Сцена 2.3.
- Не трухай, малий, - поплескав підземець хлопця по плечу. - Це була лише базова сутичка. Відчуй цей запах перемоги!
- Головне — не дихай надто глибоко, - Календула дістала шовкову хустинку, вмочила її в якесь ароматне зілля та притисла до носа.
- Що наш провідний воїн хоче сказати, - Тік відмахнувся від кольорових вогників, що осідали йому на обличчя, розряджаючись, - то це те, що зараз ти маєш відчувати певний приплив досвіду, який визначить зростання твоїх навичок, вмінь, взагалі.
Так, це те, про що ви подумали.
Ланко на хвильку замислився: дійсно, всередині щось клекотіло. На хвилі піднесення він вирішив, що хотів би кидати влучніше, й бурхливе відчуття припинилося.
- Тепер — найцікавіша частина пригод! - радісно мовив Ґуґуг. - Лутінг!
Це слово з його мови означало виправдане обнесення чужих приміщень, скринь та навіть трупів полеглих супротивників.
- Так, трофеї, - маг висловився магічно.
- Тягнемо шмот, - прогундосила у хусточку Календула, копаючи виродят чоботями обережно. Вільною рукою вона спробувала пошукати в лахах вбитих гаманці, але нічого не знайшла.
- Малий, - підземець зробив запрошуючий жест рукою, повісивши сокиру на пояс. Доки Ланко вагався, сам почав стягувати з ворогів елементи обладунків, прикидуючи, чи не можна їх загнати на поверхні за якісь мідяки. Але клепані шматочки шкіри, деревини та металу могли зацікавити лише покупців, з якими ми справи в цьому творі не матимемо. Зітхаючи від розчарування, воїн склав дрантя на купу, оцінюючи, чи не піде воно на вагу.
Тік застосував інтелектуальний підхід: в нього в руці з'явився невеликий артефакт чи пристрій, яким він водив над тілами, відтак знімаючи з пальців персні, а з ший амулети. Та все це теж викликало незадоволення, і чародій морщив носа, але все ж склав крам у торбинку, окрім одного амулета з кісток та полірованого скла. Його він простягнув Ланкові.
- Тримай, це +1.
- Плюс один що?
- Щось, - дзвінко прокоментувала Календула, обходячи хлопця навколо. Він не втримався від того, щоб роздивитися цю чарівну високу жінку, геть не схожу на заклопотаних селянок, яких бачив найчастіше.
- Тебе не поранено? - лісодіва нахилилася, хвиля солодко-духмяних трав накрила хлопця. Хоча йому нещодавно виповнилося вісімнадцять років, але незвідана цікавість до найменших подробиць обличчя жінки сповнила його вперше. Доки Ланко заперечно хитав головою, вона зав'язала поворозку амулета в нього на шиї, та він відчув “плюс один щось” в собі, не розуміючи ще, що саме.
- Ага! - радісний воїн в цей час щось знайшов. - Дивіться, який молоточок! Якісний, в мене десь був такий самий. Нарешті, гарний лут!
- Пане... це й є ваш молоточок, - промимрив Ланко, виринаючи з чарів Календули. - Пробачте. Я кидався...
Підземець важко зітхнув, попорпався в торбі, зрозумів, скільки всього з неї пропало, та, лаючись під ніс, поліз збирати свої речі.
За кілька хвилин він підійшов до Ланка та приставив до носа тому вказівного пальця:
- Більше так не роби!
- Тіку, ти не надто розрядився? - лісодіва подивилася на притихлого магуса.
- Га? Що? А, так. Треба відпочити.
Ланкові довелося згадати, що він є носієм, а не лише пригодником-шальвіром, і розстелити для чародія скатану ковдру, яку він тягнув на спині. Метр Призматікус пішов у медитацію, Ґуґуг заходився оглядати зброю та обладунки виродят, щось відколупуючи собі, а Календула, закотивши очі від супутників, стала на сторожі. Потягнувся час.
Хлопець занудьгував, запалив смолоскипа та відійшов на кілька кроків, щоб оглянути кількох інших вколошканих. Магічних речей в нього не було, тож пальці та шиї він обібрав послідовно, зазирнув до закамарків броні, якщо ці шматочки можна було так назвати, і думав вже зітхнути по-ґуґугівськи, як пальці його намачали згорточок: щось тверде в тканині.
Він хотів був скрикнути: дивіться! Та вже звільняв від полону червонястий кристал. Очі Ланка палали цікавістю разом з цим каменем, він потер його, щоб роздивитися краще. Тут варто б додати, для картинки, що смолоскипа він “дав потримати” вбитому виродяті, а сам присів майже в багно, щоб зайнятися лутінгом, але то таке.
Кристал спалахнув, засліплюючи на мить, Ланко зойкнув — і все минулося.
“Що там з тобою?” почувся голос Календули.
Він озирнувся. Лісодіва, що стояла до нього спиною, якраз розверталася, піднімаючи лука та шукаючи у пітьмі ворогів.
- Що там з тобою? - спитала вона.
- Я... не знаю, начебто все добре, - Ланко зблід, хоча цього ніхто й не міг побачити, але між нами, він таки зблід. Календула дивилася на нього, він на неї. Їх обличчя зближувалися, начебто вони не тут і не зараз, а в приязнішому місці й часі.
“Ти ж розумієш, це остання наша зустріч? Ми не будемо разом... ” пролунало звідкілясь. Хлопець зрозумів інше: хоча ще годину тому навіть найменшої такої думки в нього не було, але зараз він вже не міг забути струнку Календулу ані на подих, чи рух повік.
Він в неї закохався так, наче місяці пригод пов'язували їх.
Порожній бляклий кристал випав з руки в твань.
- Я? Ні, я ні. Нічого. Все. Здалося! Все добре! - ніяково розсміявся Ланко.
Коли чаклун скінчив медитацію, підземець підійшов до хлопця та простягнув йому мішка із залізяччям, видраним із озброєння виродят: шматочки металу, наконечники списів та дріб'язок.
- Ось тобі. Коли наступного разу схочеш кидатися, візьми це, - пробурчав він. - Але дякую, бо ти таки гарно нас прикрив. Тож! Куди далі? Глибше в цю гілку, чи прикриємо дупи та сходимо оглянемо Торгівельну?
***Слово за читачами***
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!