Петро Гузiк "Холод"

Я біг настільки довго, що втратив усі знайомі орієнтири. Зупинився на відносно чистій від дерев галявині й, повільно видихнувши, озирнувся. Як завжди, падав сніг — важкий, сірий, схожий на попіл, що осідав на землі, закриваючи її від очей світу. Було темно, похмуро, і навіть слабкий відблиск, що пробивався крізь свинцеві хмари, не міг пом’якшити цього безмежного мороку. Дерева навколо нагадували скорчених мерців — їх сухі гілки, мов скручені руки, хапалися за мою силову броню, дряпаючи метал і видаючи пронизливий скрегіт.

Індикатор у кутку візора відображав невблаганні цифри: сорок відсотків заряду на акумуляторі, який я витягнув із снігохода. Цього повинно вистачити, якщо перейти на економний режим, але надовго мене не вистачить. Ще трохи — і все. Я перевів погляд трохи вище: біля індикатора заряду блимали показники стану тіла. Зламані ребра, тріщина у стегні, відморожені пальці ніг. Броня тримала мене на ногах, стабілізувала дихання, але я знав — без неї я впаду.

Якби я раніше помітив пошкодження акумулятора, можливо, знайшов би інший на базі. Але коли все рушиться довкола, розум мислить уривчасто, і ти робиш вибір між поганим і гіршим. Якби в сховищі люди не почали помирати так раптово... Якби ми були краще підготовлені... Якби ми трималися разом. Занадто багато «якби».

Я підняв голову, вдивляючись у сіре небо, де сонце ледь пробивалося крізь хмари, більше схоже на згаслий вогник свічки, ніж на зірку. Здавалося, навіть воно більше не хоче дивитися на нас. Людство, цей колись величний вид, що підкорив природу, зрештою вирішив підкорити сам себе. Пальці, що тиснули червоні кнопки, були холодними, бездушними. Вони належали людям, для яких життя стало лише цифрами у зведеннях, для яких світ був шахівницею, а всі ми — пішаками. Вони забули, що в кожній руці, яка тиснула спусковий гачок, у кожній клавіші, що активувала запуск ракет, жило серце. І тепер це серце, разом із рештками цивілізації, застигло під цим отруєним попелом, який вони самі на себе скинули. Невже вони серйозно вважали, що після такого хтось буде переможцем?

Я глянув уперед, туди, де галявина знову переходила в хаотичний, вкритий деревами ландшафт. Кожен крок далі був болем. Кожен удар серця — нагадуванням, що ще живий. Але я знав: у цьому світі тепер виживають лише ті, хто не питає, чому все сталося. Ті, хто просто йде вперед, поки ноги несуть.

Після ядерної війни, котра сталася десять років тому, світ змінився остаточно й невпізнанно. Земля, колись багата й різноманітна, перетворилася на мертву пустку. Небо назавжди затягнуло свинцевими хмарами, а сніг, більше схожий на попіл, ніж на крижані кристали. Навіть компас більше не завжди показує правильний напрямок — магнітні поля, як і все інше, були змінені вибухами.

Я перевірив сигнал маячка зі снігохода. Якщо довіряти його показникам, я пробіг більше десяти кілометрів. Половина шляху позаду. Ще стільки ж — і я дістануся сховища. Але це лише в тому випадку, якщо я не збився з курсу в цьому нескінченному мертвому лісі. Якщо все ж заблукав, то моя місія — як і всі наші зусилля — закінчиться поразкою.

Сховище було надійно заховане біля підніжжя гір, під шаром скель і землі на глибині понад п’ять кілометрів. Колись, за кілька років до війни, світові лідери передбачили, до чого можуть призвести їхні взаємні погрози. І, попри всі розбіжності, вони почали зводити подібні притулки, щоб врятувати хоча б частину людства. Нам пощастило — наше сховище встигли добудувати до моменту, коли ракети злетіли у небо.

Сховище було повністю автономним. Води нам вистачало завдяки системам фільтрації, що очищували будь-які доступні ресурси. Теплиці забезпечували їжею, хоч і далеко не в достатній кількості. Генератори, що отримували енергію з ядра Землі, працювали безперебійно, забезпечуючи нас теплом і світлом. Але жодна технологія не могла вирішити найголовнішу проблему — людський фактор.

Популяція, яка перебралася під землю після війни, почала стрімко скорочуватися вже в перші роки. Людство, замість того щоб об’єднатися, почало знищувати саме себе. Поодинокі розбірки, які спалахували навіть через дрібниці, закінчувалися смертями. Самогубства стали майже звичною справою. А ще були ті, хто вирішував покинути безпечне місце й вирушити на поверхню в божевільних спробах знайти інших людей або хоча б щось нагадуюче про старий світ. Більшість із них не поверталися.

Три дні тому, коли наша група покинула сховище, нас залишалося близько тисячі. Я вже тоді знав, що за цей час половина могла загинути. Людство було приречене не лише через війну, але й через неможливість змінити свою природу. Світ, у якому ми могли б почати все заново, залишився лише мрією. В реальності ми продовжували вбивати самі себе — повільно, але неминуче.

А ще був Холод. Ні, не той, що проникав у кістки й тіло кожного разу, коли ти піднімався на поверхню. Від цього холоду рятувала силова броня — жодна людина при здоровому глузді не з’являлася зовні без захисту. Ні, Холодом ми називали інше. Те, що стало нашою новою чумою.

Хвороба починалася майже непомітно, з ледь помітного почервоніння шкіри, схожого на обмороження. Але ніхто не міг і припустити, що це лише початок. Уражені ділянки поступово чорніли, неначе плоть відмирала, хоча людина ще залишалася живою. Кров хворого ставала рідкою й майже прозорою, як тала вода. З’являлися постійні головні болі, настільки сильні, що ніякі знеболювальні не допомагали. Хворі ставали дратівливими, а потім починали втрачати зв’язок із реальністю. Галюцинації — яскраві, кошмарні — підштовхували їх до божевілля. Багато хто вкорочував собі віку, не дочекавшись останньої стадії.

Але всі зрештою помирали. Їхні тіла застигали, стаючи схожими на льодові скульптури — прекрасні у своїй жахливій нерухомості. Але це був лише початок. Найгірше починалося після смерті. Через кілька годин або навіть днів покійний повертався до життя. Але це вже була не людина. Істота, що вставала з холодного мармуру плоті, більше не знала ні спогадів, ні співчуття. Єдиним її інстинктом було вбивати всіх, хто ще залишався живим.

Ми швидко зрозуміли, що кремація — єдиний спосіб запобігти цьому жаху. У морзі постійно виставляли охоронні групи, які були готові спалити тіло на місці, щойно з’являлися перші ознаки «повернення». Тіла хворих знищували якомога швидше, але це був лише тимчасовий захід. Хвороба поширювалася.

Тоді доктор Карл Шульц, один із провідних вчених сховища, вперше розповів нам про військові експерименти. Він говорив повільно, але кожне його слово врізалося в мозок, залишаючи слід відчаю. За його словами, ще до війни уряди деяких країн проводили досліди зі створення «суперсолдат». Усе виглядало як чергова параноя — зміна клітинної структури, генної інженерії, адаптація до екстремальних умов. Але щось пішло не так. Вони не врахували вплив радіації та токсичних речовин, які після війни потрапили у повітря, воду та ґрунт. Винахід, який мав бути зброєю, обернувся проти своїх творців, поширюючись як неконтрольована пожежа.

Нас охоплював жах. Ми думали, що пережили найгірше, але тепер зрозуміли: це був лише початок. Холод став справжньою карою, яка знищувала нас не тільки фізично, але й морально. Ми втрачали не лише життя, але й рештки надії.

Ребра пекельно болять, кожен вдих — це немов гостре лезо, що пронизує груди. Я звірився з даними, які відображалися на візорі, і побачив те, чого очікував, але до останнього не хотів вірити. Поки я лежав без свідомості після падіння з другого поверху на базі, броня автоматично підтримувала мене, вколючи препарати й стимулятори, щоб зберегти життя. Це врятувало мене, але виснажило весь запас ліків, які залишалися в системі. Тепер, кожен крок, кожен рух був боротьбою, але я зціпив зуби й пішов далі, крізь заметіль і замети, що нагадували похмурий пейзаж іншої планети.

Шульц... Саме він, зібравши всіх нас у центральній залі сховища, схвильовано й затинаючись, розповів про секретну базу, залишену ще до війни. За його словами, там проводилися експерименти, які й породили Холод. Але головне — там мали зберігатися ліки. Шанс, хоч і примарний, але шанс. Іншого вибору в нас не було. Ми не могли просто сидіти й чекати, поки хвороба продовжить пожирати нас із середини.

Тож ми зібрали групу з чотирьох найміцніших і найвитриваліших чоловіків: я, Малюк Джек, Стів та Річард Буз. Із собою взяли найнеобхідніше — силові броні, зброю, інструменти для виживання й запас енергоблоків для снігоходів. Шульц передав нам стару, потерту карту, накреслену ще за часів, коли база була секретною. Ми не знали, наскільки вона актуальна, але іншого орієнтиру не мали. Як не дивно, день нашого походу видався майже безсніжним. Небо, хоч і залишалося затягнутим хмарами, не сипало звичним попелоподібним снігом. Ми швидко подолали першу частину шляху й досягли руїн. Це місце колись було серцем нашої країни, її гордістю й символом величі. Тепер же воно нагадувало застиглий у часі кошмар: зруйновані будівлі, уламки металевих конструкцій, що стирчали, мов ребра мертвого гіганта, обгорілі залишки дерев і автомобілів.

Щоб зекономити час і енергію акумуляторів броні, ми розділилися. Кожен із нас отримав копію карти й завдання знайти науковий корпус. Ми домовилися підтримувати зв’язок і повідомляти про будь-які знахідки, але в глибині душі всі розуміли, що це ризикований план. Тут, у цих руїнах, могли ховатися не тільки залишки минулого, але й щось набагато небезпечніше.

Я обережно прямував через завали, оминаючи купи бетону й уламки старих металевих дверей. Кожен крок видавався важчим за попередній, але думка про ліки змушувала рухатися далі. Ми повинні були знайти їх. Ми повинні були дати нашому сховищу хоча б шанс на виживання.

Я пробирався крізь руїни, освітлюючи шлях ліхтариком, що був прикріплений до броні. Гвинтівка була напоготові, палець постійно торкався спускового гачка, готовий вистрілити при найменшій небезпеці. Руїни здавалися безмежними — уламки колись величних споруд, облуплені стіни, вкриті тріщинами, та вигнуті металеві балки, що стирчали, як ребра давно мертвого монстра. Кожен звук у цій тиші здавався надто гучним ,кожен рух міг приховувати небезпеку.

Час від часу ті, хто ризикував виходити на поверхню, поверталися зі страшними розповідями. Вони розповідали про тварин-мутантів, змінених радіацією та хімічними отрутами, що тепер правили землею, наче її нові господарі. Про банди рейдерів, які захоплювали слабші сховища й грабували їх, вбиваючи всіх чоловіків та забираючи жінок в рабство, залишаючи після себе лише руїни повні трупів. Але найгіршими були історії про канібалів. Невідомо, як їм вдалося вижити у світі, де навіть повітря було отруєним. Вони полювали на людей великими групами, мов дикі звірі, хитрі, безжальні, з очима, повними звірячого голоду. Ніби нам не вистачало ядерної зими та Холоду.

Цей новий світ був безжальним і жахливим, і кожен вихід на поверхню ставав грою, де ти не міг знати, чи повернешся живим. Через кожні двадцять хвилин ми підтримували зв’язок по рації, звіряючи місцезнаходження й переконуючись, що всі ще живі. Поки все було тихо, але ця тиша мене тільки більше напружувала.

Промінь мого ліхтаря освітив стіну, на якій залишилася стара карта поверху. Її фарба майже стерлася, але контури були ще достатньо видимими, щоб зрозуміти напрямок. Слідкуючи вказівкам, я попрямував туди, де мав бути спуск до лабораторій. Це місце могло стати ключем до нашого виживання. Саме тут могли зберігатися ті самі ліки, що могли врятувати нас від Холоду.

Моя броня реагувала на кожен рух, механічно підлаштовуючи свої серводвигуни, щоб допомогти мені долати перешкоди. Я оминав уламки, перетинав тріщини в підлозі, що нагадували чорні щілини у безодню. Але саме тоді, коли я вже бачив перед собою двері, що вели до спуску, трапилося найгірше.

Я почув хрускіт. Підлога під моїми ногами раптом почала тріщати, і я зрозумів, що все це — пастка часу й руйнування. Вона не витримала моєї ваги. Наступної миті я відчув, як мене несе вниз, разом із уламками бетону й пилом, що клубами підіймався навколо. Усе сталося занадто швидко, щоб зреагувати. Я летів у невідомість, і єдине, що врятувало мене це автоматичний механізм броні, що намагався пом’якшити удар.

У темряві, серед уламків, я відчув біль у грудях — ребра, які й без того боліли, тепер пекли вогнем. Ліхтарик на шоломі мигнув кілька разів, перш ніж знову увімкнутися, відкриваючи переді мною нову реальність: вузький простір, напівзруйновані коридори й далекий звук, що змусив мене здригнутися, після чого свідомість покинула мене.

Від удару, коли я впав, свідомість покинула мене, і я занурився у блаженний світ минулого — світ до ядерної зими, до жаху й руїни. Здавалося, що це було вчора, хоча минуло вже більше десяти років. Я знову побачив себе молодим: двадцятирічним хлопцем із безмежними мріями. Хороша освіта, перспективна робота, нескінченні подорожі світом. У тому світі було сонце, справжнє, тепле й яскраве, а не той бляклий диск, що сором’язливо ховається за свинцевими хмарами. Люди сміялися, будували плани, кохали. Ніщо тоді не віщувало катастрофи.

Проте блаженство тривало недовго. Різкий, металевий звук сигналу броні повернув мене до реальності. Я розплющив очі, дихання було важким, а біль у ребрах пульсував із кожним вдихом. Як це часто буває після раптового пробудження, я деякий час не міг зрозуміти, де знаходжуся. Простягнувши руки, я відштовхнув уламки бетону, які частково мене завалили, і повільно підвівся. Ліхтарик на шоломі освітив вузький простір, куди я провалився. Наді мною зяяла дірка у стелі, але вибратися назад було неможливо — висота була надто великою, а обвал загородив шлях до потенційного підйому.

Залишалося лише одне — йти вперед. Я витягнув гвинтівку й рушив уперед, уважно вдивляючись у темряву. Ліхтарик візора висвітлював мій шлях, і через деякий час я натрапив на масивні металеві двері. Вони вели до лабораторного комплексу, того самого, де, за словами Шульца, могли залишитися ліки. Двері були заблоковані, але це не стало перешкодою. Я активував плазмовий різак, іскри посипалися на підлогу, розсіюючи темряву, наче вогники на попелоподібному снігу. Через кілька хвилин двері піддалися, і я увійшов усередину.

Комплекс вразив мене. Тут час ніби зупинився. На відміну від зовнішнього світу, де панували руїни й розруха, лабораторії зберегли свій вигляд. Стіни були вкриті пилом, але без явних слідів руйнувань. Різнокольорові кабелі звисали зі стелі, монітори на робочих станціях давно згасли, але меблі залишилися на місці. Це був застиглий уламок минулого, збережений під товщею бетону.

Я спробував зв’язатися з групою, але в рації чувся лише статичний шум. Моя лінія зв’язку, як і багато іншого в цьому світі, здавалася безнадійно втраченою. Від цього я міцніше стиснув гвинтівку, усвідомлюючи, що тут я сам на сам із невідомим.

Я повільно просувався коридорами, поки не потрапив до невеликої кімнати. Судячи з усього, вона раніше належала обслуговуючому персоналу. По обидва боки стояли вузькі ліжка. У світлі ліхтаря я побачив тіла, що лежали на деяких із них. На перший погляд вони могли здатися людьми, що сплять, їхні постаті виглядали майже мирними. Але я добре знав, що це ілюзія. Ознаки Холоду були очевидними: почорніла шкіра, застиглий, неначе льодяний блиск на руках і обличчях, неприродна худорлявість.

Я перевів зброю в режим готовності й завмер, прислухаючись. Усе було тихо, навіть занадто тихо. Але я знав, що це може змінитися за мить. У цьому світі ті, хто виглядав мертвими, часто поверталися, вже не людьми. З цього моменту я рухався з подвійною обережністю, готовий до будь-якого розвитку подій.

Кімната персоналу залишилася позаду, а я опинився у просторій лабораторії. Це місце колись було серцем досліджень, наповнене метушнею вчених і дзижчанням обладнання. Зараз же воно стало мовчазним кладовищем для тих, хто намагався врятуватися від того самого, що знищило поверхню.

На довгих металевих столах лежали тіла піддослідних, застиглі в неприродних позах. Їхні руки й ноги були зафіксовані ременями, а грудні клітки — розкриті. Від органів залишилися лише сліди: деякі були вилучені для аналізів, інші, очевидно, просто розклалися з часом. Шкіра на їхніх тілах мала характерний чорний відтінок — ознака останньої стадії Холоду. В одних очі були широко відкриті, застиглі в муках, у інших голови були обернені вбік, неначе вони до останнього боролися зі своїми страхами.Розкидані інструменти свідчили про поспіх та паніку: скальпелі, пінцети й пробірки валялися під ногами, подекуди залишки хімічних рідин застигли у плямах на підлозі. На одній зі стін виднілися глибокі подряпини — ніби хтось намагався видряпати собі шлях до свободи. Тут і там залишалися бурі плями, давно засохлі сліди крові, що вели до дверей у протилежному кінці кімнати.

Мій датчик у візорі не фіксував жодних живих чи рухомих об’єктів, і це дозволило мені трохи розслабитися. Я повільно пересувався між столами, уважно оглядаючи кожну деталь у пошуках чогось корисного. Шафи з медикаментами були розкриті, і більшість препаратів зникли. Мабуть, ті, хто пережив початковий хаос, вичерпали запаси в надії врятуватися.

І саме тоді я почув звук. Ледь вловимий, але достатньо чіткий, щоб мене насторожити. Металевий брязкіт з боку дверей.

Різко обернувшись, я підняв гвинтівку й інстинктивно натиснув на спусковий гачок. Постріл влучив у стіну поруч із дверима, залишивши в металі чорний обпалений слід. У світлі ліхтаря я побачив знайому постать.

– Еліот? Це ти? — Малюк Джек стояв у дверях, тримаючи зброю, націлену на мене. Його шолом був злегка подряпаний, броня покрита тонким шаром сажі.

– Так, Джеку, це я, — я опустив зброю, але тримав її напоготові. — Як ти сюди потрапив? Де решта?

Джек озирнувся, помітивши безлад у лабораторії, і повільно зняв гвинтівку із плеча.

– Обійшов по периметру і знайшов чорний хід, — сказав він, трохи важко дихаючи. — По дорозі бачив багато трупів, деякі в броні. Стів пішов у ліве крило, а Буз — у сусідній комплекс. Рація ледве працює. А ти як тут опинився?

Я коротко кивнув на двері, через які увійшов:

– Провалився крізь підлогу. Там, за мною, є заражені Холоду. Виглядають мертвими, але краще бути обережним.

Джек насторожився, зняв гвинтівку з запобіжника і зайняв позицію біля дверей.

– Знайшов щось?

Ще ні. Але тут можуть бути ліки. Тримай двері під прицілом, я продовжу пошук.

Джек кивнув. Я продовжив досліджувати лабораторію, намагаючись не думати про трупи, які лежали довкола. Усе, що залишилося від цих людей, — це спогад про їхні намагання боротися з тим, що зрештою знищило весь наш світ.

Моя увага привернула масивна металева шафа-холодильник у дальньому кінці кімнати. Її розмір і герметичний вигляд натякали, що це місце зберігало щось цінне. Я зробив знак Джеку прикрити мене і повільно рушив до шафи, розчищаючи уламки та сміття, які блокували підхід. Шафа була вкрита шаром криги, ручка заскрипіла, коли я потягнув дверцята на себе.

Переді мною відкрилася картина: полиці, акуратно заповнені запакованими ліками. Вакуумна упаковка, промаркована технічними номерами та штрих-кодами, виглядала незайманою. На двох із трьох полиць — антибіотики, антивірусні препарати та найголовніше, експериментальні ліки від Холоду.

– Ми це зробили, Джеку, — сказав я, не обертаючись.

Обережно, щоб не пошкодити упаковки, я почав діставати ліки й складати їх на стіл поруч. Мої пальці автоматично рухалися, але шосте відчуття примушувало напружуватися. І тоді це сталося.

Грім пострілів розірвав моторошну тишу. Я різко повернувся, побачивши, як Джек стріляє в темний отвір, із якого до нас вискакували фігури.

Їхній вигляд був жахливішим, ніж розповіді. Скелетоподібні тіла, обтягнуті пошматованою, шкірою. Обличчя нагадували знівечені маски: гнилі шматки плоті, що звисали з оголених черепів, очі відсутні, залишилися лише порожні, замерзлі орбіти. Їхні кінцівки рухалися неприродно, як у поламаних маріонеток. Деякі пересувалися на двох ногах, інші як гротексні павуки, повзли по підлозі, кігті скреготіли об метал.

Їхні звуки — хрипкі гарчання, перемішані з диким шипінням — лунали по кімнаті, перекриваючи навіть автоматичні постріли Джека. Вони атакували, наче голодні звірі, відкривши роти, повні гострих, зламаних зубів, які блищали в світлі ліхтаря на його шоломі.

– Прокляття! Тримайся, Джеку! — я підключився до бою, влучними пострілами знімаючи тих, хто наближався надто близько.

Ми перегрупувалися, щоб прикривати один одного. Бронебійні кулі розривали мерзлі тіла інфікованих, шматки плоті, нутрощівта кісток розліталися по лабораторії. Але вони продовжували йти, як хвилі припливу, невпинні, нестримні.

Джек на секунду відступив, опинившись у мене за спиною, і швидко перезарядив гвинтівку. Його пальці рухалися впевнено, але я бачив у ньому напругу, страх, який неможливо було приховати навіть за шоломом.

– Граната! — попередив я.

Джек пригнувся, і я кинув вибуховий пристрій прямо в натовп інфікованих, що сунув із дверей. Вибухова хвиля пронеслася лабораторією, вивертаючи столи, розбиваючи скло й розкидаючи потворні тіла на всі боки. Кімната заповнилася димом і запахом спаленого м’яса.

Ми на секунду завмерли, озираючись. Лабораторія стала полем бою. Однак перша хвиля була відбита.

– Скільки візьмемо? — запитав Джек.

– Стільки, скільки влізе, і рушаємо, — відповів я, хапаючи коробки з ліками й засовуючи їх у наплічник.

Ми завантажили все, що могли, й побігли до виходу, звідки прийшов Джек. Важкі коробки тиснули на плечі, але зупинятися не було часу. У глибині лабораторії знову почали лунати звуки: шипіння, гарчання й моторошні крики, які примушували кров холонути в жилах.

– Вони йдуть, Еліот. Швидше!

Не повертаючись, ми рвонули вперед, знаючи, що найменша помилка може стати для нас останньою.

Джек біг попереду, а я тримався позаду, постійно обертаючись, щоб прикривати наш відхід. Кожен постріл з гвинтівки влучав у ціль, розриваючи потвор, які кинулися за нами в погоню. Їх було безліч, ціла зграя, що здавалася нескінченною. Крики й гарчання заповнювали тунелі, луною відбиваючись від стін. Деякі з цих істот виглядали, наче кошмари з самих глибин, що раптом ожили. Їхні тіла були страшно видозмінені. Одна з них, величезна, із численними кінцівками, що рухалися хаотично, нагадувала жахливу багатоногу комаху, покриту обмерзлою плоттю. Інша — з роздутим торсом і знівеченим обличчям, із щелепами, що клацали з моторошним звуком, готовими розірвати будь-кого, хто потрапить у її лапи.

Ми мчали коридорами, а їхні кроки і зловісне шипіння звучали все ближче. Серце гупало, але я змушував себе залишатися зібраним. Нарешті, попереду з’явився вихід. Я вискочив останнім, і, як тільки ми опинилися на відкритій території, закинув у тунель дві гранати.

– Кидаю! — крикнув я, прикриваючи голову.

Вибух пролунав гучно, розриваючи простір перед нами. Вогонь і уламки перекрили вихід із тунелю, а потім почався обвал. Гучний тріск і гуркіт каміння заповнили повітря. Ми стояли, важко дихаючи, й дивилися, як тунель зникає під купою бетону та металу.

– Гарна робота, — видихнув Джек. — Це їх затримає. Але не надовго.

Використовуючи цю коротку перепочинку, ми перевірили набої. У мене залишилося всього кілька магазинів для гвинтівки, у Джека ситуація була не кращою.

– Спробую зв’язатися з іншими, — сказав я, відкриваючи канал рації.

Мій голос лунав статичним шумом, коли я намагався викликати наших напарників:

– Стів, Буз, як чуєте? Ми з Джеком знайшли ліки, тут багато інфікованих, надто багато. Де ви? Ваше місцезнаходження?

Раптом звук пострілу розірвав повітря. Важкий бас дробовика було неможливо сплутати ні з чим іншим. За кілька секунд з-за руїн з’явилася масивна фігура Річарда. Його броня виглядала жахливо: одна з пластин була повністю зірвана, а з іншої звисали розірвані дроти та обшивка. У кількох місцях броня була обпалена, а по шолому йшли довгі подряпини, схожі на сліди когось із кігтями.

– Я думав, що мені гаплик, — пробурмотів він, наближаючись. У руках він тримав свій дробовик, що, схоже, був єдиною зброєю, яка витримала зіткнення з потворами.

– Річарде, ти в порядку? — запитав Джек, оглядаючи його стан.

– Тримаюсь, — коротко відповів він, зігнувшись, щоб перевести подих. — Поки вибирався, довелося пройти через зграю цих тварюк. Щось із них було... гірше, ніж ті, що я бачив раніше.

– Ми теж їх бачили, — сказав я. — Звідки ти прийшов? Стів з тобою?

Річард похитав головою, і його плечі ніби опустилися під вагою пережитого.

– Ні. Ми розійшлися на вході в інший сектор. Я чув його постріли… але бачив, як усе закінчилося.

– Що сталося? — запитав я, хоча вже здогадувався про відповідь.

Річард важко зітхнув, опускаючи погляд.

– Їх було надто багато. Цілісінька армія цих істот. Вони оточили Стіва з усіх боків. Я спробував допомогти, але це було марно. Він тримався до останнього — кидав гранати, стріляв, навіть плазменим різаком відбивався і прикінчив декількох. Але вони просто сунули один за одним, рвали його броню, наче вона була з паперу.

Річард витер закривавлену рукавицю об сніг й продовжив:

– Я чув, як він кричав. Потім… тиша. Їх було занадто багато. Я не зміг нічого зробити.

Джек різко вилаявся й вдарив кулаком по стіні.

– Чорт забирай… — прошепотів він, здавлено, майже беззвучно. Потім підвів гвинтівку, очікуючи небезпеку. — Ці виродки не залишать нас у спокої.

Тим часом із боку обваленого тунелю знову долинуло зловісне шипіння. Тепер його супроводжував звук каміння, що обсипалося під чиїмись важкими ударами.

– Вони прориваються, — вимовив Джек, тримаючи гвинтівку напоготові.

Я важко ковтнув, дивлячись на уламки, за якими крилася смерть.

– Треба рухатися. Швидко.

Я перевів погляд на Річарда. Його броня виглядала жахливо, немов побувала в епіцентрі вибуху, але його погляд залишався твердим.

– Ти зможеш дійти?

– Зможу, — твердо відповів він, стискаючи дробовик .

Ми підхопили наплічники з ліками й кинулися вперед. Шипіння за спиною посилювалося, гарчання та звуки бетону що кришився під натиском тварюк свідчили, що обвал довго нас не стримає.

Відчуття безпорадності охопило від думки про те, що ми залишили Стіва. Але зараз головне було вижити й виконати завдання. Його жертва не мала стати марною.

Ми пробиралися крізь замети, що перемежовувалися уламками старих будівель, обережно пересуваючись у напрямку до наших снігоходів. Сніг, перемішаний з попелом, кружляв у повітрі, створюючи відчуття ніби ми рухалися в нескінченній зимовій бурі. Наші ліхтарі вирізали слабкі смуги світла, які миготіли на уламках льоду та металу.

За кожним поворотом здавалося, що ось-ось щось вискочить із темряви. Час від часу ми відкривали вогонь, збиваючи інфікованих, які наздоганяли нас, немов хижаки, що полюють у зграї. Джек, попри втому, стріляв із гвинтівки з такою точністю, що навіть у цих умовах його кулі рідко пропускали ціль. Річард, хоч і поранений, прикривав нас із дробовика, кожен його постріл відкидав ворогів назад, наче вибухова хвиля.

Нарешті ми вийшли на дорогу, де наш шлях перегородили дві старі вантажівки. Вони стояли тут з моменту катастрофи, покриті товстою крижаною кіркою, яка перетворила їх на примарні пам’ятки минулої епохи. Тепер ці машини здавалися останньою перепоною перед рятівними снігоходами, що чекали далі по дорозі.

Раптом, з оглушливим гуркотом, стіна будівлі навпроти нас вибухнула, розлетівшись у різні боки хмарою уламків бетону та льоду. З діри, немов хвиля, вирвалося полчище інфікованих, які рухалися з неймовірною швидкістю. Вони нагадували примарний шторм: худі, скелетоподібні істоти з блідо-синіми кінцівками, що хижо вигиналися під час руху, і очима, які світилися льодовим сяйвом. Їхній гарчання і рик розрізали холодне повітря, немов передсмертний хор.

Але найстрашніше чекало попереду. З диму та пилу, що здіймалися після вибуху, на нас повільно виповзла щось величезне. Істота була розміром величезна, порівняно з нею полярнийведмідь виглядав як цуцик, вона нагадувала викривлений кошмар з інших вимірів. Її тіло складалося з нерівномірних, потворних наростів, немов зшитих із тіл інших істот. Шкіра була напівпрозорою, синюватою, з чорними жилками, які пульсували наче судини. З її тіла в різних місцях стирчали кістки та шпичаки, схожі на списи, а кінцівки були різного розміру та форми: одна рука масивна, наче вантажний кран, інша — тонка, подовжена й вигнута, з гострими кігтями, як у хижака. Її обличчя було найбільш жахливим: велика, безформна паща з рядами кристалоподібних зубів і очі, що світилися холодним, нелюдським світлом. І здавалося, що це створіння поглинало життя інших, його тіло ніби перетікало, змінюючись від нових мутацій. Склалося відчуття, що ця істота з’явилася прямо зі сторінок романів Лавкрафта.

Монстр заревів — звук, який проник у саме серце, паралізуючи на мить. Його рик був гучним, як вибух, і здавалося, що земля під нами здригнулася. Потім він кинувся вперед з такою швидкістю, що важко було повірити в його розміри. Одним рухом масивної лапи істота відкинула одну з вантажівок убік, ніби це була іграшка. Машина перелетіла кілька метрів і врізалася в руїни, залишивши після себе зім'ятий металевий каркас.

– Що за чорт?! — вигукнув Джек, розгортаючи вогонь по монстру.

– Біжімо! — крикнув я, випускаючи чергу з гвинтівки. Кулі залишали на шкірі створіння лише незначні рани, які майже відразу затягувалися.

– Це не зупинить його! — закричав Річард, заряджаючи бронебійні набої у свій дробовик.

Ми відступали, розстрілюючи чудовисько, поки воно не видало ще один потужний рев і не кинулося на нас із подвійною силою.

Джек та Річард діяли швидко та без зволікань: вони метнули свої останні гранати в бік насуваючої навали. Гучний вибух розніс передні ряди істот, і нас накрило холодними шматками мерзлої плоті та кісток. Мотор мого снігохода заревів, прокидаючись, і я, зафіксувавши наплічник із ліками, вирвався вперед слідом за друзями.

– Потрібно розділитися! — голос Джека прорізав шум битви через динаміки мого шолома. — У тебе ліки, їдь уперед, ми їх стримаємо!

Краєм ока я побачив, як вони зробили коло, знищуючи трьох істот, що вже майже наздогнали мене. Джек стріляв із винятковою точністю, дроблячи голови потвор, тоді як Річард із дробовиком прикривав його, забувши про рани. Часу на вагання не було.

Я міцніше стиснув кермо і натиснув на газ, снігохід рвонув уперед, розбризкуючи сніг у різні боки. Ліс попереду здавався нескінченною чорнотою, але це був мій єдиний шанс. У ту ж мить, коли я почав набирати швидкість, величезний шмат бетонної стіни з гуркотом впав за моєю спиною, розчавивши кілька істот. Поглянувши назад, я побачив монстра-гіганта. Його тіло, схоже на викривлений горою кошмар, рухалося з неймовірною швидкістю. Він ламав дерева, немов сірники, уламки руїн, котрі він з легкістю кидав летіли в різні боки, коли він пробивав собі шлях.

– Геть із дороги! — закричав Річард і відкрив вогонь по гіганту. Джек підключився, стріляючи по зграї менших істот, які почали відділятися, аби кинутися за мною. Їхні тонкі, викривлені тіла ковзали по землі, мов привиди, а деякі з них перестрибували зі стовбура на стовбур дерев, демонструючи нечувану спритність.

Я збільшив швидкість, хапаючи повітря ротом, адреналін так і кипів в мені. Істоти рухалися з неймовірною координацією: одна перескакувала через іншу, інша випереджала мене, ледь не хапаючи кігтями. Один із них раптово кинувся вперед, перескакуючи на дорогу і перетинаючи мій шлях. Його худорляве, жахливо скручене тілозмерзло в льодові нарости, а щелепи клацали, шукаючи м’яса.

Я нахилився вперед і різко вивернув снігохід, але уникнути зіткнення не вдалося. На повній швидкості я врізався в потвору, і її тіло буквально розірвало на шматки. Бризки крові та кісток заліпили мій візор, броня автоматично очистила його, а я продовжував рух.

Позаду було чути, як гігантський монстр, розлючений втратою здобичі, зруйнував декілька дерев. Його величезні лапи ламали дерева, немов ті були іграшкові, а ревіння глушило всі інші звуки. Він рухався прямо за мною, і здавалося, що його нічого не зупинить.

– Ми їх затримаємо! — пролунало від Джека.

Я чув, як вибухи та постріли злилися в гул позаду, але не обертався. Всі мої думки зосередилися лише на одному: дістатися до бази та врятувати ці ліки, бо без них наша спільнота приречена на загибель.

Петляючи крізь густий ліс, я поступово віддалявся від переслідувачів. Серце шалено калатало, але я тримався, знаючи, що кожен метр між нами збільшує шанс на порятунок. Зв’язатися зі сховищем було неможливо — радіо глушив густий ліс і руїни. Проте я знав: Джек і Річард — міцні хлопці. Вони так просто не здадуться.

Краєм ока я помітив рух ліворуч. Маяк іншого снігохода блимнув на датчиках візора. Заржевів промінчик надії! Значить, у них вийшло! Ця думка надала мені сил, і я додав швидкості. Проте радість була недовгою.

Мій пульс завмер, коли я побачив, як снігохід, що рухався ліворуч, раптом немовби невидимою рукою підняло в повітря. Машину закрутило, наче іграшку, перш ніж вона впала на землю зі страшним гуркотом. Щось велике, жахливе, надто близьке.

Я різко загальмував і побачив його. Монстр. Гігантський потворний виродок, що зловісно навис над розбитим снігоходом. Його викривлені кінцівки підхопили тіло, закуте в броню. Це був Джек. Монстр підняв його високо над головою, і я почув через динаміки крик болю і відчаю.

– Ні!!! — вихопилося в мене, але я був безсилий.

З жахливою легкістю монстр розірвав тіло Джека навпіл. Його нутрощі з жахливим звуком висипалися на білий сніг, фарбуючи його в багряний колір. Руки потвори відкинули рештки тіла, немов непотріб. Я почув крики, що лунали з іншого боку.

Річард, поранений, але ще живий, відчайдушно відстрілювався, прикрившись за стовбуром поваленого дерева. Проте монстр вмить обрушив на нього свою масивну лапу, розчавлюючи укриття. Річард схопив гранату і кинув її в потвору, але вибух лише розлютив істоту. Монстр одним рухом підхопив його.

– Біжи! — крикнув Річард, перш ніж масивна пащека потвори зімкнулася на його голові. Я почув хрускіт кісток, і крики обірвалися. Його тіло ще здригалося, коли монстр почав жадібно пожирати його, шматуючи залишки руками.

Я застиг. Шок скував моє тіло. Усе, що я міг зробити, — дивитися, як істота рве на шматки моїх товаришів, залишаючи позаду лише кров і м’ясо. Монстр здавалося насолоджувався, а потім повільно повернув голову в мій бік. Його кривава пащека розпливлася в жахливій подобі усмішки.

Це було як грім. Він повільно рушив до мене, перекочуючи масивне тіло, що трощило дерева і уламки, мов іграшки. Я перевірив кулемет, закріплений на кермі снігохода. Він був готовий.

– Пішов до біса, виродку, — прошипів я і натиснув на курок.

Кулі великого калібру вп’ялися в тіло потвори, рвучи її мерзлу плоть. Її ревіння злилося зі звуком черг, але я не зупинявся. Густий чорний «сніг» — шматки м’яса, льоду та крові — сипався навкруги. Істота заревла, коли черга влучила в її плечовий суглоб, відриваючи одну з величезних кінцівок.

Монстр заточився, але цього було замало. Я перезарядив кулемет і, вимкнувши фари, натиснув газ. Снігохід рвонув уперед, а позаду лишилися ліс і жахливі сцени, що навіки закарбувалися в моїй пам’яті.

Тільки коли я впевнився, що більше не чую моторошного реву монстра чи кроків переслідувачів, я дозволив собі трохи розслабитися. Ліс, який ще хвилину тому здавався безжальним ворогом, тепер став моїм прихистком. Але спокій приніс із собою інший тягар — реальність. Стів, Джек, Річард… Всі вони загинули. Їхні обличчя, крики, останні миті життя — усе це пульсувало в моїй свідомості, наче відлуння пострілів.

Я намагався знайти розраду в думці, що ліки в моєму наплічнику зможуть врятувати людей. Якщо їхні смерті щось означають, то це надію для тих, хто залишився. Тримайся, казав я собі. Їхня жертва не буде марною.

Хотів додати газу, щоб якомога швидше дістатися до сховища, але раптом зрозумів, що щось не так. Руки не слухалися. Мої пальці наче стали чужими, незграбними, немов тіло відмовлялося підкорятися наказам. На візорі з’явився напис: «Батарея розряджена». Ці слова розтрощили свідомість, як вирок.

Чорт, — тихо вилаявся я, намагаючись зберігати холоднокровність.

Голосовою командою я перевів броню в енергозберігаючий режим. Тільки тоді мотор снігохода замовк, і я зупинився. Сніг тихо сипав із неба. Тепер мене оточувала тиша — небезпечна і холодна.

Я швидко запустив діагностику. Результати лише підтвердили мої найгірші побоювання. Акумулятор броні був майже повністю розряджений. Без живлення моя броня перетвориться на пастку — нерухомий метал стане моєю труною.

Снігоходи були розроблені з можливістю брати з них компоненти для ремонту броні. Це могло стати моїм порятунком, але часу було обмаль. Якщо я затримаюся тут хоч трохи довше, переслідувачі можуть повернутися.

Я швидко відкрив технічний відсік снігохода. Мої руки працювали автоматично, дістаючи акумулятор. Він був більший і важчий, ніж той, що використовувався в броні, але система дозволяла підключати запасні джерела енергії.

– Чортів ліс, чортова зима, чортова війна, — бурмотів собі під ніс.

Поки я підключав новий акумулятор, погляд мимоволі зупинився на старому. Його корпус був пошкоджений. Тріщини і обвуглені сліди підтвердили, що він постраждав під час мого падіння. Шкода, що я не помітив цього раніше.

Нарешті система броні відновилася. Візор ожив, і напис «Живлення відновлено» заспокоїв мене. Але я не міг втрачати часу. Зібравши все, я швидко перевірив, чи працює система життєзабезпечення, взяв наплічник з ліками і побіг через ліс маючи єдину мету: дістатися сховища.

Ось так я опинився там, де є зараз. Ліс навколо здавався нескінченним, мов лабіринт, створений самим пеклом. Мороз пробирав до кісток, а акумулятор броні був майже розряджений. Навіть голосові команди ледь реагували. Я стояв посеред снігової пустки, без жодних знайомих орієнтирів, знаючи, що ніч наближається. Ніч була часом для істот, про яких навіть думати огидно. В темряві їхні тіла рухалися швидше, немов Холод дарував їм додаткову силу. А людина ставала лише легкою здобиччю. Я не міг дозволити собі зупинитися.

Пробираючись через замети, я натрапив на обледенілі уламки. Товсті шари льоду вкривали те, що залишилося від літака. Його розірваний фюзеляж був для мене знаком — я на вірному шляху.

Перевіривши заряд батареї, я зрозумів: вистачить лише якщо вимкнути всі системи, крім підтримки життєдіяльності. Це означало втрату тепла, навігації, автоматичного захисту. Але я знав, що життя людей, які чекали на ліки, важливіше за моє.

– До біса все це, — пробурмотів я.

Система подала сигнал, коли я відключив другорядні функції. Мій візор згас, а холод, який до цього утримувала броня, одразу почав роз’їдати тіло. Кожен вдих палив легені, шкіра немов обгоряла від морозу. Я активував режим бігу і кинувся вперед.

Бігти було боляче. Кожен крок відгукувався втомою, яка скувала м’язи. Грудна клітка стискалася, а ноги немов важили тонну. Але, коли я побачив знайомі обриси гір, надія дала мені сили.

Залишилося зовсім трохи, — сказав я собі.

Заряд батареї залишався на рівні десяти відсотків. Це був критичний рівень, який означав, що броня може вимкнутися будь-якої миті. Я відкрив комунікаційний канал і спробував зв’язатися зі сховищем.

– Це Еліот, відповідайте! У мене ліки! Потрібна допомога!

У відповідь — лише тріскіт перешкод. Радіозв’язок не працював.

Я шкутильгав, ледве пересуваючи ногами. Голова паморочилася, а перед очима розпливалися дерева та скелі. Нарешті, серед засніжених пагорбів, я побачив знайомий силует — вхід до сховища. Залишалося кілька десятків метрів, але це здалося мені вічністю.

Коли я дістався до дверей, броня майже повністю втратила енергію. Тремтячими руками я активував пульт доступу. Механізм дверей ожив, і переді мною відчинився ліфт.

Я зайшов усередину, але сил більше не було. Коліна підкосилися, і я впав на холодну металеву підлогу. З останніх сил простягнув руку до панелі керування і натиснув кнопку спуску.

Ліфт почав опускатися в безпечний затишок сховища. Тримаючись з останніх сил, я відчув, як двері за мною закриваються, ізолюючи мене від крижаного пекла зовні.

Коридор хитнувся переді мною, я ледь тримався на ногах. Коли двері ліфта відчинилися, я випав у тьмяно освітлений прохід. Довкола панувала моторошна тиша. Нікого з вартових, ніяких звуків, лише гул вентиляції. Це насторожувало. Тримаючись за стіни, я йшов до складу зі спорядженням.

Коли двері розсунулися, автоматичний маніпулятор зняв із мене силову броню, а медичний робот негайно ввів знеболювальне. Я відчув блаженний спокій, хоч і ненадовго. Наплічник із ліками я залишив на спеціальній платформі, швидко запрограмував систему на аналіз препаратів і шкульгаючи рушив далі. На всьому шляху мене супроводжувала дивна порожнеча. У сховищі, де завжди кипіла робота, не було жодної душі. Я натиснув тривожну кнопку на стіні, але захисні турелі залишалися нерухомими. Це означало лише одне — система безпеки відключена.

Раптом жахливий жіночий крик розітнув тишу. Зібравши залишки сил, я кинувся на звук. Коли я дістався кімнати загальних зборів, мої ноги підкосилися. Стіни та підлога були залиті кров’ю. Купи м’яса, нутрощі й частини тіл валялися на підлозі, як розкидані ляльки. Мої друзів було не впізнати, знівечені тіла, від яких лишисися купи м’яса. Мене знудило, але я стримався. Це не були справа рук інфікованих — вони заражали людей, а не рвали їх на шматки. Отже, це зробив хтось з середини.З ніші на стіні я дістав револьвер. Повільно просуваючись далі, я перевірив кожен кут. Наступні кімнати були такими ж. Кров, трупи, жахливий сморід. Але, коли я зайшов до лазарету, зрозумів, що це лише початок.

Посеред кімнати сновигали четверо інфікованих. Вони були дивно тихими, мов хижаки, що чатують на здобич. Але не це мене шокувало. П’ятий стояв над тілом Долорес Ґуд, головної лікарки. Він повільно витягав її кишки, мов моток кабелю. І він був мені до болю знайомий. Адже саме цей чоловік на початку війни вчив мене як користуватися бронею, саме він згодом прикривав мою спину під час наших експедицій на поверхню, руки котрі нині рвали нутрощі завжди усміхненої Долорес, рік тому грали на гітарі веселі ірландські пісні на весіллі Малюка Джека.

– Стів… — вирвалося в мене.

Це був він, але водночас це було щось інше. Його тіло змінилося: частини броні вмерзли в шкіру, яка тепер була покрита льодовими шипами. Він став удвічі більшим. Череп проламаний, одне око перетворилося на крижаний уламок, що палав холодною ненавистю. Пащека, повна гострих зубів, викривилася в хижій посмішці.

– Нарешті ти прийшов, — прохрипів він голосом, який віддав луною моторошного холоду.

Я застиг, не вірячи власним вухам. Це вперше коли інфікований говорив.

– Як ти… — почав я, але він перебив мене.

– Ти думав, я загинув? Ні, друже. Я знайшов ліки. Знайшов, коли був уже на межі. Я зробив собі ін’єкцію, але замість порятунку отримав це, — він обвів рукою своє спотворене тіло. — Це не смерть. Це нове життя.

– Це не життя Стіве, це існування, — я підняв револьвер. — Краще смерть !

Стів розсміявся, моторошно, хрипко.

– Ліки не врятують нікого. Я був там, бачив, як ми гинемо, один за одним. Ми лише їжа для цього світу. Але тепер я став частиною цього холоду. Він дає силу, якої ти не розумієш.

– Чому ти тут? Як ти потрапив усередину?

– Це було легко. Я повернувся сюди, мов блудний син. Їм хотілося вірити, що мене можна врятувати. Вони відкрили двері, а за мною прийшли інші. Ми тепер — одне ціле, і цей світ належить нам.

– Ти вбив наших людей! — я стискав револьвер аж побіліли кісточки пальців.

– Вони були слабкими, — відповів він спокійно. — Як і ти.

Мені не лишалося вибору. Я прицілився й вистрілив. Постріл пролунав, але Стів лише похитнувся і рушив до мене, посміхаючись.

Кулі відрикошетили від його тіла, видавши дзвінкий звук, що розсипався у зловісній тиші лазарету. Стів зупинився, посміхаючись своєю спотвореною пащею. На моїх очах його рани повільно затягнулися.

– Я нова людина, — тихо промовив він, але в його словах чулася загрозлива впевненість. — Ми всі нові люди. Приєднуйся, стань одним із нас.

Його голос злився з гортанним ревом, і в цей момент я почув кроки позаду. Їхній звук здавався нереальним, ніби долинав зі стін. Я озирнувся і побачив, як із темряви повільно виходили інші жителі сховища. Вони рухалися без поспіху, але з моторошною злагодженістю, мов зграя хижаків, яка оточувала здобич.

Їхні очі горіли холодним, неприродним світлом, сповненим ненависті та голоду. Тіла були змінені: шкіра нагадувала лід, броня, яка колись захищала їх, вросла у плоть, утворивши жахливу подобу панцирів. Вони були понівечені, деякі втратили кінцівки, але це не стримувало їх, наче тепер біль і фізичні обмеження для них не існували.

Лікарка Долорес Ґуд повільно піднялася з підлоги. Її нутрощі все ще звисали з розірваного черева, але вона, здавалося, навіть не помічала цього. Вона приєдналася до інших, і її очі світилися тим самим холодним, моторошним блиском.

– Подивися на них Еліот, — сказав Стів, розвівши руки в сторони. — Вони не бояться смерті. Вони — нове життя. Ми — майбутнє.

– Ви всі — виродки, — прошепотів я, тримаючи револьвер.

– Ні, ми — еволюція, — відповів Стів, зробивши крок уперед. — Людство саме прирекло себе. Ми лише обрали інший шлях.

Із гарчанням вони почали повільно наближатися до мене. Їхні рухи був бездоганно синхронними, як у єдиного організму. Лікарка Ґуд, тягнучи за собою кишки, крокувала поруч, а її посмішка випромінювала , холодну зневагу.

Я глибоко вдихнув, намагаючись стримати тремтіння, і міцніше стиснув револьвер у руках.

– Якщо ви, це майбутнє, то нехай воно помре разом із вами, — тихо сказав я, прицілюючись у голову Стіва.

Вони вже були за кілька метрів. Я міг чути їхнє хрипке дихання й відчувати жахливий запах гнилі, іржі та морозу. Вони більше не були людьми.

Гучно пролунав перший постріл, розриваючи моторошну тишу.

18.01.2025