Сержант Петренко

Пролунав дверний дзвінок.

– Хто там? – запитав жіночій голос.

– Поліція, сержант Петренко. Відчиніть, будь ласка.

Клацнув замок, і двері трохи прочинилися. Крізь невелику шпарину показалася жінка середнього віку.

– Щось сталося? – запитала вона.

– До поліції надійшла інформація, що Ви утримуєте заручника в своїй ванній. Мусимо перевірити.

– Та побійтеся бога! Який ще заручник?! Хто взагалі вас викликав?

– Заручник і викликав. То як? Пустите перевірити? Чи мені викликати пошуковий загін з собаками?

– Ще собак мені тут не вистачало… – пробурмотіла жінка, закочуючи очі, але все ж пустила сержанта до квартири.

Петренко миттю оглянув квартиру і запримітив чоловічі чоботи в прихожій. Потім краєм ока глянув на хазяйку. Вона мала вельми пишні форми, і, схоже, полюбляла одяг в обтяжку і з глибоким декольте. В сержанта виникло почуття дежавю. Він підійшов до ванної і постукав.

– Це поліція. Сержант Петренко. Відчиніть, будь ласка.

Двері відчинились, і Петренко побачив худорлявого чоловіка, в очах якого читалася суміш страху, сорому і трохи надії на порятунок.

– Буряк, знову Ви?

– Сержанте Петренко, я такий радий Вас бачити! Це якесь непорозуміння!

«Це ти – ходяче непорозуміння!», – подумав Петренко, а вголос спитав: – Ну і що тут сталося?

– Ви знайомі? О, боже, він ще й злодій?

– Громадянко, заспокойтесь. А краще покажіть ваші документи.

Жінка показала поліцейському свій паспорт. Сидорук Анжела Вікторівна. Прописка за цією адресою.

– Хто перший розповідатиме? – запитав Петренко, хоча вже здогадувався, що сталося. Буквально, два тижні тому відбувся подібний інцидент з цим же персонажем.

– Пане сержанте, розумієте, я самотня жінка, мене немає кому захистити… – розповідала хазяйка квартири, а сама стала майже впритул до Петренка. – Тож коли мені знадобилася чоловіча допомога по дому, я викликала «Чоловіка на годину». А він виявився хтивим збоченцем!

– То чому в ванній закрився він, а не Ви? Що Ви приховуєте?

– Нічого я не приховую. Я як розкрита книга. Може, якось почитаємо разом? – жінка взяла сержанта під руку і притиснула до неї свої пишні груди.

– Громадянко Сидорук,..

– Просто Анжела…

– Громадянко Сидорук, тримайте себе в руках! – сержант звільнився від нав’язливих обіймів. – Інакше я буду змушений заарештувати Вас за напад на поліцейського.

Це трохи остудило пристрасть жінки. І далі настала черга другого учасника.

– Я приїхав за викликом. Спитав, що треба полагодити. Хазяйка сказала, що чує дивний стукіт, а потім взяла мою руку і приклала до своїх… грудей… У мене з переляку там… ну… встало, – по мірі розповіді чоловік весь почервонів, наче під стать своєму прізвищу. – А вона ще більше наполягала. І коли запропонувала щось випити, я втік до ванної і замкнувся. Я ж взагалі не п’ю… Це все якийсь страшний сон…

«За що мені ця морока? Невже я так сильно нагрішив в минулому житті?» – подумав Петренко, дивлячись, як дорослий чоловік з червоним обличчям ледь не плаче, бо його намагалась звабити жінка.

– Хтось буде писати заяву чи розійдемось миром?

Всі учасники події вирішили просто розійтись і забути цей інцидент. Сержант посадив потерпілого до машини, щоб відвезти його додому. По дорозі Петренко згадав, що у Васильовича на СТО ніби шукали помічника. Бо на цій роботі бідолаху точно з’їсть чергова «Анжела». А ще Петренко подумав, що йому не завадить відпустка. Хоч пару днів на природі: ліс, річка, намет і жодного непорозуміння.