Круасан, Мілан та Смурфи

Голова йшла обертом, а ноги боляче крутило після довгого перельоту. Мілан зустрів закоханих яскравими вогнями ночі, запальними дискотеками, розфарбованими стінами з брудними графіті у вуличках та смачною піцою по дорозі з аеропорту.

На проведення медового місяця Віктор не шкодував ніяких коштів, бажаючи взяти 4-зірковий готель. Але для Р’юджин важливим було передусім естетичне задоволення й гарні види з вікна, а не дорогі килими під ногами в номері.

Готель “Lancaster” сподобався їй найбільше. Затишні номери, милий фасад будівлі, а головне — вид на Арку Миру! Віктора зацікавили в ньому: високий рейтинг серед інших готелів, хороша наповненість міні бару і улюблені круасани, яким пригощали тут на сніданок, обід та вечерю.

Р’юджин запропонувала спершу відпочити та розпакувати валізи, а вже тоді прямувати вивчати місто. І хто ж він такий, аби сперечатися з коханою.

Розклавши речі в шафі, розвішавши легкі сукенки, дівчина полізла в душ, аби змити втому після важкого перельоту. Тим часом Кангуро вирішив скористатися міні баром та спорожнити пляшечку тутешнього пива, вийшовши на балкон.

Види тут справді були неймовірні. Внизу помалу просувались автомобілі, буяння квітів на балконах готелю розносило аромати всім кварталом, змішуючись із запахами випічки та дорогих парфумів. Нарешті Віктор міг відпочити від шумної столиці. Полишивши організацію під керівництвом заступника, він сподівався, що за тиждень його відсутності Сагура не стане центром панування мафіозі. Засновник старався не думати про рідний острів, але вже було запізно. Хвилювання взяло гору і він вирішив написати повідомлення колезі. На балконі з’явилася Р’юджин в самому халаті з рушником на голові. Увімкнена в її руках камера на смартфоні сигналізувала Віктору, що саме час перевтілитись в особистого фотографа коханої.

— Зачекай! Ще келих вина потрібно! — дівчина ринулась у номер,

він, сміючись, вимкнув камеру, а тоді телефон завібрував. Це заступник, написав, що все гаразд і побажав приємного відпочинку. Чоловік заспокоївся і швидко заховав телефон в карман шортів, щойно почув голос Р’юджин.

— Глянь там, як краще. — вона поставила руки на металеве поруччя й тонкі зап’ястки миттю вкрилися сиротами, які він вправно приховав за квітами в кадрі. — А ще ось так. — розвернувшись обличчям до входу в кімнату, вона граційно притулила келих вина до губ. Змінивши так кілька ракурсів і поз, Р’юджин залишилась задоволеною.

І поки вона уважно переглядала кожне фото, сидячи на ліжку і коментуючи досконалість здібностей свого чоловіка, його зморив сон. В Сагурі Віктор рідко висипався: в будь-який момент могли подзвонити з частини і повідомити про ще один злочин, на місці якого, незважаючи на те, що він засновник організації і має безліч відповідальних людей, хотілося бути присутнім. Тому він не знав відпочинку аж до одруження з Хван Р’юджин.

Дрімаючи, він чітко чув шум вулиць Мілану, звуки фена з ванної, а потім і шурхіт гребінця по довгому волоссю. Його красуня саме розчісувала хвилясте руде волосся, вкладаючи закручений чубчик по дві сторони.

І щойно він тоді прокинувся, життя ринулось вперед, поспіхом підганяючи молодих людей вивчати місто. Вони пішки пройшли Арку Миру та Замок Сфорца, зробивши купу знімків вдвох та окремо вулиць, а тоді почали шукати автобусну зупинку, бо подружжя бажало глянути театр Ла Скала, Міланський Собор та Королівський Палац. Р’юджин була журналісткою, їй подобалась естетика архітектури різних країн, а ще більше вона любила зауважувати дрібнички і ставити на них акцент.

— Я думала тут усі вулиці чисті та гарні. — трохи розчарувавшись, мовила вона. — Ми зараз ніби Сагурою гуляємо.

Крутячи головою, вона все вишукувала щось маленьке та гарненьке, поки не підняла голову і не побачила рясний розсип троянд, що плівся лозою донизу. Якась італійка, певно, багато часу витратила, щоб виростити таку красу на своєму балконі.

Мілан і справді нагадував столицю їхньої країни. Щоправда, архітектурна пам’ятка на острові всього одна, і та у Флевіллі.

А коли закохані повернуться в Санто-Аква, він буде годинами згадувати, як вони гуляли коридорами театру, цілувалися на площі собору, танцювали під живу музику в парку неподалік. Їли італійську Маргариту з тягучим сиром, солодкуватим томатом та базиліком. Також, вирішили відсвяткувати свій перший день на відпочинку пляшкою яблучного сидру. Весь цей час Р’юджи із захватом фотографувала все навколо, і Віктора в тому числі. Селфі з тонкою ниткою із сиру, яку чоловік намагався зловити язиком вона обов’язково поставить собі на шпалери на головному екрані.

— Колись настане день і я не виглядатиму на фото, як утирок. Колись, та не сьогодні… — промовив він, наминаючи круасан із блакитною начинкою. Кангуро лиш посміхнулась.

— Р’ю, спробуй. Таких круасанів ти ще не їла!

— Це хіба не чорничний крем всередині? — чоловік похитав головою.

— Щось інше, набагато солодше. Але не можу згадати що. — таки вмовивши кохану скуштувати, журналістка сфотографувала вигляд круасану пообіцявши собі дослідити рецепт

Згодом Вік таки видер телефон з рук і почав фотографувати кохану. А то жалітиметься потім, що фоток вулиць більше, ніж прекрасної її.

І коли день, здавалося б, закінчився й саме час повернутися до готельного ліжечка, щоб втонути в любові одне одного, Кангуро проїхали потрібну зупинку.

— А може, воно й на краще. — задоволена після цілої ночі танців у клубі “Gattopardo Milano”, дружина спускалась сходинками, силкуючись впасти з ніг. — Ай!

— Так сильно натанцювалась? — Вік ніжно притримував її під лікоть.

— Та якби ж. — ставши на тротуарі, Р’юджи взялась однією рукою за плече чоловіка, а іншою послабила ремінець на босоніжці. — На прогулянці натерла ноги в нових сандалях. А після танців так зовсім мозолі в кров. — з досадою додала дівчина, її намагання полегшити біль мало чим допомогло, та хоча б тертя було не таким сильним.

— Почекай, я викличу таксі. — почав діставати телефон. Серед ночі автобус дочекатись нереально, а втома брала гору над адреналіном, що змушував тіла синхронно рухатись кілька хвилин тому на танцмайданчику.

— З дубу рухнув? Тут ціни надкосмічні, щоб на таксі кілька мізерних кварталів їхати. — вставши на дві ноги, Кангуро скривилась, та мовила: — Дійду потихеньку, ходім.

— Але, у нас достатньо грошей. — гукнув у спину Віктор.

— Притримай їх для бутиків, повз яких я пройшла сьогодні заради Міланського собору.

І був би він не чоловіком, якби дозволив своїй коханій йти п’ять з лишнім кварталів до готелю пішки. Наступні дні два руки страшенно болітимуть, але цей біль не зрівняється з болем, який принесе йому поганий настрій дружини.

— Вік, нам залишився один поворот, давай в готель я зайду своїми ногами? А то подумають, що перебрала. — жінка почала вовтузитись на руках. Впродовж ходу вони кілька разів зупинялись перепочити, бо Р’ю також хвилювалась за наявність кріпатури в чоловіка зранку, хоч він і жартував, що кохана навіть не його робоча вага.

— Ти також почуваєшся так, наче зараз вирубишся в моменті? — сил відповісти Р’ю не знайшла. Віктор поставив кохану на тротуар. Не так вже й сильно вони відривалися в тому клубі, щоб зараз ледь на ногах стояти.

Спати лягли не переодягаючись. Подружжя скинуло слабкість на перенасичення емоціями і важку дорогу.

— Сонце, прокидайся. — десь подаль відлунював голос коханої. — Вікторе, вставай! — прохання ставали все вимогливішими.

За звичкою, перед тим, як розплющити очі, Вік простягував руку до Р’юджин. Торкаючись ніжного плеча, тоді теплого носика, що сопів тихенько, поки дівчина марила снами.

Та цього разу її поруч не було. Навіть тепла знайомого і слід простиг.

Здивований Віктор припідняв голову, широко розплющивши очі.

Вранішнє сонце змусило одразу зіщуритись, а тоді він прислухався до далекого голосу дружини, що все намагалась пояснити:

— Вік, ти синій!

— Слухай, давай без цих жартів, я не так багато випив учора... — такі дурнуваті зауваження могли роздраконити завжди спокійного та врівноваженого Кангуро вмить.

— Та ні, я ж серйозно! Вставай! — паніка в голосі дівчини допікала й він, врешті протер очі, встаючи.

— Трясця... — світ навколо збільшився, чи, радше сам Віктор зменшився? Ліжко стало для нього цілою пустелею з м’яких перин, десь там, далеко він чув гукання коханої дівчини. Важко пробираючись білою постіллю проти повітряних протягів, що ледь не зносили з ніг, чоловік нарешті наткнувся на невеличку яму, в якій сиділа Р’ю. Для їхнього теперішнього зросту простір під ковдрою здавався темною печерою.

— О святі, Р’юджин, ти… — схилившись над імпровізованою ямою, Кангуро роздивлявся нову зовнішність своєї Р’юджин. Кучеряве руде волосся на насичено синьому тільці. Великі зелені оченята, що з острахом дивилися вгору, на нього. І дуже непритаманна людському тілу форма черепа.

— Так! І ти теж! — гукнула Кангуро.

— Хто ми такі і яким чином це могло статися? — почав вголос роздумувати Віктор.

— Ей! Може витягнеш мене спочатку!

— Це обов’язково. — він ліг, витягнувши руки, наскільки дозволяла їхня довжина. — Стрибай, я зловлю.

— Смієшся?

— Спробуй хоча б! — і вона спробувала. Навіть дуже вдало. Р’юджин вдалося скакнути вище свого нового зросту, Віктор з легкістю схопив її за обидві руки й потягнув на себе.

— Ой… — інстинктивно дівчина сіпнулась закриваючи тіло руками, її чоловік раптом також допетрав, що також повністю голий.

— Не роби вигляд, наче вперше стоїш переді мною в такому вигляді. — заусміхався він, а тоді посерйознішав. — Де б це нам дістати новий одяг?

Обоє почали активно крутити головами і Р’юджин вдало звернула увагу на упаковку серветок біля ліжка. Пошкандибавши мілкими кроками до тумби, чоловік допоміг дружині видертись на поверхню й скинути одну серветочку на ліжко.

— Довірся мені. Я в дитинстві обожнювала вирізати паперовим лялькам сукні з того, що було. — показово розминаючи малі рученятка, вона прийнялась рвати руками серветку. А коханий її в цей час вирішив зайнятись справою серйозніше: дістати інформацію про те, хто вони.

До ноутбука дістатись було важче, але він хоча б у відкритому доступі лишив його вчора. Коли пошуки протривали хвилину десяту, Р’юджи допомогла йому одягнутися в новий костюм, вбравши себе в легку сукенку.

— Тепер головне ніде не змокнути. — оглядаючи у відображенні склянки свій новий образ, вона занепокоєно глянула на чоловіка. — Щось дізнався?

— Так. Ми з тобою стали смурфиками. — на повному серйозі мовив він. Дівчина розсміялась.

— Схоже на те.

— Тобто, ти знала?!

— Лише підозрювала. — вона підійшла ближче, заглядаючи в екран ноутбука. — Саме час навідатись до Братства Смурфиків! — натхненно мовила рудоволоса.

— Братство Смурфиків? — з недовірою перепитав хлопець, не вірячи в дійсність її слів.

— Давай гуглити. — рішуче проказала Р’юджин, готуючись стрибати по клавіатурі. — Має бути якесь консульство, що допомогло б нам.

— Та це якось нелогічно зовсім! Нереально!

— А те, що ми стали вигаданими істотами, по-твоєму, дуже реально? Кажу тобі, загугли!

Вони прострибали по клавіатурі деякий час, поки Вік не почав клацати на кожне посилання, де хоч якось були згадані ці вигадані істоти.

— Є! Глянь! — гукнула пані. Нічого не побачивши, він вигнув брову в нерозумінні. — Мілкий шрифт, любий! Невидимий людському оку, спецільно для смурфиків!

— Окей, припустимо. Зачитай, що там пише.

— Тут вказані міста й вулиці, де зазвичай проходять збори братства. — вишукуючи Мілан в переліку, від радості вона підскочила. — Ось адреса! Це кав’ярня, в якій ми обідали круасанами, пам’ят… — обоє округлили очі, щойно прийшло розуміння.

— Кляті круасани з “чорницею”. — гаркнув Вік, подумки вилаявшись. — Пішки з нашим звичним зростом туди довго добиратись, а в цьому тілі… — Кангуро почав втрачати надію, тому що навіть найдурніші проблеми знаходять його на відпочинку. Та Р’юджин він кохав за креативність і була б вона не його музою, якби не втішила, склавши швидкий план.

— В нас все ще є серветки, а на столі лежали зубочистки. Діставши їх, зробимо іграшковий дельтаплан і полетимо!

— Якщо вітер буде не попутний, влетимо в Арку Миру і… — доказати вона не дала, притуливши до його губ вказівний палець.

— Шшш, не будемо про погане. Раз ми вже чудом стали смурфиками, чудом маємо перетворитися назад в людей! — її логіка вражала. В рамки такої планети, як Земля, вона явно не вписувалась, але чомусь таке мислення надихало і штовхало до рішучих дій.

— Тоді, я поліз по зубочистки.

Були б вони людського зросту, крики від страху висоти чуло б кварталів більше, аніж подружжя пройшло напередодні. Дружина міцно трималась за чоловіка, обхопивши за талію. Він напливу адреналіну та страху вони покрикували на кожному повороті вітру, що закручував, як вважав за потрібне. І все ж, продовжував дміти в напрямку пункту призначення.

Приземлення відбулося м’яко, в горщик з квітами на якомусь балконі. Далі Віктор, мов справжній джентельмен, подав руку коханій, аби вона вилізла неушкодженою з рясного цвіту.

— Ти заляпав свій новий костюм. — зауважила вона.

— Головне, що твоя сукня ціла…

— Вітаємо в Братстві Смурфиків! - голос позаду Кангуро змусив обох стрепенутись, Р’юджи аж скрикнула від несподіванки.

Зустрів їх гарненький, з їхній зріст, смурф в окулярах та білій шапочці.

— Ви знали, що ми прибудемо, так?

— Ага. Смурфи мають окрему частоту, на якій ми чуємо крики одне одного за кілька миль. — спокійно пояснив незнайомець.

— Що, справді? — перепитала Р’ю.

— Ні, ви просто єдині туристи, що ризикнули спробувати круасан з особливою начинкою, а саме — Смурфиний джем. — занудно пояснював чоловічок. Подружжю здалося, що цей синій покемон от-от засне на ходу.

— Ви ж не…?

— Ми ж не ганібали, щоб своїх жерти! — зі щирим здивуванням глянув на них господар дому. Він поправив окуляри, вмить натягуючи серйозний образ. — Гайда, Папа Смурф чекає вас.

І вони пішли. Побігли так, наче опинилися в себе вдома. Розпитування Папи дало їм зрозуміти, що їсти що попало із синім забарвленням ідея дуже й дуже погана, а ефект від незвичних круасанів діятиме ще, щонайменше, день. Тобто, пропустити день омріяної відпустки сидячи в готелі й чекаючи на повернення своїх звичайних тіл. Р’юджин все-таки вивідала потім в балакучого смурфа, де дістати сироватку, що пришвидшить процес відновлення. А далі вже її чоловік успішно викрав її для своєї коханої. Отакий медово-чорничний круасан ее… тобто, місяць, вийшов.