Дівчина що вміла слухати

Її дім був наповнений речами. Великі й малі, коштовні вироби та милі дрібнички, готові розповісти свою історію, лише доторкнись… І вона слухала. Годинами пестила візерунки, перебирала ніжними пальцями скарби свого роду. Йшов час. Все рідше торкались реліквій тендітні руки тієї, що вміла слухати. Вони жадали її тепла, та вкривались тонким шаром суму, так його й не отримавши.

Вона не знала який сьогодні день. Однаково позбавлені сенсу, дні вирізнялись лиш кольором неба. У променях світла повільно кружляли порошинки. Та їй здавалось що вони застигли. Разом з ними й вона, комахою у бурштині застигла, завмерла, нездатна розправити крила. Нездатна вдихнути глибше.

Вона відчинила вікно. Аби відчути себе живою. Відчути себе. Відчути…

На неї тисли стіни. Простір навколо стискався. Безглуздо заповнений речами, нікому не потрібними, як і вона сама. Хотілось кричати. Але вона лише дихала, ледь помітно, тихо, тихо, тихо… Змарнілі скарби вдивлялись в обличчя, намагались вловити дихання, та нічого не чули.

Їх було забагато. Вона давно вже перестала приносити нові. Серед такої кількості легко втратити, загубити. Що саме — вона забула. Хотіла пригадати, але не могла. Щось дуже важливе. Важливе для себе. Себе… їй так хотілось згадати. Серце бентежило неясне відчуття, відлітало птахою у відчинене вікно. І вона йшла за ним вузькими вуличками, йшла не озираючись, не хвилюючись чи замкнула за собою двері. Далі від мовчазних стін, в’язкого мов смола повітря, вкритої пилом історії… У безмежні простори, сповнені п’янкою свободою.

Свобода лякала. Дедалі більше розгубленим ставав погляд, сильніше стискалися плечі. Люди примарами пропливали поруч, іноді крізь. Вона все йшла вперед і вперед, не кудись, а тому що мала. Загубивши ціль і напрямок, боячись спинитись, щоб остаточно не зникнути.

Тіні переслідували її, дихали в потилицю, наздоганяли. Вабили втраченим, шепотіли банальності, простягали руки. Вона мружилась, хитала головою, повітря від себе відштовхувала. Озиралась сполохано, кроки пришвидшувала, а тоді знов озиралась. “Мені нічого від вас не треба! Не чую, нічого не чую” — й бігла, бігла чимдуж, байдуже куди аби не назад. Та в сірому світі у тіней була перевага. Найгучніший беззвучний крик не міг заглушити минулого.

Листям, зірваним негодою, кружляла, шукала та не знаходила. Не пам’ятала коли востаннє дивилась на відбиття, їла досита, сни кольорові бачила. Але й вертатись не квапилась — горда, непідкорена. Змарніла та майже знекровлена, вітрами зігнута, але не зламана. Спиниться, рани укриє заплатами, і знову вперто вперед, маленькими кроками.

Буяла весна, що відрізняє живе від вже мертвого. Біля вітрини стояла вона і дивилась, майже торкаючись скла. Хотілось піти, та невідома сила тягнула, вабила у прохолоду відкритих дверей. Під мелодійність підлоги вона опинилась серед напівтемряви. Зітхнула захоплено, замилувалася. Взяла обережно у руки тьмяне від часу дзеркало. Срібнії візерунки розквітли під пальцями. Вона усміхнулась. Й воно усміхнулось у відповідь легким павутинням із тріщинок.

Вона все вдивлялась, і навіть зуміла розгледіти. Які в неї очі, в цю мить ніби кольору неба. А ось вже зелені-зелені, мінливі, живі, з переливами. Вдивлялась-вдивлялась, завмерла, прислухалась. Почула тихеньку, до болю знайому мелодію. Про дім, про дитинства щасливі хвилини. Почула, а може відчула… Скоріше згадала, що краще за все вміє слухати. А дзеркало тихо співало їй, заколисувало. І ранами гоїлись ледве помітнії тріщини. Воно заблищало й одразу у відповідь, засяяла усмішка на обличчі у дівчини.

І дівчина йшла, притискаючи знахідку. Не йшла, а летіла, заледве ногами торкаючись. Пестив волосся її вітерець та як ніколи хотілося жити. Зробила ще кілька кроків, зупинилась здивовано. Дім… місце, куди вело її серце, з чим найбільше хотіла зустрітись. Майнула по колу вона і назад повернулась.

Все було так, як вона залишила. Хоча ні, не зовсім, щось невловимо змінилось. Простір розширився, сповнений сонячним світлом. Заспівав, для неї й про неї. Легко, ніби танцюючи дівчина пройшла кімнатою. Обережно поставила дзеркало на видне місце. І кожного дня дивилась на себе. Приносила свіжі квіти, розставляла у кришталеві вази. І усміхалась.

Шкодувала вона про свою подорож? Ніколи. Шлях до себе не буває легким чи складним. Лише вартим, якщо вмієш слухати.