Озвері

Сонечко сховалося за хмарки. Мені холодно. Дуже.

Моє ім'я Една. Повністю Еднормал, що означає ... "не така як всі".

Мені не дуже пощастило з ім'ям. Але воно мені личить. Все тому, що моя тітонька Жозефіна каже, що я хвора. "Дуже хвора дівчинка, дуже" - каже вона всім дорослим людям. Наприклад, сусідам. Білим халатам. І іншим дорослим людям, я не пам'ятаю їхні ім'я. Вона щодня дає мені солодку-присолодку мікстуру з медом, і дає після цього варене яблуко. Тому, що мікстура солодка та з медом, мені не легше. А варені яблука не дуже смачні.

Я зовсім не розумію, чому тітонька Жозефіна вважає, що я хвора. Вона каже, що в мене якась хвороба з дуже складною назвою – я навіть написати її на аркуші паперу не можу без помилок.

Тітонька Жозефіна та лікарі просять не розмовляти з вигаданими людьми та істотами, які я бачу. Вони хочуть, щоб я вела щоденник. Але часто я не знаю, що писати, і зрештою плачу. Я дуже засмучена, що не можу зв'язати слова в одну єдину думку, як дорослі-дядьки моряки пов'язують вузли на товстих мотузках. Я засмучена, що не можу порадувати дорослих людей і тітоньку Жозефіну. Я засмучена, що всіх засмучую, особливо тітоньку Жозефіну.

Вона дуже гарна, тітка Жозефіна. Вона мене любить, хоч і дуже засмучується мною. Мабуть, їй дуже мене шкода. Коли мої батьки відмовилися від мене, вона взяла мене до себе, у їхній маленький провулок із синіми ліхтарями. Тут всього шість будинків, і ще один маленький і один великий, і два шпаківні. Тут дві маленькі лавки і одна пральня, і ще маленька бібліотека старого Тома. Неподалік звідси є парк, і сусідня вулиця з ветеринарною клінікою. Я часто ходжу до парку, мені подобається там гуляти. Бо там нікого нема, і ніхто не бачить, як я розмовляю з тінями. Тітоньці не подобається, коли я туди ходжу. Вона каже, що там мало людей, і це погано. Але щоб її не засмучувати, я взяла з собою щоденник і олівець. На випадок, якщо я вигадаю, що написати туди.

Мені справді холодно. Руки стомились тримати щоденник. На ніс сіла сніжинка. І розтанула.

Вони всі такі різні, ці сніжинки. Хотіла б я бути сніжинкою – бути легкою, білою. Холодною. Маленькою. Та не хворою. Але я не сніжинка, тому я не біла, тепла, у мене руде волосся і я хвора. З іншого боку, я завжди хотіла стати ковдрою, що шиє тітка Жозефіна руками, голкою і ниткою. Воно кольорове, у ньому є візерунчасті клаптики. Білий, червоний. Зелений, жовтий, синій. Деякі клаптики м'які, деякі з тонким ворсом лоскітні, деякі схожі на мішок з-під картоплі.

Тітка Жозефіна шиє їх, акуратно проколюючи голкою і співаючи індійську пісеньку. Вона каже, що раніше багато подорожувала. Я їй не вірю. Я думаю, це вигадана мова, схожа на мою. Мені дуже хотілося б бути цією клаптевою ковдрою. Що б на мені було багато різних клаптиків, тітка Жозі обережно проколювала мене голкою, погладжуючи куточки, наспівуючи вигадану пісеньку. Але натомість вона годує мене вареними яблуками, і водить по білих кабінетах з білими халатами.

А можливо, я хотіла б стати простим бутербродом з апельсиновим джемом. Я була б дуже смачною, і мене з величезним апетитом з'їв би хлопчик з худим обличчям і родимкою над губою.

Я щодня з ранку виходжу на кухню, щоб подивитися як у вікні навпроти, хлопчик їсть смачний бутерброд з апельсиновим джемом.

Мені дуже подобається дивитися, як хлопчик облизує блідим язиком яскраво помаранчевий апельсиновий джем. Хотіла б я мати такий смачний бутерброд і такий дивовижний язик.

Я вийшла на маленький місток, засипаний снігом, і подивилася вниз, на замерзле маленьке озеро. Я побачила Луї, своє відображення. Воно дуже схоже на мене, тільки в нього прозоріше обличчя. Я помахала йому рукою:

- Привіт.

Луї у відповідь кивнув головою. Сьогодні він мовчить. Я запитала:

- Тобі, бува, не холодно?

Луї не відповів. Він дивився кудись убік, не на мене. Я подивилася туди. Я побачила маленьке сіре кошеня. На ньому не було ні черевиків, ні курточки, що могли б його зігріти. У нього було всього чотири лапи, і він дивився на мене дуже розумними блакитними очима. І добрими. Я завжди відчуваю, коли добрий погляд. Я вирішила привітатись.

- Вітання. Як тебе звати?

Я почула голос, хоча здається, кошеня нічого не говорило.

- Озвері.

- Озвері? - я на секунду задумалася, що це могла б означати. Мабуть, нічого. - А мене звати Еднормал, або просто Една. Це моє ім'я. Ти добрий, я знаю. Тому ти, мабуть, і не мерзнеш. Ти настільки добрий, що холод поруч із тобою теж стає добрим. Та не злим.

Кошеня схилило голову на бік, уважно слухаючи.

- Ти знаєш, я ніколи не чула такого котячого ім'я, як Озвері. Озвері – твоє таємне ім'я?

Озвері кивнув. Мабуть це так.

- А хочеш, я тобі скажу своє таємне ім'я? – я шепотіла, щоб ніхто крім Озвері не почув. - Моє таємне ім'я Душа. І я його не вигадала. Так хотів мене назвати мій татко. Красиво, чи не так? Шкода тільки, що вони з мамою від мене відмовилися. Я ніколи б їх не засмучувала. Я б нізащо не захворіла, щоб їх не засмучувати. І я завжди їх слухалася б, їла б варені яблука і пила найсолодші мікстури, аби їх не засмучувати. - Тут мені захотілося плакати. І я заплакала. Мені просто стало дуже сумно. От і все.

Озвері вистрибнув на місток, підійшов до мене і потерся спинкою об мій черевик. Мені стало чомусь так тепло, хоч я цього не відчувала. Я крізь сльози посміхнулася. Я сіла навпочіпки, щоб погладити Озвері.

- Який ти теплий. Справжній. Ти зовсім не схожий на вигадані істоти. - Озвері голосно замуркотів, як мотор старого морського човна старого Тома. Мені стало добре, і я засміялася. Я вже давно не сміялася. Я зазвичай плачу і всіх засмучую. Але зараз мені було дуже добре з Озвері.

Кошеня підняло голову, подивившись на мене і... посміхнулося. Так, посміхнувся. Зовсім як людина. Хоча я й не пам'ятаю, коли востаннє бачила, як хтось посміхається. Мабуть, це було тоді, коли я ще була з мамою та татком.

- Я ніколи не бачила, як кошенята посміхаються. Ти хороше, добре кошеня, Озвері. Ти особливий. – я теж посміхнулася, мабуть, від щастя. Від дуже маленького щастя.

Я почула дзвін. Так звучить велика мідна каструля. Тітонька Жозефіна кликала мене звідкись здалеку.

- Една! Іди додому, Една!

Я засмутилася. Це означає, що мені треба йти.

- Мені доведеться піти, Озвері. Я не можу взяти тебе додому, тітці Жозефіні це не сподобається. Вона засмутиться.

- Не хвилюйся, Душа. Іди. - Кошеня подивився на мене своїми розумними, добрими очима. Мені полегшало від його погляду.

- До зустрічі, Озвері! - попрощалася я. Він кивнув і сказав:

- До зустрічі, люба Душа.

Я побігла додому. Щоправда, я зупинилася. Я обернулася ще раз подивитися на Озвері, але його вже не було. Але я все ще чула його голос у голові.

«До зустрічі, люба Душа»

Пролунав дзвін мідного тазу. Я забігла за бічну стіну будинку тітоньки Жозефіни, відкрила щоденник і записала:

«Я зустріла кошеня. Він добрий, добрий, і дуже теплий. Він муркотів, а я його гладила. Він справжній.

І його звуть Озвері.”