Зовсім протилежне

Цікаво, скільки часу потрібно, аби спогади стали бляклими, не такими чіткими, а то й зовсім зникли?

Я не псих, клянусь. Я такий же, як і ви. Я працював, навчався в університеті, я намагався бути зразковим партнером.

Клянусь.

Як і всі ви, я робив усе заради майбутнього.

Примарного майбутнього.

Це відбулося учора ввечері. Я повертався додому втомленим. Тягнув своє просякнуте потом тіло, що заніміло після довгих годить сидіння в одній позі. Все як завжди. Ні, не як завжди. Я тоді торт купив, щоб підбадьорити себе. Себе та свою кохану. Влаштувати їй маленьке свято. Серйозно, я йшов тісними вулицями з побитим асфальтом, ями на якому перетворювалися на калюжі й уявляв, як вона обійме мене, як зрадіє гостинцю. Моя дівчина не працювала, не дозволяло здоров’я. Вона потрохи опановувала шкільну програму за роки, що пропустила з певних причин. Старалася відновити своє здоров’я та надолужити згаяний час. Саме тому заслуговувала на увагу, відпочинок та сентементальні дрібниці.

Якщо щаслива вона – щасливий і я.

Коли я зайшов до своєї квартири та побачив чуже взуття, то спочатку подумав, що у мене галюцинації. Але “галюцинації” були занадто реалістичними, доповнювалися глибоким диханням та запахом поту, змішаного з чоловічим дезодорантом. Ні, це смерділо не від мене.

Намагаючись зрозуміти, що до чого, я пройшов далі, до вітальні, де мене чекав невеликий “сюрприз” від дівчини. На дивані спав незнайомий хлопець.

В той момент мій мозок був наче дитина, що грає в головоломку з фігурами й намагається проштовхнути квадрат в трикутний отвір.

Я боявся шукати свою дівчину, я боявся дізнаватися більше. Це б означало тотальне руйнування того, що я так важко будував роками.

Проте моє тіло діяло окремо від розуму, моє тіло кинулось до спальні.

Там картина набула своїх кольорів.

На ліжку лежала дівчина, спиною до мене. Я бачив обриси її тіла у тьмяному світлі з вікна. Зазвичай вона прокидалася, як тільки чула, що двері відчинилися. Проте не того разу. Тоді вона була накачана наркотиками, ні на що не реагувала. Тоді вона привела додому хлопця й обдовбалася. Знову.

Нехай би це були прості забави з коханцем, нехай би це був просто секс. Проте ця зрада була набагато глибшою й болючішою, аніж забави в ліжку з незнайомцем.

Мені наче дали потужного ляпаса.

Найперше я подумав про гроші, що витратив на її лікування в наркодиспансері.

А тоді про те, як я відчайдушно бажав дати комусь те, чого не вистачало мені.

А тоді про те, щоб загнати собі голку від шприца кудись дуже глибоко в шию.

А тоді про те, щоб кухонним ножем нанести порізи поверх шрамів з підліткових років.

І що тепер мені робити?

Я вийшов зі спальні, вимкнув світло й повернувся до вітальні. На дивані, моєму дорогоцінному дивані, лежав укритий ковдрою хлопець. Смердить потом, очевидно, вважає дезодорант заміною душу. А ще чимось солодким, різким і фруктовим. Напевно, любитель посмоктати електронну сигарету. Чим довше я приглядався до нього, тим менше мені хотілося жити. Це дитина, справжнісінька дитина. Тонка махрова тканина не приховувала малого та худорлявого тіла. Йому десь п'ятнадцять років. Дідько, у нього навіть щоки круглі, жодної зморшки на обличчі.

Я навіть описати не можу, наскільки важко дивитися на того, заради кого вам зруйнували життя.

– Вставай, – я з малим точно не хотів дотримуватися правил ввічливості. Навіть якщо він дитина, навіть якщо він опинився в якійсь важкій життєвій ситуації. Мені не хотілося розбиратися в усьому цьому.

— Ти маму загубив, придурок? Не в тому місці шукаєш.

Я щосили плеснув по його щоці, на шкірі відразу розцвів червоний відбиток долоні. До дитини моментально повернулася свідомість, він підірвався з дивану. Хлопець дивився на мене великими очима, потім почав панічно роздивлятися навколо. Я почув пискляве “Добрий день” і “Вибачте”.

Мені важко розповідати те, що сталося далі. Ми можемо прикинуться, що цього не було?

Я смикнув його за руку. Кіслявий хлопець виявився значно легшим, ніж я думав. Він упав на підлогу.

А я вже не міг себе контролювати.

Я просто мовчав. І бив його щосили. Спочатку ногами у ребра, живіт, пах. Він намагався захиститися, я заламував його тонкі руки. Потім кулаками добрався до обличчя. Хлопець мляво намагався зупинити мене, фактично чіплявся за моє перебліччя, метафорично – за життя.

Страшно у цьому зізнаватися, моторошно це розуміти. Проте.

Немає нічого приємнішого, аніж на декілька хвилин позбутися моралі, людяності, думок про наслідки й відповідальність.

А я опамятався тільки коли від вродливого обличчя хлопчика більше нічого не залишилося. Очі набрякли, ніс звістився кудись у сторону, якщо я правильно розтлумачив увесь той фарш, то декілька зубів зламалися та наскрізь пронизали щоки, губи були майже розірвані.

Я ще довго дивився на тіло на підлозі. Боліли суглоби, я здер шкіру на кісточках, б'ючи того хлопця. Боліло пекельно, боліло жахливо, цей біль віддавав аж десь у плечі. На жаль, він був підтвердженням того, що усе це – не просто сон.

Чесно, я би заплакав, коли б міг. Проте натомість я просто тремтів, у мене наче якась комашня бігала під шкірою. Туди-сюди.

Лоскотно й неприємно, я аж здригнувся.

Не відводячи погляд від того, що колись було хлопчиком із симпатичним обличчям, я поліз у кишеню. Швидку викликати ще не пізно.

Пальці торкнулись чогось холодного у кишені. Ні, не телефону. Мого складного ножа.

А тіло на підлозі тим часом почало рухатися. У мене тоді вже точно закінчились сили на те, щоб злякатися, бо я просто байдуже спостерігав, як воно кряхтить, стогне, торкається обличчя, намагаючись оцінити серйозність пошкоджень. Мої пальці бавилися із складним ножем у кишені. Дивно, що до цього наркоша не намагався хоч якось пручатись, закрити обличчя руками, лежав, бляха, другу щоку підставляв. Дивно, що наркоша ніяк не прореагував навіть тоді, коли я прямо до його тупого розквашеного обличчя підніс ніж. Дивно, що не прореагував, коли я загнав у шию лезо. Лише булькнув. Із рота цівочкою потекла кров, значно темніша, ніж та, що вже було розмазана по обличчю. А тоді я дістав ніж. А тоді знову встромив. Тоді ще раз. І ще раз.

Наркоша лежав на білому килимі з ворсинками. Я любив валятися на цьому килимі, обожнював цей килим. Коштував як моя зарплатня за тиждень. І тепер він через якогось торчка перетворювався на японський прапор. Ворсинки швидко вбирали кров, просякали одна за одною, навколо тіла розтеклася нічогенька така пляма. Напевно, доведеться попрощатися з килимом.

Я думав, вбити людину буде важче. Наче я в якусь ляльку тицяв, і цей шмат ганчірки просто повалився на підлогу. Ні тобі передсмертних конвульсій, ні боротьби за життя. Думав, це буде як у фільмах. Та якщо чесно, то до цього моменту почувався, наче якийсь фільм дивлюся. А тут ця гарнчірочка зруйнувала ілюзію того, що це все нереальне.

І тут раптом я реальний. І труп реальний. І ця реальність як кувалда впала на голову. Ну, тепер швидку вже точно немає сенсу викликати.

Руки у крові були ледь не до ліктів. Тепер кров почала холонути, і це відчуття мене неймовірно дратувало. Наче мені знову шість і я обмочився в ліжку, проте мені надто ліньки піти та одягнути сухі трусики, і я лежу в ліжку, доки ця сеча не стане холодною, доки піжамні штани не прилипнуть до ноги. Ось так із кров'ю та ж історія.

А ноги мене не слухались. У мене наче залили окріп, і я весь горю зсередини, можливо, із пор шкіри сочиться пара. Не можу по іншому пояснити, чому я раптово весь мокрий, чому по мені сочиться піт.

Я доповз до душу. Не пам'ятаю як. Увімкнув воду, мені потрібна була гаряча, максимально гаряча, щоб потім шкіра почервоніла. Коли перші струмені вдарили з насадки душу, колючий біль пронизав серце, а у горлі щось застрягло. Наче я ковтнув декілька холодних слимаків. Я дивився на свої ноги, дивився, як вода несе у злив кров, як поволі відтінки червоного стають все більш бляклими, допоки вода не перетвориться на зовсім прозору. Тоді я думав тільки про одне — скільки “сюрпризів” було в крові того наркомана та що я взагалі назбирав від нього?

“Все буде добре, зараз з усім розберешся” – шепотів я, наче якусь молитву.

Брехня, знаю, сам у це не вірю, але яка ж це солодка брехня.

Ось коли я нарешті вийшов із ванни, із поморщеними кінчиками пальців, що неприємно чіплялися за махровий рушник, настав час прибирати місце злочину. Запах мила, що увібрала шкіра, перекривав металічний сморід крові. Білий килим вже не врятувати, він просяк повністю. Варіант був один — загорнути тіло в нього, що я й зробив. Потім закріпив усе це клейкою стрічкою. Тепер його потрібно десь закопати, разом з килимом. Цей згорток треба було спустити з четвертого поверху та донести до машини. Тіло разом з килимом буде важко нести, але принаймні це можливо. Цей чувак був худим і низеньким підлітком, а я регулярно ходив у спортзал, щоб моя сонечко-дівчина могли милуватися м'язами.

Тож я спустився сходами вниз, вийшов з під’їзду. Найбільше я боявся зустріти якихось курців, що вирішили померзнути з цигаркою в зубах не на своєму балконі, а біля входу. Буде важко пояснити людині, яка від нудьги пильно розглядатиме мене, чому я раптом на ніч вирішив винести килим. На щастя, мене зустріла темрява й тиша. Я відразу відчув подих холодного повітря у своєму вологому волоссі. Мене почало трусити, чи то від хвилювання, чи то від холоду. Кров кипіла від адреналіну, це було п’янке відчуття, воно змушувало діяти швидко та рішуче. Як не дивно, проте я був спокійний. Аби не накликати на себе біду. Тому що у свідомості жила наївна ідея, що наче всі страхи завжди притягуються. Це була якась зовсім дитяча й безглузда думка, яку я постійно прокручував у голові, щоб не втратити власний здоровий глузд.

Все буде добре, я з усім впораюся.

Я закинув тіло у багажник. Люблю свою “Каравеллу”. Мене постійно питали, навіщо мені, бляха, ця машина. Ну ось, в ній вдоста місця для перевезення трупа в ліс.

Тепер це можна вважати точкою неповернення.

Звісно, був ще варіант зателефонувати в поліцію, а там далі щось придумати, підлаштувати, когось підставити, змити зі своїх рук цю відповідальність і очистити совість. Але це означало зробити крок у іншому напрямку, означало, що вже пророблений шлях марний. Плюс бажання сидіти у в’язниці у мене не було. Ну, ви ж знаєте ці історії з душем і милом. Воно мені треба?

Я швидко піднявся назад до квартири, закинув усе необхідне в портфель. Я не знав, що казатиму дівчині, коли вона отямиться, що робитиму далі. Та чи взагалі зможу колись їй пробачити. Сунути член у вагіну, де побував член малолітнього торчка – себе не поважати. Як я житиму, прикидаючись, наче нічого не сталося?

Для мене декілька місяців чистоти дівчини від наркотиків і алкоголю були найважливішим досягненням. Я стільки грошей вклав у її реабілітацію, у перебування в рехабі. Бляха, найкращі роки змарнував на цю наркоманку.

Настав час тікати від цього.

Можливо, кров того наркомана просочилася через свіжі відкритті рани, змішалася з моєю власною й тепер курсувала всім тілом по венах огидною отрутою. Але я був захоплений цією екстримальною ідеєю, що при інших обставинах лякала. Це було наче спеціально зруйнувати картковий будиночок, заради якого витратив стільки багато часу й сил, побудування якого здавалося таким важливим.

Тільки такий вчинок дарував значно гостріші відчуття, адже за декілька секунд він зруйнує все, чого досягав роками.

І перш ніж реалізувати цю маленьку темну мрію, я ще раз зайшов до непритомної дівчини в спальню й на клаптику паперу залишив невелику прощальну записку. “Бувай, хвойдо, ти мене більше ніколи не побачиш” — ця записка була дурним і пустотливим вчинком, і я зробив це тільки тому, що міг.