Прозові фантазії

Лідія Аніщенко

Прозові фантазії

1. Чудовисько

2. Пан Блуд

3. Філософія

4. Письменник

5. Чай

6. Крейдяний злочин

7. Сандвічеві острови

8. Коралове намисто

9. Бузкова квітка

10. Туман душ

11. Милі люди

12. Костик

13. Калюжниця

14. Феї

15. Зореліт

16. Шипшина

17. Секрет вітру

18. Сейя

19. Фея, що приносить радість

20. Івлін

21. Діта

22. Вино

23. Вуду

24. Джул

25. Бройд

26. Зимун

Чудовисько

— Аню, ну припинити смикатися, га!

Жінка, що тільки-но вмостилась зручніше на жорсткій поличці плацкарту, роздратовано зиркнула на доньку. — Що там вже таке? Знову потяга злякалася?

— Злякалась? — обурено пирхнула мала. — Мені, взагалі-то, вже шість. Я надто доросла, щоб боятися потягів.

— Тоді що таке? — мама на мить вийняла із законного місця навушник-мушлю і мимоволі скривилась: десь, всього за кілька місць від них, лютим голосом волала маленька дитина. "Як добре, що Анюта вже достатньо доросла, щоб не влаштовувати в потязі таких істерик" — втішилась подумки.

— У тієї жінки, — Аня багатозначно вказала головою (зовсім як капітан Джек Горобець). — На руках чудовисько. Справжнє! Зубате і волохате.

— Собака? — палець мами неухильно завис над відео, яке вона так бажала додивитись.

— Хіба б я турбувала тебе через якусь собаку? — Аня картинно підкотила очі. — Кажу ж — чудовиськооо! Справжнє. Сама подивись!

Свідома, що ДО споглядання чудовиська спокою вона не матиме, жінка відклала телефон й собі виглянула в напрямку, який вказувала донька. Зовсім поруч від них сиділа втомлена чорноволоса дівчина, а в неї на руках кричало і надривалось... Чудовисько! В цьому не могло бути жодного сумніву! З широкої пащеки стирчало цілих два, кривих і довгих, зуба. Крізь них, загрозливим потоком, стікала слина. Густа рудувата шерсть, що виглядала з-під повзунків, уся наїжачилась, наче під струмом. Тоненькі щілинки очей, з яких лило, мов з відра, геть розпухли. Чорноволоса дівчина, вочевидь, врешті покинула сором'язливість, і тихенько заспівала. І о диво! Аня кліпнула, розглядаючи чудовисько, яке вже не було чудовиськом. Заплаканий, але заспокоєний малюк прислухався до маминої пісні й не сміливо усміхнувся, булькнувши сопливим носом.

— Ти це бачила? Бачила? — Аня повернулась до мами, але та лише сердито відмахнулась.

— Не гарно називати малу дитину чудовиськом! — повчально мовила вона. — Навіть якщо вона так кричить. Зрештою, ти сама такою була.

Мама ствердно кивнула головою і врешті занурилась у відео.

— Я теж була чудовиськом? — прошепотіла сама до себе Аня. — Але як же це? Як це... Крууууто!

Пан Блуд

— Як там справи на моїх часникових плантаціях?

— Все добре, пане Блуде.

— Ти впевнений?

Гарлик замислено почухав свою часникову макітру, що мав носити при господарі замість маски, і кивнув ще раз.

— Ну гаразд. Зауваж, що для завтрашнього прийому мені потрібне найкраще часникове масло, яке колись готували на моїй кухні.

— Буде зроблено!

Палацоуправитель низенько вклонився і поквапився на кухню: давати розпорядження.

Пан Блуд, один з найаристократишніших, але один з найскандальніших вампірів свого століття, знеможено відкинувся на спинку крісла. Як важко буває не спати вдень! Але він це зможе, неодмінно зможе. Так само, як зміг подолати цей жалюгідний стереотип, цю підступну особливість їх організму: не приймати таку доступну приправу, як часник. Доступну, адже кожен жалюгідний селюк у його володіннях міг з легкістю виростити її на своєму городі. Виростити, щоб потім хвалитися, що на його подвір'я більше ніколи в житті не зайде жоден вампір.

Пан Блуд зверхньо пирхнув.

— Це було б можливо, якби не народився я, — мовив він сам до себе. — Чи думали колись батьки, що такому худорлявому, сором'язливому юнаку як я приготоване велике майбутнє?

Він не тільки досяг рівня, коли може спокійно знаходитися поруч з часником у будь-якому вигляді, а й може передавати своє знання іншим. Він - знаменитий винахідник пан Блуд — власник найбільших у світі часникових плантацій: вампір, що подолав свій страх. І завтра у його маєтку зберуться найсміливіші вампіри, яких він навчить вже більше ніколи не боятися цієї підступної (але такої смачної навіть для вампіра!) рослини. Завтра о цій порі його гості смакуватимуть найкращим часниковим хлібом з найніжнішим часниковим маслом. І дрібкою свіжого кров'яного желе: для смаку і звички. І це спрацює. Обов'язково спрацює!

А потім? Займемось і сонцем...

Філософія

— І от уяви: саме в той момент, коли ти гадаєш, що вигребеш — ти ступаєш крок і падаєш ще нижче. У чортову купу лайна!

— Тедді, малюче, до чого ця клята філософія? Чи ми не наїлися її у свої забуті земні роки?

Теодор глянув на співбесідника, стискаючи бокал вина трохи сильніше, ніж мить тому.

— Ця клята філософія, друже, — відкарбував він. — Рятує мій мозок від остаточної атрофії. Мене цікавить цей факт, розумієш? Щоб вони не казали і не робили, навіть такі веселуни, як оце ти, той падлючий біль все одно звивається всередині кожного з них, мов отруйна зміюка. Я б навіть сказав, як товстенні нитки, мотузки, канати з нервів, з яких насправді так просто звити петлю і покінчити з усім цим.

— Але ж ти це про них, так? Ти ж цього ніколи не зробиш? — Алекс вперше за вечір скинув маску недбалості. — Адже ні?

— Звичайно, що ні, — Теодор усміхнувся кутиком губ і поставив бокал на стіл. — Я не зроблю, але ми маємо розуміти, чому це іноді здається найкращим варіантом саме їм. Тим, хто слабше. Тим, чиє життя таке безжально коротке в порівнянні з нашим.

— На біса нам розуміти слабаків? — Алекс знизав плечима і врешті зробив ковток зі свого бокала. — Це, як би сказав їх любий дядько Дарвін, природній добір. Радій, що ми самі не маємо нікому перегризати горлянки за власне безсмертя. Сучасні люди все люблять робити самі. То чому б нас мали обходити їх проблеми?

Теодор на мить замислився, шукаючи відповідь не тільки для друга, а й для себе. Дійсно, чому? Чому йому, попри довгі роки безсмертя, досі не байдуже до тих слабких, людських створінь?

— Мабуть тому, — повільно мовив він. — Що я б щиро хотів, у випадку, якщо Ворота Вічності відкинуть наші душі і я стану таким самим слабаком, як вони, щоб хтось простягнув мені руку. Хтось безсмертний.

Письменник

Люди казали, що він письменник. Що живе він у крихітній кімнаті ущент наповненій одними лишень книжковими шафами. Що їсть він з книжок і п'є з книжок. Що дихає ними, немов повітрям. Що пальці його ніколи й нікого не торкались з такою любов'ю, як торкались вони його книг. Його... Адже вони всі були його! Навіть ті, що писав не він. Мабуть тому, що він сам прожив кожну з них усією силою своєї душі. Він пройшов стежками кожної з них і полюбив їх, як власні. Звісно ж, він був письменник. І навіть не був, а є! Є і буде навіть тоді, коли писатиме свої нові романи й оповідання десь там, поміж хмар.

Люди казали: він письменник, дивак. З тих, які пишуть заради того, щоб єдино — писати. Заради того, щоб принести у цей світ зайву краплину світла і доброти. З тих, що пишуть, адже не можуть стримати у собі той потік, що вливається у нього невідомо звідки. Історії бродили навколо нього вдень і вночі. Клали голову йому на коліна, звіряли усі свої таємниці. Довірливо зазирали в очі, тримали за руку так, як тримає дитина з німим запитанням: чи підеш? Чи підеш зі мною, чи вислухаєш ти мене? І він слухав. Слухав усі історії, які хотіли поговорити з ним. І сповідь деяких він записував.

Чай

Діна поняття не мала, що стояло у цій шафці, але виглядало воно просто казково. Безліч слоїків, великих і малих, з різнокольорового скла і з різним наповненням. Прозора оболонка давала можливість розгледіти загадкові скупчення сушених фруктів, ягід, грибів та корінців: все те, що так дбайливо заготовляла та бідна старенька, яка відійшла лише кілька днів тому. В бідолашної, як виявилося, не лишилося жодного родича, тому вона вирішила залишити увесь свій земний спадок... Діні, своїй сусідці по палаті. Такій милій дитині, як вона її назвала. Операція по видаленню апендициту, яка звела їх разом, вже майже забулась молодій жінці. Забуття було підживлене й приємним хвилюванням оглядин такого неочікуваного (для когось шикарного!) подарунку. Спадком виявився лише маленький будиночок у селі: давній, побитий вітрами і часом. Всередині не було нічого особливо цінного, окрім плетених власноруч укривал, вишитих рушників і, звичайно, смачного. Кому ж як не старим годиться розбиратися в ласощах? Геннадіївна розбиралась. Без сумнівів. До того ж, смаколики вона, вочевидь, виготовляла самостійно. Звісно, вона мала невеличкий холодильник, з тривіальним запасом овочів, яєць, ковбаси. Шафку з крупами, сіллю/цукром та олією. Але найцікавішою була ця. Шафка із... сушеностями, як назвала їх Діна. Виглядали і пахнули вони просто фантастично! Особливо після лікарняної дієти. Обравши баночку, в якій, як їй здалося, були сушені чорниці, Діна зготувала окріп на старій газовій плитці і заварила собі неймовірно ароматний чай. Втішний. Поминальний. Після ранкового похорону, на якому була лише вона та кілька односельців, жінка почувалась пригніченою, хоч і знала бідолашну всього кілька днів. Всередині гірчив невідомий гнів на тих, хто не прийшов на її похорони і навіть тих, хто прийшов. Особливо на того мерзенного діда. Здавалось, що похорон Геннадіївни був для нього мов похід у Дісней Ленд для дитини: очі старого світились радістю, а коли на труну полетіла перша земля — він не втримався від короткого сміху. Діна не прислухувалась до слів, які він вигукнув поміж цим, а якби прислухалась...Можливо тоді б чай, яким вона пом'янула стареньку, був не тільки найкращим в її житті, а й не останнім.

Крейдяний злочин

— Давненько в нас не було виклику щодо вбивства у школі, еге ж?

Лев несхвально глянув на свого старшого напарника.

— Як ти можеш з цим жартувати? Загинула вчителька! Жінка, яка присвятила життя навчанню цих малих негідників.

— Забув, що лише нещодавно сам був серед них? — пирхнув Щур. — Тож будь із малими чемний. Ми маємо довідатися, що в біса тут трапилось.

Слідчі поквапились в клас і обоє мимоволі стали на порозі. Вчителька лежала біля самої дошки. Цівка крові, що тікала з грудей, заплямувала її білосніжну блузу. З серця стирчав блискучий новенький циркуль. Як додаткова насмішка, повнувата фігура була дбайливо обмальована крейдою.

— Хто це зробив? — гаркнув Щур. — Хіба не знаєте, що на місці злочину нічого не можна чіпати?

Завучка, що забилась в куточок класу, знервовано хитнула головою.

— Це не діти, — затинаючись, мовила вона. — Вони так і знайшли її тут, повернувшись після перерви. Це мав бути...— вона ковтнула сльози і закінчила. — Звичайний урок ОБЖ...

Лев обвів поглядом п'ятнадцятьох підлітків, що згуртувалися поруч неї. Усі бліді, мов ті аркуші, але... Спокійні? Чи йому так здалося?

— Хто з вас староста? — запитав Щур.

Високий чорноволосий хлопець мовчки підняв руку.

— Що тут сталося?

— Ми з Борисом повернулися з перерви першими, — тихо мовив юнак. — Але, лише на кілька секунд перед усіма. Інші врізалися в наші спини. Розумієте, побачивши її ось таку ми...

Щур розумів. Він немов бачив, як учні, влетівши в клас, скам'яніли, побачивши труп і перекривши вхід своїм однокласникам.

— Когось помітили біля класу?

— Нікого не було, — тоненьким голосом озвався Борис, що стояв поруч зі своїм товаришем, старостою. — Лише якийсь здоровань промайнув повз нас у коридорі, коли ми з Ігорем бігли до класу. Я подумав, може це її чоловік, хоча вона ніколи не приводила його до школи...

— Все ясно, — гмикнув Щур. — Можете не хвилюватися. Ми обов'язково знайдемо вбивцю вашої вчительки, а доки — залишіть клас, щоб наші експерти могли працювати.

Завучка вибігла перша, за нею — у паніці — решта класу. Звичайно ж, у цій метушні ніхто не помітив, як Ігор на мить сперся на дошку, залишивши там зайвий шматочок крейди. Зрештою, старости завжди слідкують за порядком у класі.

Сандвічеві острови

Хто б і що не казав вам про справжню природу Сандвічевих островів, гадаю, що правда відома лише мені. Ви можете зневажливо пхикнути на таку гучну заяву, але я б радив вам подумати двічі. Природа їх відома мені достеменно, оскільки я — Океан. Ви здивовані, що я вмію писати? Хіба? Зараз, у час сучасних технологій, навчитися може майже кожен і майже будь-чому: було б бажання. Але історія тих знаменитих островів немає жодного відношення до сучасності. Сталося те все у вісімнадцятому чи дев'ятнадцятому людському столітті: в Океанів, зізнаюсь, іноді склероз не менший, ніж у людей. І справа була в тому, що Бог страшенно любив поїсти. І не аби що! Ви ніколи не замислювалися, чому англійська мова — міжнародна? Моє пояснення: Бог дуже любить англійців. Чесні спостереження! Це одна з тих націй, любов до якої йому дуже важко приховати. Тим більше після такої скандальної історії. А сталося так, що при всій своїй симпатії до мандрівників, в Бога прокинувся страшенний апетит, коли він побачив розправу дикунів над бідолашним капітаном Куком. Воліючи відзначити його пам'ять і заодно нагадати світу, що їсти можна багато що, але тільки не людей, Бог приготував на своїй небесній кухні такі велетенські сандвічі, які міг приготувати тільки він. І тут (несвідомо повторюючи приклад наших пращурів) він урочисто з'їв кілька сандвічів, а решту (цілих 11!) вкинув просто у мої води. Спочатку я був настільки обурений, що мимоволі скипів і мало не нагадав тому хвальку звідки і завдяки кому він з'явився! Але пояснення Бога були настільки щирі, що я йому пробачив. Я трансформував свій гнів на 11 вулканічних островів і перетравивши (досить смачні!) сандвічі, залишив їх точні, але збільшенні копії у своїх водах. Певен, саме Бог потім підлаштував, щоб вони дістались англійцям. Для повної картини.

Коралове намисто

Тейя сиділа на піску, підібравши під себе ноги й з неприхованим захватом роздивлялася свою знахідку. Коралове намисто, сяюче від солоних морських крапель виблискувало на сонці, мов яскраво-червоні крила дивовижної комахи. Коралі були різної форми — уламки, нанизані на просту білу мотузочку — але які прекрасні! Тейя не сумнівалась, що це намисто належало якійсь чарівній багатій пані, яка нещасливо загинула в морі. Минулого ранку вона бачила багато дерев'яних уламків, які винесло на берег, а тепер це... Не в змозі більше опиратись спокусі, Тейя підняла намисто з піску, на якому лишився ледь помітний відбиток. Застібка, на щастя, була не зламана, лише розщібнута, немов намисто впало у воду просто з незграбних рук або... змило зі скелета. Тейя стиснула коштовність в долонях, впиваючись відчуттям гострих і водночас гладеньких коралів й за мить наділа на шию. Вона не встигла опустити голову, щоб побачити, як блищить намисто на її худеньких грудях. Сонце, яке щойно засліплювало очі й відбивалось на діамантовій поверхні океану, кудись зникло. Загубилось десь дуже високо, сховане за товстим шаром води. За кількома метрами солоних хвиль, які нависли над її головою. Тейя злякано скрикнула і з її рота випливли кілька бульок повітря. Під водою? Майнула шалена думка. Тону? Але вона не тонула. Тейя дихала. Судомно і важко, з незвички, але дихала. Завдяки намисту, підказала свідомість. Лише завдяки йому. Невже воно чарівне? Тейя стояла на дні океану посеред галявини з водоростей і широко посміхалася. Неподалік від неї нечутно шумів підводний ліс. Кольорові коралові дерева — рожеві, фіолетові, блідо-морквяні й яскраво-зелені — тягнули до Тейї свої майже нерухомі гілочки і зустрічали зграйками так само різнобарвних риб. Це намисто ніколи не належало земній пані, зрозуміла вона. Коралове намисто належало русалці. А русалка — своєму океану.

Бузкова квітка

Привіт! Ти мене знаєш. Я — ця бузкова квітка з п'ятьма пелюстками. Всі мої брати і сестри мають відійти мирно, зів'янути на гілках, коли прийде їх час. Мене ж мають з'їсти. Такий ритуал. Дивно, коли тебе з дитинства готують до того, щоб бути з'їденим людиною, але з часом до цього звикаєш. Пташки полюбляють розповідати нам історії про зірки, які падали з неба, щоб люди могли загадати бажання. Пожертвувати зоряним життям заради мрії однієї людини, уявляєте? Хоча нас, квіток, так само багато, як і зірок на небі. Тільки вони квітнуть на своєму чорному полі незалежно від пори року, а ми маємо лише коротке весняне життя. Принаймні я і мій бузковий народ. Життя того, хто народився з чотирма пелюстками має обірвати природа. Якщо ж вам непощастило народитися з п'ятьма (так, як мені) скоріше за все замість природи з вами покінчить людина. Особливо, якщо розквітнути на нижніх гілках свого дерева. Це надзвичайно смішно, але люди їдять нас тому, що вірять, що ми спроможні здійснювати їх бажання. Чи знають вони, що у нас також є бажання? Квітці не належить багато думати, але іноді я замислююсь над цим, доки...Одного дня наді мною схиляється замурзане дитяче обличчя. Ніс із насолодою вдихає пахощі, а пальчики вже гарячково біжать між квітками, розшукуючи ту, заповітну. Мене. Певна, мої попередниці теж тремтіли й бажали, аби їх все ж таки не помітили. Пропустили. Прогледіли. Очі дівчинки (я встигаю побачити, що це маленька блакитноока дівчинка) зупиняються на мені. Помітила! Якби у мене були звичайні очі я б негайно їх заплющила, щоб не було так страшно. Людина торкається мене своїми тремтячими пальчиками і на мить завмирає. Легенько тягне за ніжку, а тоді...відпускає? Я не вірю тому, що бачу, але вона всміхається. Всміхається широко й сяюче, немов саме весняне небо. І щось шепоче. Вітер розсіює навкруг її слова:

— Я виконала твоє бажання.

Туман душ

Чи знали ви, що туман складається з душ? Щоправда, не той, звичайний, що так добре знають науковці. А справжній, глибинний. Туман приходить коли душі постають зі своїх могил, щоб помилуватися на світ, який вони залишили. Земля забрала їх тіла або ж прийняла розсіяний порох, але душі лишаються жити глибоко в тканині світу. Вони ширяють між нас, невидимі, мов струмені вітру. Видимі лише тоді, коли постають із надр земних невпізнаним туманом. Що шукають вони? Чому Потойбіччя відпускає їх оглянути місця, де жили їх тіла? Я, професор Вільям Макнейр, вивчаю це не один рік і гадаю, що знайшов відповідь. Я майже певен, що коли приходить той самий туман, душі блукають землею у пошуках тих, в кого мають переродитись. Їх зір пронизує майбутнє і бачить дітей в утробах їх матерів. Зауважує кожну тварину, рослину чи навіть комашинку, яка має народитися. Душі, заткані в туман, приглядаються до цих малюків особливо пильно. Так вони і вирішують, ким хочуть бути. І коли спрагла душа знаходить бажане тіло, вітер, їх помічник, відкраює тоненьку смужку туману і жбурляє її, мов насінину, туди, де душа знову проросте у світ живих. Захопливо, чи не так? Але це не означає, що нам, живим, варто боятися туману. Що як ви зустрінете не той, потойбічний, а звичайнісінький? Перелякатись звичайного туману, хіба не смішно? Якщо ж побачите незвичайний... Що ж, страх все одно вам не допоможе.

Милі люди

Будинок, в якому оселились нові сусіди, бог зна скільки стояв покинутий. Але це їх не зупинило. Одного травневого дня біля полущених воріт згаданого будинку зупинилась лискуча іномарка. Годі було й придумати щось більш дивне на нашій вулиці! З машини виліз миршавий чоловік і тендітна жіночка. Помітивши, що за ними спостерігають, новенькі усміхнено кивнули цікавим сусідам і поквапились до хати. Ділянка покинутого будинку була, звичайно ж, здичавіла, тому з дня на день я очікувала появи жіночки, озброєної сапою. Але її не було. Довелося йти на знайомство першою! Як не сміявся мій дід, я спекла свій фірмовий пиріг з горіхами і подалась до сусідів: вітати з новосіллям. Мені відчинив чоловік, який зблизька виявився ще миршавішим, ніж здалеку.

— Доброго здоров'я! Вітаємо в нашому місті! — заторохкотіла я. — Спекла вам пиріг на новосілля! Ми тут люді прості, війна не балує, але постаралась...

— Щиро дякую, дорога...

— ...Ганна Василівна! — підказала я.

— Дякую, дорога Ганна Василівна, від усього серця! — вклонився миршавий. — Ми хоч і зі Львова, але про жахи війни знаємо, тому ваш подарунок вдвічі цінний.

— Як! — не витримала я. — Невже ви приїхали в наш Слов'янськ із Західної України?!

Миршавий ствердно кивнув.

— Але навіщо? Ми ж тут мало не в смерті на порозі, а у вас там — спокійно! Єуропа поруч!

Сусід поблажливо всміхнувся.

— Дружина захотіла, — пояснив. — А я її підтримав. Знаєте, я досить скромний науковець, але маю деякі кошти. Ми не маємо дітей, тож витрачаємо гроші на допомогу людям. І де як не в прифронтовій зоні вона найбільш потрібна?

У мій роззявлений рот, безперечно, міг би залетіти цілий рій мух. Усвідомивши термінову необхідність обдумати цю інформацію (і гарненько обговорити її з дідом!), я хапливо подякувала, віддала пиріг і поквапилась додому.

Сусіди скоро переконались, що новенькі дійсно приїхали допомагати. Тепер вони першими (іноді й до "Швидкої") приїздили на місця усіх жахливих подій, які приносила війна. Миршавий і тендітна перші витирали кров з поранених облич, перші закривали засклілі очі. Так, немов нічого кращого для них бути не могло. Так, немов ця допомога живила їх. Такі милі люди!

Костик

Хто б там що не казав, а Костик працював у природничому музеї зовсім не тому, що це відповідало його імені. Хоча, можливо воно якось (дивовижним чином!) вплинуло на його захоплення. Змалечку Костик дуже любив гратися кістками. Будь-якими: вивудженими з миски собаки; знайденими надворі; тими, що лишались після обіду. Одного разу навіть притягнув додому череп! Щоправда, котячий, але мамі і бабусі й цього було досить для зітхань. Коли він був малим, бабуся не втомлювалась повторювати, що онук виросте "готом": ходитиме в чорному і слухатиме важку музику. Але Костик виріс і так і не полюбив чорне, а слухав тільки джаз. Однак, це не завадило йому влипнути у цікаву кісткову історію. Влаштувавшись у музей доглядачем, Костик поступово помітив, що при ранковому огляді скелет людини (у вітрині еволюції) весь час стоїть трохи не так, як він виставляє його звечора. Костик намагався розгадати цю загадку допитуючи прибиральниць, але жодна не зізнавалась у пристрасті переставляти скелети. Таємниця ця довго не давала Костику спокійно спати, аж доки не привела до короткої розмови з директором музею. Заручившись його дозволом, Костик прихопив із собою теплий плед, термос, бутерброди і однієї ночі... залишився в музеї. Влаштувавшись на підлозі, неподалік від кісткової еволюції, Костик сьорбав чай, топтав бутерброди і не зводив очей з вітрини. Тихо минула дванадцята, пів на першу... Аж доки сяючі цифри його годинника не показали першу ночі. Тоді це і сталося. Костик саме розмірковував, чи не збігати йому в туалет, коли та сама вітрина раптово спалахнула м'яким перлинним світлом. Дивне світло, вочевидь, розчинило скло і скелет-експозиція граційно зістрибнув на підлогу. Здавалось, що Костика він не помітив. Чи може йому завадив брак очей? Скелет з лунким хрускотом потягнувся і...взявся танцювати. Костик завмер біля стіни. Шматок бутерброда застряг у горлі, але рука, що стискала термос, не наважувалась наблизитись для ковтка. В завмерлій тиші музею скелет танцював так, як не танцював ніколи в житті. Іноді мрії здійснюються лише після смерті.

Калюжниця

Люди звикли вважати, що від боліт нічого доброго не жди. Усім відомо — лише погибель там чекає. Однак, божественна мудрість, що створила цей світ, не могла змиритись з таким неподобством. Здавна в усіх болотяних нещастях звинувачували люди Кікімору — лиху сестру домашньої Кікімори-пустунки. Якось так сталося, що про неї — геть усі пам'ятають, а про добру болотяну бабцю — забули. Навіть ім'я її мало хто може згадати. І дарма! Адже ця маленька відьмочка, як і Кікімора, на кожнісінькому болоті є. Звати цю благодійницю — Калюжниця (наче жовту квітку!) і все добре, що трапляється на болотах, рідко обходиться без її сприяння. Калюжниця доглядає за річками, які беруть початок з глибини боліт. Чистить від мулу, бруду і сміття. Якби ви знали, як їх багато! А ще — вона просто обожнює птахів. Ви, мабуть, чули, що на болотах гніздиться сила-силенна птахів? Чапель, лелек, журавлів. Качок, водяних курочок, бугаїв, бекасів, мартинів...І все це — завдяки доброті Калюжниці. Саме вона допомагає пташкам знайти зручне місце для гнізда, не рідко захищає пташенят від хижаків чи рятує малечу, яка випадає у воду. Калюжниця взагалі дуже любить тварин: і гадючок болотних, і вужів, і жаб, і черепах... Любить і кошлатих зубатих видр, ондатр, бобрів-майстрів. А скільки під її опікою комах! Не злічити! І жучки, і павучки, і клопи і навіть водяні скорпіони. Комахи-вихованці Калюжниць змагаються у кількості лише з рослинним світом боліт, адже мало в якій природній зоні є так багато квітів, трав і ягід. Люди й зараз цінують не одну з них, від лікарських (гіркої лепехи чи запашної валеріани), до харчових (журавлини, морошки, лохини). Цінують і не знають, скільки задля збереження цього розмаїття робить маленька болотяна бабця — Калюжниця. Що це вона — захисниця цих невеликих водосховищ — боліт, які дають притулок стільком живим істотам. Боліт, які забезпечують людей корисними копалинами, зволожують повітря, дарують нам нові річки і підтримують нас, людей, своїми рослинами. А разом з ними — і Калюжниця.

Феї

Вечірній ліс пахтів гнилистою, просоченою солодким цвітінням вологою, але доктор Томас Меррилін на те не зважав. Гніздо клятих фей, яких він так довго і старанно вистежував, знаходилось десь зовсім поруч. Він знаходив сліди їх перебування всюди. Надламані стебла рослин, на яких вони гойдались. Фрукти, ягоди і навіть гриби з відмітками дрібних, але надзвичайно гострих зубів. Так само гострих, як і в попередніх фей з його колекції. Шкода, що вони так швидко розсипалися на порох. Але нічого, він вже навчився обробляти свої здобутки належним чином, тож, ці, нові, він вже збереже якнайкраще. Томас виструнчився, переклавши на інше плече довгий сачок з важким кістяним руків'ям, завзято принюхався. Запах був саме той, без сумніву: гнилі квіти - вірна ознака фей. Він долинав з поваленого стовбура, що стирчав поміж прим'ятих рослин, мов драконячий хребет. Бік мохуватої деревини був понівечений довгим, темним дуплом.

— Затишну місцинку знайшли ви для себе, мої прекрасні літунки, — прошепотів сам до себе доктор Меррилін. — Але в мене вам буде затишніше.

Раптово Томас завмер, впізнавши звук, вже знайомий йому на полюванні: ледь чутний шурхіт крил у тісній схованці. Так схожий на шурхіт крил метелика, але гучніший, загрозливіший. Почувши його, мисливець більше не вагався. Швидко й безшумно він рушив до гнізда фей, тримаючи сачок у бойовій готовності. Він знав, що попри його обережності феї все одно вже почули його. Почули і зараз вилетять. Доктор Меррилін не боявся фей. Він чудово знав, що у гнізді їх рідко буває багато, адже кляті літунки звикли проводити свій час у світі людей. Томас розраховував знайти дві-три особини, як раз на новий ящичок для колекції, але... Шурхіт, що так манив його, вирвався назовні оглушливою лавиною...десятками вже дорослих і розлючених фей. Томас не встиг усвідомити, коли саме з його прокушеної руки випав сачок. Останнє, що він пам'ятав, як шалено відбивався, намагаючись захиститися від гострих зубів фей, що рвали його плоть. В цей чудовий день доктор Меррилін планував поповнити свою колекцію сушених фей, але його омитий кров'ю череп став свіжим експонатом у людському музеї літунок.

Зореліт

— Космічний корабель не прилетів...

— Прилетів, дурню, але наші сплутали його з ракетою і збили.

— А як було не сплутати?

Гош хотів заперечити друзям, але засмучено кивнув. В їх час ракети прилітають частіше, ніж зорельоти. Цікаво чи іншопланетяни також страждають від війни?

— А все таки, — мовив він. — Я сподіваюсь, що він просто не прилетів.

Краще думати так, ніж уявляти, як його збили. Бідні інопланетяни!

— Чого б це він не прилітав? — Іва скептично вигнула брову. — Чи наша планета гірша за інші?

— Того, що кому-кому, а інопланетянам, чудово відомо, що в нас зараз війна. Не найкращий час для відвідин.

Гош та Іва замислено глянули на Р'єрі, найстаршого і найрозумнішого з них трьох.

— Але ж ти щойно сказав, що наші сплутали його з ракетою і збили, — тихо нагадав Гош.

— То була теорія, — відмахнувся Р'єрі. — У нас, дорослих, часто таке буває.

— Теорія, як про Діда Мороза, якого збило ППО? — Іва лукаво усміхнулась.

— То була погана теорія! — відгукнувся Гош. — Навіть нам, дітям, зрозуміло, що Мороза вбити неможливо.

— Ага, скоріше він вб'є тебе сам! — засміялась Іва. — Скрижанить, мов шматок курки в холодильнику.

— А що ж корабель? — невгавав Гош. — Гадаєте, вони просто прилетять до нас пізніше?

— Обов'язково прилетять! — відгукнувся Р'єрі. — Як тільки закінчиться війна.

Гош знову кивнув і замислився. Він дуже хотів, щоб клята війна нарешті закінчилась. Навіть трішечки більше, ніж мріяв про зореліт.

— Обов'язково прилетять, — повторив він і суворо додав: — Жодні війни світу не повинні позбавляти дітей їх мрій.

Шипшина

Чи знаєте ви, що в далекі, більш магічні часи знайомої нам рослини на ім'я шипшина зовсім не було, а зростали на усіх землях світу одні тільки троянди — її прекрасні, рідні сестри. І якщо ви хочете знати, як так сталося, що тендітні кущики троянд стали колючим терням шипшини, я розкажу вам. Гадаю, всі ви чудово знаєте (або принаймні чули) казку про сплячу красуню. Про юну принцесу, що заснула у своєму замку глибоким чаклунським сном, а разом з нею — і король, і королева, і усі придворні, і тваринки у палацовому дворі. Заснули навіть рослини навколо замку, але... Не до кінця! Мало хто знає, але навіть могутня зла магія не в змозі повністю знерухомити ріст зелених дітей землі, а отже... Ті знамениті кущі, які рубав принц, продираючись до замку сплячої красуні, були колись...трояндами. В своєму чаклунському сні вони продовжували рости, і хоч росли слабкі й занедбані (адже садівники спали так само міцно, як і їх принцеса), але жили і квітли. Ось тільки з часом палкий червоний колір їх вигорів, став блякло-рожевим, та й пелюсток у сонних квітів лишилось менше. Зате шипи, тендітні трояндові шипи стали довгими, гострими і міцними, мов шаблі. І характер тієї троянди також змінився. Тож навіть коли спляча красуня прокинулася, здичавіла квітка, що стала шипшиною, вже не могла перетворитися назад на ту, ким була. Але приклад її, приклад виживання у важких умовах, без підтримки людей, перейняли й інші троянди. Всі, чиї садівники зростили їх, але занедбали. І нехай червоний жар, що зійшов з пелюсток троянди, став багряними плодами, але свіжий затінок її — хоч і колючих та небезпечних — надр так само рятує подорожніх у спекотні дні і дарує прихисток усім живим створінням.

Секрет вітру

Листя танцювало під вітром, немов живе. Сварга зачаровано спостерігала: в чому його секрет? Секрет невидимої сили вітру. Її сили. Вона закрила очі і спробувала відтворити побачене у своїй уяві. Дещо вдалося, але її танець листя був трохи...мультяшним. Не таким справжнім, як у вітру.

— Тренуєшся?

Стрепенулась, почувши знайомий голос.

— Намагалась, але...не виходить. Певно, моя магія ніщо проти магії вітру.

Брат присів поруч, попередньо змівши з паркової лавки опале листя.

— Ти не повинна сприймати силу вітру, як щось окреме. Вона — частина тебе. Чи ти забула геть усе, чому нас навчали?

— Та ні, але...

— Тоді досить бути такою невпевненою і м'якотілою. Не ходи з понурою головою, мов сіра миша. Не забувай, якого ти роду, сестричко...

Сварга зморгнула сльози, що було навернулись на очі і зиркнула на нього.

— Як гарно ти про мене розказав.

В горлі застряг біль, але голос пролунав сухо, мов тріск надламаної бурею гілки.

Брат посміхнувся.

— Кому ж як не мені тебе знати і навчати? Цей тягар впав на мої плечі одразу після смерті батьків, тому я не скаржуся: вже звик.

— Це добре.

— Добре? Могла б хоч іноді про це згадувати і дякувати. Особливо коли я ношуся з тобою, немов з Обраною, і намагаюсь привести до ладу твої такі-сякі здібності.

Сварга відчула, як десь всередині гаряче закипає лють. Він завжди повинен бути таким? Старшим братом, який захищає, але й змушує почуватися так, що краще б тебе вбили невдовзі після народження. Разом з їх батьками.

— Тиха, безвільна дитина, — вів далі брат, не помічаючи її настрою. — Я усвідомлював, що ти такою і виростеш, але не полишав надію, що з тебе все ж вийде чарівниця. Дарма сподівався...

— Не дарма!

Перш ніж Сварга встигла стримати себе, шалений подув вітру вирвався з її грудей і вдарив у брата з такою силою, що він злетів з лавки. Тіло його з глухим стуком врізалось у стовбур дерева і застигло.

Лють, що наповнювала груди, негайно відлетіла разом з вітром. Сварга підбігла до брата і торкнулась його руки, намацуючи пульс.

— Вже хочу побачити, як ти зрадієш, коли отямишся, — мовила вона сама до себе і, вперше за довгий час, всміхнулась. — Тепер ти знаєш, що все було не дарма, хіба ні?

Сейя

— Якщо ти скажеш мені помовчати — я зрозумію.

— Правда?

— Ні.

Сейя люто зиркнула на друга.

— Чого тоді питав?

— Не можу дивитися на твоє сумне обличчя.

— Я не сумна!

— Сумна. Така сумна, наче у світі закінчилось усе морозиво, а ти тільки дістала ложку.

Сейя зробила глибокий вдих і повільно випустила повітря, сподіваючись, що це хоч трохи заспокоїть. Авжеж, вона сумна. Авжеж, вона, к усім бісам, сумна. Як можна не сумувати, усвідомлюючи все, що відбувається? Бачачи перед очима усіх тих, хто втратив своїх близьких раз і назавжди? І заради чого?

— Я не хочу, щоб ти туди йшов, — випалила на одному подиху, доки не передумала.

— Куди? У похід?

Юнг спробував зазирнути їй в очі, але Сейя навмисно опустила погляд.

— Тільки не кажи, що хвилюєшся за мене.

— Та ні. Мені ж зазвичай байдуже до друзів.

— Ти в курсі, що це прозвучало не як жарт?

Сейя на те лише підкотила очі. Як він не розуміє? Як вони всі не розуміють? Юнг, як і всі вони, великий хлопчисько, для якого військовий похід — лише гра. Він гадає, що бути воїном — легко. Сейя чудово знала, що це не так: троє її старших братів служили у королівському війську і одного з них вже покликали до себе боги. Як вона може віддати цим жадібним богам ще й найкращого друга? Але Юнг, авжеж, не послухає її і не через те, що не цінує: дорослі чоловіки звикли робити вибір з власної волі. Все, що вона може — лише чекати, як мати чекає братів, або ж...

— Я хотіла сказати, що не хочу, аби ти йшов туди сам. Підемо разом.

Від несподіванки Юнг мало не впустив меч, який хвацько крутив у пальцях.

— Що? З тобою?

— Якщо ти не забув, я добре стріляю.

— Стріляй собі, але вдома по мішенях, а не там — на полі бою.

— І чого це?

Тепер всміхалась Сейя.

— Невже будеш хвилюватися за подругу?

— Буду, бісові боги, буду!

— А якщо я все ж піду?

Юнг миттю спохмурнів.

— Чого ти? Чи в світі закінчилось все морозиво?

Сейя зі сміхом штовхнула його у плече і похитала головою. Легко втрачати лише те, чого ми не маємо.

Фея, що приносить радість

Фея, що приносить радість, сиділа на хмаринці і сумувала, погойдуючи ногою в повітрі. Щиро, вона й сама не знала, як і чому так сталося, що вона, одна з найпохмуріших фей у її сім'ї, раптом взяла і стала ЩПР. Навіть від абревіатури їх здуріти можна. Зазвичай феї ЩПР (що приносять радість) не тільки на роботі, а й в житті були такими собі веселими, теплими промінцями. Завжди сяяли усмішками і (бажано!) засліплювали красою. Особливо ця, друга, виконувала за них більшість роботи (адже люди гостро відчувають красу). Вона ж, Ліа, не мала ні першого, ні другого. Тож у роботі вона ніяк не могла покластися на сяйливу усмішку або (прости Небо) вражаючу красу. Як же їй вдалося отримати таку посаду? Мир, її незламно суворий керівник, любив повторювати (і нагадувати), що вона приносить людям радість своїм...настроєм. Це дивувало навіть саму фею, але якимось реально-магічним чином їй дійсно вдавалося піднімати людям настрій навіть тоді, коли її власний настрій стелився десь на рівні газону. Подейкували, що люди, які за всіма законами світу не мають ані бачити, ані чути фей, бачили і чули... саме її. Ні, вони ніколи не дивилися прямо на неї, коли Ліа злітала до них, тримаючись за свою торбинку з радістю, мов потопельник за рятувальний круг, але щось таке пробуджувалось у їх очах. Щось дуже схоже на її відображення. І хоч сама Ліа ніколи не чула, Мир, який нерідко спостерігав, як вона працює, запевняв фею, що люди чують (дійсно чують!) її завчене: "Радо!" Її чарівне слово, яке завжди діяло на всіх, крім неї.

— Хіба феям ЩПР можна сумувати?

Мир, геть несподівано і нечутно, опинився поруч зі своєю підопічною.

— Можна, — буркнула Ліа.

Вона більше не боялась бути з ним грубою...в неробочий час.

Керівник, що наразі не був керівником, опустився поруч з нею на хмару і простягнув торбинку.

— Тут немає радості, зате є твої улюблені вишневі булочки. Будеш?

Ліа усміхнулась і кивнула. Мир не додав "радо". Та і не треба було.

Івлін

Говорять, ти крутий і невразливий рівно до того моменту, доки нікого не любиш. Доки нікому приставити до горла ножа і сказати тобі: роби. І ти зробиш. Бо інакше той ніж урве і твоє життя. Одним ударом. Знаю, всі ці слова немов з паршивого бойовика, але я маю право їх казати, адже я не просто їх почув або переказав: я їх прожив. Сильні цього світу недарма цураються любові, цієї найбільшої і найпрекраснішої з людських слабкостей. Мою звали Івлін. Дівчина з очима, немов вербова кора: такими ж світлими і такими ж терпкими. Чи я згадаю, коли саме непомітна сусідська дівчина стала для мене чимось більшим, ніж просто тінню на асфальті поруч з моєю машиною? Напевно тоді, коли одного спекотного липня тінь раптово промовила:

— Скажіть, а з Вашого вікна видно сад?

Я мало не вдавився пивом, яким саме наливався, хоч от-от мав сідати за кермо. Дівчина-тінь без вагань постукала мене по спині. Як думаєте, що перше я спромігся промовити?

— Може б Ви подивилися самі?

За наглість я отримав усмішку, а пізніше — і дещо більше. Взамін Івлін забрала не тільки моє серце: вона вийняла з мене душу. Але щастя тривало недовго. Зрештою, рано чи пізно хтось з великих хлопців (з якими я, на свою дурість, проводив деякі оборудки) мав помітити, що вони перестали бути в центрі моєї уваги. Але я був потрібен їм. Настільки, що вони дізналися про Івлін. Вони сказали, що "дівуля" жодним чином не має заважати моїй роботі, а я послав їх до біса: вперше і востаннє. В наступні кілька днів Івлін зникла, а я опинився за гратами за найбільше пограбування століття. От тільки її це не врятувало. Помилки завжди коштують років нашого життя. І щастя. Іноді навіть двох.

Діта

За прадавніми стінами прадавнього дому панує ніч. Серпик місяця несміливо кутається у пухнастість темних хмар. Зорі ж навпаки: розбіглися усім небокраєм, зовсім не приховуючи своєї сяючої, особливої краси. На небесних красунь й на їх поводиря поглядає дівчина, що сидить у прадавньому домі біля віконця, яке виходить в сад. Поглядає і прислухається: чи хрускотить сад? Дівчина знає, що її сад має хрускотіти трошечки більше, ніж звичайний сад у полоні вітру, русі дерев чи стурбований іншими живими істотами, що навідують його. Так, сад біля прадавнього дому, попід прадавніми стінами, незвичайний: у ньому збираються духи. Чого вони полюбили цей сад? Можете запитати ви. Я б відповіла, що ніхто не знає цього краще за Діту. Можливо, спробуємо спитати її? Діта, як ви вже, мабуть, здогадались, саме сидить біля вікна і поглядає то на зорі, то на сад. Вона очікує прибуття гостей. Діта настільки зосереджена на спогляданні, що, гадаю, було б не ввічливо переривати його питаннями. Давайте тихенько підійдемо до вікна і спробуємо впіймати її погляд чи уривки шепоту. Вони розкажуть нам більше.

— Час, вже час, — шепоче Діта, нервово покусуючи губи і хитаючи головою. — Грушевиця мала б уже бути тут. Де ж вона?

І дійсно, де? В саду, наскільки ми бачимо, нікого немає. Тільки вітер гойдає дерева та плутає навколо них високу траву. Можливо, варто придивитися? Чи це не вона? З-за стовбура старої груші раптом ковзає постать. Прозора і легка, але водночас — сильна, матеріальна. Бачите, як розходяться від її кроків садові трави?

— Одна є, — задоволено видихає Діта. — Отже, всі вони мають бути.

Сад, певно, чує її слова і випускає зі своїх надр все більше і більше постатей. Більше біло-прозорих душ, які сходяться з усіх куточків саду, утворюючи перед прадавнім домом широке коло, немов готуються до танцю. Нічного хрускотливого танцю душ, але не людських.

Діта радісно посміхається і врешті дозволяє собі залишити дім. Дівчина мчить до постатей. Вливається у їх коло, м'яко і гармонійно, немов річка в океан. Цей нічний танець, якому все ж таки бути, належить їй — Діті з прадавнього дому з прадавніми стінами. Їй і її друзям-духам.

Але і нам цікаво було його побачити, чи не так?

Вино

Чаша, в руках молодого священика, у тремтливому світлі свічок м'яко зблискувала міддю. Повітря, густо насичене ладаном, забивало подих. Так треба, подумки повторювала собі Марія, мама так хотіла, значить так треба.

Утримавшись від гидливої гримаси, коли ложка, що вже минула пів кола прихожан, торкнулась її вуст, дівчина поспішно ковтнула вино, якого ніколи не пила. Воно здалося їй надзвичайно мерзенним і, чомусь, знайомо солонуватим. Люди у невеличкій сільській церкві, куди вона забрела в пориві каяття, випивали свої порції з жадібністю, гідною щирих вірян. Спостерігаючи за ними, Марія почувалась не менш грішною, ніж у товаристві своєї суворої матері. Але, можливо, після першого причастя вона нарешті зміниться. Звичайно, якщо одного причастя достатньо для очищення душі. Марія залишала церкву з почуттям виконаного обов'язку. До якого, чомусь, додавалась нудота.

— Певно, це від вина, — прошепотіла вона собі. — І чому в Божому Домі не причащають чимось безалкогольним?

Дівчина похитала головою. Якою б (на думку мами) вона не була грішною, але відраза до алкоголю якимось чином поселилась в її крові. Авжеж, саме тому їй тепер так погано. Стримуючи нудоту, Марія хитко побрела вуличкою, що звивалась поміж будинків, і не помітила, як опинилася на узліссі.

Зупинившись біля найближчої групки дерев вона сперлась на стовбур і схопилась за живіт.

— Боже, ну чому мені так погано, — простогнала, притуляючись лобом до прохолодної кори. — Якщо це додаткова кара за ті дурниці з хлопцями — то краще б я не слухала маму і не пішла в ту бісову церкву...

Черговий напад нудоти не дав закінчити нарікання й призвів нарешті до бажаного організмом результату. За кілька болісних хвилин, знесилена й спітніла, Марія гидливо витерла забруднені вуста і відчула... Щось гостре хижо дряпнуло її палець.

— То як тобі моє вино? — пролунав за спиною Марії глибокий, вкрадливий голос.

Вона рвучко озирнулась, аж закрутилася голова, і побачила молодого священника, що спостерігав за нею із задоволеною усмішкою. У темряві, що швидко насувалася, очі його сяяли особливо яскраво.

— Не хвилюйся, — лагідно мовив він. — Прикрощі перетворення вже позаду. Ходімо, я познайомлю тебе з твоєю новою сім'єю.

Вуду

Він старанно працював, прокладаючи свій особливий, вироблений часом і майстерністю шов. Почергово завершуючи, а потім з'єднуючи усі частини ляльки. Найперше — тіло. Точніше — тулуб. Потім — старанно і в певному порядку — руки, ноги, голова. Іноді — але не обов'язково — одяг. Для цієї ляльки — не обов'язково. Останнє і найголовніше — схожість. Адже саме схожість є обов'язковою умовою, особливою магією для ляльок, які він робить. Кому були б потрібні ляльки-вуду без схожості? Геть нікому. Ця вдається йому не гірше за інших, які вже принесли смерть або каліцтва ворогам його замовників. Так, свою справу він знає. І ось ця, новенька, майструється в його руках так само легко. Навіть пальці не тремтять. А мали б? Він довершує схожість круглими блакитними гудзиками-очима. Старанно вирівнює коротке волосся з жовтуватої пряжі. Міняє нитку з чорної на червону і вишиває ляльці усмішку. Широку. Останню. Відкладає все, вже не потрібне, вбік і зважує ляльку в руці. Змірює поглядом: наскільки схожий? Саме для цієї ляльки варто перевірити додатково. І головне — взяти із собою голку. Найдовшу і найгострішу. Надійну. Тримаючи в одній руці ляльку і в іншій — найкращу зі своїх швацьких голок він прямує до дзеркала. Переводить погляд зі свого відображення на ляльку, затиснуту в руці. Відмінна робота! Прекрасна схожість і гідний фінал. Голка проходить в серце ляльки швидше за будь-які вагання. Блискавично і точно.

Джул

Джул бігла разом з усіма, вгрузаючи у пісок і штовхаючись. Бігла на поклик однієї з найсильніших людських слабкостей: цікавості. Вони з мамою саме робили покупки у торговому центрі на околиці. У тому найбільшому, звідки відкривається такий чудовий краєвид на їх пустелю. Саме завдяки йому Джул і стала однією з перших, хто побачив катастрофу на власні очі. Величезне, неймовірне щось пронеслося над містом, зринуло далі і впало, піднявши аж під хмари гігантський стовп піску. Впало і вибухнуло. Люди з натовпу (як і сама Джул) вже гаряче обговорювали, чий це може бути літак. Адже це, звісно, якийсь бідолаха літак, чий пілот не зміг впоратися з керуванням. Це підтверджувала і вервечка машин МНС та поліції, що пробивалася до місця події разом з натовпом людей. Джул давно вже залишила маму позаду і мчала вперед. Мчала однією з перших, щоб побачити серед пустелі палаючі уламки. Не літака, а...пташки? Відірвана залізна голова лежала до Джул найближче. Вона чітко бачила опуклі нерухомі очі, гострий блискучий дзьоб, жмуток залізного пір'я на голові. Шматки величезного залізного тулуба лежали напівбезладною купою. Навколо, розпечені від язиків полум'я, лежали пірїїни. Десятки чи й сотні довгих, майстерно зроблених залізних пір'їн.

— Який дивний літак! — вигукували і шепотілися люди. — Звідки він міг прилетіти?

— Це не літак, дурні, — буркнув маленький хлопчик, що стояв одним з перших. — Це — пташка! Хіба ви не бачите? Вона прилетіла з країни залізних птахів.

Люди обурено зашепотілися, заворушились і вибухнули недовірливими вигуками: вони ніколи не чули про таку країну! Джул також не чула, але якимось дивним, невловимим чином раптом зрозуміла: малий не бреше. Джул ступила до хлопчика і зустріла його рішучий погляд.

— Вона існує, — промовив малий, незмигно дивлячись в очі Джул.

Його власні очі, сталево-сірі й ніби сяючі на тлі замурзаного обличчя безхатьки, відбивали щирість.

— Вона існує, — слухняно повторила Джул. — Ти знаєш до неї шлях?

Хлопчик повагався лише мить і ствердно кивнув.

— Ми підемо туди разом.

Бройд

Іноді історії лізуть з мене самі. Видряпуються зі свідомості голосами тих, невідомих, створених саме мною людей чи істот. Іноді — я маю сам тягнути їх за вуха. Руками, щипцями або й силою думки. Історії, на жаль, часто неслухняні. Та хіба стане замовник, якому я винен цікаве оповідання, слухати виправдання? Певен, він не вперше почує подібне з вуст свого штатного писаки. А для мене, можливо, востаннє. І як я докотився до такого життя? Відпихаю поки не потрібний ноутбук і виходжу у двір. Для гостроти відчуттів й творчого пробудження вирішую не перевдягатися і вгрузаю у кучугур снігу, що намело за порогом, прямо в домашніх капцях. Крижаний вітер з радістю накидається на мій махровий халат і непокриту голову, плутаючи й без того сплутане волосся.

— Історііііїїї! — вигукую я в тишу, що огортає сонне передмістя у цю ранню годину. — Агов! Ви де?

Прислухаюся, у дикій надії отримати відповідь, знак чи хоча б дрібку натхнення. Але відгукується тільки Бройд, сусідський пес, якого господарі досі (по старій звичці) тримають на ланцузі. Бідолаха Бройд, такий добряк, що вміє гавкати тільки за компанію і геть не народжений для того, щоб гризти литки порушникам спокою. Однак, його ніхто не питає. Собака у нашому маленькому світі дорівнює охорона. Але, цікаво, чомусь раптово мені стає цікаво, щоб він робив, без цього ланцюга. Чи слухався б господарів й надалі і старався охороняти? Чи його добра натура нарешті б повстала? Я кліпнув, певно, від сніжинки, яка потрапила мені в око, і побачив перед собою вільного пса, що мчить вперед з рештками ланцюга на шиї. Перестрибує паркан і... Змерзлий, як цуцик, але навіть не усвідомлюючи цього, я пірнув назад у будинок і поквапився до ноутбука. Пес, що зірвався з ланцюга моєї уяви, гнав мене вперед. Створюючи новий файл негайно вирішив, що пообіді обов'язково принесу йому чогось смачненького. Дякую, Бройде!

Зимун

Зимуна ніхто не любить. Хто ж у здоровому глузді мріє бути скрижанілим, оповитим морозом і вічно тремтячим? Ніхто. Тож мене завжди страшенно нервують запитання на кшталт: "Привіт, що, досі сам?" чи "Так і не знайшов собі когось?". "Що вони знають?" — вкотре запитую сам себе — "Що, о, небо, вони взагалі знають про моє життя?". Боги і богині, духи й істоти, здається, змовилися невтомно демонструвати мені, що у них всіх, на відміну від мене, є дарована небом пара.

— Мені і самому добре, — відповідаю як завжди.

За спиною (також як завжди!) розсипаються дзвінкі смішинки моїх божественних братів і сестер.

А ще — ніхто з них не вірить, що я люблю літо. Де таке бачено, щоб дитина Зими любила літо? Але я люблю. Мабуть тому, що влітку як ніколи відчуваю себе потрібним. Люди та істоти знемагають від спеки та жару. Перші радіють кожній крижинці льоду у своїй склянці, другі — кожному холодному подиху, що несе до них далеку й так мало оцінену любов Зими. Чи може хтось зрозуміти, як воно, бути таким, як я? Серед сестер-богинь немає жодної, чия ніжна шкіра бажала б мого крижаного дотику. Можливо (мене кидає в жар від однієї цієї думки!) окрім Лютої. Але вона — не для мене. Люта, відомо всім, затята самітниця. Вона, чув не раз, відказує божественній родині одне й незмінне "мені добре і самій". Зовсім як я. Зовсім як я? Це настільки безглуздо, що й сам не можу повірити в те, що я роблю. Але вона може мене зрозуміти! Зараз мої місяці, моя пора, тож я зриваюсь і мчу до найближчого лісу, мов оскаженілий. Зриваю з дерев найкращі, найблискучіші бурульки і формую з них букет. Люта любить відпочивати на березі півзмерзлої річки, де я бачив її не раз, і зараз якась крихка, примарна надія кличе мене туди. Вона й дійсно там! Сидить, жонглюючи малесенькими сніжками. О, небо, я не встигаю привести себе до ладу, а вона вже бачить мене.

— Чудовий букет, Зимуне! — вигукує, підхоплюючись зі зручної снігової подушки. — Невже мені?

Кивати немає сенсу. Люта простягає руку і букет опиняється між її срібних рукавичок.

— Тобі, — все ж видихаю я. — Кришталевий.

Усмішкою Люти можна різати кригу, однак...

— Сідай, чи що? Померзнемо разом.