Перше побачення

— Ти жартуєш! — розсміялася вона. — Нізащо в це не повірю!

— Я маю докази! — посміхнувся я. — Цей список все ще є в моїх нотатках.

Я дістав телефон і продемонстрував їй список, який ще донедавна здавався мені жалюгідним. Але з нею все ставало кращим. Така дівчина осяювала світ, змушуючи мене вірити, що навіть такі вбогі речі, як перелік можливих тем для розмови на першому побаченні були гідні поваги.

— То коли ти збирався його використати? — засміялася вона.

— Чекав моменту, коли забуду всі слова. Та, на превеликий жаль, схоже цей момент сьогодні не настане й ти не відчуєш страшних тортур, відповідаючи на мої питання.

— Ну от, тепер я точно хочу знати, що там у твоєму списку!

— Ні в якому разі! — усміхнувся я, відпиваючи ковток червоного вина з блискучого келиха.

Вона підняла на мене погляд, наповнений сяйвом маленьких вогників. Я міг би поринути в блідо-блакитні озера очей, від яких мене відділяв лише стіл, укритий білою скатертиною, і стіна зі свічок, що м’яко танцювали від нашого дихання.

— Як щодо угоди? — лагідно промовила вона. — Ти прочитаєш мені один пункт зі свого списку, а я натомість не буду розігрувати сценку, що хочу сплатити половину рахунку?

— Заманлива пропозиція… — кивнув я. — Я буду дурнем, якщо не скористаюся цією очевидною вигодою. Ти майже мене переконала.

— Подумаємо, що ще я можу запропонувати… Як щодо: будь ласка? Будь ласочка! Я не зможу сьогодні заснути, якщо не дізнаюся, що там.

— Твоя взяла, — зітхнув я. — Я лише сподіваюся, що після цього ти не залишиш мене тут самого їсти два десерти.

— Я б ніколи не вчинила так із малиновим чизкейком. За кого ти мене маєш? — Аліса розвела руки в сторони й широко посміхнулася, демонструючи рівні зуби зі щілинкою посередині.

Я посміхнувся у відповідь.

Зала розкішного й надміру дорогого ресторану була наповнена ароматами паленого воску й свіжоспеченого хліба, а приглушене світло ніжно осяювало хвилі волосся Аліси — дівчини, яку я навіть не мріяв зустріти.

За вікном у темряві грудневого вечора падали сніжинки, збираючись у кучугурки на підвіконні. Піаніст грав «Snowman» від Sia, роблячи атмосферу нестерпно стереотипно казковою.

Хоча довга сукня Аліси була проста й повсякденна, молочно-білий колір ніби натякав: «Я могла б стати твоєю назавжди». І це мене зовсім не лякало.

— Ти готова?

— Так, капітане!

— Отже, перший пункт у списку… — почав я. — Якби ти могла мати будь-який вигаданий предмет із фільму або книжки, що б ти вибрала і чому?

— Ого, це зовсім не те, чого я очікувала!

— Ти думала, я спитаю про улюблений колір? — посміхнувся я. — Так, перелік питань це жалюгідно, тут не посперечаєшся. Але я не зовсім безнадійний.

— Це цікаве питання насправді. Я маю подумати.

— Думай скільки завгодно, це ж не бліц.

— А в тебе є і бліц? — Аліса посміхнулася, зіщуливши очі.

— Звісно ні, — збрехав я. — Це просто жарт.

Офіціант у смокінгу поставив на стіл стейки, що ми замовили понад сорок хвилин тому. Якби не чудова розмова й вино, яке він нам непомітно підливав, я вже був би роздратований. Але присутність Аліси, здається, розчиняла всі мої негативні риси.

Вона накручувала каштанове волосся на палець, роздумуючи над відповіддю й попивала вино. Це побачення абсолютно відрізнялося від усіх, на яких я бував.

Сьогодні я відчув ту саму іскру, про яку всі казали, і метеликів у животі, хоча для тридцятирічного чоловіка зізнаватися в цьому дивно та несерйозно. Аліса була ідеальна. Я був у неї закоханий вже через п’ять хвилин, коли вона сказала, що терпіти не може салат Цезар та Апероль.

— А варіанти відповідей ти не підготував? — запитала вона. — Мені в голову приходить лише летючий килим з Аладіна, але я і гадки не маю, як би я ним користувалася.

— Можна подавати на ньому їжу в ліжко, наприклад.

— Коли дивишся фільм!

— Так, або можна покласти на нього гроші та список покупок і відправити в магазин.

— А ти, я бачу, любиш списки! — Аліса осяяла мене посмішкою.

— Не думай, що я безумний списковик. Списки зі списків я не складаю.

Коли вона розсміялась, я остаточно переконався в тому, що вона неперевершена.

— Тож, варіант А — молот Тора…

— Марку, нафіга мені молот Тора? — Аліса вибухнула дзвінким сміхом, змушуючи мене також сміятися.

— Мйольнір дає здатність літати, це по-перше.

— Як і килимок Аладіна, — вона закотила очі.

— А ще він завжди повертається, — додав я.

— У мене занадто гарний настрій, щоб жартувати про колишніх, — посміхнулася вона. — Не змушуй мене.

— Добре, варіант Б — Залізний трон із «Гри Престолів».

— Ідеально впишеться в будь-який інтер’єр! Уже схиляюся до цього варіанту. А який останній?

— Бузинова паличка.

— Ох, ти не лишаєш мені вибору, — награно зітхнула Аліса.

— Просто хотів перевірити, наскільки сильно ти хочеш Залізний трон. Я маю знати це до того, як запрошувати тебе на друге побачення.

— А що ти обереш?

— З цих варіантів чи взагалі?

— О, не заганяй себе в рамки. Хочу побачити, куди долетить твоя фантазія.

— Я хотів би мати світловий меч із «Зоряних воєн», — я знизав плечима.

— Щоб вихвалятися на вечірках?

— Так, і щоб позбуватися конкурентів.

— Як кровожерно!

На мить запанувала тиша. Я роздивлявся її ніжне обличчя, гладеньку бліду шкіру, поки Аліса опустивши очі дивилася собі на нігті. А потім, вона підняла погляд, махнувши чорними віями, ніби крилами найрідкіснішого у світі метелика і я не втримавшись прошепотів:

— Хочу, щоб цей вечір тривав вічність.

— Навіть віддав би за це світловий меч? — посмішка Аліси освітила мене й весь зал ресторану.

— Я б що завгодно тобі віддав.

— Навіть своє серце? — спитала вона награно зловісним тоном і ми обидва засміялися.

— Здається, ти його вже й так забрала, — зізнався я.

Аліса протягнула руку через стіл і її холодні пальці торкнулися моєї долоні, від чого мене пробило слабким зарядом струму.

Я вже відчував легкий туман у голові від випитого на голодний шлунок вина, тож запропонував братися за їжу.

— М-м-м, нічого смачніше не їла! — тихо сказала вона з набитим ротом, що здалося мені дуже милим.

Я відрізав невеликий шматок м’яса й відправив до рота. Це було… Просто м’ясо. Я відчув неприємний укол, ніби ресторан мене надурив, продавши пісок за ціною золота. Але це мені було байдуже, головне — це час, який я провів сьогодні з Алісою.

— Тобі подобається?

— Так, — збрехав я. — Дійсно, дуже смачно.

Ні, було не смачно. Посмак був такий, ніби м’ясо пролежало пів року в холодильнику. А ще було щось металеве. Я почав розглядати свою тарілку.

— Тобі не здається, що стейк трохи… недосмажений? — Запитав я, намагаючись зберегти жартівливий тон.

Аліса підняла на мене свої напівпрозорі очі, і на мить я відчув, як похололо в шлунку. Вона виглядала абсолютно спокійною, навіть задоволеною, її шкіра сяяла, але вже не так, як на початку вечора, а була більше схожою на холодний мармур могильної плити.

— О ні, Марку, він ідеальний. Ти просто не звик до такого смаку, але це — справжній делікатес, — відповіла вона, ніжно проковтуючи черговий шматок. — Ти вперше в такому дорогому ресторані, чи не так?

— Я… Звісно ні, — збрехав я знову. — Я бував у різних місцях.

Аліса дзвінко розсміялася, але це прозвучало трохи істерично й все моє тіло напружилось. Я міцно стис виделку.

— Будь котиком, Марку, — солодко прошепотіла вона. — Не бреши мені.

Десь у кінці залу почувся дзвін. Офіціант упустив келих і скло розлетілося по підлозі. А коли я глянув у той бік, усвідомив, що в ресторані, крім нас, не було жодного відвідувача. По тілу пробіг холодок.

— Марку?

— Так? — обернувся я до Аліси, натягнувши на обличчя посмішку.

— Чому ти не їси?

Я глянув на свою тарілку, на якій лежав шмат блискучого м’яса, ніби воно було щойно зрізано з коров’ячого стегна. Краї були нерівні, зрізані тупим ножем, а з них стікала напівпрозора червона рідина й утворювала маленьку рожеву калюжу на порцеляновій поверхні.

— У вас все добре? — спитав офіціант, що з’явився нізвідки.

— Так, тільки м’ясо… — почав я.

— Все просто чудово, дякую! — перебила мене Аліса, тим самим змусивши офіціанта піти. Я проводив його поглядом, поки силует не розчинився в повітрі, розлившись по залі густим туманом.

До горла підступила нудота.

— Воно сире, — пробурмотів я. — Не їж його, ти можеш отруїтися…

Коли я підняв очі, вона пустотливо дивилася на мене, тримаючи в руці м’ясо. Шмат свіжої плоті з кров’ю, що стікала вниз по зап’ястю. Мені здалося, чи її волосся потемнішало?

— Що? — здивувалася вона. — На смак — те, що треба.

Аліса піднесла м’ясо до рота й смачно вкусила, розмазавши кров по обличчю, а потім обережно промокнула губи серветкою.

— Алісо, не можна це їсти! — крикнув я, але вона не зупинялась.

І тут я помітив дещо дійсно дивне. Її волосся. Воно росло. Це вже були зовсім не ті м’які каштанові локони, з якими Аліса ввійшла в ресторан. Локони розпрямилися й лежали в неї на колінах, сплутавшись між спиною та стільцем. Пасма позлипалися, ніби хтось їх намочив.

— Що з твоїм волоссям?

— Воно намокло, — Аліса знизала плечима й знову відкусила шматок. Вона зосередила на поїданні плоті всю свою увагу.

— Як це воно намокло?! — вигукнув я. — Ми весь час сидимо в ресторані!

— О, Марку, воно завжди таке. Це зовсім неважливо.

Вона вкусила знову, всміхнулася крізь набитий рот, відкривши скривавлені зуби. А в очах блиснуло безумство. Кров крапала на скатертину.

— Алісо… — прошепотів я. — У тебе кров.

Вона зупинилася на секунду, поклала м’ясо на тарілку й витерлась рукою, розмазавши кров по лицю. Але крові ставало все більше, вона почала витікати в Аліси з рота тонкою цівкою, струменіла по підборіддю, лишаючи яскраві плями на білій сукні.

— Та це ж не моя, дурненький, — лагідно відповіла вона й показала блідо-рожеві зуби, кожен у криваво-червоній рамочці. Моторошна усмішка не зникала з її обличчя, а погляд некліпаючих очей вп’явся в мене, як паразит. — Це твоя!

— Про що ти говориш? — почув я власний тремтячий голос. — Як ця кров може бути моєю?

І тут я збагнув, що кривава маса, яку Аліса знову взяла обома руками була зовсім не стейком. Це було серце. І щось підказувало мені, що воно людське.

Коли вона в черговий раз вкусила, мене охопив пекучий біль і я впав на підлогу, хапаючись руками за скатертину. Щось задзвеніло й розбилось, але мені було байдуже.

У грудях ніби щось запалало і я вхопився обома руками за светр, намагаючись його розірвати прямо на собі.

— Це що, серце? Алісо, що ти робиш?

Відчуття було жахливим. Наче щось усередині мене намагалося вирватися, і я не міг нічого вдіяти. Біль ставав усе нестерпнішим, розливаючись по всьому тілу. Кожен удар мого серця був слабшим за попередній, а Аліса продовжувала кусати.

— Ти хіба не цього хотів? — почув я її солодкий голос.

— Алісо, будь ласка… Припини це, — видихнув я, ледве втримуючи себе у свідомості.

Пекло, що утворилося всередині, змушувало мене бажати зникнути, розчинитися в повітрі, щоб тільки припинити тортури.

Аліса встала та зробила крок до мене, нахилившись уперед. Її волосся, що вже торкалося підлоги, жило своїм життям, обвиваючись пасмами навколо її плечей, ніби отруйні змії.

— Ти такий милий, коли благаєш, — прошепотіла вона, облизуючи криваві губи. — Але ні тобі, ні мені вже не зупинити це. Така вже твоя доля.

Я її не впізнавав. Щоки Аліси запали, під очима утворилися западини, ніби вона схудла на десять кілограмів. Колір очей зблід і вони втратили блиск. Із темного волосся на підлогу крапала незрозуміла жижа й змішувалася з кров’ю. Моєю кров’ю.

— Що ти… що з тобою сталося? — прохрипів я, намагаючись встати, але ноги відмовлялися рухатися.

У мене в грудях розкрилася діра, крізь яку виливалася гаряча кров. Я пробував заткнути рану руками, ніби це могло мене врятувати.

— Я просто дотримуюся нашої угоди, — відповіла вона, сідаючи біля мене навколішки. — Ти віддав мені своє серце, а я просто його забрала.

Вона нахилилася до мене, наші обличчя опинилися зовсім поруч. Її дихання було холодним, як крижана мряка, і вона притулила криваві губи до моїх, подарувавши мені перший і останній, безбарвний поцілунок.

— Що ти таке?.. — пробурмотів я, відчуваючи, як мої сили згасають, як остання свічка.

— Тепер ти мій назавжди, Марку, — прошепотіла вона мені на вухо.

Я хапався за останні секунди життя, коли Аліса встала й попрямувала до виходу. На її спині я зміг розгледіти величезну діру, звідки стирчали її ребра й безколірні внутрішні органи.

Останнім, що я почув, був її дзвінкий сміх, що відлунював десь далеко, наче спогад, який вічно переслідуватиме мою душу, котра назавжди лишилася в ресторані.