Готель "Славодільськ"

Привабливий чоловік середнього віку міцніше стиснув пальці на кермі нової іномарки і неприязно подивився праворуч, де на пасажирському сидінні сиділа його дружина. Ні, він не те, щоб ненавидів її, але і кохання давно минуло, поступившись місцем банальній звичці, та Світлана чи то не могла, чи то просто не хотіла цього зрозуміти … Як інакше ще пояснити той факт, що вона постійно нав’язливо вимагала його уваги, заважаючи чоловікові жити так, як хотів саме він? От і зараз… У це відрядження Тарас мав поїхати з Маринкою, довгоногою красунею, з якою він познайомився місяць тому у спільній компанії друзів. Дівчина прийшла в той день до бару разом зі своєю подругою, і за сумісництвом – коханкою Ігоря, приятеля Тараса. Молода і приваблива, вона одразу ж звернула на себе увагу чоловіка, втомленого нудним сімейним життям і остогидлою, хоча і прибутковою, роботою. Марина була дівчиною-святом, дівчиною-ураганом, з якою ніколи не було сумно чи не цікаво. Вона завжди фонтанувала ідеями і планами, завжди у всьому підтримувала свого коханця… А вже в ліжку… Ох, що вона виробляла! Його Світлані навіть у юні роки таке і не снилось!..

Тарас хмикнув і змусив себе відволіктись від думок про дівчину, щоб мимоволі не втратити керування автівкою і не в’їхати у найближчий дорожній вказівник з написом «Славодільськ. 10 км»

Знову мимохідь глянув на дружину, яка в цей час індеферентно водила тонким пальчиком по екрану смартфона, листаючи стрічку у якійсь соцмережі.

«Ні, вона точно щось запідозрила. – подумав Тарас, відводячи погляд. – Інакше якого біса напросилась зі мною у це відрядження? Ніколи ж такого не було!»

Тиша у салоні вже ставала гнітючою і чоловік, важко зітхнувши, спробував завести розмову

Свєт, ну чого ти постійно мовчиш? Ти ж сама хотіла поїхати зі мною, а зараз поводишся так, ніби це я тебе змусив.

Все нормально, - Світлана поклала смартфон на панель і посміхнулась.

Посмішка вийшла натягнутою, трохи штучною, але жінка з усіх сил намагалась робити вигляд, що все дійсно в порядку. Ніби вона не помічала, що її чоловік все частіше затримується на роботі, а коли приходить пізно вночі, то залишається спати у своєму кабінеті. Нібито для того, щоб не турбувати її своєю появою. Спочатку Світлана намагалась все виправити, влаштовувала спільні вечері, витягувала його до театру чи кіно, але потім опустила руки і здалась, вирішивши, що у її коханого просто настала так звана криза середнього віку і цей період потрібно просто перечекати. Та кілька днів тому, виходячи з манікюрного салону, вона випадково побачила на парковці їхню чорну «Хонду», вже хотіла підійти, та раптом до неї підійшов Тарас під ручку з якоюсь молодою чорноволосою дівкою, вдягненою у вульгарну міні-сукню. Першим поривом було підбігти до них, дати ляпаса чоловікові і відтягати за волосся його коханку, - а в тому, що це саме коханка, жінка була впевнена,- але вона стрималась. В решті решт, чого вона цим може домогтись? Розлучення у її плани зовсім не входило. Тоді Світлана вирішила поводитись мудріше і, почувши ввечері про чергове відрядження благовірного, сказала, що хоче поїхати з ним. Звісно, чоловік довго намагався відмовити її від цієї ідеї і палко доводячи, що вона помре від нудьги у тому непривабливому, застарілому містечку, але все ж змушений був дати згоду. Мабуть, у його плани розлучення теж не входило.

Від невеселих думок Світлану відволікло скупчення людей на пішохідному переході. Всі кудись бігли, поспішаючи у своїх, таких невідкладних, справах, у більшості були рюкзаки або дорожні сумки і жінка перевела погляд на будівлю залізничного вокзалу. Біля перону якраз пригальмував приміський потяг і юрба моментально розділилась на два потоки – один швидко плинув до відкритих дверей вагонів, а інший, більш повльний і розслаблений, виливавася з цих дверей. Увагу Світлани привернула купка людей у робочому одязі, швидше за все – залізничники. Вони стояли

на пероні і жваво щось обговорювали.

«А, ну звісно! – згадала жінка якусь новину, що промайнула у соцмережі. – Приїхали щось у тунелі лагодити… чи щось таке…»

«Хонда» пригальмувала біля старої сірої будівлі з вивіскою «Готель «Славодільськ» і подружжя покинуло теплий салон автівки. Тарас окинув поглядом потріскані стіни і каламутні вікна готелю і роздатовано фиркнув.

Катастрофа, - пробуркотів він. – Сподіваюсь, що всередині цей клопівник виглядає краще, ніж ззовні.

Світлана байдуже знизала плечима і першою увійшла всередину, змушуючи чоловіка прослідувати за нею. Над дверима тихо тренькнув мідний дзвіночок, але холл так і залишився порожнім. Хоча… Не зовсім. На одному з крісел для очікування раптово заворушилась пухнаста подушка, виявившись пухнастим котом дивного окрасу – сам він був білий, а от шикарний чорний хвіст виглядав так, ніби господар позичив його у друга.

Яка краса! – сплеснула руками Світлана, похмурий настрій якої раптово покращився.

Вона завжди любила саме кішок, але чоловік був проти, посилаючись то на алергію, то на шерсть, то ще на якусь дурню. Щоправда, це не завадило йому завести здоровенного пса породи кане-корсо, який визнавав лише господаря, повністю ігноруючи його дружину. Здоровенна чорна потвора навіть вухом не вела, коли Світлана намагалась віддавати йому команди, а іноді ніби спеціально лізла їй під ноги, через що жінка неодноразово падала на підлогу, перечепившись за нерухому тушу, що важила навіть більше, ніж вона сама…

- Ой, та дався тобі той блохастий, - неприязно пхикнув Тарас. – Жодної користі від них, тільки шерсть та блохи.

Світлана не відповіла. Знала, що немає сенсу сперечатись з чоловіком, який завжди бачив лише себе і тільки свою думку вважав правильною. Істиною в останній інстанції, так би мовити. Просто простягнула руку і торкнулась голови кота, відчувши під пальцями м’яке, наче шовкове, хутро. Той ледь чутно муркнув і штовхнувся мордочкою у відповідь. Світлана посміхнулась, ледь не вперше за всю цю подорож.

Тарас закотив очі і демонстративно відвернувся в інший бік. Він ніколи не розумів любові своєї дружини до котів. Як взагалі можна любити таких нікчемних істот?..

Думки чоловіка перервав тихий скрип, а потім за стійкою адміністратора з’явилась немолода жінка, на бейджик якої було написано «Адміністратор. Віолетта Андріївна». Привітно посміхнувшись, вона звернулась до потенційних клієнтів:

Доброго дня. Чим можу допомогти?

Тарас натягнув на обличчя чергову посмішку.

У нас заброньований номер на двох. На ім’я Тарас Козенюк.

Віолетта Андріївна швидко пробіглась пальцями по клавіатурі комп’ютера і схвально хитнула головою.

Так, є бронювання. Будь ласка, ваша кімната за номером 9.

Адміністраторка простягнула постояльцеві комплект ключів з брелоком, на якому була викарбувана цифра 9. Вдячно посміхнувшись, Тарас забрав ключі і повернувся у бік дружини, яка все ще гралась з білою блоховозкою у кріслі.

Свєтка, ти йдеш? – роздратовано запитав він, демонстративно крутячи брелок навколо пальця.

Жінка зітхнула і неохоче підвелась на ноги, наостанок почухавши волохатий животик.

- Ну, ходімо.

Кімната виявилась не так вже й жахливою, як уявляв собі Тарас, вперше побачивши будівлю готелю. Досить скромно, але чистенько, невеликий плазмовий телевізор, два окремих ліжка (чому він немивовно зрадів, бо не доведеться спати з остогидлою дружиною), електричний чайник на столі у кутку і, найголовніше - окремий санвузол. Доки чоловік оглядав свої тимчасові володіння, Світлана розкладала речі у шафу. В один момент вона трохи необережно повела рукою, зачепивши вухо рукавом, і дорога сережка з діамантом випала з вуха, блискучою рибкою відлетівши кудись під ліжко. Тихенько вилаявшись, Світлана полізла під ліжко, шарячи під ним рукою. Проте, замість прикраси, під пальцями опинився прямокутний шматок цупкого паперу. Жінка трохи здивувалась, але все ж витягнула його і піднесла до очей.

«Матвій. Купівля-продаж артефактів. Придбай свою удачу»

Світлана здивовано ахнула. Вона б і присвиснула, але ніколи цього не вміла.

- Тарас, дивись, який персонаж перед нами тут жив, - весело сповістила вона свого чоловіка, демонструючи знайдену візитівку. – Навіть не уявляла, що хтось ще у таке вірить.

Тарас з огидою подивився на напис і процідив:

-Напевно, у номерах вони прибирають раз у 5 років. Не здивуюсь, якщо під ліжком ще й якийсь Бугімен виявиться.

- Та чому ти постійно всім незадоволений? – не витримала Світлана. – Все тобі не так, все не подобається! Можливо це тому, що тут зараз я, а не та лярва, з якою ти цілувався біля машини?! Ти ж з нею хотів поїхати, чи не так? А я завадила твоїм планам!..

Не витримавши, вона зайшлася гіркими сльозами, впавши на вузьке готельне ліжко.

За спиною грюкнули двері – Тарас пішов. Навіть слова не сказав, не намагався виправдатись, вибачитись… Нічого. Просто пішов. Світлана розридалась ще дужче, нарешті усвідомивши, з ким жила всі ці роки, кого намагалась втримати…

«Дурупа, дурепа, дурепа!» - лаяла вона саму себе.- «На біса він мені потрібний, чого я намагаюсь досягнути?...»

Під ці невеселі думки, зморена сльозами і раптовою істерикою, Світлана не зчулася, як заснула.

Їй снився дивний сон. Як вона, вся така гарна і молода, кружляла у вальсі зі своїм партнером. Чомусь Світлана була впевнена, що він гарний, хоча і не бачила його обличчя, що сірим маревом розпливалось перед її очима. Якимось шостим чуттям вона розуміла, що саме поруч з ним стане щасливою, коханою і, нарешті, візьме до себе маленьке пухнасте кошеня, про яке так мріяла все своє подружнє життя.

Тонкий серпанок сну розвіявся раптово, повертаючи жінку до не дуже райдужної реальності. Але от… Музика залишилась. Та сама, ніжна і некваплива, вона долинала звідкись згори, ніби спонукаючи йти за нею.

Світлана підвелась з ліжка, взула капці у вигляді смішних рожевих кроликів, і загорнулась у теплий плетений кардиган. Музика вабила і спонукала вийти з номеру, піти на її поклик… І жінка не втрималась. Рішуче відчинила двері і вийшла у довгий порожній коридор, застелений давно не модною килимовою доріжкою.

Слідуючи за музикою, вона дісталась старої дерев’яної двері, що вела, напевно, на горище. Музика лунала саме звідти.

На мить Світлана завагалась, зненацька зрозумівши, що ситуація ця якась дивна і взагалі нереальна. Ну, яка може бути музика з давно зачиненого горища, куди вже кілька років ніхто не заходив, судячи зі стану замку на дверях? Вона майже відмовилась від своєї задумки, але зненацька музика стала ніби голоснішою, ваблячи і змушуючи зробити останній крок. І вона не втрималась. Потягнула за ручку і увійшла до темного, запиленого приміщення. На перший погляд – звичайнісіньке горище. Купа старого мотлоху, пилюка і майже ніякого освітлення. Коли вона клацнула вимикачем, десь під стелею неохоче спалахнула тьмяна жовта лампочка, яка не стільки освітлювала приміщення, скільки наганяла жаху. Жінка зробила кілька несміливих кроків, прислухаючись до манівливої музики, але все ще не бачила її джерела.

«Це десь зправа, я чую її», - подумала Світлана і зробила ще кілька кроків, побачивши, нарешті, старий грамофон, на якому повільно оберталась стара, вже давно зтерта і понівечена платівка.

Світлана відсахнулась, раптово зрозумівши, що цей пристрій ніяк не міг запрацювати без сторонньої допомоги, адже мав же хтось крутити ручку, що заводила цей древній механізм! І музика… Хіба така платівка могла грати так чисто?..

В цей момент з її свідомості ніби спала полуда. Прекрасна музика раптово перетворилася на страхітливу какофонію, що складалась зі скрипів і шурхотіння, світло замерехтіло і згасло, залишивши жінку у повній темряві.

Світлана зойкнула і кинулась до дверей, але перечепилась за ящик з якимись документами, які від удару розлетілись навсебіч. З боку єдиного віконця почувся лемент сполоханих голубів, у повітря здійнялася пилюка і сіре пір’я. Жінка схлипнула і спромоглась встати на ноги, переборюючи біль у вдареному коліні, але раптом почула ще один звук. Тихе, але загрозливе сичання. Ніби хтось потурбував зміїне кубло. Звук наближався. Світлана, припадаючи на пошкоджену ногу, кинулась до виходу. Ще ніколи вона так не хотіла жити. Лише зараз, ставши жертвою невідомої потвори, вона зрозуміла, що не всього досягла. Дивний звук ніби наганяв її, чим швидше жінка намагалась рухатися, тим ближче він був.

Ось, до двері ще кілька метрів, метр... Вона пришвидшилась, потягнулась до ручки, майже дістала… Але хтось схопив її за ногу і рвонув назад. Світлана закричала і вчепилась нігтями у поріг, ламаючи дорогий манікюр, зриваючи шкіру на пальцях. По ногам щось повзло. Щось мерзенне, сухе і з довгими пазурами.

- Пссххххіііі….

Від цього звуку жінка рвонулась вперед і вчепилася пальцями у ручку на дверях.

«Ще трохи, тільки відчинити», - билася думка у її голові.

Тарас був злий. Ця паскудна жінка наважилась зіпсувати йому не лише відрядження, але й життя. У голові вже вимальовувались сценарії помсти. Вона пошкодує… Дуже пошкодує.

Чоловік майже увірвався до номеру, готовий вчинити гучний скандал, але там застав Світлану у спокусливому пеньюарі вишневого кольору. Вона сором’язливо посміхнулась промовила:

- Любий, ти зголоднів?

Довге каштанове волосся м’яко ковзнуло по її грудях, коли вона випросталась на увесь зріст. Тарас завмер. Він гадав, що його дружина вже ніколи не зможе збудити у ньому бажання, але зараз все свідчило про протилежне. Щось дике, первісне заговорило у ньому.

- Свєт, але ж ми… - на крихту секунди у його голові замайорів відголосок здорового глузду, але замовк, пригнічений збудженою підсвідомістю.

- Не зважай, кохання моє, - промуркотіла Світлана.

Далі все було, немов уві сні. Обійми, поцілунки... Неначе їм знову було по 16 років. Неначе… Все неспавжнє. Фейкове, як акаунти дівчаток-підлітків, які ретушують свою зовнішність, щоб сподобатися потенційним спонсорам…

Тарас різко прокинувся, підхопився з ліжка, наче його хтось стусанув під ребра. Дихання не вистачало. Чоловік задихався, не розуміючи, чому це відбувається. Потягнувся за телефоном, ніби це могло йому допомогти. Просто рефлекс, оманливе почуття, що його врятують. Він відчайдушно сіпнувся і… Прокинувся.

Світлани поряд не було. Не було її також ні у номері, ні у душі… Ніде. Чоловік підвівся, відчуваючи себе трохи кволим, у голові запаморочилось, ніби він вчора добре відірвався з друзями.

- Трясця…

Тримаючись рукою за стіну, Тарас повільно виповз з номеру та почав спускатись донизу. З холу долинали якісь дивні звуки. Щось, ніби як кішка миється. Мама завжди її питала: «Персик, ти що там, жуків жереш, чи що?» І ось зараз хтось також «жер жуків». Тарас глибоко втягнув повітря і рішуче ступив на сходинку. Він мусить дізнатись, що за чортівня коїться унизу. Мусить! Бо він же чоловік!

Крок… Ще один… Ось вже видно хол. І її. Він побачив свою Світлану, яка сиділа на Віолетті Андріївній і з задоволенням вгризалася у її нутрощі, з задоволенням виймаючи кишки з її роздертого черева. Ніби дитина, яка отримала дарунок на Різдво.

«Кіт… Де кіт?» - Тарас і сам не розумів, чому про це подумав, але думка настирливою мухою дзизчала у голові, не даючи спокою.

Він панічно озирнувся, намагаючись знайти хоча б якусь зброю. Погляд зупинився на стільці з різьбленими ніжками. Схопивши його, чоловік гиркнув на потвору, що ще нещодавно прикидалась його дружиною.

- Йди сюди, падло!

Падло підвелося, вивертаючи кінцівки під небаченими кутами, зашипіло… Тарас міцніше стиснув свою імпровізовану зброю, готовий дати відсіч будь-якому ворогу. Він розумів, що шансів небагато. Що тварюка потенційно сильніша, швидша, витриваліша… Але у голові билась одна думка: «Жити!»

Зараз, тут, віч-на-віч з потворою, Тарас нарешті зрозумів, що значить життя. Не машини, не коханки… А просто життя. І він мав намір битись за нього.

- Здохни!

Потвора відлетіла, відкинута стільцем, але одразу ж підвелась, готова до бійки. Тарас відсахнувся, розуміючи, що шансів немає. І раптом…

«Штори! Зірвати, бляха, грьобані штори!»

Просто логіка чиста, нічим не затьмарена. Потвори бояться сонячного світла. А за вікном якраз світанок. Тому…

Він кинувся до вікна. Остання спроба – якщо не вийде, то він труп. Світлана зрозуміла, чого він хоче – чкурнула за ним, довгі пазурі розірвали плоть… Але не встигла. Секунда, пів секунди і і вона вже святкувала б перемогу. Та натомість корчилась у променях світла, згоряючи заживо…

Тарас вийшов з готелю та присів на сходинки. Хотілось кричати. Те, що він пережив… Та нікому він такого не бажав, навіть найлютішому ворогу. Приїхала поліція, про щось питали, щось дізнавались. Це було правильно і закономірно, але для нього – абсолютно беззмістовно.

- Мур?

Поряд з ним сидів той самий кіт, якого вподобала його вже покійна дружина. Такий самий сирота, нікому не потрібний.

Тарас посміхнувся. Вперше, за невідомо скільки років – щиро.

- Ну що, підеш зі мною?

І кіт, здається, посміхнувся у відповідь.