Чорнила й шляхи

Ще одна смолисто-чорна впевнена лінія глибоким вигином прикрасила шкіру м’язистої спини Франсуа. Зображення високого маяка поступово ставало чіткішим, на полотні загартованого тривалим подорожами чоловіка все детальніше виринали омиті хвилями скелі, циліндрична будівля з вузькими прямокутними віконцями та масивними дверима, а вгорі між клаптів хмар врізнобіч розтікалилися гострі промені дороговказного світіння. Розарія ще кілька разів торкнулася зображення голкою, змоченою тушшю. Востаннє глянула на завершену роботу, акуратно протираючи залишки барви. Відклала машинку й спустилася на вистелену вологою плиткою підлогу. Затерплі м’язи гнучкого хвоста з задоволенням повертали рухливість, ковзаючи відполірованою поверхнею. Розарія злегка постукала кінчиками пальців по шкіряному диванчику, привертаючи увагу.

— На сьогодні все,— зітхнула вона, масажуючи втомлені від тривалої праці долоні.

Франсуа підвівся і накинув на широкі плечі світло-блакитну сорочку. Покрутив головою, ніби вперше розглядаючи простір майстерні. Він водив поглядом поверхнями шафок з темної деревини, рядами ескізів, які прикрашали кожну стіну, у пошуках дзеркала. Розарія відчула його інтерес. Плавно відштовхнулася, наближаючись до клієнта.

— Ще одна зустріч і все. Зображення досить складне,– пояснила вона.

—Я не поспішаю,– засміявся моряк,– У мене вдосталь часу на це місто. Якби в кишенях дзвеніло більше монет, зостався б на цілий рік. Та пробуду вполовину менше.

Він поплескав долонею по гаманці на поясі широких штанів.

— До речі, у вас є плани на цей вечір, міс?

Розарія відвела очі. Звісно Франсуа був непоганим. На перший погляд міг справити враження нахабного гуляки, який збирає халепи на свою голову, щоразу як звертає за ріг. Однак віддалік веселих компаній він ставав небагатослівним та на диво спокійним. Оповідки кремезного молодика виявлялися напрочуд цікавими навіть далеким від морського ремесла. Та все одно, дівчина не мала бажання супроводжувати матроса на нічних вуличках, пропахлих пивом та міцним тютюном. Франсуа піймав її знічений погляд. Широко усміхнувся і виставив перед собою мозолясті долоні.

— Я не те мав на увазі. Сьогодні у театрі, тому що біля нового мосту, якийсь учений виступає. По всіх усюдах про нього торочать, народ не вгамовується, ніби живого кракена піймали.Товариш зайве запрошення віддав,– чоловік понишпорив у кишенях і витяг яскраву картку з золотистими літерами, – Нутрощами чую, засну я там. А ви сходіть. Він про русалок говоритиме, кажуть, відкриття століття.Ну хоч посмієтеся.

Попрощавшись, Франсуа залишив папірець на столі і поспішив за двері, насвистуючи мелодію. Розарія взялася до прибирання. Ескіз, чорнила та машинка зайняли свої місця у численних шухлядах. Рушники полетіли в кошик для прання, використані голки — до окремої скриньки. Протерла підлогу від слідів взуття та вуличної пилюки й замкнула двері. Останній відвідувач на сьогодні. Час відпочити. Спекотне проміння останніх літніх днів променіло крізь широкі вікна. Розарія опустила завіси і відчинивши металеву ляду, спустилася в темний тунель зі скобами імпровізованих східців. Кам’яний лаз спускався углиб під важкий масив будинку, переходячи у широкий канал.Такі зводили чи не в кожному будинку русалчиних кварталів, аби мешканцям вод було простіше потрапити досередини, щоразу не видряпуючись на високий берег

Щойно кінчик хвостового плавця торкнувся прохолодної поверхні, обличчя Розарії прикрасив задоволений вираз. Вона занурилася у прозорі води, легко відштовхнулася від стіни і неспішно попливла, тримаючись краю. Угорі виднілися ряди будинків з барвистими дахами та вишуканими навісами над східцями. Ближче до дна сонце лише м’яко світило, не викликаючи нудотного відчуття спеки. Не так давно канал дбайливо очистили, тому можна було не стерегтися шматочків скла чи уламків черепиці. Розарія кілька разів перевернулася й зупинила погляд на бортах гондоли, що пропливала повз. Хвіст човняра легко хлюпався у воді. Городяни давно звикли до них, усі пов’язані з блакитною стихією справи залюбки передали у руки лускатих сусідів. Ніхто вже й не пам’ятав, як відомий лише з легенд народ зайняв своє місце серед помешканців венеціанських вулиць. І тим паче ніхто не уявляв життя без них.

Розарія ще не знала, як проведе решту дня. Одне було відомо точно: нудьгувати у чотирьох стінах занурившись у ліжко-ванну аж ніяк не хотілося. Звернувши на північ на черговому перехресті вирішила скористатися пропозицією Франсуа. Дівчина розуміла, чому учений обрав саме новий театр. Неподалік за жменькою житлових домівок ховалися численні майстерні, навряд чи робітники оминуть безкоштовну розвагу. Оминаючи гондоли, вона дісталася масивного білосніжного фасаду. Скульптури левів по обидва боки виднілися здалеку. Над масивними подвійними дверима, окутими кованими прикрасами, блищала табличка з бронзовими літерами. Час майже настав, при вході стовпився зацікавлений люд. Вода вирувала від русалок, які одне за одним прямували досередини крізь два широких тунелі. Скоро Розарія дізналася все, що примудрилася пропустити, хоч проводила чимало часу, неуважно вислуховуючи плітки матросів, ремісників та подекуди заможних городян. Джордано виявився не простим мандрівним дослідником. Оповитий ореолом генія він був бажаним гостем серед університетів Європи. Щоразу переповнені зали зустрічали його постать. Філософія, медицина, історія релігій – здавалося він брався за усе, що турбувало допитливих до науки. Заздрощі опонентів раз у раз змушували його покидати високі посади, що їх чоловік без будь-яких сумнівів заслуговував.

Дівчина не надто вірила почутому. Особливо через покровителя загадкового гостя. Алвіз Лордан славився хіба що пристрастю до тринькання родинної спадщини, та навряд чи був розбірливим у друзях або розумніших за себе персонах. Розарії було достатньо провести вечір хоч трохи веселіше ніж в самотньому сидінні біля вікна. Нарешті вона дісталася залу. Призначена для русалок частина партеру відмежовувалася від решти кам’яною стіною, підлогу вкривали розкішні кахлі з зображеннями квітів та мушель. Вирізані з каменю крісла давали достатньо простору аби зручно вмоститися. Їх простір займав більшу частину зали, компактно вплітаючись в архітектуру театру. Затоплений найчистішою водою басейн водночас освіжав особливих гостей і приємно відблискував на світлі ламп. Розарія вмостилася посередині, відкинувшись на широку спинку. Роззирнулася, шукаючи знайомих облич. На балконах п’яти високих лож яблуку не було де впасти. Здавалося деякі готові хоч сісти на коліна сусіда, аби втрапити на лекцію. Більшість глядачів виявилися моряками та рибалками. Та були серед них й ошатно вбрані дами й джентельмени з вищих кіл містян. Дивно, та русалок прибуття генія майже не зацікавила. Розарія нарахувала менше двох дюжин своїх. Та й тих не змогла впізнати, мабуть так само забрели випадково. Вдалині продзвенів дзвоник. Лампи повільно згасли. Ожили прожектори та невеликі ліхтарі обабіч сцени. Лаштунки повільно й велично розсунулися, представивши декілька широких дошок зі шматками крейди.

Джордано з’явився на сцені дещо поспішно. Він був одягнений в білосніжну сорочку та багряну жилетку з блискучими ґудзиками. З нагрудної кишені визирав ланцюжок хронометра. У руках він стискав довгу металеву указку. На носі виднілося пенсне в золотистій оправі. Високий з густим кучерявим волоссям він був доволі привабливим. Вгадати вік гостя було нелегко. Чоловік видавався молодим, можливо занадто для описаних досягнень. Та ореол, що оповив його постать, ніби приховував багаторічну мудрість. Джордано глибоко вдихнув, зробивши багатозначну паузу, оцінив поглядом глядачів і гучно заговорив:

— Вітаю вас, шановні гості. Я радий бачити таку увагу не до моєї персони, а до без сумніву глибоких наукових студій,якими, повірте, мало простаків демонструють інтерес. Зараз я бачу уми, які прагнуть світла. Сьогодні говоритиму не про далекі химери,– Джордано стишив голос. Його указка злетіла вгору і різко опустилася, вказуючи униз. На мить Розарії здалося, що кінчик дивиться просто їй в обличчя.— Ваш зір звернеться до глибшого розуміння істот,що їх ви, добропорядні венеціанці, прийняли за братів та сестер.

Спершу Розарія трохи занудьгувала. Вона сперлася ліктем на бильце крісла і опустила голову на стиснутий кулак. Та голос не давав задрімати. Він то здіймався до фресок високої стелі і наштовхувався на масивні стіни то спускався до вкрадливого шепоту, ніби розкриваючи таємницю кожному особисто. Джордано ні на мить не замовкав. Крейда невпинно розписувала дошку, зображуючи дати і події. Він напам’ять цитував поеми й наукові трактати. Врешті інтерес Розарії переміг недовіру. Дівчина вслухалася в пояснення, нарешті зрозумівши. Він говорив про чари русалок.

Історії про спокусливі співи, які заманювали мореплавців, з’являлися у вечірніх казках нечасто. Звикла до народу води малеча навряд чи вважала б ці байки хоч трохи цікавими. Зазвичай вони лунали з уст підпилих матросів, радше як химерні забобони. В них не вірили, з них насміхалися і лише зовсім малограмотні сприймали за чисту монету. Концерти за участю русалок частенько збирали повні зали без жодних наслідків для прибулих. Жоден не віддав власнику чарівливого тенора увесь статок і навіть найбільш відчайдушний не кидався зі скелі в море, одурманений демонічними нотами. Та Джордано не переповідав байок. Він креслив зображення горлянок морських мешканців в усіх проекціях, роз’яснював різницю будови голосових зв’язок та збудливий вплив окремих звуків на людський розум. Публіка заворожено стежила за рухами його указки, вслухалася в терміни, густо пересипані термінами з латини та грецької, і кивала головами у такт кроків гостроносих черевиків. Та найбільший подив викликала з‘ява великих банок з відпрепарованою гортанню та описи розтинів мерців у спробах розкрити таємницю голосу. Останнє змусило Розарію скривитися від огиди. Вона розуміла, що той працював з тілами померлих, однак від легкості оповіді її шкірою побігли мурашки.

Дівчина не помітила як скінчилася лекція. Немов загіпнотизована, вона спустилася до каналу разом з іншими. Джордано здавався їй огидним. Нехай він не зробив нічого лихого, та слова загрожували породити страхи й недовіру. Вона не чула тихих перешіптувань інших у темному каналі, злегка осяяному ліхтарями. Розарії хотілося просто дістатися дому й добряче виспатися. Вона прослизнула до світлого просторого передпокою. Піднялася ліфтом до квартири і ковзнула плиткою до спальні. Вона скинула одяг. Наповнила свіжою водою широку ванну, прикрашену мушлями. Занурилася всередину, зручно вмостившись на дні, підклала під голову м’який рушник і провалилася в сон, варто було закрити очі.

Новий день не зміг лишитися в пам’яті бодай моментом до самого пообіддя. Лише двоє подорожніх завітали аби зобразити імена своїх дружин разом з улюбленою квіткою. Розарія збиралася зачинитись раніше. Вона знічев’я малювала новий ескіз, забраковуючи різні варіанти. Зненацька її увагу привернув звук під водним проходом. Дівчина відклала папери. Тим часом на поверхні виникла м’язиста постать Якоба. З його поношеної куртки стікали краплі води. Русал сів на підлозі, його насуплені брови виказували злість й тривогу. Друг дитинства явно потребував допомоги.

— Щось сталося, Якобе?– спитала Розарія, нахиляючись ближче.

— Ти не бачила Корінну?– юнак з надією глянув їй у вічі.

Дівчина похитала головою. На мить вона справді пригадала, вже кілька днів старша сестра Якоба не траплялася їй. Венеція здавалася великою лише для сухопутних мешканців. Але русалки, що проводили більшість часу в численних каналах та створених для них місцях, вважали місто достатньо тісним аби перетинатися зі знайомими ледь не щодня.

— Вона кілька днів не ночувала вдома. Ніхто нічого не знає,– Якоб стиснув кулаки від безсилої люті,– Це все той покидьок винен.

— Можеш пояснити?

— Доктор всіх наук, хай йому провалитися. Він та його приятель Лордан. Учора на все горло кричав, буцімто ми морські демони, які зачакловують народ співами.Поширює ці чутки ледь не щоразу, як виступає прилюдно. Скаржився що хотів би вивчати чари на живих піддослідних. Він хоч розуміє скільки часу наша спільнота доводила городянам добрі наміри. Ми б ніколи!

— А полісмени згодні з твоєю теорією?— обережно поцікавилася Розарія.

— Та їм взагалі начхати! Є русалки чи немає, місто не втоне, як Атлантида. Так мені сказали. Офіційно звісно обіцяли шукати на дозвіллі,– Якоб обхопив голову руками.

— Я навідаюся до маєтку Лордана,– рішуче мовила дівчина.

— Тоді я з тобою!

— Навіть не думай. Наробиш дурниць і доведеться визволяти з камери. Іди додому, розпитай сусідів.

Якоб скривився. Кивнув, визнаючи правоту подруги.Востаннє пробурмотів щось нерозбірливе, спускаючись униз. Розарія глянула на годинник і поспішила слідом.

Маєток мецената гордо височів над тонким каналом, нагадуючи непохитну скелю. Його високі, схожі на входи в печери, вікна красувалися однаковими рядами на кожному з трьох поверхів. Донизу спускалися тонкі колони. Акуратний балкон з вигнутим огородженням виднівся точно посередині. Крізь широко розчинене вікно другого поверху пробивалися приглушені голоси. Розарія підпливла ближче до берега. Якомога непомітніше вибралася на суходіл. Пригнувшись, ковзнула до парадного входу. Широкі подвійні двері зі світлої деревини, прикрашені замками у формі зміїних голів виглядали досить надійними. Навряд чи Алвіз буде радий гостям. Русалка наблизилася впритул до стіни. Зазирнула у вікно. Крізь щілину між тонкими завісами не виднілося ні господаря, ані його слуг. Розарія полегшено зітхнула. Вона знала про дворик біля будинку Лордана, та вів туди лиш один прохід зсередини. З боку каналу височів білосніжний паркан, порослий густим живоплотом. Русалка поспішила туди. Крізь густе листя вона помітила високу альтанку. Допитливе око завважило спину лише одного з чоловіків. Високий і худий, він розвалився у кріслі, димлячи люлькою.

— Це безнадійно! Як природа відпочила то й Аристотель не поможе,– розчаровано мовив Джордано.

— Спокійно, синьйоре,– Алвіз випустив кільце диму,– Я мав би сердитися. Та бачиш чекаю. Може твоя методика розрахована на таких геніїв, як ти. Маєш ще три місяці.

— Та хоч рік! Не вийде нічого.

— Я вирішую, вийде чи ні,– м’який голос аристократа змінився сталевою гостротою.Він випростався, крісло скрипнуло від різкого руху,– Без мого слова тобі на кафедрі нічого не світить. Пам’ятай хто тебе годує, друже мій.

— Я зробив тобі послугу, поділившись безцінними знаннями. Небагато мали шанс учитися в майстра. Мої роботи високо оцінили навіть у Римі, не кажучи про Відень та Лондон,- гордовито зазначив Джордано. На мить його силует показався в полі зору русалки.

Алвіз засміявся. Нахилився уперед і видихнув димом в лице співрозмовника.

— Я знаю про твої оборудки,– тихо мовив він. Розарія затамувала подих, припадаючи до огорожі.– Кожен лист в цьому домі проходить через мої руки. І як добропорядний венеціанець я тебе викажу. Три місяці. Якщо знов мене підведеш, ті папери будуть на столі карабінерів.

Більше Розарія не почула. Гримнули двері. Вона негайно кинулася до краю вулички і шубовснула в воду, здійнявши бризки. Якнайшвидше поринула на дно. Саме вчасно. Щойно русалка визирнула з безпечної відстані, Джордано уже крокував вулицею. Помахом руки спинив гондолу і, розплатившись з широкоплечим русалом, сів на лаву. Розарія зачаїлася, вичікуючи доки човен зрушить з місця. Тримаючи відстань, попливла за ним.

Ринок був незбагненним місцем. Хоч його частенько звали Сутінковим, оживав він одразу як спаде полуденна спека. Розквіт припадав на золоті години темряви, а по кількох годинах після опівночі так само непомітно опадав, неначе пелюстки цвіту. Його появу щотижня знаменував рух гондол до широких каналів, досить просторих аби вмістити гостей та численних торговців. До відкриття лишалися лічені години. Ряди човнів уже чекали по обидва береги. Над деякими розгортали барвисті тканинні навіси. Всередині відчинялися скрині. Одяг, тканини, прикраси та просто красиві знахідки з дна моря притягували зацікавлені погляди. Тишу переривав тільки скрип деревини та плескіт води від руху господарів цього місця. Лише деякі з торговців були людьми. Вони губилися на тлі всіяних мерехтливою лускою хвостів, які визирали з води, пасм довгого волосся та яскравих одеж, вологих після плавання. То було одне з небагатьох місця повністю передане русалкам.

Джордано знайшов собі місце в тіні чийогось ґанку. Обперся на стіну й незворушно розглядав рутинне дійство. Розарія могла почуватися вільніше. Вона розглядала численні товари, подумки перелічуючи заощадження. Дівчина обмінювалася короткими фразами, намагалася виглядати спокійно попри зростаючу тривогу і звісно не зводила очей з ученого. Навряд чи він цікавиться намистами та потьмянілими скарбами затонулих суден. Радше обирає наступну жертву. Хоч щодо цього Розарію не покидали сумніви. Невже справді викрадач? Але навіщо. Тепер, коли вона мала нагоду уважніше роздивитися чоловіка та все обдумати, він не здавався у чомусь винним. Самовдоволений геній, так, але хіба це злочин.

Перші покупці з’явилися несподівано. Спершу кілька допитливих постатей обережно зазирнули за ріг. Згодом відчинилися вікна, з домівок вийшло кількадесят мешканців, а потім народ посунув здавалося зусібіч. Одні сходили на берег з гондол, інші прибували пішки. Голоси торгів і запитань злилися у звичну мелодію ринку. Несподівано в симфонію вплелися голоси вуличних музикантів. Це розбудило Джордано. Він припинив вдавати скульптуру і попрямував кудись, оминаючи людей. Розарія простежила за ним поглядом. Чоловік зупинився поруч з високою жінкою в зеленому одязі. На її поясі виднілося з півдесятка сумочок, долоні ховалися в рукавичках. Коротке каштанове волосся розсипалося навсібіч. Вона нетерпляче підбігла до ученого. Здалеку голосів не було чутно, проте обоє точно чекали зустрічі. Джордано передав їй запечатаний конверт, його жваве жестикулювання та сердита гримаса виділялися на тлі спокою співрозмовниці.Та лише відмахнулася й акуратно заховала листа.

Чоловік згубився в натовпі майже одразу. Лише на мить зупинився, аби придбати щось невеличке. Увага Розарії була прикута до іншої учасниці діалогу. Жінка роззирнулася і коротко свиснула. Здалеку почувся спів. На імпровізованій сцені з дощок та скринь сидів високий білявий русал. За розстребнутою сорочкою молодика виднівся масивний медальйон з мушель. Його голос не був досить гучним аби перекричати шум ринку. Але глибокі інтонації робили звучання не просто мелодійними словами. Пісня проникала углиб, розтікалася каналом, неначе бризки крові. Вона злітала вгору морським птахом, захоплюючи кожного, хто стояв поруч. Люди завмирали, вслухаючись у кожну ноту. Цієї миті Розарія була готова повірити у правдивість вчорашніх лекцій.

Раптом щось підозріле відволікло її. Малий у полатаній куртці наблизився до високого здорованя і спритно дістав щось з його кишені. Поспішно відійшов убік, відпускаючи вкрадене у воду. Розарія миттю пірнула. На мить вона зустрілася поглядами з іншою русалкою. Та лише махнула хвостом, зникаючи в навколишній каламуті. Не знаючи навіщо, Розарія поспішила навздогін. Втримати темп було важко. Крадійка добре знала напрямок і спритно петляла. В одну мить вона різко звернула убік до тунелю в найближчу будівлю. Розарія бездумно метнулася туди. Відштовхнулася від дна, ковзнула долонями по скобах і опинилася посеред невеличкої кімнати, вистеленої потрісканою плиткою. Всередині нікого не було, лише купи ящиків, старі меблі вкриті пилюкою та розсип мотлоху. Вона видряпалася назовні. Щось міцно вчепилося в шию.При спробі вирватися стиснули тільки дужче.

— Заблукала, рибко,-- з притиском поцікавився жіночий голос.

Розарія спробувала збити нападника з ніг помахом хвоста. Та схоже нападниця розгадала задум, спритно ухилившись, і одразу притисла його до підлоги. Русалка скривилася від болю й сердито засичала.

— Легше, я не хочу тобі нашкодити,– голос незнайомки став спокійнішим,– Що тут забула?

— Ви щось украли.

— Наче не в тебе. Ніби не в хорошого чоловіка. То яке тобі діло?

Її відпустили. Ляда поруч гучно захряснулася. Розарія повернулася, потираючи шкіру, на якій лишилися сліди від пряжки рукава. Примружилася і уважно роздивилася нападницю.Без сумніву перед нею стояла та сама знайома Джордано.

— Хотіла дізнатися… про ученого. З яким ти…– вона не знала, що відповісти.

— Що я із ним це не твоє діло. У нас була угода ще в Римі. Але всьому кінець, він розрахувався. Спитаю ще раз, який тобі інтерес?-- спитала жінка, карбуючи кожне слово.

— Він причетний до викрадень русалок,– випалила Розарія.

Жінка розсміялася. Розарія перевела подих і розповіла про свої підозри. Інанна, так назвалася таємнича злодійка, навряд чи повірила. На її думку двійко телепнів з вілли Лордана могли вкрасти хіба що пляшку рідкісного вина. Та й сама дівчина уже сумнівалася. Її недовіра ще й стривожений Якоб привели сюди. Насправді жодного доказу. Можна забиратися геть. Виказувати Інанну полісменам вона не збиралася. Та вочевидь збагнула все і без зайвих слів відчинила ляду. Сердита на себе, Розарія верталася додому. Втомлена, вона швидко заспокоїлась в обіймах Морфея, навіть не помітивши, як легко дозволила втягнути себе у вихор подій.

Ранкові події – незвичайна річ. Коли дзеленчить заводний будильник, за ним таїться поспіх, метушня та розлита кава. Та варто господареві забути, для чого взагалі звелів механічному слузі підняти себе вдосвіта, до поспіху додається ще й паніка. Що ж таке важливе мало статися аби піддавати себе стражданням одразу з постелі. Розарії пощастило натрапити на куди гірший варіант. Її розбудив стукіт у двері, чіткий, промовистий та в жодному разі не дратівливо нав’язливий. Навряд чи друзі завітали щоб випити кави Здогадатися б кому спало на думку її будити, адже гостей не очікувала. Розарія сполоснула водою заспане обличчя, вдяглася і поспішила до передпокою. Він був тісним і практично порожнім. Зрештою для чого морському мешканцю передпокій, те дивне місце, що пов’язує маленьку квартиру з зовнішнім світом. Принаймні половина коридорчика як і кімнати були викладені зручною плиткою, лишаючи дощату доріжку для двоногих гостей.

Незваним прибульцем виявилась Інанна. До вчорашнього образу додався крислатий капелюшок, який зовсім не привертав уваги.

— Як ти мене знайшла?– щоправда Розарію більше цікавило навіщо.

— Дурне питання, спробуй краще,– Інанна лише відмахнулася. Вона зачинила за собою двері і попрямувала досередини. Сіла на бильце диванчика, скрестивши ноги. Порівняно з вчорашньою собою вона випромінювала тривогу. Кінчики пальців крутили застібки сумочок. Гостя закусила нижню губу.

— Щось сталося?-- хвилювання дивом передалося Розарії.

— Анвіль зник. Вся його халупа догори дном, мабуть пручався. Знайшла лише оце.

Жінка понишпорила в кишенях, дістаючи відірваний ґудзик, шматок червоного воску та клаптик паперу. З цікавістю роздивилася гірчично-жовті стіни кімнати.

— А до чого тут я?– русалка почувалась наче уві сні.

— Нещодавно мої попередили ніби якийсь тип у масці шукав більш менш талановитих серед русалок. Я уваги не звернула та попередила аби ночами не вешталися. Мабуть тому його вдома й схопили. Звернутись більше нема до кого, сама розумієш.

— Гадаєш, Джордано?– припустила дівчина.

— Навряд. Але він щось знає. Мені звісно не скаже, не настільки тупий аби вихвалятися. Та в цій записці,– Інанна тицьнула гострим нігтем на папірець,– Адреса його покровителя.

— Алвіз говорив про листування. Буцімто всі папери в його кабінеті,– мовила Розарія, напруживши пам’ять.

— Нам щастить, рибко. Молодший Лордан зі слугами зібрався до Флоренції. Лишається його дружок.Цього останнім часом з дому не витягнеш. Точно! Запроси його аби на годину-дві в тебе застряг, поки я в шухлядах понишпорю,--- в великих сірих очах Інанни блиснув вогник.

Розарія скривилася. Допомагати пробратися в чужий дім не надто приємне дільце. Та ці викрадення. На мить їй стало лячно, скільки ще зникнень вона та й решта городян не зауважили. А якщо не зупиниться? Скільки ще потрапить невідомо в чиї руки. Розарія кивнула на знак згоди.

Очікування не зайняло надто багато часу. Поспіхом виготовлене запрошення виглядало водночас просто і вишукано. Розарія витратила весь запас красномовства на виведені красивим почерком рядки. Подарунок від татуювальниці як знак вдячності за безцінні факти, почуті на лекціях. Вона не шкодувала похвал для запрошеного. Згадала й про містичний вплив зображень на шкірі.Щойно учений зайшов до майстерні, русалка одразу розгорнула перед ним нотатник з ескізами. Той лише відмахнувся від пропозицій, закотив рукав лівої руки і по літерах надиктував цитату латиною, не додаючи собі клопоту перекласти. Доки Розарія виводила витончені символи, став говорити, неначе вперше зустрів готових щиро побалакти. Спершу оповів про свого патрона, який обіцяв посаду в університеті. Згодом перелічив численних конкурентів по усій Європі, які вперто не визнавали його талантів. Найбільше уваги витратив на розповіді, як легко й дотепно перемагав їх на диспутах. Наостанок завів про останню працю. Розарія ледве приховала зацікавлення. Джордано з захопленням описував, як багатії божеволіли від думки почути міфічний спів сирен. Нарешті напис було завершено. Гість стримано подякував, стривожено перевірив кишеню, де вочевидь ховався ключ до маєтку і відкланявся.

Щойно годинник пробив шосту, повернулася Інанна. З переможною посмішкою помахала складеними аркушами.

— Було легко, хоч порядок тому кабінету лише сниться,– зазначила вона, умостившись навпроти.

— Розповідай,– Розарія потягнулася до паперів.

Витягла з конверта лист і одразу відклала вбік. Дрібні акуратні рядки були невідомою мовою, напевно іспанською судячи з деяких знайомих слів. Вдалося розібрати лише підпис внизу. Одіссей, схоже псевдонім.

— Якщо коротко, Джордано шахрай. Його дослідження або вигадки або крадені. Остання пошта від його друзів з Лондона, працю «Про секрети неба» розкритикували як антинаукову. І ще кардинал Ватикану вимагає арешту за підробку документів. Алвізу відомо, що той добряче влип тому користає щоб витрусити якнайбільше користі,– Інанна, неначе віялом, помахала перед обличчям рештою папірців.

— А цей лист?

— Гадки не маю. Мабуть ще там комусь насолив,--Інанна закотила очі.

— Він говорив, що колекціонери цікавляться співом русалок,– Розарія поспіхом збирала докупи почуте,– Тільки ми не можемо віддалятися від узбережжів. Русалки повільно вмирають далеко від рідних вод. Незнайомець у масці і золотий ґудзик. Можливо театр на Сан-Марко. Нам варто розпитати там.

Інанна раптово відвернулася. Сховала аркуші до сумочки, акуратно склавши кілька разів. Спішно попрямувала до виходу. Біля самих дверей озирнулася і глянула на Розарію, ніби вибачаючись.

— Тобі, рибко. До старого Сибіла підеш сама. Я своє зробила.

— Що?!– від подиву русалка широко розплющила очі.

— На півострові я допомагала цьому шахраю. У нагороду він діставав рекомендаційні листи для сиріт. Сама чула, як уміє лити мед у вуха. Ось тут підпис Алвіза,— Інанна вказала на закриту сумочку,– До академії природничих наук, яку він підтримує останні роки. Навчання для Гвідо коштувало надто дорого,а вдруге принижуватись перед хитруном Джорді я не збиралася. Дякую за співпрацю.

— Але ж викрадення твого друга?!

— Анвіль дужчий ніж виглядає. Той тип дістав по пиці і вшився. Та це зовсім інша історія.

Жінка підморгнула Розарії, зникаючи за дверима. Русалка лишилася сама. Від розпачу хотілося кричати. Обвели навколо пальця неначе дитину, подумала вона, зіжмакуючи листок з незрозумілими записами. Він злегка пахнув дорогим тютюном та вином. В думках не лишалося іншої дороги.

Мандрівники частенько оминали високі стіни будівлі з акуратним балконом та рядами струнких колон при вході. Витончені скульптури та барельєфи зливалися з розкішшю серця міста, а на тлі помпезності палацу Дожа та створеного, здавалося руками янголів, храму він і зовсім губився, залишаючись непоміченим. Та варто було пропливти крізь один із чотирьох просторих каналів і піднятися нагору, перед очима морських гостей відкривався розкішний вестибюль, прикрашений рядами картин в важких дерев’яних рамах,оздоблених золотом. Неглибокі басейни у формі квітів красувалися по обидва боки багряної доріжки, що вела до зали. Краї водойм оточували статуї, встановлені так аби можна було без зусиль роздивитися як ззовні так і зсередини. Це місце однаково гостинно зустрічало як морських гостей так і сухопутних.

Розарія пробралася досередини, про себе повторюючи усе, що вдалося дізнатися. Цими днями вона сповна розплатилася за свою відстороненість, зібравши усі чутки. Найбільше жахнулася від розуміння, що зникнення власників найчарівніших голосів тривали більше року. Корінна виявилась не першою. Згадки про підозрілу особу вражаюче відрізнялися. Маска з розою вітрів змінювалась шарфом чи бинтами, плащ ставав то мантією то поношеною курткою. Одне повторювалось завжди, зникали вони без вороття.

Всередині панувала напівтемрява. Лише тьмяне світіння декількох ламп дозволяло розгледіти безлюдний простір зали з високою стелею та важким канделябром.Кілька хвилин Розарія міркувала, пробратися углиб чи дочекатися когось з працівників. З тіні почулися кроки. Високий чоловік середніх років підійшов до неї, розглядаючи русалку з-під лоба. Він був у темному піджаку та сірій краватці, на рукаві бракувало ґудзика. Обличчя виглядало похмурим і втомленим, на щоці тягнулася подряпина.

— Театр сьогодні не працює, синьйорино. Вистава лише за тиждень,– сухо зауважив він.

— Я хотіла…– Розарія схвильовано зчепила пальці. Хвіст смикнувся, піднявши хмарку бризок,— Спитати про роль в наступній п’єсі.

— Синьйор Сибіл повідомив би мене якби мав намір додати русалку до трупи. Поки такої потреби немає.

— А ви?

— Еміліо, права рука керівника до ваших послуг. Вибачте, та в нас багато роботи,– він усміхнувся аж надто силувано.

— Можливо комусь за кордоном цікаві,– вона довго підбирала потрібне слово,– Співи сирен. Просто ходять чутки.

— Не вірте чуткам, синьйорино. Я не знаю жодного бажаючого. Зрештою сирени не можуть без рідних вод, правильно,– Еміліо підняв густі брови і пригладив борідку.

Розарія опустила погляд. Невже знову помилилась. Краще вшиватися поки надмірна допитливість не вилізла боком. Вона відсунулася ближче до підвищення, де темнів вихід.

— Може бажаєте татуювання?– промимрила вона наостанок.

Еміліо глянув на неї з посмішкою. Розстебнув ґудзик і відкотив рукав сорочки. На передпліччі красувалося погруддя чоловіка, оточеного сузір’ями.

— Поки мені достатньо. Я зробив це на батьківщині, у Мадриді,– він нахилився ближче, показуючи зображення на світлі,– Символ повернення з мандрів, хоч куди б не занесло життя. Одіссей.

Неначе удар батогом врізався в думки Розарії, здіймаючи пилюку. Вона майже безгучно попрощалася. Дорогою назад пливла, тремтячи від страху. Усе збігалося. Та що тепер? Один з найповажніших персон Венеції, якому тиснули руку представники міської верхівки, та вона, звичайна татуювальниця. Чого варте її звинувачення. На березі лунали звуки скрипки. Біля вуличного музиканта гралося кілька дітлахів. Вони перекидали одне одному ганчір’яного м’яча. Розарія визирнула з води. Поманила пальцем хлопчака, який видавався підозріло знайомим і щось прошепотіла йому на вухо. Принаймні вона спробує втрутитися.

Вечір видався прохолодним. Лише світло ліхтарів пробивалося до майстерні. Бліді тіні ковзали численними шухлядами шафок. На столі валялися незавершені малюнки. Деякі кілька разів закреслені. Під стільцями валялися клапті папірців з плямами чорнил. Розарія дрімала на диванчику, підклавши під голову сумку. Вона не розповіла про здогади більше нікому. Сумніви проникли всередину разом з тривожним свербінням луски. В її сон стукало ще щось. Чітке, ритмічне, щораз гучніше. Розарія підвела голову і прислухалася. Звук долинав знизу. Вона примружила очі, запалила свічку. За кілька обертів відімкнула замочок ляди. Звідти визирнули аметистові очі маленької русалки.

— Гранд-канал, прямує до порту. Вже на півдорозі,– поспішно викрикнула вона перш ніж знову сховатися.

Ще ніколи Розарія не пливла так швидко. Кожен м’яз палав від напруги. Вона розтинала воду, інтуїтивно відчуваючи напрямок. Повинна встигнути. Обов’язково повинна. Цей покидьок не втече. Русалка виринула на поверхню посеред каналу. На вулицях скільки сягало око сяяли ліхтарі, лунали пісні та постріли феєрверків. Спалахи і розсипи барв злітали у темне піднебесся. Городяни в яскравих вбраннях метушилися на березі. Їх обличчя прикрашали найрізноманітніші маски, їх блиск виднівся здалеку. В святковій метушні ніхто не помічав самотню гондолу. На борту виднівся довжелезний ящик, замкнений на замок. Човняр поправив довгу мантію і припідняв чорну, як вугілля, маску з золотистими візерунками. Розарія з зусиллям накинулася на втікача.

— Навіть не думай, Одіссею,– крикнула вона, дряпаючись на борт.

— Здогадалася, погань,– лайнувся Еміліо,– Як знав, що варто забиратися.

Він наліг на весло, водночас силкуючись відігнати русалку. Вода навколо пінилася, навсібіч розлітались бризки. Обоє боролися з усіх сил. Увагу привернув крик полісмена. Кремезний чоловік у святковому мундирі дав знак причалити. Під його прицілом гондола спинилася неподалік. Навколо збирався натовп. Десятки допитливих штовхалися, намагаючись протиснутися. Еміліо ступив на берег, притримуючи поли довгої мокрої мантії. Він обернувся до полісменів, щось їм пояснюючи. Глядачі переводили погляд з чоловіка на його скриню, ніби чекаючи яскравого трюка. Усе видавалося частиною карнавалу. Розарія поспішила до лицедія аби встигнути все розказати. На щастя, натовп розступився, пропускаючи її.

Еміліо вислухав усі звинувачення з моторошною незворушністю. Навіть недоречний карнавальний костюм не зіпсував враження. Полісмен зацікавлено зміряв русалку поглядом і вказав на гондолу, наказуючи показати вантаж. Лицедій зам’явся.. Кілька русалів оточили човен і без вагань зірвали замки. Віко шубовснуло у воду. Якоб, що був серед гурту, зблід, ніби мармур. Міцно зв’язана і з заткнутим ротом, усередині лежала Корінна. Скориставшись сум’яттям Еміліо скинув мантію і кинувся тікати. Його схопили майже одразу. Високий полісмен у сріблястій накидці закував викрадача в кайданки. Хтось послужливо передав охоронцеві порядку листа, що випав зі складок пишної одежі. Процесія зникла в темряві вулиці. Тепер вся увага обернулася до Розарії. Містяни аплодували, деяким побачене досі здавалося видовищним спектаклем. Кілька пар рук підхопили русалку, несучи її до високої сцени біля фонтана. Неподалік гримнули, злітаючи вгору нові феєрверки. В долоні Розарії опинився келих ароматного напою. А на балконі будинку навпроти усім та лише їй водночас помахала незнайомка у смарагдовій масці.