МОТОРОШНИЙ ДАР

Залишивши військову службу в кардинала Фелліні я й гадки не мав наскільки складним та небезпечним може стати моє повернення на Батьківщину. Численні неприємності чигали ледь не на кожному кроці по дорозі додому. Вже від самого початку подорожі, малі та великі негаразди посипалися на мене мов горох з продертого лантуха. Спершу я, з друзяками-побратимами, по-дурному вплутався в бійку у портовому шинку і ледь не загинув там від укусу ядовитої рептилії. Дальше було плавання з Андалузьких островів на материк під час якого наш корабель захопили морські розбійники. Полон у піратів тривав недовго, адже в запеклому двобої мені пощастило вбити їхнього капітана. Ну а потім виявилося що мій слуга-зброєносець це замаскована лісова мавка, а бранка бандитського ватажка, синьйора Загра, не хто інша як норовлива донька морського володаря. Я не все втямив в їхніх сімейних чварах, та той шторм який підводний повелитель наслав, як покарання, на наші голови, мені не забути ніколи.

З усіх цих випробувань мені не лише пощастило вийти цілком неушкодженим, але й на диво навіть неабияк розбагатіти. На піратській шебеці знайшлося чимало награбованого добра. Русалці і мавці золоті дублони і коштовне каміння було ні до чого, а я принципово не бажав наживатися на чужому горі. Повернув собі лише той кошіль з монетами який отримав у кардинальського скарбника. Побачивши таке сеньйора Загра розуміючи всміхнулася, зняла зі свого плаття велику срібну брошку у формі метелика, крильця якого були щедро розцятковані численними діамантами, рубінами, смарагдами і подарувала мені. Сказала що це її віддяка за допомогу в їхньому визволенні. А щоб я не думав приндитися відразу ж попередила, що моєї відмови вона не прийме, а дуже розгнівається і накладе за це на мене якесь лиховісне закляття. Робити було нічого, я був змушений прийняти прикрасу з рук русалки, здогадуючись що вона мабуть вартує цілого статку. Всі інші скарби ми за спільною згодою витратили на благодійність.

Поки мандрували втрьох я почував себе у відносній безпеці. Два заряджені пістолі заткнуті за пояс та гостра шабля в піхвах збоку були гарантією того що звичайні, поодинокі розбишаки тричі подумають перш чим лізти до нас. Ну а від більш могутніших супротивників нашу невеличку компанію мала захистити магія двох моїх чарівних товаришок. На що вони обидві здатні я бачив під час морського буревію, і тепер ніскільки не сумнівався в тому, що легковажним нападникам буде, ой як, непереливки, коли русалка і мавка випустять проти них на волю свої могутні, чаклунські сили. На щастя братися за зброю та використовувати нищівні закляття нам не довелося з тої простої причини що ніхто так і не наважився потривожити наш спокій.

Спільна подорож з русалкою та мавкою врешті-решт закінчилася, я гречно попрощався зі своїми супутницями і тільки залишившись наодинці задумався над тим як же мені продовжувати свій подальший шлях. Не те щоб мене надто лякало, що надалі, в дорозі, доведеться розраховувати виключно на власні сили. Відчайдушності і безстрашності мені завжди вистачить щоб достойно зійтися в двобої з будь-яким ворогом. А якщо бойова вдача все ж відвернеться від мене, то прийняти смерть в поєдинку з достойним супротивником, не такий вже поганий кінець для такого мандрівного лицаря як я. Однак, скажу відверто, потрапити в потойбіччя мені ніскільки не хотілося, а здоровий глузд підказував що тепер не завадить пошукати собі нове товариство. Хоча б для того, щоб вберегти власну голову на шиї, допоки не доберуся до своєї мети.

Взагалі то, моє легке занепокоєння не складно зрозуміти, якщо взяти до уваги ті чутки що поширювалися про місцевість яку мені в подальшому доведеться подолати. Своїх магічних приятельок я залишив на кордоні з імперією цісаря Леопольда Четвертого. Країна ця все ще займала чималий кусень території на карті континенту і в минулому її правителі славилися своєю войовничою та загарбницькою вдачею. Однак, з плином часу, монархія помітно занепала, а її очільники давно вже втратили свою запальну рішучість. Якщо вірити оповідкам зустрічних подорожніх, то імперія потихеньку розлазилася на шмаття, мов старий кожух, а сам цісар тепер нагадував радше безвільного слимака, чим достойного керманича великої держави.

Всі ці слухи практично відразу підтвердилися коли я добрався до митної застави на кордоні імперії. Черга там зібралася чималенька. Добрих два десятки возів з крамом, котрі ніяк не могли дочекатися своєї черги пройти прикордонну перевірку. Розслаблено сопіли впряжені у важкі фури воли, невдоволено буркотіли їхні візники, дрімаючи під теплим промінням вранішнього сонечка, десь попереду, значно гучніше, невдоволено галасував та нестримно лаявся, хтось з власників цього торгового каравану. І здавалося кінця-краю нашому чеканню тут не буде ніколи.

Щоб трішки розважитися я вирішив не сидіти на місці. Позаду останнього торгового возу, скромно притулилася до узбіччя дороги, невеличка похідна карета. Попелясто-сірий корпус, двійко хирлявих коней, щільно запнуті фіранками, запорошені віконця. На дверцятах побляклий герб поштової служби імперії – білий голуб, на блакитному тлі, з розпрямленими крилами і письмовою цидулкою в дзьобі. Миршавий кучер, що незворушно завмер на своїх козлах, і здавалося повністю випав з реальності.

Я підійшов до карети і делікатно постукав у дверцята карети. Фіранка вмить відсунулася і у віконці з’явилася насуплена мармиза бородатого чолов’яги. Вигляд у нього був доволі невдоволений, та це не завадило мені чемно привітатися:

– Доброго ранку, вельмишановний синьйоре! Вибачте якщо потурбував, та схоже ми тут застрягли надовго, а тому я взяв на себе сміливість познайомитися з вами.

З неприємним рипом дверцята трішки відчинилися і, у відповідь на своє звернення, я почув коротке басовите:

– Доброго ранку, ясновельможний пане!

Пасажир поштової карети мабуть не надто прагнув мого спілкування, та мені вже відступати було нікуди.

– Не бажаєте розім’яти ноги та дізнатися коли нам відкриють проїзд?

На мій чималий подив з глибини карети пролунало дзвінке жіноче:

– Дядьку Іржі, а й справді, давай трохи прогуляємося.

Що саме похмурий бородань пробурмотів у відповідь своїй супутниці я не розчув, та наступної миті дверцята карети розкрилися навстіж і звідтам, невдоволено крекчачи, почав незграбно вилазити огрядний чолов’яга. Його фігура видалась мені дуже схожою на крутобоке барильце для рому. Чимале черевце, що здригалося від кожного руху, коротенькі товсті ніжки, які нагадували обрізані дерев’яні пеньки, заховане в густій рудуватій бороді одутле, розчервоніле від натуги обличчя, навіть пальці на руках мали вигляд м’ясистих сосисок. Одягнутий цей опецькуватий гладун був у темно-зелені вовняні панталони, такого ж самого кольору, парчевий камзол, обшитий срібними галунами і крислатий капелюх-трикутку теж оздоблений мереживом зі срібла. В правій руці чоловік тримав тонкий чорний ціпок, з лівого боку в піхвах у нього теліпалася довга шпага.

Моє перше враження – це не простий поштовий посильний, але і не якесь надто поважне цабе. Мабуть звичайний дрібний дворянчик на імперській службі, котрого відправили в дорогу з невідкладним дорученням його сюзерен. До другого враження так і не дійшло, тому що вся моя увага швидко була віддана не товстуну, а його гарненькій супутниці. Молода жінка й собі не забарилася залишити карету. В своєму простенькому дорожньому платтячку аквамаринового кольору вона випурхнула звідтам ніби перепеличка з гнізда. На вигляд незнайомці не більше двадцяти років. У неї висока струнка постава, гармонійні форми тіла і витончені риси обличчя. Швидко зиркнувши в мою сторону темно-карими очима молодичка, кокетливо поправила кучерик смолисто-чорного волосся і всміхнулася мені тою невинно-щирою посмішкою якою напевне всміхаються лише ангели на небесах.

– Доброго ранку, шановна сеньйорито! – тільки й спромігся пробелькотіти я буквально зачарований вродою незнайомки.

– Доброго ранку і вам благородний лицарю! – люб’язно вітається кароока чорнявка голосом що нагадував спів сопілки.

– Дозвольте познайомитися, – за кілька ударів серця мені нарешті вдається згадати хоч про якісь правила етикету. – Я П’єтро Вібурно, родом з острова Санта Люція. Прямую в гості до свого троюрідного дядька барона Лішки. Він землевласник невеличкого маєтку на півночі провінції. Можливо ви чули про такого дворянина бо він доволі відомий в своєму краї?

– Так, ми кілька разів зустрічалися з бароном Лішка на балу в маркграфа Валленштайна, – неприязно буркотить гладун і тільки тепер відрекомендовується. – Мене звати Іржі Чапек. Я комісар імперської поштової служби. А це моя племінниця – панночка Ангеліна. Ми подорожуємо в Мніхово Градіште. Там у мене важливі справи, а племінниця хоче помолитися в церкві святого Якова.

Дещо зі сказаного чоловіком трохи спантеличує мене. Справа в тому, що ніякого троюрідного дядька я не маю, а барона Лішку тільки-но вигадав, щоб не ділитися зі сторонніми справжньою історією свого походження. Для чого така таємничість і сам не надто розумію, але елементарна обережність не завадить. Хто ж його знає на що здатні випадкові знайомці, навіть якщо один з них огрядний товстун, а друга – миловидна дівчина. Часи тепер непевні, місцевістю процвітає беззаконня, і навіть беззахисні паломники викликають певну недовіру.

– Надзвичайно радий нашому знайомству, – життєрадісно лепечу я і зробивши легкий реверанс швидко продовжую. – З задоволенням буду вам за компанію, бо і сам прямую в це місто. Якщо ви звісно не проти мого товариства.

Він здається не надто втішений від цій ідеї, однак вона сприймає мою пропозицію з бурхливим ентузіазмом.

– Звісно ми будемо раді вашому товариству, – весело цвірінькає Ангеліна і відразу ж звертається до свого родича. – Дядьку Іржі, правда ж спільна подорож стане набагато цікавішою та веселішою?

– Та хіба ж я проти? – безпорадно розводить руками імперський поштовий комісар, хоча навіть дрібку щирості в його голосі я так і не відчув. – Якщо вже так все склалося, то будемо продовжувати наш подальший шлях разом.

Ангеліна весело всміхнулася і вдоволено заплескала в долоньки. Тепер вона була радше схожою на маленьку дівчинку, котра отримала бажаний медяник, чим на повнолітню дівчину. Що ж, надалі мені буде над чим поміркувати, з ким ото я пов’язав свою долю, а поки що варт просто продовжувати наше знайомство. А найкраще для цього просто трохи прогулятися під ранковим сонечком.

– То що, пройдемося і вияснимо, що ж таке стало на заваді нашій подорожі? – пропоную я.

Вони обоє погоджуються і ми неспішно прямуємо до прикордонної застави.

Прикордонний перехід, який невдовзі відкрився нашим очам, нічим особливим не відрізнявся від багатьох схожих місць, що мені доводилося зустрічати і бачити раніше. Кілька озброєних вартових, які ліниво позіхали, спершись на свої алебарди та списи. Підстаркуватий сержант, котрий всівшись на дерев’яного ослона, відчайдушно сперечався з невисоким згорбленим чоловічком у вовняному кожусі і крислатому капелюсі. Не складно було здогадатися, що обоє зараз жваво обговорюють те яка частина митного збору має перекочувати в кишені прикордонників, а яка потрапить в імперську скарбницю. Ну і звісно оборудка мусіла бути вигідною ще й для самого власника торгового каравану, бо інакше який сенс у цих тривалих жарких перемовинах.

Картина була доволі звичною і ніскільки мене не здивувала. Неабияк спантеличив і змусив задуматися вже весь подальший розвиток подій. Наша прихід на пост залишилася майже непоміченим для присутніх. Ніхто з прикордонників навіть й оком не змигнув, від того що перед ними раптом з’явилися два поважних сеньйора і гарненька сеньйорита. Наче такі подорожні тут щоденні гості. Проте чого ще можна було сподіватися від цього вайлуватого сержанта та його недолугих підлеглих?

У кожній армії світу неодмінно знайдуться ось такі недоумкуваті бевзі, котрі своєю недостойною поведінкою здатні зганьбити все славне військо. Та армія на те і армія, що тут панують суворі закони дисципліни, і за їхнім виконанням мають слідкувати старші офіцери. В моєму розумінні таким старшим офіцером зараз був імперський комісар поштової служби. Саме він мав би своїм владним окриком навести тут достойний порядок. Так було в лавах війська кардинала Фелліні де його поштові посланці були наділені надзвичайними повноваженнями, і коли вимагали обставини могли розпоряджтися навіть полковниками.

Сеньйор Іржі Чапек чи то не мав тут таких особливих повноважень, чи то з якихось невідомих причин чомусь не бажав ними скористатися. Він мовчки зиркав в сторону прикордонної варти і не робив й найменшого кроку щоб пришвидшити нашу мандрівку. Здавалося йому просто байдуже скільки триватиме цей торг і коли нас врешті-решт пропустять на територію імперії. Хоча, на мить спіймавши його погляд, я зізнаюся похолодів від страху. Такої моторошної, ненависної люті мені раніше ніколи не доводилося бачити. Навіть кровожерливі вампіри і оскаженілі песиголовці були ніщо в порівнянні з цим, без перебільшення, справжнім відблиском пекла.

Щоб розігнати це неприємне враження я поспіхом голосно звернувся до головного прикордонника:

– Шановний, а не скажете коли нам дозволять продовжити нашу мандрівку?

– А ви хто такі? – сержант нарешті звів свої каламутні очі на нас, і я збагнув що він ледь стримався щоб не додати міцного слівця до свого запитання.

– Я простий мандрівник П’єтро Вібурно, а мої добрі приятелі це імперський комісар поштової служби сеньйор Іржі Чапек та його племінниця сеньйорита Ангеліна.

– Так сильно кудись поспішаєте? – єхидно поцікавився прикордонник всім своїм виглядом відкрито демонструючи що чхати він хотів і на імперського комісара з його молодою родичкою, і тим паче на якогось мандрівного лицаря.

– Та вже трохи знудилися на цьому місці, – в тон вояку відповідаю я.

Моя рука тягнеться до пояса і це вмить насторожує сержанта та його млявих підлеглих. Та беруся я не за свої пістолі, а за кошіль з грішми. Блиск золотих монет діє миттєво і безвідмовно. Сержант схоплюється зі свого ослона і прудко опиняється біля мене. Шанобливо схиливши голову в поклоні він, спритно ховає дорогоцінні кругляки і вже значно дружелюбніше промовляє:

– Не знаходжу причин затримувати вас тут дальше. Краму з собою ви ніякого не везете. Люди бачу солідні, та ще й на імператорській службі. Митний збір внесли повністю. Можете продовжувати свою подорож. Щасливої вам мандрівки, ясновельможне панство, і благословенно захисту від всіх ваших святих покровителів та небесних ангелів.

Так ми нарешті опинилися на теренах імперії монарха Леопольда Четвертого.