До нестями

— Коли я був маленьким, я брав целофановий пакет і бігав з ним. Він так весело розвіювався… Я уявляв, що це мій друг.

Юнак, посміхаючись, заколихався на ліжку. Я дивився на нього суворо, та його це не обходило.

— Чим же пакет замінював тобі людину? — питаю, карбуючи кожне слово.

— Ой, ну він ніколи не критикував мене. Не казав поганих речей. Він мовчав, а мовчання — золото. У вас що, золотий зуб у роті?

— Але в тебе були ж друзі, чи не так? — питаю, не звертаючи уваги на відверту провокацію.

— Були! Знайомі та й друзі! Запитайте краще, хто з них краще, ха-ха!

— І хто ж?

— Ні-ні-ні, повністю питальне речення. Як казала ота *****

— Що краще: купа знайомих чи декілька друзів?

— Целофановий пакет! ПХАХАХАХАХАХА! — юнак залився диким реготом. З його очей текли сльози, долоня правиці так і била по стегну. Усе це почало мене дратувати, вже пізній вечір — кінець моєї робочої зміни не за горами, а я маю сидіти й вислуховувати цього психа.

— Оце я вас зробив! Які ж ви наївні! Записали, що я хворий на голову? Дайте я підпишу! Все одно ви у це вірите, а не у мою геніальність. Пласкі пішаки, ви не бачите усієї картини…

— Ми не вживаємо заборонене.

— Чш! Ота дрянь не для мене, розумієш? То для слабаків і невдах, а я не з таких. У мене сила духу присутня, і вона більша за ваш у. — Юнак навмисно розділив останнє слово, аби принизити мене. Та я вирішив не конфліктувати, хоча дуже хотілося. Такі, як він, тільки й чекають такої можливості. Вони — люди-провокатори, вони й дня без сварки не проживуть. І нічого з цим не поробиш. Я встав і пішов до дверей.

— Гей! Куди ви? Я ж до нестями обожнюю базікати! Просто ви нудні, але ж не тікайте так швидко. І взагалі, коли моя Анюта прийде, га?

— Завтра об одинадцятій, якщо це щось тобі дає. Може, з нею будеш нормально спілкуватися.

— Лікарю, що для вас «нормально»? Хоча ви праві! До нестями хочу з нею поговорити! До нестями!

— Не сумніваюся, — кинув я та вийшов з палати. Вдогін він крикнув мені:

— Увімкніть мені музику. Оте мм «Тріо», воно нормально качає.

Я гупнув дверима, вже не витримуючи. На них хитнулася табличка: «Зосіан Рогні. Пацієнт №4246».