Ще не вмерла...

Семеро людей зустрічали Святвечір у тісній криївці. Дванадцять пісних страв ледь уміщувалися на маленькому столі. Марійка дивилась голодними оченятами на святкове частування. Їсти ще не можна, спочатку дід прочитає молитву.

– Христос Рождається!

– Славімо його! – відгукнулась решта.

Сумна і коротка якась молитва вийшла. І чому сьогодні? Батюшка в церкві страхав, що тих, хто святкуватиме Різдво у грудні, чекає вічне пекло і довгий час у в’язниці. Та люди, що сиділи за столом, не боялися вже нічого: ні чортів вигаданих, ні реальних – із триколорами на шевронах. Марічка вперше святкувала не вдома. Тиждень тому мама не прийшла з роботи. Дівчинка не змогла заснути до ранку. Хвилювалась, чи з мамою усе добре. Вона і раніше зрідка затримувалась аж до ранку, але завжди попереджала. Марічка вже була дорослою дівчинкою – п’ятнадцять років, тож уміла не лише розігріти вечерю, а й сама її приготувати, аби було з чого. Майбутній чоловік буде приємно здивований, коли дізнається, що з самої лише картоплі вона може приготувати півтора десятка смачних страв!

На ранок прийшов дідусь. Наказав швидко зібрати речі і йти з ним.

– А як же мама? Записку лишимо? – стривожилась Марійка.

– Ні, вона нас сама знайде, – відповів дід, копирсаючись у маминому письмовому столі.

– Ми надовго? – спитала дівчинка, перебираючи свій гардероб.

– Не знаю. Бери лише теплі речі. Все яскраве і з блискітками залиш.

– А куди ми йдемо? – дівчинка, зітхнувши, повісила назад до шафи червоного пуховика.

– До зайчика в гості, – дід пішов на кухню. – Пам’ятаєш, він тобі в дитинстві цукерки передавав?

– Ага! Я тоді дуже пишалася, що про мої оцінки у школі знають навіть зайчики в лісі, – усміхнулась дівчинка, запихаючи до наплічника білизну.

– То я їм розказав, – дід вийшов із кухні з торбою харчів і підійшов до дверей, прислухаючись. – Ходімо, Марічко, нам час.

За кілька годин дівчинка вже знайомилася з мешканцями криївки. У них не було імен, лише чудернацькі псевдо. Мавка – повненька жіночка віком десь під сорок років, добра й весела, Скорпіон – поважний дядько невизначеного віку, з бородою і нестерпною вдачею, Ялинка – лише на п’ять років старша за Марічку, сильна і мужня, з короткою зачіскою і пронизливим поглядом. Із двома іншими, Гуцулом і Тополею, дівчинка познайомилася пізніше, коли ті залізли до криївки, припорошені снігом.

– А де мама? – знову стривожилась Марічка, коли зрозуміла, що ці двоє – останні.

Лисуватий низенький Тополя знизав плечима. Замість нього відповів дідусь.

– Пробач, доцю. Вона сьогодні не прийде.

Наступного дня мама теж не прийшла. Марічка вже геть доросла. Більше не питала. Люди тепер часто зникали. Сумно. І страшно. Тут, у криївці – ні, кремезний Гуцул захистить. Він сильніший за ведмедя і хитріший за лисицю. Ялинка теж не дасть скривдити ні Марійку, ні себе. Дід розповів, як вона з семисот метрів зі старої «СВД» одному запроданцеві кулю в голову вліпила. Страшно зараз у містах і селах, що під окупацією. А тут, у криївці, тепло і затишно. Дрова потріскують у грубці, Мавка колядки наспівує стиха, Скорпіон із Гуцулом зброю чистять. Здавалося, що час зупинився – і Марічка десь у лісах під Рівним зустрічає Різдво сорок восьмого року. Годинник на руці мав свою думку – 24 грудня 2022-го.

***

– Прокидайся, доню, – дід легенько поторсав Марічку за плече. – В гості поїдемо.

– Куди? – розплющила очі дівчинка.

– До Києва – родичів провідати, з Новим роком привітати.

Марічка промовчала, але послухалась і зістрибнула з верхнього ліжка. Якщо дід каже, що треба їхати, то вона не проти. Зимовий ліс набрид на третій день, ниття Тополі – на четвертий. Мавці за плитою помічниця не потрібна, вона й так непогано давала собі раду, готуючи на всю компанію. Ялинка лише іноді, під настрій, навчала теорії балістики і снайперської справи. Книжок у криївці не було, інтернету чи телебачення теж – ну-удно-о! Про родичів у Києві Марічка чула уперше в житті. Та дарма – хоч куди-небудь. Трохи страшно їхати до самої столиці, переповненої московськими загарбниками, та впевненість діда передалась і їй – старий точно знає, що робить, отже, все буде гаразд.

– Це твої нові документи, – дід тицьнув дівчинці якусь заламіновану «картонку».

– Це ж свідоцтво про народження?

– Так. Тобі тринадцять років, паспорта ще не маєш, батьки загинули рік тому під час обстрілу Борисполя, а тебе звуть Павлюк Олена Сергіївна.

– Ти гадаєш, що я це все отак запам’ятаю? Це ж не кіно про шпигунів!

– Угу! Це життя. І якщо щось сплутаєш, то розстріляють насправді, а не холостими. Звикай, дівчино.

– Ти точно мій рідний дід? – прискалила око Марічка.

***

Старий «Ланос», що чесно відпрацював у таксі всі свої найкращі роки, помалу віз двох людей до столиці. За кермом – старий сивий пенсіонер. Поряд – дівчинка, майже дитя, з неслухняним русявим волоссям, що стирчало з-під кумедної шапки з балабонами. В багажнику – мішок картоплі та кілька банок із закрутками. Ще недавно могло здатися, що то дідусь їде до Києва повертати онучку батькам, бо скоро до школи.

Марічку не було кому повертати. Батько загинув давно, ще у 2016-му. Гаубичний снаряд поцілив просто у бліндаж. У зведеннях наступного дня прозвучало: «Російсько-терористичні війська одинадцять разів порушували режим тиші. Обстріли велись із застосуванням гранатометів, стрілецької зброї, та озброєння, забороненого Мінськими домовленостями. Троє наших захисників загинули, ще шестеро зазнали поранень». Марічка була у школі, коли мамі зателефонували з бригади.

– Вона тоді три дні проплакала, – промовила дівчинка, дивлячись у вікно «Ланоса».

Дід кинув швидкий погляд на Марічку і відповів:

– Він був у останній хвилі. До демобілізації залишався місяць.

– А як уже поховали, то більше не плакала. Але й не усміхалася, – провадила далі дівчинка. – Зла стала. Самим поглядом спопелити могла.

– О так! – посміхнувся дід. – І не лише поглядом!

– Угу. Я знаю. Якось натовкла пику мордатому дядькові в автобусі – той щось патякав про «братоубійствєнную вайну», а маршрутникові дзеркала повідбивала, бо він не спинився, коли солдат із наплічником на зупинці стояв, голосував.

– То він ще легко відбувся, – кивнув старий.

Кому, як не йому, знати характер власної дочки. Микола, царство йому небесне, був їй до пари – і зростом, і вдачею. Шкода обох. Один уже на небі, дочка – в підвалах ФСБ. Якась падлюка донос написала. Навряд чи вже випустять живою. Воля у Катерини – будь-який чоловік позаздрить. Була б слабшою, то, може, зламали б і випустили, примусивши підписати папірця про співпрацю. Та не в цьому випадку.

– Мама вже не повернеться? – подивилась на діда Марічка.

Старий промовчав. Дівчина вже доросла – все бачить, усе розуміє.

– Я їм не пробачу, – Марічка похитала головою. – Ніколи.

Дід кивнув. Навіть не став відмовляти. А сенс? Батьківська вдача, тут уже нічого не вдієш. Треба лише навчити дівчину, поки самого не загребли. У старого майора-спецпризначенця були знання і навички, а в дівчини – сила й молодість.

– Ще не вмерла України… – посміхнувся старий і додав газу.

До Києва залишалось двадцять кілометрів.

***

– Я нє москаль! – буркотів Тополя, дивлячись спідлоба на Мавку.

– А хто? А ну скажи: «Маленьке телятко гамцяло паляницю».

– Я рускогаварящій бандєровєц!

– Не кажи так, а то зараз Степан Андрійович у труні перевертається! Взагалі не розумію, як ти тут опинився? Що такого в тобі знайшов Скорпіон?

– Ми с нім ваєвалі вмєстє. На Промке. В адной ротє билі.

– А голосував за кого? – не вгавала Мавка.

– За Смєшка!

– Угу! Якби всі, хто зараз так говорить, у дев’ятнадцятому і справді за нього голосували, то у клоуна не було б шансів!

– Ваш барига нє лучше! – огризнувся Тополя. – Зачєм он опять майданіть начал?

– А на холеру ваш Бубочка виніс на рєфєрєндум закон про надання російській статусу другої державної? Язик стомився українською балакати? Хоча кому я це кажу? Руськогаварящєму націоналісту? Ти якої нації патріот? – Мавку було не спинити.

І не дивно. Вчителька, філологиня, одна з небагатьох кримчанок, що любили мову і відстоювали її в часи русифікації. Після захоплення півострова феесбешники до неї прийшли майже одразу. Врятував свекор – офіцер на флоті. Клятий зрадник. Та хоч одну добру справу він зробив – федерали жінку відпустили. Наступного дня Олена Леонідівна вже сідала на потяг Сімферополь-Київ.

– Украінской! – Тополя теж закипав. – С Расієй у меня сваі счьоти – ані мнє два пальца далжни! А! І за пять осколков в спинє я с німі нє рассчитался!

– Ой! Теж мені месник! Йди вже клич хлопців і будемо обідати, – Мавка мотнула головою на двері та зняла з плитки казанок із гречкою.

Тополя дістав ножа, підійшов до столу і щосили вгатив його в бляшанку тушонки. Підсунув відкриті консерви до Мавки і мовчки вийшов надвір.

***

Блокпости пройшли швидко. Дід із дитиною підозри не викликали. Лише під Броварами якийсь бурят чи якут конфіскував банку вишень.

– Щоб ти кісточкою вдавився, сволото, – прошипів старий, сідаючи за кермо.

Банки компоту не шкода, шкода, що якесь одоробало з Сибіру, котре тих вишень у житті не бачило, порпалось у його багажнику, як у власній коморі.

– Не переживай, дідусю, вдавляться! І садками нашими вишневими, і територіями. Підуть у землю на добрива, як і всі, хто був до них, – мала хотіла підбадьорити старого.

– Так, доню, нема сумніву, що так і буде, – дід завів двигуна. – Зарано вони святкують перемогу. Ще не вмерла…

Київ зустрів брудом. Він був усюди: на дорозі, на тротуарах і в людських душах. І огидні триколори ледь не на кожному стовпі. Окупанти зі штанів вистрибували, намагаючись показати, хто тут тепер хазяїн. Порожніми дорогами гасали військові вантажівки і броньовані автівки, змушуючи поодиноких таксистів притискатися до бордюрів. Іноді чулися короткі автоматні черги. Чи то попереджувальні, чи на ураження. Окупанти дуже не любили, коли до них хтось наближався – боялися. Іноді їх побоювання справджувались...

Попереду на узбіччі стояв тентований «Урал» із причепленою гарматою. Навколо походжало кілька автоматників. Дід обережно пригальмував, одразу двоє взяли «Ланоса» на приціл, але зупиняти не стали. Старий повільно проїхав мимо. Капот вантажівки піднятий, водій заліз під нього ледь не весь – лише ноги стирчали. Поряд туди-сюди ходив лейтенант, нервово оглядаючись і смалячи цигарку. Провів поглядом дідового легковика і… впав. З боку зачиненого «Макдональдса» Марічка побачила спалахи автоматних черг. Тра-та-та-та! Та-та-та! Кулі прошивали наскрізь вантажівку, чиркали об асфальт, перелітали проспект і вибивали фонтанчики цементного пилу з бетонної огорожі на протилежному боці. Ще один із триколором на шевроні сіпнувся і впав навзнак. Водій висунувся з-під капота і миттєво отримав кулю в голову. Мертве тіло гепнулось просто на офіцера, що вже лежав біля бампера, стікаючи кров’ю. Ті, хто ще лишився живий, попадали на асфальт і заторохкотіли у відповідь.

– Пригнись! – дід учавив педаль газу в підлогу.

Марічка ледь схилила голову і зачаровано дивилась у праве дзеркало. Ось ще один неприродно сіпнув головою і впустив її на асфальт. За ним ще один. І тиша… Марічка позирнула праворуч. Кияни швидко зникали у дворах, залишивши п’ять ворожих тіл на асфальті. Ще за секунду «Урал» оглушливо вибухнув і розлетівся на друзки.

Десь позаду заверещали сирени. Дід з’їхав із проспекту і помчав манівцями на північ, у бік Троєщини.

Величезний мікрорайон, місто в місті, був обнесений колючим дротом, на виїздах блокпости, посилені танками, другорядні дороги перекриті бетонними блоками, і скрізь таблички «Осторожно! Мины».

– Швидко працюють, падлюки! – видихнув дід.

– Це що? Концтабір? – Марічка дивилась на паркан із колючого дроту.

– Гірше, доню. Це гетто…

***

Бійці мовчки наминали кашу, зосереджено працюючи ложками. Навіть Ялинка, онучка видатного українського письменника, тимчасово забула правила етикету і мисливським ножем вишкрібала з бляшанки рештки тушонки.

– Долго нам тут сідєть? – порушив мовчанку Тополя.

– Ти кудись поспішаєш? – Скорпіон потягнувся до банки за огірком.

– Нєт. Просто стидно тут в тєплє кашу жрать, пока наши от рассіян атбіваются.

– Тополя правий, – відставила порожню бляшанку Ялинка. – Чого ми чекаємо?

– Ти пропонуєш учотирьох піти й Чернігів відбити? – трохи сумно промовив Скорпіон.

– А ми що – самі в цих лісах?

– Отож! Зв’язок потрібен. Мобільний не працює, Інтернету немає.

– І что? Сидєть ждать, пока включат? – не вгавав Тополя.

– Д-дід п-привезе, – затинаючись, промовив Гуцул.

– Угу. Американці супутникові телефони підігнали. Гуманітарка, – підтакнув Скорпіон. – Без централізованого командування кіна не буде – передушать, як кошенят.

– Так, це ми вже проходили, – зітхнула Мавка. – Коли вони перейшли кордон, не знайшлося нікого, хто б віддав наказ. Тепер маємо те, що маємо. Розділили Україну по Дніпру. Може, й далі б зайшли, та дехто схаменувся і взяв командування на себе. А де твої смарагдові Бубочки? У Харкові хлібом-сіллю гостей зустрічали?

– Сколько раз повторять? Я за Смєшка галасавал!

– Та хоч за Ляшка! Результат той самий!

– Не сваріться, – скривилась Ялинка. – Ми і так із цими срачами поміж собою ворога проґавили.

Всі замовкли. На «буржуйці» закипів чайник, Мавка заходилася запарювати чай.

– То все «піаніст» винен. Не захотів мову вчити і почав ото ліпити свою «какую разніцу», де треба і де не треба, – тихо бурмотіла жінка до чашок із окропом.

***

– Хвиля? Бригада? – долинуло з домофона.

– Кадровий, – відповів дід. – Третій полк.

Терликнув замок – двері відчинились. Ліфт працював. Стіни згори донизу були обписані матюками, які не обурювали навіть місцевих інтелігентів: путін – х..ло, зеля – сцикло, москалі – пі…си...

Сьомий поверх. Броньовані двері прочинені. Дід кахикнув. Але це було зайвим – на гостей чекали. У щілину спочатку просунулось дуло гвинтівки, і лише за ним показався сам власник.

– Слава Україні! – привітався дідусь.

– Героям слава! – відповів лисуватий невисокий чоловік у спортивних штанях і білій майці.

– Невже так постарів? – примружився дід.

– Майор? – чоловік опустив рушницю.

– Ти теж не помолодшав, – посміхнувся дід. – Лисина, пузо, тільки штани ті самі, що й двадцять років тому.

– Нє! Двічі на рік нові купую, в мене під боком найбільший ринок у місті, – лисий кинувся обіймати діда.

– Ви б спробували далі на базар зайти, може, там новіші моделі є? – бовкнула Марічка, роздивляючись затерті спортивки з трьома смужками.

– Ти що? Це ж класика! – удавано образився лисий.

– Це Валєра, – тицьнув пальцем на товстуна дід, – можеш називати його Гномом, його так більше знають.

– А я – Марічка, – подала руку дівчинка. – Можете звати мене Тауріеллю, а його, – показала на діда, – Гендальфом.

– Ну, тоді прошу до моєї печери, – вишкірився Гном. – Познайомлю з моєю королевою.

Трикімнатна квартира зустріла тишею.

– Свої, – голосно сказав Гном.

Квартира ожила. З ванної кімнати вийшла миловида жінка років тридцяти з помповою рушницею, а з кімнати вибігло двійко діток – без зброї, але з дуже суворими обличчями. За пів години після знайомства Марічка, тобто Тауріель, казилася з двома дітлахами, сиріч із хоробрими гномами Кілі та Філі, на великому дивані у вітальні. Дорослі пили «чай» на кухні, пошепки радячись, як їм звільняти від орків Гондор, тобто Україну.

***

Скорпіон зустрічав Мавку на узліссі. Дядько на підводі, що їздив до лісу по дрова, питань не ставив і в гості не напрошувався – свій. Мовчки допоміг жінці зіскочити, мовчки поклав мішок із харчами на санчата і поїхав далі. Скорпіон провів його поглядом, не виходячи з-за дерев.

– Що там у селі? Які новини?

– Все, як завжди: половина села збирається у партизани, а друга сидить перед телевізором – слухає «піаніста», як він хрипить про вічну дружбу з сусідами і що то не він Україну роз’єднує, а кляті бандерівці.

– Нічого не міняється… З фронту є щось?

– Де там. Самі чутки. Інтернету немає, а телебачення… Ну, ти ж знаєш. Микола казав, що по супутнику СNN дивився. Мови не зрозумів, але картинку бачив, то поки що так, як і було, – по Дніпру.

– А Одеса?

– Наша. Одесити самостійно відбилися, коли десантні кораблі з Криму прийшли.

– Обожнюю бандерівців із прізвищем Рабінович! – вишкірився Скорпіон.

– Ага! Росіяни десять кораблів послали. Половину потопили на підході.

– «Нептунами». Ракети такі, – кивнув Скорпіон.

– А тих, хто все ж доплив і висадився, потім усім містом ганяли. Ну і, щоб двічі не ходити, трошки покришили місцевих ватників.

– Яка ж Одеса без погромів? Ось тепер усе сходиться! Це все звідки знаєш?

– Ну, телебачення теж іноді можна дивитись, особливо коли з екрану ватники ллють крокодилячі сльози про те, що одесити – зрадники, а ледь не половина флоту на дні.

– Респект чорноморцям! – Скорпіон посміхався і тягнув санчата з таким виразом обличчя, наче особисто російського фрегата потопив.

***

– До гетто заїхати – не проблема, – Гном налив по пів чарки горілки, – а от вибратися звідси – той іще ребус.

– А що це москалям ужарило, що вони тут усе колючкою затягли?

– Бояться…

– Так мало ж бути навпаки.

– Угу, до них українською звернешся, то або за автомати хапаються, або тікають, як чорти від хоругви. Ну, будьмо! – і перехилив чарчину. – На Позняках теж частину району відгородили. Ватний сусід, або просто наволоч якась пише на тебе донос, що так і так, громадянин Петренко балакає українською і співає гімн на кухні – і за кілька годин ти з родиною опиняєшся тут.

– Як усе просто. А що далі?

– А я знаю? Як усіх зберуть, то рознесуть гаубицями все до бісової мами, а скажуть, що то з правого берега ЗСУ обстріляли. Нічого в них не міняється – так Донецьк обстрілювали, Горлівку. Ти ж і сам у курсі.

– Я так думаю, що кілька виходів ви підготували? – дід і собі перехилив чарку.

– А толку? Тут уже близько пів мільйона людей! Куди їх усіх? До лісу? Взимку, з дітьми, без тепла і харчів? Будемо битися.

– Як? Голіруч?

– Як треба буде, то й голіруч! – скипів Гном. – Краще в бою загинути, ніж під уламками власного будинку.

До кухні зайшла дружина Гнома. Той одразу заспокоївся. Старий нишком посміхнувся – української жінки бояться навіть спецпризначенці, хай і відставні.

– Зброї мало. Налагодили один канал через Білорусь і Чорнобильську зону, але він не вельми надійний, і багато не принесеш, тягають просто в руках.

– Танка на шворці не притягнеш, – сумно промовив дід. – Зв’язок є?

– Є. Звідти просять ще кілька тижнів, щоб одночасно почати. Знову армію з нуля збирають. Ти не повіриш, українці повертаються зі всього світу, навіть ті, чиї діди виїхали сто років тому з країни.

– Нас чомусь завжди лише біда об’єднує. Відіб’ємось од москаля – знову пересваримося за обніжки.

– Хтозна. Може, не повторимо помилок сторічної давнини? Дуже я на це сподіваюся, – Гном налив ще по пів чарки. – Вночі я вас виведу. На машині не виїдете, шмон на виїздах капітальний, знайдуть телефон – сам розумієш.

– Може, хай Марічка з нами лишається? – спитала жінка. – Їсти є що, тепло, та й малим веселіше.

– Зараз такий час, що не певен, де безпечніше – посеред лісу чи тут, на районі, – похитав головою дід. – Нехай зі мною буде, а то он як виросла, поки я шість років донецькими териконами бігав, і поговорити не було коли.

– За дітей! – Гном підняв чарку. – На них усі сподівання, що врешті побудують справжню Україну!

– За перемогу! – підняв чарку дід. – Бо інакше доведеться їм будувати Україну десь у Канаді чи Польщі.

***

Гуцул десь у селі вициганив самогону і впився. Мавка дивилась, як він намагався співати тужливих пісень, але затинався на третьому слові, збивався, починав матюкатись і плакати.

– Швидше б уже дід повернувся, – тихенько буркотіла жінка, – дисципліна в підрозділі впала до нуля. Я – вчителька, а не заступник командира з виховної чогось там. Ті герої пішли на залізницю по військових ешелонах стріляти, цей геть розум згубив. Знайшов час, коли свою кацапку провідувати! Йолоп!

Дід узагалі забороняв будь-кому, крім Мавки, ходити до села, та його тут зараз не було, от Гуцул тихенько і гайнув до Любки – сто першого, але цього разу справжнього кохання.

– Ця к-курва з-зрадлива… З чукчею! – давився сльозами Гуцул.

Познайомилися вони рік тому на будівництві в Києві. Через неї й залишився тут, хоча кликав до себе у Сваляву. Навіть коли росіяни пішли в наступ і стало зрозуміло, що її маленьке селище опиниться під окупацією, вона не схотіла виїжджати. Клята кацапка. Серце розривалось. Гуцул милувався її формами, вдихав аромат її тіла і водночас хотів проштрикнути собі барабанні перетинки, щоб не чути, як вона «акає» наче корінна «масквічка». А ще бісив телевізор, приєднаний до супутникової антени. На сорок російських каналів – один український, та й той – «Інтер». Тьху! Але ж яка вона в ліжку! Пантера! Левиця! І борщ теж нічогенький удавався.

Два основні інстинкти заступили собою третій – самозбереження. Якось із п’яних очей він бовкнув, що воював у другій хвилі. Отримав контузію і з того часу трохи затинається. Любка наче не звернула уваги, бо теж була «під газом», то Гуцул і заспокоївся. Лише до ранку. Бо о сьомій почув на подвір’ї ту саму московську акаючу говірку, тільки голоси були чоловічими. Так і вискочив голяка у вікно. Тоді хоч і рання осінь була, й ліс зустрів Гуцула, як свого, та за годину дав зрозуміти, що треба терміново розкласти вогнище, бо інакше задубіє і все хазяйство відморозить. Так його Мавка і знайшла – стояв голяка навкарачки і щосили тер одна об одну дві палички. Після такого видовища довго дражнила його пітекантропом, гуцульським єті і Робінзоном Крузо.

***

Там, де машиною годину, пішкодрала два дні. Добре, що глобальне потепління і снігу мало, переметів немає. Старий із онучкою потихеньку чимчикували полями. Марічка навіть не втомилась. Так вона дідові сказала. Проте під вечір їй стало страшно. День у січні короткий, а готелю в полі не видно було. Старий ішов спокійно, невеликими кроками, але рівним темпом. Марічці здалося, що дід, незважаючи на свої шістдесят сім, може так іти до ранку. У самої ноги вже гули. І це після семи років танцювальної студії. Сором який.

Заночували в селі. Добрі люди зайвого не питали, втікачі з гетто йшли щодня. Картопля, заправлена олією, шматок домашнього хліба і кухлик козячого молока – смачнішої вечері Марічка в житті не їла.

– Ешелони щодня йдуть, – промовила жінка, що прихистила старого з онукою.

«Скільки їй? П’ятдесят? – подумала Марічка, дивлячись на господиню. – Які сильні великі руки. Звиклі до лопати, а не до олівця чи клавіатури».

– Траса з Чернігова теж не замовкає. Гуде і вдень, і вночі. Колони пруть. Невже кінець? Знову в ярмо на п’ятсот років?

– Дулю їм з маком! Одеса відбилась, Дніпро й Запоріжжя рубаються, мов навіжені, Полтава в блокаді, але не здається. Правобережна Україна надшвидко вчиться тримати в руках зброю. Повертаються заробітчани й емігранти. Всі розуміють, що «пасєрєдінє» вже не вийде! Або ми їх, або вони нас, – дід видихнув.

– За що нам це все? – сумно спитала жінка. – Жили собі, нікого не чіпали, хліб сіяли.

– Погано історію вчили. Не за тими підручниками. Ця війна йде вже тисячу років, – відповів дід. – А більшість лише зараз це зрозуміли! Незалежність не дають абикому і задарма. За неї треба платити найдорожчим – життям!

– І бажано, щоб це було життя ворога! – додала Марічка.

Дід посміхнувся – це його внучка!

***

– Вибухівку треба! Бо почуваюся малолітнім розбишакою, що кидає камінцями по приміській електричці, – жалівся Скорпіон дорогою до криївки.

– Да, кілограмм дєсять тротила нє помешало би, – підтримав його Тополя.

Ялинка йшла мовчки. Обстрілювати військові ешелони з Росії було її ідеєю. Так, не дуже ефективно, навіть невідомо, чи вони поцілили когось у тих причеплених вагонах. Просто пару випустили, бо всидіти біля пічки і нічого не робити було вже несила. Дід примушував чекати невідомо чого, якогось сигналу з іншої галактики, певно. Мавка все бідкалась, що Ялинка така молода, а вже мусить воювати, Тополя – старий пень, задовбав своїми ідіотськими заграваннями. Скорпіон теж набрид. Слухати історії про військові подвиги українського Рембо спочатку було цікаво, та коли вони пішли по третьому колу, стало нудно.

Місяць тому Ялинка знайшла собі розвагу – займала позицію десь біля шосе і видивлялась поодинокі автівки ворога.

Ось гарна позиція. До траси лише двісті метрів. Плавний вигин дороги. Підстелити старенького каремата. Гвинтівку сперти на коріння. Чекати. Колона гуде. Не годиться. БТРи в голові й хвості. Три тентовані КАМАЗи. Якби десь гранатометів надибати, та особового складу людей іще з десяток, то може, а так… Холодно. Поворушити пальцями ніг. Не щастить сьогодні. Маршрутка, кілька легковиків із місцевими номерами, стара вантажівка з дровами. Ще трошки, і треба йти назад.

Є Бог на світі! Трасою летів УАЗ із військовими номерами. Наші тут не їздять. Приклад уперся в плече. Ціль поряд із водієм – сподівання, що офіцер, а не кореш-алкоголік, з яким по пляшку поїхали. Палець обережно ліг на спусковий гачок. Видих. Постріл. Машина піддала газу і поїхала далі з трупом у кабіні, а Ялинка вдихнула на повні груди морозного повітря і, заспокоївшись, пішла назад до своїх.

Усе було добре, поки вона таким чином не завалила якогось поважного таваріща з лампасами. Окупанти влаштували облаву, ледь устигла вийти. За тиждень хотіла піти знову на розвагу, ледь не втрапила в засідку – на неї чекали.

Довелося змінити маршрут і піти на залізницю. Того дня до Києва прибув локомотив лише з одним машиністом, другий лежав на підлозі з діркою у грудях.

– Ібо нєфіґ сюди везти російські танки! – сплюнула Ялинка.

Десь у душі їй було шкода машиніста, може, той і не зі своєї волі. Наступного разу взяла з собою Скорпіона, щоби той навалив короб по пасажирських вагонах, у яких везли особовий склад. Він потім три дні світився від щастя.

***

Наступного дня дід учив Марічку, як правильно дихати, у якому темпі йти, щоби пройти більше, вчив орієнтуватись у лісі, як добути вогонь і що можна їсти, щоб не померти з голодухи, як розпізнавати звіра і його сліди. Дня не вистачило, проте дід з онучкою гарно провели час.

– Шкода, що ти мене раніше з собою не брав, – сказала дівчинка.

– Я не бажав тобі такої долі, – відповів дід. – Нікому не бажав. Ти мала б зараз їхати до Риму на гастролі зі своїм ансамблем, а не зі стариганем зимовим лісом блукати!

– Той Рим кілька тисяч років простояв. Ще дочекається, – посміхнулась Марічка. – Сьогодні дійдемо?

– Краще вже зранку. Тут поряд є покинутий дитячий табір. Перед війною його пластуни взялися відновлювати, встигли відбудувати два будиночки. Там заночуємо.

– А ти звідки знаєш? – здивувалась дівчинка.

– Мене хотіли туди інструктором із виживання взяти.

– Ага! Чужих дітей виховував би. А рідну онучку зась?

– Ну-у… – протягнув старий. – Там черв’яків треба було їсти, личинок, спати на землі. Воно тобі треба?

Марічка на хвильку задумалась.

– А ще ловити рибу, купатися в річці, сидіти вночі біля багаття, розказуючи одне одному страшні історії! – промовила дівчинка. – Та це ж було б круто! Пообіцяй, що коли все скінчиться, обов’язково візьмеш мене до табору пластунів!

– Домовились! – дід пригорнув малу до себе. – Виженемо москалів, і я навчу тебе їсти все, що повзає, літає і плаває!

– Оце діло! А то мама мені дотепер кукурудзяні пластівці молоком заливала. Хробачки, певно, смачніші!

***

Удосвіта почало сніжити. Ялинка вилізла з криївки і завмерла. Здаля почувся гавкіт собак, а зовсім поряд хрускотіли сухі гілочки під чиїмись ногами – хтось швидко біг до неї. «СВД» внизу, але пістолет із собою. Тихенько пересмикнула затвор і сховалась за деревом. Той, хто наближався, перечепився і гучно гепнувся.

– Тваю мать! – вилаявся знайомий голос.

– Тополя? – озвалась Ялинка.

– Я! Шухер! Облава! – вибіг з-за дерев «рускоязичний» бандерівець.

Збори – дві хвилини. Вдягтися, зброя, БК. Замаскувати вхід, може, пронесе і не знайдуть.

– Це навряд чи. З собаками, – скривилась Мавка.

Їй було дуже шкода кидати обжите місце. Українська жінка і з ями, викопаної посеред лісу, може зробити затишне гніздечко.

– Нема коли б-бідкатись, – намагався втішити Гуцул.

– Все, відходимо! – скомандував Скорпіон. – Тополя з Ялинкою попереду.

– А куда? Слєва – шоссе, справа – «желєзка». Там точно пєрєкрито.

– Через покинуту ферму? – озвалась Мавка.

– Так оні ж оттуда і прут! Трі «Урала» пєхоти. Сам відєл!

– Через село підемо! – розвернувся Скорпіон.

Ялинка лисицею шугнула вперед, Тополя взяв трохи праворуч і теж зник за деревами.

– Ц-це не н-найкраща ідея, – пробубонів Гуцул і пішов слідом.

За ним – Мавка, Скорпіон – останній. Якщо доженуть, то трохи затримає рашистів.

– Тільки вчора кулемета почистив! Як знав!

***

Дід із Марічкою підходили до села, що межувало з лісом. Ще трошки – і криївка. Мавка, напевно, щось смачненьке приготувала. Головне, щоб Гуцул із Тополею все не з’їли – тим хоч скільки дай…

– Ти ж пам’ятаєш, що ти не Марічка? – спитав дід.

Дівчинка здивовано подивилась на старого.

– Ти зараз із ким розмовляєш? Я Оленка! Павлюк Олена Сергіївна.

Дід уважно подивився на неї і кивнув.

«Із малою можна справи робити», – подумав він, а вголос сказав:

– Щось не подобається мені село – якесь воно галасливе сьогодні.

– Досі святкують? – припустила дівчинка.

У відповідь з лісу почулася стрілянина. Короткі черги, поодинокі постріли… Стихло, знову постріл, дві черги, ще одна.

– Ах ти ж зараза! Бігом! – дід потягнув Марічку до будинків.

– Це ж по наших? – розхвилювалась дівчинка.

– Не тільки. Чуєш – деякі черги трохи голосніші? Зуб даю, то Скорпіон зі свого ПКМа навалює!

– А оті поодинокі – то Ялинка рашистам дірки в головах робить! – радісно додала Марічка.

Село зустріло порожніми вулицями. Більшість мешканців, почувши стрілянину, поховались, та кілька чоловіків бігали городами від хати до хати. Стукали не до всіх. Дід із Марічкою якраз добігли до однієї, коли з неї вийшло двоє дядьків із мисливськими двостволками.

– Слава Україні! – видихнув дід.

– Героям слава! – пролунало у відповідь. – Почалося?

– Ні, це якесь падло донесло, – дід розвернувся до дівчинки. – Йди до хати, доню, я пізніше прийду.

– Ні, я з тобою!

– Тобі не можна! Ще не час! Обіцяю, що повернусь і навчу тебе боронити себе й країну!

– Якщо загинеш, я тебе вб’ю! – мала обійняла старого і пішла до дверей.

– Зачекай! – дід видобув із-за пазухи пакунок і віддав Марічці. – Це телефон.

Якщо все піде шкереберть, увімкнеш його через два дні о дванадцятій годині. Залишаю тебе за старшу! Тобі зателефонують. Уважно слухатимеш і виконуватимеш усе, що скажуть, добре?

– Я краще тобі слухавку дам, – ледь не схлипнула Марічка.

– Домовилися! Дай цьом! – дід поцілував дівчинку в щоку і підштовхнув до дверей.

На подвір’я забігло ще кілька чоловіків. Дід швидко порахував – десятеро людей, вісім рушниць і два автомати. Шанси мізерні, але грати треба до останньої хвилини.

***

Ліс маленький. Рашисти півколом заганяли партизанів у засідки, мов на полюванні на вовків. Вони не врахували одного – що хтось прийде на допомогу. Дід прийшов. А з ним ще десятеро, котрі все життя полювали в цьому лісі.

Перших порішили ножами. Самовпевнені. Думали, з тилу ніхто не заскочить. Других стріляли, як кабанів, «жаканами». Дід валив короткими чергами. Кілька хвилин – постріли, зойки поранених, матюкливий вереск, ще постріли. Тиша…

Лише здаля чувся гавкіт собак і стрілянина в нікуди. Ліс уже був порожнім, а ті, хто сидів у засідках, мов на номерах, там і залишились. Мертвими. Здобич уполювала мисливців. Так буває.

До вечора рашисти перевернули село догори дриґом. В однієї жінки знайшли червоно-чорний прапор. Її розстріляли біля клубу. Потім завантажили в «Урал» два десятки тіл, убраних у камуфляж із триколорами, підпалили сільраду і забралися геть.

Дивним чином вогонь того вечора перекинувся ще на одну хату, що стояла на протилежному кінці вулиці. Якась жінка бігала довкола неї і репетувала з московським акцентом, а потім замовкла. Знайшли зранку посеред хати обвуглене тіло. Хтозна, чого вона поперла у вогонь, мабуть, телевізора рятувати.

***

Марічка дивилась на старий годинник із двома металевими шишками, що звисали на ланцюжку. Її брали сумніви, чи він правильно показує. Навіть електронний часто бреше, а тут дві шишки? До дванадцятої залишалось десять хвилин.

Дівчинка розгорнула пакунок. Уперше бачила телефон з антеною. Хоча колись були, що і навпіл складались – їм учителька у школі казала, ще всі сміялися. Так – екран, кнопки, оця зелена збоку – увімкнути. Нічого складного, тут і дитя розібралось би. Марічка поклала апарат на стіл. Підсунула ближче папірець і ручку, спробувала, чи пише, а ну ж із переляку не запам’ятає, що їй скажуть.

– Так, усе. Заспокоїлась! Уже кобила здорова – час дорослішати! А дідо – гівнюк старий! Обіцяв же повернутись! – і наморщила носа. Завжди так робила, коли кортіло розплакатись, але не було бажання показувати це іншим.

Тишу порушив незвичний звук, що його видав апарат. Марічка схопила телефон.

– С-слухаю, – в роті пересохло від хвилювання.

За спиною рипнули двері. Дівчина повернула голову.

– Так. Добре. Передаю слухавку майорові…