. Він і прийшов сьогодні сюди, щоб нарешті з усім покінчити, але зараз хлопцеві було зрозуміло, що це була дурна ідея.

Чоловік трохи закотив рукави сорочки, показуючи засмаглу шкіру на зап'ястях.

- Якби ти відмовив вчетверте, я б більше не дзвонив.

Похитавши головою, хлопець підвівся, кинувши на стіл пару купюр. Чоловік, хмикнувши, теж встав із-за столу, здивовано стежачи за тим, як Влад мовчки розвертається та йде. Довговолосий стурбовано гукнув:

- Почекай, куди ти йдеш?

- Іду, - зиркнувши на свій особистий подразник, промовив хлопець. - Я даремно втрачаю тут час.

- Але ж ти навіть не вислухав моє прохання, - промовив чоловік якось зламано. Він насупившись, розгублено дивився на хлопця, що застиг посеред проходу.

Влад втомлено потер обличчя, а потім сказав:

- Я знаю що ти хочеш від мене. І я вкотре тобі повторюю, я не збираюся повертатися туди.

Чоловік безпорадно потягнувся до хлопця, щоб схопити того за руку, але Влад підняв підборіддя та відступив на пару кроків, через що чоловік зловити лише повітря.

- Але з твоєю силою ми зможемо...

Хлопець обурено блиснув очима. Лють повільно розливався по венах, наповнюючи тіло хлопця гнівом, який обпалював легені.

- Виганяючи мене, ви не дуже зналися на словах. Викинули, як набридливе цуценя за двері, разом з усіма речами, навіть не давши часу, щоб знайти нове житло та роботу. Мені доводилося шастати по кутках, щоб не замерзнути та не померти від голоду. Битися з ненормальними, явно обкуреними мужиками, які чи шукали пригоди на свою дупу, чи були настільки не в собі, що ідея причепитися до людини й почати її бити, була найкращою в їхньому чортовому житті. Не кажи мені, що я маю робити. Я всі ці роки спокійно жив своїм життям, не замислюючись про той світ, у який кинули мене мої батьки, а потім щасливо залишили самого зі всіма проблемами. Я жив, не замислюючись про вашу зграю ненормальних, що пірнають у небезпеку з головою, не дбаючи про наслідки. В той день, коли ви мене викинули, мені стало все одно на вас і ваші проблеми. Тож, будь ласка, не починай наново розказувати, що я є важливою частиною того світу, яка була щаслива позбутися мене.

Чоловік в окулярах ніяково потер шию і хрипко промовив:

- Ну, на своє виправдання можу сказати, що колишній глава залишив свою посаду. А я, як його наступник, сам вибираю солдатів для битви з магами Темного шляху.

Влад усміхнувся.

– Непогане слово ти, Адаме, підібрав – «солдат». Тільки я не солдат. Битися і віддавати своє життя у війні, яка безглуздою лінією тягнеться кілька століть, я не хочу.

- Хіба ти не хочеш урятувати цей світ? - Чоловік скинув руками, показуючи на все навколо себе. Він став оглядати людей, які в різному темпі крокували торговим центром, навіть не замислюючись, що саме зараз їх обговорювали ці двоє. - Хіба тобі не шкода людей, що помирають від, як ти сказав, безглуздої війни? Хіба в тебе немає людей, заради яких варто битися?

- У мене є людина, заради якої варто жити, - не вагаючись відповів хлопець, похмуро подивившись собі під ноги. Він розлючено штовхнув носком кросівки плитку під ногами, думаючи про щось своє.

Адам хрипко розсміявся:

- Непогано сказано.

Влад обурено глянув на чоловіка.

- Так, я теж так думаю, - кинувши швидкий погляд за Адамову спину, він комусь кивнув. Облизавши губи, хлопець подивився на Адама, який зараз здивовано обертався, щоб побачити те, що так зацікавило хлопця. Влад тихо прошепотів, обминаючи застиглого від подиву чоловіка, - Тепер мені треба йти.

Залишивши позаду себе дорослу причепу, хлопець швидко попрямував до друга, який завмер біля входу в магазин. Підійшовши до нього, Влад радісно посміхнувся Тимофію.

- З ким розмовляв? - Блондин кинув зацікавлений погляд на чоловіка, який, як відчував сам Влад, дивився на нього.

Хлопець похитав головою, жестом запрошуючи друга рухатись далі.

- Зі старим знайомим, ти його не знаєш.

Блондин підняв головою, здивовано розширюючи очі.

- О, цікаво, не багатьох людей у ​​твоєму оточенні я не знаю.

- Є часи, про які не варто згадувати, - хлопець глянув на друга зверху вниз, і сухо посміхнувся.

Йому не хотілося думати про те, що відбувалося у його житті якісь п'ять років тому. Ту частину минулого хлопець вважав за краще спалити, разом з усіма почуттями до своїх, як він думав, тодішніх друзів та близьких. Йому варто було з самого початку не довіряти магам, які за допомогою власної брехливості та хитрощів заманювали людей зі здібностями на свій бік. Вже тоді, років з дванадцять, йому варто було втекти разом з батьками з того триклятого будинку. Але кожен, хто входив туди, повинен був залишити всякі надії на краще в майбутньому. Там не було майбутнього, тільки нове завдання, з якого не факт, що повернешся живим. Він бачив як хлопці поверталися пораненими, зламаними ляльками, що не мали вже ніяких надій на нормальне життя, і це було найкраще, що могло з ними статися, борючись за Праведний Шлях. Але були дні, коли учні Великого Мага просто не поверталися, зв'язок з ними пропадав, а тіла так і не були знайденими. Багато хто вважав за краще думати, що недбалі діти просто не витримували стресу в стінах Академії та тікали, користуючись зручною нагодою. Але Влад знав, що з-під нагляду Великого Мага неможливо втекти. Він пробував неодноразово. Десятки проб втечі увінчалися невдачею, доганою, сотнями переписаних сторінок з правилами й ударами батогом по голій спині, шрами від якої досі прикрашають його шкіру, іноді боляче жалили, даючи про себе знати. У такі моменти хлопець посміхаючись думав, що таке просто неможливо забути, як би сильно він цього не хотів.

- Владе, - друг смикав його за рукав куртки. Хлопець загальмовано моргнув, уважно подивився на того. Тимофій ніяково пом'явшись, промовив: - Скоро Новий Рік, і я ніби хочу щось купити тобі. Тому ми зараз розійдемося ненадовго, хвилин зо тридцять зустрінемось на цьому ж місці. Добре? - він підняв свої карі очі на хлопця. Влад лише тихо зітхнув, киваючи. Тимофій радісно посміхнувся, швидко обійшовши хлопця він попрямував у протилежний від нього бік.

Влад провів уважним поглядом фігуру, що з кожним кроком віддалялася від нього, та сів на найближчу лаву. Витягнувши телефон, він став без зацікавленості гортати сторінку в соціальних мережах, щоб хоч якось убити час, чекаючи появи Тимофія.

Вони з Тимофієм познайомилися в найскладніший для Влада період, він тоді відчайдушно шукав роботу, після того, як його вигнали з попередньої роботи через конфлікт із начальником, той не вчасно виплачував зарплату, ще й змушував працювати понаднормово. Так ось, одного дня, коли Влад сидів у кафе з сумною фізіономією і розглядав вакансії на сайті з пошуку роботи, Тимофію, він там працював і працює досі, помітив це. У них почалася розмова, і хлопець сказав, що їм в університеті, він навчався на кафедрі образотворчих мистецтв, потрібен натурник, платять звичайно небагато, але для початку піде й така робота. Влад, ухопившись за цю пропозицію, як за рятівну соломинку, взяв номер хлопця, і наступного дня вже оббивав поріг університету.

Тимофій був єдиним, хто допоміг йому у скрутну хвилину. І саме цією людиною Влад щиро дорожив, він навіть приготував йому подарунок, хоча сам новорічні свята не міг терпіти, вважаючи їх безглуздими.

Думаючи про те, як вони святкуватимуть Новий Рік, уявляючи радісну, трохи схвильовану посмішку Тимофія, Влад прикрив очі. Йому не хотілось згадувати Адама, і його відчайдушні спроби знову завербувати до Академії Праведників. Хлопець не збирався знову вертатись туди, звідки його вигнали поганою мітлою. Він нарешті почав насолоджуватися своїм життям, не жалкуючи ні про що. В його житті з'явився сенс. І він не збирається так швидко його втрачати, навіть під загрозою смерті.

Несподівано пролунав вибух, а потім і крики людей.

Цей день назавжди залишиться у пам'яті людей.