Любов Зла

У далекому селі, оточеному густими лісами, жила дівчина на ім’я Мирослава. Її краса була відома далеко за межами села, але серце її залишалося холодним. Вона не вірила в кохання, бо її мати завжди казала:

– Кохання приносить лише біль.

Одного разу до села прийшов юнак на ім’я Данило. Його очі сяяли, як зорі, а слова були теплими, як літній дощ. Він побачив Мирославу і закохався з першого погляду. Але Мирослава, звикла до уваги чоловіків, лише глузувала з його зізнань.

– Ти дурень, якщо думаєш, що зможеш мене полюбити, – говорила вона.

– Любов – це казка для слабких.

Данило не здавався. Він приносив їй квіти, співав пісні під її вікном і навіть виліпив серце з глини, що блищало, наче справжнє золото. Але Мирослава лише розбила його, як і глиняне серце, не замислюючись про те, як боляче це було Данилові.

Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, до Мирослави підійшла стара жінка у чорній хустині.

– Чому ти так смієшся над коханням, дівчинко? – спитала вона.

– Бо кохання – це слабкість, – відповіла Мирослава.

– Якщо ти така впевнена, я дам тобі те, чого ти прагнеш. Але пам’ятай: серце, яке не любить, стане каменем.

Мирослава лише посміхнулася і погодилася. Стара торкнулася її грудей, і в ту ж мить серце Мирослави перетворилося на чорний, блискучий камінь.

Наступного дня Данило знову прийшов до неї, востаннє. Він тримав у руках дерев’яну фігурку, яку вирізав ночами, вкладаючи в неї всю свою любов. Але, дивлячись у холодні очі Мирослави, він зрозумів, що дівчини, яку він кохав, більше немає.

– Я любив тебе всім серцем, – прошепотів Данило, поклав фігурку їй до ніг і пішов.

Пройшло багато років. Мирослава жила із кам’яним серцем, не відчуваючи ні болю, ні радості. Але час брав своє. Одного дня вона відчула, що її тіло стає важчим. Вона глянула у відображення річки й побачила, що її шкіра починає вкриватися тріщинами, ніби камінь.

Стара жінка у чорній хустині з’явилася біля річки.

– Ти пам’ятаєш, що я сказала тобі? Серце, яке не любить, перетворює все тіло на камінь. Ти сама обрала цей шлях.

– Ні! – закричала Мирослава.

– Я хочу повернути своє серце!

– Запізно, дівчинко, – сказала стара.

Останнє, що побачила Мирослава, – це Данило, який стояв на іншому березі річки, тримаючи її дерев’яну фігурку. Він плакав, але вона вже не могла покликати його, бо її вуста застигли разом із кам’яним серцем.

Кажуть, що на тому місці, де стояла Мирослава, виріс чорний камінь. А хто торкнеться його, відчує дивний холод, ніби саме серце природи нагадує, що кохання – це не слабкість, а найсильніша сила, здатна врятувати чи зруйнувати.