ОСОБЛИВИЙ ДАР

Віталік дивився перед собою, повертаючи кермо. І їдучи у сторону свого дому в чужій автівці. Поряд сиділа Женя і затамувавши подих, дивилась на свого чоловіка. А на пасажирському сидінні ззаду спала їх донечка, яку обережно поклав чоловік, накривши своєю курткою. Вони все робили мовчки.

Жінка мимоволі згадала дитинство. У неї був строгий батько. Військовий. Вимагав дисципліни і порядку. Виховував їх з сестрою іноді застосовуючи і фізичне покарання. Якщо начверять щось, або раптом забудуться. Та вони були звичайними дітьми. Як усі. Мама ні разу не заступилась. Дівчата були впевнені так і має бути...

Одного разу вони з сестрою бігали у великій кімнаті своєї двохкімнатної квартири і випадково побили порцелянову, дорогу вазу, яку подарував мамі батько. Перекинули її разом з квітами і вона розкололася. Вони, беззахисні діти з слізьми на очах дивились, як розтікаються вода по паркету, перетворюючись у калюжу. І з острахом і відчаєм просили маму не розповідати таткові, вибачались. Але та спочатку не виказала ніяких емоцій, лише мовчки прибрала. Не сварила не кричала. І розповіла батьку що сталося, коли той повернувся із чергування. Він не став слухати виправдовування і слова вибачень. Натомість зняв ременя і завів до спальні поклавши на ліжко, спочатку старшу сестру Лілію, а потім і Женю. Одразу несамовито боліло і пекла образа.

І ці методи виховання їм незрозумілі і обурливі застосовувались неодноразово. Їх вчили говорити тільки правду, ніколи нічого не приховувати, інакше -- покарання. Вчитись добре. Здавати, якщо щось не допрацювали, бігати за вчителями, щоб виправити оцінку на кращу. Інакше покарання...Їй іноді навіть здавалося батько ненавидить їх. А мамі байдуже.

Тому згодом Женя боялась і уникала сильних, владних і справжніх чоловіків. Вибираючи супутника життя мріяла знайти доброго, люблячого, як і кожна напевно дівчина у її віці.

Та хіба слухає серце мудрих порад? І коли їй було 16 років, вона закохалась у Павла. Старший на років п'ять. Гарний, високий, статний хлопець. Яким він був насправді, хіба вона знала?

Але він першим звернув на неї увагу, коли вони з подругою Валею повертались зі школи. Познайомились, запросив в кафе на морозиво.

І цього було досить для малої , наївної, недосвідченої. В них було всього кілька побачень. І ось він запросив додому. Вона звичайно погодилась. Адже поводилась як доросла. Ось-ось закінчить школу і переступить поріг дорослого життя. В той день Женя, не вагаючись випила дорогого, міцного вина з колекції батька Павла. Перед очима все пливло, голова крутилась, їй було весело вже після третього бокалу, який вона скромно закусила лиш маленьким кусочком голландського сиру. Як все сталось Женька запам'ятала. Вона слабенько реагувала, слабенько протестувала проти його натиску. Одним словом в той вечір її честь була втрачена. Потрібно було ховати очі дома, від пронизливого погляду батька.

Вона, наївна ідіотка, була впевнена, що Павло її любить і прийде просити у батьків її руки тільки-но вона закінчить школу. І щойно відгуляє випускний бал.

Але їх відносини з Павлом псувались, згодом він помітно охолов. А потім Женька побачила Павла з сусідською красунею Юлею. Ці двоє цілувалися, забувши про все на світі. Ще й на їх місці, на лавочці, у їх дворику. Було боляче. Павло потім зізнався , що любить Юлю. Женя тишком плакала, лягаючи спати. Кілька днів очі її були на мокрому місці. А батько пильно вдивлявся, шукаючи відповіді, гримав і на неї і на Лілю і на дружину. Змовчати, сховати свої справжні почуття було ціллю, метою дівчини цілий довгий місяць.

В одному під'їзді із Женькою, на п'ятому поверсі в однокімнатній квартирі з батьками жив її однокласник Віталік Сидоренко. Зовсім тихий і непомітний. Що сидів за останньою партою. На однолітків дивився з острахом через скельця великих окулярів. Він був розумний, начитаний. І головне закоханий у Женю. Відчув її смуток, її пригнічений стан. Став надійним плечем. Почав зустрічати з коледжу , проводжати додому. Намагався бути поряд.

А вона не вважала себе такою аж красунею, як наприклад Наталя Савич, або Лариса Колесникова, або навіть Юлька яка відбила в неї кавалера. І хоча школу вже вони закінчили, спілкуватися з Віталієм не припиняли. Він був лагідним, надійним, щирим..Якби не він і не його підтримка тоді, вона би наробила дурниць....І батько помітив би.

Згодом Віталік запропонував Жені руку і серце. Зізнався, що вона та єдина, про яку марить ще зі школи, кохання до якої таке палке і справжнє. І що живе тільки нею. Чи любила тоді Віталіка Женя? Краще було сказати поважала, була вдячна. А саме головне, що поряд з ним вона могла була собою. Не потрібно було здаватися кращою, фарбувати вії, брови, губи, чого вона терпіти не могла. Він любив її з усіма її недоліками. З усіма помилками і розчаруваннями, з усіма її маленькими таємницями...Хай був Віталік невисокий на зріст. З невиразними рисами обличчя і в окулярах. Але які за скельцями були сині-сині уважні, очі. І з якою неприхованою ніжністю дивились на неї.

Женя не чекала принца. Тому і вийшла заміж за Віталіка. Так він їй дуже подобався. А ще опікав, оберігав. Про таких кажуть -- простий та надійний.

Через два роки у них народилася донечка Соломія. Віталік в прямому сенсі цього слова носив на руках своїх дівчат. Любив безмежно. Добре заробляв , старався для родини. Працював інженером на великому автомобільному заводі. Ні, вона не шкодувала про своє рішення ніколи. Адже завдяки чоловікові довгий час Женька займалась улюбленою справою, що почала ще сидячи дома в декреті з дитиною. Писала статті для жіночого журналу. Та надсилала редактору, за що отримувала кошти. А приходячи з роботи, Віталік в усьому їй допомагав. Наприклад приготувати вечерю, помити посуд. Вони майже ніколи не сварились. Відпочивали разом. Збирали гроші на власне житло, поки на перший внесок. До речі вже майже назбирали . А також на поїздку до моря. Того літа обов'язково мали врешті поїхати на курорт. Дитина мріяла побачити море. І вечорами матуся розповідала маленькій Соломійці про його велич, про його лагідні хвилі. Дівчинка не могла дочекатись літа.

А тим часом надворі буяла білим цвітом весна і ласкаве сонечко стрічало веселими ранками. Ще трішки.Так вони жили, аж до того злощасного дня наприкінці весни.

Часом до них заходив старший на років дев'ять товариш Віталія, Борис. Вони працювали разом. Боря дещо допомагав молодому спеціалісту, підказував, опікав. За що Віталій був дуже вдячний. Одного разу з роботи вони повернулись удвох і навіть забрали шестирічну Соломійку із дитячого садочка по дорозі. Купили тортик її улюблений, а малій сік і цукерки. Женя звичайно запросила Бориса на чай. І тут вони почали непросту розмову. У Борі був дорослий уже син. Ярославу було 19 років..Від Армії батько його звільнив, відмазав. Знайомий медик виписав довідку про проблеми зі здоров'ям. Татусь не пожалкував коштів. Віддав ледь не всі заощадження тоді. Взагалі єдиного сина Борис любив,і дуже балував. Але ось нещодавно хлопець зв'язався з поганою компанією. Була хуліганська розбірка. Якийсь чолов'яга серйозно постраждав. Парубків пов'язали. І Ярославу, сину Бориса погрожував реальний строк у колонії. Але все вирішували гроші.

Згодом вони ще раз прийшли вже з сином Бориса, Ярославом. Просили, молили, благали. Обіцяли ,божилися що віддадуть найближчим часом. Переконували, що в колонії зламають хлопцеві життя, скалічать його психічно і фізично:

- Але ж ми збирали на поїздку до моря, та на перший внесок на житло! Віталік ми так довго збирали, у всьому собі відмовляючи. Я ніколи не була у салонах краси. Я не робила манікюри, бо це дорого. Я не купувала улюблене шампанське на Новий рік. Ба, та я навіть ходжу в осінніх холодних напів чобітках всю зиму і в старезній зимовій куртці, якій вже три сезони. Я не можу собі дозволити новий одяг. Я на всьому економила усі роки. Тільки малій купувала нові речі. І все віддати? Я не можу, пробач! - гіркота звучала у голосі Жені.

- Так на море ж у нас залишаються кошти. І малу у школу зібрати гроші будуть. Ми ж не все віддамо. Ми поїдемо в Одесу замість Туреччини. Там і придбаємо малій до школи все необхідне на сьомому кілометрі, на оптовому, одеському ринку. Ми ж усі люди. І повинні бути людьми. Боря він поверне. Він чесний! Зможемо лише відстрочити на рік покупку житла. Нічого страшного. Головне я кохаю тебе. І за твою доброту кохатиму ще більше.

І Віталік згодом переконав дружину. Вони поїхали на море. Соломія була щаслива. Їй і справді було байдуже чи в Україні, чи в Туреччині вона гойдається на хвилях лагідного, безмежного моря. Тато Віталік її вчив плавати, поки мама засмагала на березі. Вони були щасливі..Певно останній раз!

Минуло два роки. Квартиру Віталіку залишила у спадок бабуся. У ній зробили ремонт з часом, поступово. Гроші їм так ніхто і не повернув. А це були чималенькі кошти. А Борис помалу спивався. З роботи його звільнили. Ходити сваритися до них додому Женька втомилась. Адже їй останнім часом взагалі не відкривали двері. Вона нервувала, закатувала скандали і істерики чоловікові. Віталік уникав як міг Женю, особливо коли вона була не в гуморі. І хоча гроші в них почали водитися знову, вона не могла пробачити Віталіка. Працювали вони двоє. Та й квартирне питання було закрито.

Та ось проблема, пов'язана з минулим їх чекала попереду. Одного разу на порозі своєї квартири Віталік побачив Ярика. І відтоді почалися неприємності. Адже цей покидьок вирішив скористатись знову:

- Я вийшла заміж за безхребетного. За ганчірку! Ти....Ти підлий боягуз! - кричала і проклинала власного чоловіка Женя - я з тобою розлучуся! Скільки нервів ти мені зіпсував! Який ти нікчема. Як ти взагалі посмів пустити цього покидька на поріг нашої домівки? Тепер іди у поліцію! Чуєш?

А вся справа у тому, що Ярик спочатку забрав новий мобільний телефон. Смартфон, який вони мали подарувати малій на день народження. "Узяв по користуватися" і звичайно не повернув. Далі почав вимагати гроші. Ніби буде охороняти дитину. Щоб поверталась здоровою і не ушкодженню зі школи, щоб нічого з нею не сталося. На той момент малій мало ось-ось виповнитися дев'ять років. Вона навчалась в третьому класі. І ходила до школи у другу зміну. Якраз добігав кінця грудень місяць. Рано темніло. Скоро мали розпочатися і канікули. Дівчинка була довірлива та наївна. А ще спокійна і лагідна дитина. Матусина квіточка, ніжна і добра. Маленька, для свого віку, тендітна. Чи не найнижча у класі. Разюче відрізнялась від своїх однолітків. Задумлива мрійниця, що дружила з бібліотекаркою, бо була її постійною клієнткою. Часто приходила за новою книгою, багато читала. Женя згадувала себе маленькою, як вони з сестрою намагались триматись разом. А її дівчинка сама, одна. Тому якомога частіше Женя намагалась відпрошуватися раніше з роботи, щоб зустрічати Соломію після закінчення уроків:

- Вона в мене ще така дитина! - пояснювала, ніяковіло молода жінка.

Але начальник не завжди відпускав стурбовану матусю. А з чоловіком вона тим часом настільки посварилась. Вщент зіпсувала стосунки. Навіть майже не розмовляли. Не зідзвонювались на протязі дня і спали хоч і в одній кімнаті, бо квартира була маленька, однокімнатна, але на різних ліжках. Женя якби була повноцінною господаркою, то вигнала би Віталіка без будь-якого сумління геть. Таку відразу відчувала тоді до свого нікчемного чоловіка. Їх сімейне життя руйнувалось просто на очах. І причиною були вже не гроші, а наглість Ярика. Його впевненість у безкарності. І слабкість, безхребетного не конфліктного і тихого, спокійного чоловіка Віталіка.

Але ж вона шукала саме такого! Саме з таким бачила своє майбутнє. Виявляється вона помилилась. Чоловік має бути авторитетним, сильним... Так, Віталік ніколи не наказував дитину, не сварив, і боронь Боже, ніколи фізично не карав. Ніякої строгості з його боку. Навіть коли мала отримувала зауваження в школі за невиконання домашніх завдань, наприклад з математики. Бо цей предмет Соломія не любила. Віталік терпляче пояснював спокійно, без скандалів...Тому.

Тому Женя пішла в поліцію сама. Її направили до дільничного інспектора. Він дивився співчутливо, допоки вона все йому розповідала. І про гроші, що вони позичили три роки тому і про крутий омріяний дитиною смартфон, який видурив у її чоловіка Ярик:

- Гроші на що позичали? - перепитав дільничий, - так, так. То може є розписка, чи який документ?Телефон чоловік ваш сам йому віддав? Ви ж розумієте. Це означає в нього до цього Ярика немає ніяких претензій. Свідків, що він вам погрожував викрасти доньку теж немає. Тож...

- Можете іти, - підсумувала Женя, піднімаючись

- Жіночко ви можете написати заяву.

- Сама розберуся, - виходячи з його кабінету відповіла Женя, грюкаючи дверима.

Вона ледь не плакала. Потім глянула на годинник. Ой, часу -- якраз добігти до школи.

Але... Саме цього вечора Женя не застала малу у фойє школи. Старий телефон Соломії швидко розряджався. Додзвонитися Женя дитині не змогла:

- Де Соломія? - спитала остаточно збита з пантелику жінка в однокласниці її донечки, що неспішно виходила з дверей школи.

- Не знаю! Я не бачила! - знизала плечима дівчинка, - ніби вже пішла. В коридорі її немає.

- Та я заглядала, знаю!

Женя відчула страх. Тремтячою рукою стиснула телефон, набираючи раз за разом Віталіка. Але той не брав слухавку. Певно не чув. Його зміна ще не скінчилась. А у цеху було дуже шумно, гамірно.

- Я ж говорила малій, попереджала чекати мене в приміщенні школи, - ледь не плакала жінка. Вона зайшла, потім вийшла. Вона метушилась, не знаючи як бути, що робити. Раптом Сашко ,однокласник і друг Соломії підійшов до неї:

- Я обіцяв провести Солю додому. Але вона пішла з якоюсь тіткою. Та сказала, що ви чекаєте і треба поспішати. І не дала нам оговтатись! Соломія намагалась вам подзвонити, але пішов виклик і екран згас.

- Куди ця незнайомка повела мою дитину?-ледь не кричала Євгенія

Саша мовчки вказав напрямок.

- Давно?

- Ні. Хвилин сім назад.

І Женя побігла. В очах все пливло. Руки і ноги тремтіли. В районі серця пронизав гострий біль. І раптом вона зосередилась, зупинилась, взяла себе в руки. Задзвонив телефон:

- Слухай і запам'ятовуй! Бери таксі і їдь за адресою,- голос Віталіка звучав впевнено, - там живе Марина, дівчина цього мерзотника.

- Звідки ти знаєш? Він тобі дзвонив? Вимагав гроші?

- Заспокойся, Женя! Я його вистежив! Ні, він не телефонував. Я теж вже їду! Тримай себе в руках. Приїдеш, то набери на домофоні будь-який номер квартири, тобі відкриють. Марина живе в 16-й.

Вона спіймала таксі. По вказаній адресі автівка спинилась одночасно з сріблястим "Опелем", що паркувався на невеликий прибудинковій стоянці. Женя швидко заплатила водієві таксі. І він від'їхав.

Тим часом з "Опеля" вийшла жінка. А з місця водія вийшов чоловік. Він схилився, відкривши задні двері автівки і дістав сплячу Соломію підхопивши її на руки:

Жінка пішла вперед, відкрити двері під'їзду. В темному дворі було безлюдно. Подекуди загоралося світло в вікнах. Люди повертались з роботи. На майданчику одна жінка вигулювала собаку. Але чимчикнула подалі, бо малий собачка злякано загавкав.

Ярик з дівчинкою на руках підійшов до будинку, як раптом з пітьми виринула чоловіча постать. Женя спинилась і завмерла. Віталік, а це був саме він, відпихнув з силою жінку, що притримувала двері. Від несподіванки, втративши рівновагу, та впала. Віталік вихопив дівчинку з рук Ярослава. І обережно поклавши сплячу Соломію на лавочку, попрямував до розгубленого парубка. Злість, ненависть навіть при тьмяному світлі з вікон будинку читалась на його обличчі. Навіть скельця окулярів світились небезпечно. Ярик замахнувся, не зрозуміло чи то захищаючись, чи то з наміром вдарити Віталіка, застосувати силу. Та його рука раптом неприродньо вивернулась в повітрі. Підігнулися і його ноги, як у невмілого танцюриста. Він упав, вдарившись головою об бардюр. При цьому Віталік навіть не торкався покидька. Він просто стояв, простягнувши вперед руку долонею вперед, різко викинув її, а потім стиснув в кулак.

Заніміла, і не в силі і поворухнутися, стояла за рогом будинку Женя. Коли Віталік різко повернувся до Марини, яка оговталась і встала на ноги. І намагалась вдарити Віталіка каменюкою, частиною цеглини, яку жильці підкладали під металеві двері, коли щось заносили у під'їзд, щоб ті не закрились. Супутниця Ярослава цілилась Віталію у голову. Але...Раптово цеглина вилетіла із її руки і піднялась угору над головою жінки, що з жахом відсахнулась і почала втікати. Камінь її наздогнав і вона впала від удару в потилицю. Це все сталось за лічені секунди. Далі якісь люди певно проходячи повз, викликали поліцію. Вони щось питали у Віталія. Але він не сприймав і ніби нічого не бачив перед собою і не чув. Женя теж стояла і не могла усвідомити, що щойно відбулося. Шалено калатало серце. Двоє спільників лежали непритомні, але живі. В цьому Євгенія була більш чим впевнена, наче чуючи їх тихий сердечний ритм, а ще і гулке, прискорене серцебиття Віталіка. Вона з острахом підійшла до нього зі спини:

- Що відбувається?

- Все добре, Женя. Зараз поїдемо додому. Малій ця наволоч вколола снодійне, - він кивнув с сторону Марини,- слухай, мене малий покидьок - продовжив Віталік, нахилившись над Яриком, і тільки скельця його окулярів блиснули в темноті! - гроші ти нам повернеш. П'ять тисяч баксів і новий смартфон. Тобі не зруйнувати моє життя! Я знаю

, що ти мене чуєш! - слова падали каменями у свідомість Ярика - а інакше.! Ти ж бачив, що я можу скрутити тебе з легкістью. Зламати руки, ноги. Понівечити твоє лице! Будеш не тільки моральним калікою. Все зрозумів? Автівку поверну, коли ти віддаси гроші. І спробуй написати заяву в поліцію! Я знайду тебе, де б ти не був....

Він дістав з його кишені ключі від машини, взяв на руки свою донечку. Вони не стали очікувати приїзду поліції:

-Женя іди до машини! Сідай спереду на пасажирське сидіння, - голос був чужий, глухий, незнайомий. Віталік відключив сигналізацію. І Женя слухняно сіла. Дочекалась чоловіка, що сів поряд. І вони мовчки покинули місце події. Десь вдалині, наближаючись чулась сирена патрульної машини. Ставало дедалі людніше. Робочий день закінчився, на місто опускався звичний, яскраво освітлений вікнами домівок, вечір. Коли під'їхали до свого будинку Віталій врешті порушив тишу:

- Ти мене боїшся?

- Ні.

- Розводитись будемо? Не передумала?

- Передумала, - впевнено сказала Женя, - поки ти мене не навчиш ось так розбиратись з покидьками, які погрожують мені або нашій родині, я тебе не відпущу. Ти не уявляєш як я злякалась. Картала себе. Люто ненавиділа тебе! І давно ти це вмієш?

-Не знаю. Коли мене ображали в школі, я не вмів за себе постояти. Тому просто уникав конфліктів, давав списувати, та намагався бути непомітним. Сили були...напевно. Та керувати ними я не вмів...Це вперше! - задумливо зізнався Віталік, гальмуючи. Дивувалась Женя, що він вмів водити автівку. Скільки прихованих талантів ще у нього. Тим часом Віталік продовжував розповідати - така лють мене раптом охопила. Така ненависть, злість на себе, за те що я все своє нікчемне життя чогось боюся. Переконання, що втрачаю тебе. І тут я відчув що можу... Ні, не вдарити. Битися я як не вмів , так і не вмію. В класі сьомому спробував ходити на борьбу. Вчив прийоми. Допоки і там мене не висміяли хлопці. Одним словом....Мною рухала неабияка ненависть, злість, відчай, що накопичились ледь не за все моє життя! Може я більше і не зможу повторити... - спробував ледь усміхнутись молодий чоловік.

Вони не поспішали виходити з автівки. Мовчки дивилась по-новому на свого Віталіка Женя. Захоплено. Тепер розуміючи, колись вона і справді зробила правильний вибір.