Чорна кров

— Містер Галантон, ви маєте досвід?

Я неймовірно сильно хотіла спати. Авжеж, він раніше не здавав кров, щонайменше в цьому центрі — у системі жодного запису про цю людину не знайдено. Я працювала тут десь два місяці, але вже встигла розібратися з системою навіть краще, ніж більш досвідчені колеги.

— На жаль, ні. Проте я готувався до цього, і голок я не боюсь.

Його тепла посмішка розквітла по іншу сторону матового скла рецепції. Я натягнуто усміхнулася у відповідь, заповнюючи поля електронного бланку.

— Донація адресна?

— Ні. Просто дайте мою кров комусь, кому найбільше потрібно.

— Почекайте кілька хвилин, я роздрукую ваш бланк.

Я хіба прозвучала грубо? Молодий чоловік насупився, знизав плечима і відвернувся розглядати різноманітні стенди, якими був заставлений хол лікарні. На них щасливі люди тримали витягнуті руки з піднятим великим пальцем і сяяли від непідробного щастя. «Донорство рятує життя, долучайся!» — стверджували написи на плакатах.

Я памʼятаю, як вимушено здавала кров вперше в житті. Вимушено, бо довелося рятувати молодшу сестру після серйозної кровотечі. І якби не родинний звʼязок і моя щира любов до Мері, я б ні за що не дозволила проштрикнути свою вену цією жахливою голкою!

— Міс, ви в порядку? Ви так зблідли…

Я рвано видихнула і кілька разів кліпнула, щоб відігнати неприємний спогад. Коротко кивнувши, я протягнула бланк донору.

— Будь ласка, рушайте в кабінет 9. Там вам зроблять необхідні аналізи та дослідження, а далі підкажуть, як пройти до трансфузіологічного залу.

Молодик нічого не сказав, лиш кивнув і, розвернувшись, швидко попрямував в потрібному напрямку. Я відкинулася на спинку крісла і з полегшенням потерла очі. Зміна майже закінчилася, нових донорів на сьогодні ми б вже не приймали. Нашвидкуруч покінчивши зі звітами, я вирішила випити кави перед тим, як вирушати додому.

В невеличкій столовій було малолюдно. Медсестри, які працювали з останніми пацієнтами, ще не встигли сюди дістатися, тому кавомашина була повністю готовою до використання. З повними баком води та відсіком для зерен. Неймовірна рідкість для моїх звичних робочих буднів.

Паперовий стаканчик наповнився ароматним гарячим напоєм, я з насолодою втягнула кавовий димок і примружилася. Але в наступну мить я ледь не випустила свій стаканчик з рук, адже з девʼятого кабінету пролунав оглушливо гучний регіт. Богом клянуся, я аж підстрибнула! І як я тільки вмудрилася не облитися!

Настрій миттю змінився. Не знаю чому, але мене охопило роздратування, наче місис Гілл не мала права сміятися. Наче це через неї я вже другий тиждень нормально не спала і не могла їсти раніше улюблену їжу. Кава стала моїм єдиним джерелом енергії, моїм паливом, і цілком можливо замінила собою кров у венах.

Я негайно попрямувала до девʼятого, широкими та грубими кроками, збираючись влетіти до місис Гілл з шаленим від осуду обличчям.

Але єдиним, що я відчула, стала розгубленість.

Місис Гілл, ця похмура ворона, вічно незадоволена і груба жінка тридцяти семи років, кокетливо сміялася, кліпаючи віями, наче дівчисько. Авжеж, перед нею сидів той самий пацієнт, якого я відправила сюди аж двадцять хвилин тому.

— Чому ви так довго тут? Ви ж ще маєте кров здати, а це не така вже швидка процедура! - випалила я з порогу, немов би сувора матуся, яка застукала доньку-підлітку в обіймах старшого хлопця. — Негайно поспішіть!

— А я бачу, вам покращало. Витрачаєте робочий час на сон абощо, — химерно вишкірившись, озвалася місис Гілл. — Містер Галантон відправиться до залу, щойно ми закінчимо.

Вона демонстративно поправила хустку на шиї й раптом сіпнулася, наче від удару струмом, потім навіщось зиркнула на пацієнта і повільно опустила руку.

«Чорт би тебе забрав», — зло подумала я. — «Це через тебе я матиму їхати в заторах».

Я вийшла, грюкнувши дверима, щоб продемонструвати всю свою відразу. Не впевнена, що ця паскуда зрозуміє мій посил. О так, я щиро ненавиділа, коли в мене співпадала зміна з цією терапевткою, хоч і працювала я тут лічені дні.

Сіпнувши вже прохолоднішу каву, я зібралася повернутися на робоче місце, але раптом двері клацнули й з кабінету вийшов пацієнт.

— Добре, що ви тут, — потерши потилицю, промовив він. На диво, він виглядав здоровішим, ніж тоді, коли я його реєструвала. — Ця приємна пані…

«Приємна пані… фу…»

— … зовсім забула розказати мені, куди йти далі. Можете мене провести?

Я жадала повернутися до дев’ятого кабінету, щоб від душі познущатися з забудькуватості неулюбленої колеги. Але пацієнт вже покрокував від мене. Добре, чим швидше він закінчить, тим швидше я піду додому.

Ми рушили довгим коридором в повній тиші. Я краєм ока помітила, що моя напарниця вже прощалася з охоронцем, але жодним чином не надала тому значення.

— Це так цікаво, — задумливо протягнув чоловік, порушивши мовчання. — Я наче й не хвилююся, проте всередині все аж підстрибує. А ви бували донором?

Певно, він не міг не помітити, як я зіщулилася. Я не змогла вичавити з себе відповідь, але з полегшенням помітила, що ми як раз прийшли.

— Проходьте, вам видадуть медичну сорочку, проведуть до крісла і…

— Будь ласка, йдемо разом, — тепло промовив він і благально подивився на мене. Наче прямо в душу. Я збиралася відмовитися, хотіла сказати, що це не входить в список моїх обовʼязків і що я маю уже давно бути вдома і дивитися улюблений серіал, але… просто не змогла. Чи то його харизма, чи то його легкий острах, який він не соромився показувати, чи то… чорт забирай. Я гадки не маю, що змусило мене негайно погодитися.

Він обійняв мене за плечі й виставив перед собою, наче щит. Я йшла, самостійно й не ворушачи ногами. Він миттю став куди більш балакучим і став розповідати мені якусь нісенітницю, яку я не могла усвідомити. Наче я не розуміла мови, якою він говорив, але я була впевнена, що то так само була англійська.

— Террі, що ти тут робиш? — здивовано вигукнула медсестра. Вона як раз прибирала в залі. — Ще пацієнт? Але місис Гілл відмітила, що останній зареєстрований має протипоказання до донорства…

— Яка ж неуважна, ця ваша місис Гілл…

В цю мить медсестра різко розвернулася і покрокувала в сусідню кімнатку, де зберігалася зібрана за сьогодні кров. Я приросла пʼятами до синьої плитки на підлозі, немовби хтось цвяхами прибив! І ще заразом рот намертво намастив суперклеєм! Я хотіла спитати, що вона в біса робить, куди вона пішла і навіщо мене кинула тут одну з цим чоловіком.

Медсестри не було зовсім недовго. Вона вже поверталася, штовхаючи перед собою візок з величезним пластиковим боксом, який був заповнений майже доверху. У центру сьогодні був багатий “врожай”, адже кілька волонтерських груп організували спільну подію і залучили багато добровольців.

— Просто прекрасно, — весело вигукнув чоловік. Він змахнув рукою і медсестра, наче лялька, хитнулася і попрямувала за мою спину.

— К-к-куди ти… — задихаючись, просичала я. Медсестра мене не почула. Чому вона була тут сама?

— Ну от ми й вдвох, Террі. Підійди, — скомандував чоловік, всідаючись в червоне крісло. — Я можу і сам впоратись, проте твоя допомога буде вкрай доречною.

Я не заперечувала. Зовнішньо, тільки зовнішньо. Всередині мене все кричало від жаху. Не знаю, звідки в мене в голові зʼявилася ця ідіотська думка, але я нахилилася над величезним контейнером для відходів і витягнула звідки використаний пакет з трубками. Голка була закрита ковпачком, не зламана, як мала б бути. Здається, саме це тримала медсестра, коли ми увійшли. Вона мала б виконати протокол, а не …

— Давай, ти зможеш, — його голос, наче ляпас, вивів мене зі ступору. — Просто встав голку і майже вільна.

В мене затрусилися руки. Я не вмію цього робити, я не ненавиджу голки! Я не вмію знаходити вени… на його руці їх так багато, вони майже чорні…

— А, байдуже. Думав, що мені пощастить цього разу.

— Цього разу?

Чоловік вже перетягнув собі плече посередині, кілька разів затиснув і розтиснув кулак, а потім хвацько загнав довгу товсту голку в найширшу вену. Використаний пакет, який злипся від попередньої крові, раптом почав роздуватися, наповнюючись темною рідиною. Це нагадало мені каву, аж ніяк не як кров.

Мене занудило. Я згорбилася, наче від сильного удару в живіт і щодуху затиснула рот в намаганні стримати ті кілька нещасних ковтків кави, які телепалися в пустому шлунку. Чоловік несподівано повеселішав, наче я показувала йому пантоміму.

— Це так кумедно! Мені завжди подобається спостерігати за людською реакцією.

— Що ви таке? — прохрипіла я, несамохіть не відриваючи погляду від стрімкого наповнення пакета.

— Вампір, авжеж, — діловито заявив він, посовавшись на кріслі. — Мені, до речі, сімдесят років. Я ще молодий, тож маю на такі заходи вдосталь сил.

Тут мене все ж таки знудило. Я не стрималася, адже чоловік рвучко витягнув голку з руки. Цівка чорної крові потекла його передпліччям, забруднила штанину й крісло, а простором рознісся важкий металічний сморід.

Він підійшов до мене, турботливо погладив по круглому попереку й одразу ж смикнув за плече, щоб повернути моє тіло в рівне положення.

— Дай-то мені шприц. Нам з тобою лишилася єдина дрібничка.

Вкотре безвольно підкорившись, я видала йому запечатаний шприц. Він прийнявся робити дещо дійсно дивне, дивніше за те, що я побачила до цього моменту. Він набирав шприц зі свого пакету та додавав свою чорну отруту до свіжозібраних порцій, обережно проколюючи мембрани. Я весь той довбаний час стояла як кам’яна глиба і жодним чином не могла зарадити злочину! Чому?! Чому я не могла?! Що він зі мною зробив?

— Веди до холодильників.

Зовсім скоро ми були там, де він побажав. І авжеж, він підклав ці пакети до тих, які вже були перевіреними й готовими до трансфузій.

— Дякую, Террі, ти була дуже корисною. А тепер відпочивай…

Минуло кілька днів. На мій жах, я все памʼятала, навіть після відключки. З самого ранку я слухала новини, які тільки про те й торочили, що в донорському центрі Лондона сталося жахливе. Згідно з офіційними даними, охоронець напав на співробітників центра, вкрав гроші й зник в невідомому напрямку. Місис Гілл знайшли вбитою ударом канцелярської ручки в шию, але ніхто не захотів звернути увагу, що отворів було два. Я була впевнена як ніколи, що то зробив пацієнт. Як на, мать його, диво жодна камера спостереження на мить інциденту не працювала, а збережене відео за цілий день було зіпсовано поміхами.

Я намагалася, намагалася розказати правду! Я намагалася запобігти біді, проте керівництво вперто відмовлялося слухати мене і навіть відправляло до психіатра. Тому я звʼязалася з журналістами. Вони обіцяли бути в моїй квартирі за годину, коли ми розмовляли, і ця година майже стікала.

Хоч я й очікувала візиту, я злякалася дзвінка. Я підбігла до дверей і притулилася до вічка.

Там стояв пацієнт.

Термінове включення по телевізору розповідало про дивну лихоманку в людей, які нещодавно отримали процедуру переливання крові.

— Відчиняй, Террі. Я хотів зберегти твоє життя, але мені було наказано не робити такої помилки.

Звісно, я не відчинила.

Звісно, він все одно вирвав дверну ручку і повільно наблизився до мене.

Дзвонив телефон, це, напевно, були журналісти. Я так само не могла рухатися, не могла чинити опору, як і кілька днів тому. Він всадив мене на диван, відкрив сумку…

В свої останні миті я лиш бачила, як десяток пакетів повільно наповнюються моєю кровʼю, а проклятий демон сумлінно вливає в мене чергову чашку прохолодної кави. Серце билося швидко, і кров текла швидко.

І життя покидало мене аж надто швидко.