Уламок щастя

Перше, що почув п'ятирічний Ярослав, це сильний вибух. Він тривав не довго, всього якусь секунду, від чого не було зрозуміло, що саме сталося. Прийшовши до тями, він спробував підвестися, але не зміг. Гора уламків: бетону, дерева, металу та інших речей, які перетворились на сміття, лежали на ньому, як гробниця, заважаючи вільно дихати. З кожною хвилиною свідомості, поверталися думки та ниючий біль на правій руці. Через темряву не можна було точно зрозуміти, що саме з нею. Хлопчик лише знав, що її десь затисло. Він не міг її витягти.

- Тато… - прохрипів Ярослав, намагаючись побачити крізь просвіти уламків, якесь світло чи Тата. Певно, він вже його шукає. Він завжди знаходив його у грі «Хованки» Певна річ, він вже знає, де він.

- Швидше,швидше! - кричав десь угорі голос. - У нас мало часу!

- Тут ще чоловік! - крикнув інший голос. – Він дихає! Скоріше медиків!

Ярослав хотів крикнути, проте дихання ставало ще важчим. Біль проносилася всім тілом: "Я тут! Тату! Татусю! Врятуй мене! - хотів викрикнути він, проте марно. В нього виходив лише важкий хрип"

- Шукайте! Не зупиняємось! Скільки тут проживає...

Він вже мало що чув. Важкий сон налягав на нього.

Він згадав сьогоднішню ніч:

- Ярославе, давай в ліжко, - сказав втомлено Олег – батько Ярослава. Сьогодні мала бути нічна зміна, тому він поспішав. Ярослав вже звик бути в квартирі сам, проте про-всяк випадок, якщо він злякається, він завжди міг набрати тьотю Таню – сусідку, яка жила навпроти їхньої квартири.

- Ляжу, якщо прочитаєш казку! Ка-зку! Ка-зку! Ка...

- Добре, лягай, - усміхнувся Олег втомленими очима, та помасувавши мішки під очима, відкрив книжку. – Отже, лише одну.

- А давай дві.

- Ну це вже ні, була угода на одну казку, молодий чоловіче.

Ярослав підтягнув до обличчя ковдру.

- Просто через дві казки ти залишишся довше зі мною.

Олег закусив губу та опустив голову до книжки.

- Домовлялися про одну казку… але не домовлялися, яка по розміру вона буде.

- Ура! – підняв до гори руки хлопчик.

Його радість, завжди додавала сил Олегу. Нагадуючи, для чого він так важко працював…

- Собака ще когось внюхав! - крикнув голос.

"Тату..." - Ярослав зробив останні спроби вирватись, проте його тіло обм'якло. Він закрив очі та перестав дихати.

Він спершу не зрозумів, як опинився на горі уламків, дивлячись на руїни колись пристойної багатоповерхівки. Навколо бігали рятувальники та інші люди, допомагаючи розбирати завали. Пахло горілою гумою та пилом. Було багато машин. Ярослав поглянув на руки. Вони були напівпрозорі.

- Тату? Татусю де ти? Я тут! Годі ховатись!

- Ми знайшли хлопчика! - крикнув чоловік, піднявши плиту.

Ярослав побачив чоловіків та підбіг до них.

- Я теж тут. Де мій тато?

- Він живий? – не зважаючи на нього, говорили чоловіки.

Рятувальник приклав два пальці до шиї хлопчика та мовчки похитав головою.

- Яке горе батькам.

- Так це ж я... - мовив Ярослав. - Я тут! ГЕЙ!

Він хотів смикнути когось за одяг, проте долонька пройшла крізь нього.

- Я тут! Я тут! Тато! - очі почали набиратися слізьми. – Де ти!?

- Не бійся хлопчику, - пролунав глухий голос, позаду, ніби з димоходу,– Тепер все буде добре.

Ярослав повільно повернувся, боячись зробити різкий рух і раптом жахнувся. Ні, він не злякався, скоріше це було одне з тих здивувань, як би ваша бабуся одягла армійський кітель і пішла до церкви, чи, як би ваша мама, замість змушувати тебе робити уроки, переконувала тебе піти грати в комп’ютерні ігри. І саме щось подібне і вийшло у Ярослава, хоча його співбесідник, явно хотів іншої реакції і не був готовий до її відсутності.

- Невже я не смішний?

- Ні краплі!

- Неправда.

- Ні, правда.

Перед ним стояв скелет. На ньому були широкі штани, в два рази більші за нього, які тримали форму тільки через каркас, а на ногах виступали великі, вичищені до блиску, червоні черевики. На голові була кольорова перука, а на місці носової впадини, красувався червоний ніс. В руках він тримав косу, яка була зв'язана з повітряних кульок і нагадувала скоріше вивіску ніж предмет жнив.

Ярослав побачивши настільки недолугого та сумного клоуна, просто не помітив, що це була не людина.

- Невже навіть трохи не смішно?

- Я так не думаю, - зізнався хлопчик. – Вибачте.

- А якщо я кину пирогом? Кажуть, це смішно.

- Я б не хотів мати пиріг на обличчі…

- Так, мабуть я теж. Але, ти не плачеш і певно це вже успіх, - сказав дивний клоун спробувавши зробити веселе тупцяня на місці.

- А чого мене ніхто не бачить? І де Тато?

- Вибач, проте ти помер, - сказав скелет, діставши з кишені штанів зв’язані кольорові хустинки.

- Помер? - не зрозумів Ярослав. - Якщо людина помирає, вона відправляється на небеса, так казав мені Тато. А я тут.

- Ну, це трохи складніше, - мовив скелет. - Ось, тримай повітряну кульку.

- Але вона здута.

- Мені немає чим її надути, - зізнався Смерть, демонструючи відсутність дихальної системи. - Я ще працюю над іміджем. Це перші, так би мовити, проби пера.

- Тоді, хто ви?

- Я смерть, - мовив скелет. - Я проводжаю людей в інший світ.

- А як же тато? - мовив Ярослав.

- Його врятували. Він зараз у лікарні.

- Він теж поранений? – злякався Ярослав.

- Так, проте він житиме.

- А можна...можна його побачити? Будь ласка, дядьку скелете.

- Хм, - задумався Смерть. - Але спершу, смикни за пальця. Добре, тепер поверни мені його назад. Над фокусами треба ще попрацювати.

- Дядьку скелете!

- Так, гараз-гаразд.

Він стукнув косою по землі і одна з кульок луснула. Викинувши її геть, Смерть клацнув пальцями.

Вони опинилися в палаті. Олег лежав під крапельницями, побитий та весь в порізах. На моніторі пацієнта рівномірно вибивало криву.

Ярослав, побачивши батька в такому стані, не стримав сліз та підбіг до нього.

- Тату! Тату!

- Він не чує тебе, - мовив Смерть, стоячи позаду та намагаючись не пищати своїми черевиками.

- Дядьку скелете, скажіть що він одужає? Він же ж одужає?

- Його час ще не настав. Він одужає.

Ярослав сів на коліна та вхопив батька за руку. Він не міг її взяти фізично, що дуже засмучувало, тому він поклав долоні так, ніби тримає її. Ярослав не вірив, що тепер мусить покинути батька. Він не міг прийняти те, що тепер не буде жодної казки, що батько не зможе покатати його на плечах, як він завжди любив. Що вони знову… не спечуть тих смачних млинців. Він не хотів розлучатись.

- Час іти Ярославе, - сказав скелет, стиснувши кілька разів червоного носа і той видав характерне "Сквік-квік!"

- Дядьку Смерте, - мовив Ярослав, - чи можна мені лишитись?

- Лишитись? Але ти вже не належиш цьому світу. Тебе тато не буде бачити. Тебе ніхто не бачитиме. Якщо підеш зі мною, ти станеш в чергу і потім переродишся.

- Перероджусь?

- Ти знову народишся. В тебе буде новий дім, тато і мама. Ти зможеш прожити щасливе життя. Те, яке не зміг прожити зараз.

- Але...але я хочу бути з татом, - хлопчик поклав напівпрозору долоню на його груди, схиливши голову і з його очей впало кілька сльозинок.

- На жаль, це не... - мовив Смерть. - Хоча...

- Що "хоча"? Ви щось вигадали?

- Я не поверну тобі життя, але так як ти дитина, ти можеш стати його охоронцем. Будеш постійно поруч, в ранковому дощі, у відображені, у піснях та чужих очах, в кожному моменті, проте... як я казав...

- Він мене не бачитиме...

Смерть дивився на Ярослава та повільно стягнув з голови перуку.

- Ти...

- Дядьку Смерть...я залишуся з татом, - Ярослав повернувся до нього зі сльозами на очах, проте з посмішкою. - Тепер моя черга його захищати.

Смерть здивувався на якусь мить, проте кивнув та дістав старий пергамент з золотими написами.

- Ти впевнений? - сказав він, сівши біля нього та простягнув перо.

"Сквік-квік!" Ярослав стиснув червоного носа Смерті та усміхнувшись, написав своє ім'я.

- Ваш костюм таки смішний, - засміявся він, натягнувши перуку назад на череп.

Олег прокинувся через тиждень.

- Олег Вікторович Кондратенко, - мовив лікар, дивлячись медичну карту. - Народилися в сорочці ви. Незначні рани та забої. Вивих плеча та зламана нога. Щасливчик, враховуючи, що ваш будинок склався як картковий.

- Що... сталося? - сказав важко він.

- Масований ракетний удар. Гади прицільно вдарили по житловому кварталу.

- Що? - Олег важко підтягнувся на ліжку. - Де Ярослав?! Що з ним? Де мій син?!

- Ми не хотіли вам казати на час одужання, - сказав спохмурніло лікар, - ...але брехати було б надто жорстоко...

Минуло три дні.

Олег сидів в парку та спостерігав, як цвітуть каштани. Він важко відходив від подій. Мало спав та їв. Лікар призначив ліки для підтримки психіки та пригрозив, щоб навіть не заходив до лікарні до вечора. "В палаті ви нічого не висидите - мовив він. – Природа допоможе вам хоч трохи зцілитись"

Олег не розумів одного, для чого його залишили в живих? Чому забрали синочка замість нього? Був би вибір, був би лише вибір і він не вагався б ні на мить. Він більше не мав для кого жити.

З дерева зірвалася квітка каштану і впала йому на коліна. Олег взяв її та поглянув «сірими» очима. "Ярославчик любив каштани" Не витримуючи їхнього вигляду, Олег зірвався з місця та пішов з території лікарні, навіть не переодягнувши «спортивки». Він бродив квітучим містом та навіть не підіймав голови. Він не міг винести тієї картини.

Він проходив через плакучу вербу, яка зростала за залізним тином, і та, своїми локонами, ніби налягала на нього, намагаючись обійняти кожною гілочкою, кожним листочком. Вона сумно колихнулася, коли той струснув її з себе та закрокував швидше.

Починало сутеніти. Олег досі не повернувся до лікарні та бродив в спортивках містом. Весняні ночі все ще були прохолодні, проте Олег ніби не помічав холоду. Він був в собі. Кожна дитина, яку він бачив, зворушувала його серце, кожен сміх який він чув, різав його ножем. Ярославчик не заслужив такої долі. Кляті росіяни! Саме вони забрали його синочка. Вони забрали всю його радість та надію. Його майбутнє. Нічого не залишили, ні каплі радості.

Він не помічав як підходив до пішохідного переходу, а на світлофорі горів червоний.

"Мені немає для чого жити" - повторював в голові Олег, ступаючи вперед.

Саме в цей час, на дорозі їхав на швидкості автомобіль. Водій відволікся на телефон. Залишався ще один крок...

- Тату живи! - зірвалося в його голові та смикнуло за розхристану спортивку.

Автомобіль ледь не черкнув його боком та понісся далі вулицею.

Олег, ніби прокинувшись, оглянувся довкола.

- Синку?! Синку!

Обернувшись, він побачив як його спортивка намертво зачепилася за кущ айви, що росла поруч. Ніби гілка, вчепилася мертвою хваткою за кінець худі.

Очі Олега набралися слізьми і він, впавши на коліна, голосно заплакав. Він нарешті чітко відчував, ніби Ярославчик поряд.

Смерть стояв за рогом. Цього разу він був одягнений в звичний для нього образ та радів, що роботи для нього сьогодні не було.

Ярославчик, який стояв біля Айви, обернувся до нього та усміхнувшись, помахав рукою. Смерть відповів йому тим же. Потім він дістав з кишені мантії червоного носа та кілька разів стиснув.

- Може, приносити з собою гелевий балон для дітей… , - мислив він в голос, йдучи вулицею. – Сумно, що останнім часом багато роботи…

Минуло пів року. Олег переводив дух після відбиття штурму та заряджав автомат. Командир попередив, що після арт удару, йдемо на зачистку.

Олег пішов до війська одразу, як тільки виписався з лікарні. Він не хотів, щоб його долю повторив хтось інший. Він хотів захистити всіх дітей, яких зможе. Він бачив для себе лише цей шлях.

Діставши з шиї кулон, він поцілував на ньому фото Ярославчика та закинувши його назад за броню, встав. Він не боявся, бо знав, що Ярославчик завжди поруч. У важкі моменти він відчуває його обійми на шиї. Як він робив при житті...