Ремонтниця нескінченної інфраструктури

Її звали Василіса. Вона була дебелою великою жінкою в висоту і ширину, яка прцювала ремонтницею. Дивна професія? — Так ніхто і не сперечається…

Якщо коротко: вона сама збудувала ціле містечко. У ньому було рівно три п’ятиповерхівки, рівно одна церква, рівно одна школа, один магазин і один бар. Ще був «Департамент чогось-там», який був рятувальною службою, міліцією і швидкою одночасно. Службою газу була Василіса.

Взагалі, ще мав бути парк, і будинків мало бути п’ять, а школи дві, але їй вдавалось якийсь час навіть приховувати від наглядачів той факт, що чогось не вистачає. Або ж, наглядачі просто закривали очі на таку дрібницю по доброті душевній.

Василіса тримала все містечко в страху: погрожувала місцевим жителям обірвати електропостачання, воду, газ, якщо ті відмовлялися бути привітними з нею та наглядачами, а подекуди, грозилася проблемами з каналізацією…

У вільний час, якого було небагато, Василіса читала газету й їла пироги з капустою. Крім того, що їй постійно треба було слідкувати за чоловіком який постійно валявся п’яний десь попід парканами й виховувати дітей, які завжди знаходили чим погратись у гаражі; та ще й кожну годину приходило повідомлення на факс: «квартира номер 66, під’їзд номер 2 — протікає сан. вузол». Бувало, що закінчила вона з одним ремонтом, а там ще три таких прийшло, поки її не було. А чоловік під тином…

Одного дня на її робочий факс прийшло повідомлення, що за декілька років містечко необхідно розширити, щоб надати йому статус міста районного значення. Василіса… Вирішила поїсти уху, і коли вона вже уху поїла, вирішила братися до роботи. Виглядало це так: вона ногою шибанула двері, що аж штукатурка посипалась, вийшла зі свого ремонтного гаража, і здичавіло накричала полковницьким тоном на перехожго: «ТИИИ ШО-ТУТ-ХОДШ-НЕ БАЧ-ШО-НАМ-СКАЗАЛИ-РОБИИИТЬ!? РАВНЯЯЯЙСЬ! ВОЛЬНААА! Ладно, давай дуй звідси!…» — попутно замахнулась рукою на ошарашеного худорлявого дядька.

Між трьома будинками було покладено чотири плиточки. Це була місцева центральна площа. Біля дерева стояала лавка. До дерева прибита табличка: «Дім (перекреслено) Місце Культури», біля якого стояв великий магнітофон і велика колонка. Колонку привезли по-блату наглядачі. За красіві глазки. Не Василісині глазки, а жителів містечка, у якого було велике — ні, прямо таки грандіозне майбутнє!

Василіса затягнула рукава, натиснула кнопочку на магнітофоні, після чого одинокі труба та піаніно почали наспівувати рішучу, відчайдушну, але і сумну мелодію «полюшка-полє». Ніби проводжаючи витрачений на розбудову ось цього великого міста час, зусилля і молодість; прощаючись зі своєю легкою долею; прославляючи жертву тяжкої ударної праці ремонтниці Василіси.

Жителі вже знали, що необхідно виходити до головної площі й шикуватися в ряди. Не важливо якого ви гендеру, якої раси, статі, віри, віку, орієнтації — всі шикувались у ряди й знали: до наступного місяця, тижня, дня доживуть далеко не всі.

Василіса пішла назад в гараж, і вже через мить з нього почали летіти інструменти, по мірі того як мелодія нагніталась. Вона викидала всякий дріб’язок: молоток, пилку, гвіздки, і всяке таке, підспівуючи «дєєєвушкі ґляяянтє, ґлянтє на дароґу нааашу…». Далі в хід пішли цегла, мішки з бетоном, відра штукатурки, бетономішалка —«вйооотса-та дальняя дароога…». А от коли мелодія натякала на кульмінацію, ніби: «ох, зараз буде!», і вона почала наспівувати «дєєєвушкі, ґляяянтє, ми враґа прінять ґатооови!» — з гаража почали вилітати деталі від сорокаметрового будівельного крана: сім гігантських балок одна за одною, які складали б разом опорну частину, кабіна керування, трос, і бетонні плити для балансу майбутнього крана звісно, і всякі інші частини, яких би не мало там бути.

Бідного семикласника Антона знесло гаком від крана, ніби його ніколи й не було, дід Панас щез десь у кущах за тією балкою, яка забрала його за собою з величезною швидкістю. Солдати будівельного фронту понесли перші втрати на самому плацу…

Василіса вийшла з гаража, не давши нікому отямитись, совєцько-генеральським тоном наказала всім, показавши на пусту галявину: «ПАААСТРОІТЬ!!!» — і враз хор краснай армії розірвався на повну потужність, ряди солдатів, тобто ремонтників рушили в атаку, тобто на побудову… чогось там, на місці розберуться. Ці ряди, як мурашки, тягли на собі абсолютно всі десятки тон будівельного лахміття, яке щойно Василіса викинула зі свого гаража. Враз здійнялася купа пилу, з якої лунало від ремонтниці: «ШО ТИ ЯК ЛОХ, ЧОГО ТИ НЕ ВМІЄШ ДЄЛАТЬ?!», «Я ТЕБЕ ЗАРАЗ ЗАМІСТЬ МОЛОТКА ВИКОРИСТАЮ!», «ТА Я ТЕБЕ ЗАРАЗ НА КРАН ПОВІШУ», нескінченні зойкання і благання інших людей: «тільки не на кран!», «прошу, у мене діти!», «прошу, я ще дитина!». А ще, з тієї купи пилу, диму, іскор і вогню постійно вилітали цвяшки, дошки, різні інструменти, а також самі жителі містечка. А коли на невеличку мить Василісі здалося, що необхідної консолідації трудових зусиль населення було досягнуто, вона дозволяла собі підспівувати «пууусть же в калхооозє, дружная кіпіт рабооота…», і сама щось там, чи когось там крутила, рівняла, забивала, ставила.

Коли десятеро робочих не могли поставити бетонну панель голіруч, вона хутко підбігла до них і самотужки допомогла їм все зробити за кілька секунд, скажено видавлюючи крізь зуби: «миии дазорниє сєвооодня, ех да ми сєводня часавиииє!»

Вакханалія продовжувалась десь три тижні. За цей час, що тільки не вилітало з того будівельного майданчика: з сусіднього будинка вже стирчала робоча стріла будівельного крана, прямо з даху під кутом рівно сорок п’ять градусів відносно рівня ґрунту, багато вікон були вибиті від всякого іншого лахміття, яке в нього прилітало. В сусідній будинок прилетіла опора крана, від чого там завалився один із трьох під’їздів. На щастя (чи ні), всі жителі вже знаходились на будівельному майданчику. У дерево, яке було Місцем культури, прилетіла бетонна плита, від чого табличка відскочила в бік, перемістивши Місце культури на три метри від дерева, у траву.

На четвертий день четвертого тижня, Василіса подивилася, що купа пилу від майданчика здійнялася достатньо високо, щоб можна було сказати, що там вже є якась будівля на поверхів сім, з чого вона зробила висновок собі під ніс: «агааа…», а потім скомандувала «ТАВАРІЩІ — В БАР!» — після чого дезорганізований потік диких створінь з ревом багатотисячного стадіону подався в єдиний бар, залишаючи за собою таку ж купу пилу, але нижчу. За мить з вікон бару почали випадати люди, ніби макарони з каструлі, але хоча б з випивкою в руках. Василіса вгатила кнопочку на магнітофоні, після чого тужливе «полюшка-полє» замінилось на жваву мелоідю «Хава наґіля», а п’яний натовп наче вода (чи горілка) почав розливатися по всьому місту. Та розливатися так, що прямо по побитих стінах і вікнах будинків люди почали залазити до себе в квартири, чи будь-куди взагалі. І через кілька хвилин вже всі стіни, дахи будинків, і навіть та стріла крана, що стирчала з даху були вкриті людьми, що продовжували просто бухати, передаючи пляшки з бару вперед і вгору по ланцюжку в кожен рот і кожне рило. Згодом люди почали падати на землю. Василіса мовчки посміхнулась й пішла до себе в гараж спати.

Наступного дня Василіса прокинулась й помітила, що на календарі пройшло два тижні, а по всій підлозі розкинулась довжелезна полоска усяких повідомлень з факсу про вибиті вікна, зламаний ліфт, і це тільки те, що вона побачила краєм ока, коли всі повідомлення в сумі утворювали такий собі моток, який прийняв форму гаража, оскільки просто не поміщався. Ремонтниця ніби й не помітила, що щось трохи відрізняється, й мовчки подалася на вулицю.

На вулиці люди досі сплять хто де лишився: хто на підлозі, а хтось — тримаючись за віконну раму звисав з висоти четвертого поверху, солодко приплямкуючи. Над колишнім будівельним майданчиком височів семиповерховий будинок. Щоправда, він був трохи нахилений ліворуч, якщо дивитися від центральної площі, десь на градусів дванадцять.

Василіса матюкнулась і прибила табличку «Місце культури» назад до дерева, використовуючи якесь бідне тіло, яке видавало звуки схожі на людські.

Вона почала перебирати чого іще в місті не вистачає: міліції, швидкої, міської ради, доріг, дитячого садка, і взагалі, бажано було б завод якийсь побудувати, чи як… Голова її йшла обертом від поставлених наглядачами завдань, і вона просто почала бігати по місту тримаючись за голову, й заглядати в будь-який куточок стурбовано кидаючи: «ой… ой, боже… Ой, людоньки, шо ж це робиться… Та як же ж далі жити… ой, ой, ой…», а магнітофон весь цей час продовжував грати «Хава наґіля», а люди спали, ніби нічого не чули зовсім.

Тим часом, у якомусь будинку рвонула квартира, здіймаючи кулю вогню догори. То вибухнув витік газу, й на місці почалась пожежа, однак всі так солодко спали, що було байдуже. Бідна Василіса була в абсолютному розпачі: бо занадто сильно переймалась як же їй добудувти додаткових житлових місць на тридцять тисяч людей, маючи в розпорядженні лише себе та жителів міста, які собою представляли людей, які всього-на-всього існують. Тому ось так і бігала по вуличкам пост-апокаліптичного міста вічних ремонтників: задаючи всім бензадійно заспаним лежачим тілам різного роду даремні філософькі екзистенційні питання, типу: «ох, як же ж буде… Ох, що ж буде?... Ой що ж робити?...» аж цілих дві години. Вона підходила до всіх по-черзі, підіймала людей, стукала, панічно кричала «СРОІТЬ! СТРОІТЬ ПАРА!», але ніхто не відзвивався, бо всі спали в п’яному угарі й видавали лише якусь беліберду.

Ось так Василіса й бігала ще десь пів дня, допоки той семиповерховий будинок не почав тріщати, тремтіти, й повільно нахилятись додолу. Він впав на неї роздавивши її, обірвавши «Хава наґіля» та налякані тривожні охкання, враз зробивши мертву тишу.

І тільки гелікоптер наглядачів приглушено десь літав далеко, де серйозні дядки в піджаках, наглядачі, зверхньо бурмотіли одні до одного:

— Ех, а нєплоха всьо-такі дєвчьонка начінала, жаль толька, што так закончіла…

— Ну, нічєво, зато с почєстямі єйо пахаронім, как єйо там?... Ангєліна? Вангєліна? Дірєктріса? Бісєктріса?... — зневажливо махаючи рукою мовив лисий чоловік з великою бородавкою на щоці.

— Да пусть Бісєктріса будєт! — підкинув третій дотепно.

В геілкоптері роздався прокурений сміх трьох мужиків, які цокнули бокали шампанського, поки там далеко над містом височів стовп диму від пожежі, а по підлозі розтікався пил від того будинку, який поховав героїню трудового фронту… Бісектрису Батьківну, та сотні інших жителів недолугого містечка однієї ремонтниці.