Як я почала спортом займатися

Як я почала спортом займатись.

Авторка з боку батька походження грецького. З тих самих греків Приазов’я, спадкоємців християн, що вийшли 1778 року з Криму і яких очолював духовний лідер митрополит Готфейський та Кафайський Ігнатій.

Греки-переселенці розмовляли двома зовсім різними мовами – румейською та урумською, хоча румеї та уруми – це назва одного й того ж народу, тільки дісталося вона нам у спадок від середньовічної Візантії.

Наша генетична пам’ять часто може увірватися в хід нашого життя, щоб, крім нашої волі, знань і досвіду, змусити нас діяти саме так і не інакше. Відомі випадки, коли люди на поклик крові починали спілкуватися, а потім дізнавалися, що є родичами.

Поклик крові або голос крові – це невидима і при цьому вкрай міцна нитка, що з’єднує кожну людину з попередніми поколіннями її предків. Ми, навіть не усвідомлюючи цього, також маємо величезну і невичерпну пам’ять наших предків, передану нам по крові на рівні генів.

Пізніше, придивляючись до людей і заводячи нові знайомства, я практично завжди безпомилково впізнавала «своїх». Хтось мав явне румейське чи урумське прізвище, хтось типові риси обличчя. Тому, як греки чітко визначають греків за голосом крові, є й мої особисті приклади. Розповім про деякі.

На бережині Азовського моря в Ялті, неподалік Маріуполя (яку до речі, як і Маріуполь заснували грекі) знаходився студентський спортивно-оздоровчий табір Донецького Політеху «Буревісник». Зараз він повністю занедбаний, але у 1980-х роках це було майже культове місце. І ось влітку в один із вечорів наша невелика компанія студентів, вислизнувши з-під опіки тренерів та вихователів, сіла бережині біля рибальських будиночків далеко від табору. Ми так волали пісні, пили дешевий портвейн і шумно хлюпалися в морі, що містяни не витримали. До нас підійшла жінка в перифтарі (румейський головний убір), у темній сукні і у фартуху з вишивкою. Вона суворо відчитала всю нашу компанію, потім уважно подивилася на мене і сказала румейською:

— А тобі як не соромно! Я все батькові розповім! (Кі есе́на ден се дропі́! Ола та по́ тон патера́!)

Я отетеріла. Грецькою мовою я не розмовляю з шести років, але досі її розумію. Щоправда, з роками все гірше та гірше. Але тоді я чудово зрозуміла, що мені сказали.

— Не треба! — теж сказала я румейською. — Ми вже йдемо.

Не треба казати батькові" — «Мі анаї айпіс тон патера

Ми зібралися і почимчикували до табору. Маю надію, що жодна місцева дівчина не постраждала від гніву батьків.

— А що тобі та тітка сказала? — запитав через якийсь час мій однокурсник.

— Вилаяла, — кажу, — грецькою мовою.

— А ти що, гречка? — здивувався він.

— Так, гречка, — усміхаюся.

— Я й не знав.

Ну що ж, знати мало. Тут треба чути голос крові.

У тій же Ялті були ще й бази відпочинку Донецького Житлово-комунального господарства. Я часто туди приїжджала разом із чоловіком. Перед початком сезону відпусток його туди відправляли щороку у відрядження перевіряти обладнання. Зі мною завжди віталися усі мешканці, коли я з’являлась у магазині чи на ринку. Одного разу, коли я сиділа на бережині до мене підійшов містянин. Він довго ходив туди-сюди і розглядав мене.

— Вибачте, — звернувся до мене румейською, — не можу вас згадати. Ви чия? Есі пьяну?

Довелося розповісти, що я родом не звідси. Він полегшено зітхнув і сказав:

— А все ходжу і думаю, чия ж це дочка сидить? Думав, приїхала в гості, а її ніяк не впізнати не можу, чия.

І ще один випадок. Поїхала я у відрядження в смт. Новий Світ, де знаходиться Старобешівська ТЕС. Там багато греків – вихідців з кримського селища Бешуй.

— О! Есі пьяну? — такими словами мене зустрів начальник відділу кадрів, старобешівський грек, коли я зайшла до нього оформити перепустку.

Знову довелося розповідати, що не місцева.

Поїхала я путівкою до Куяльника, що в Одесі. На Куяльнику тільки рапні озера, тож на пляж треба хвилин сорок йти до мікрорайону Лузанівка. Що я і робила кожного дня.

А що в Одесі цікавого, окрім Дерібасівської і Французького бульвару? Звичайно, Привоз. Я туди й поїхала. Ходжу собі, дивлюся і думаю – чи риби купити, чи вина. І тут чую, що розмовляють мовою, дуже схожою на румейську. Зупинилась і стою слухаю, як дві жінки лають своїх чоловіків.

— Чого тобі? — звернулась до мене одна з них.

— Та ось, — кажу, — мову знайому почула.

— О! Есі пьяну?

Знову відповідаю. Жінку звали Зарема, і будинок вона мала саме на Лузанівці. Заросила мене у гості.

Через два-три дні йду я на пляж. Як ми у курортному місті ходимо до моря – якійсь халатик, рушничок… Треба сказати, що у юнацтві мене, як і будь-якої хорошої людини, було багато. Ще й засмага до мене шалено липне. Тож можете собі уявити, яка красуня йшла!

Тут біля мене гальмує біла «волга», з неї вискакують двоє міцних хлопців і зі словами: «Ну шо, красуня, покатаємось!» заштовхують мене на заднє сидіння. «Волга» рве з місця і мчить вперед.

Сказати, що я не злякалась, це зухвало збрехати. Мозок почав гарячково шукати виходи. Я згадала про Зарему.

— Добре, — кажу, — покатаємось. Тільки родичів треба попередити.

— Яких родичів? — питає водій.

— Зарему.

— А шо тобі Зарема?

— Гостюю я в неї.

Водій загальмував так, що я ледве не влетіла у лобове скло.

— Дьяолос! — пробурчав він.

Я зрозуміла, що загрози вже немає.

— Ферʼо піса іс ті тхія. (вези назад до тітки).

Водій розвертає «волгу» в мчить назад. Хлопці, що тиснули мене з боків, про всяк випадок розсунулись.

Ми заїхали у приватний сектор. Чудово, що Зарема, стояла біля хвіртки, мабуть щойно рибалила, бо несла повне відро бичків.

— Ось, — кажу, — хлопці покататись запрошували. Я відмовилась, тож приїхали до тебе.

Жінка одразу все зрозуміла. Як вона волала на хлопців, особливо на водія. Це була така собі макаронічна мова, що складалась з українських і румейських лайок впереміш з російськими матюками. Сенс був приблизно таким: іноді треба дивитись на обличчя, а не тільки на дупу.

Від Зареми до Куяльника я повернулась ввечері наступного дня. Зарема мені розповіла, що ймовірно мене чимось пригостили б, потім розважились, і до тями я прийшла б десь у приватному борделі, або найпоганіший варіант - у трюмі якогось іноземного корабля як подарунок для багатих пасажирів і ще одна смачна штучка для якогось елітного борделя у Стамбулі чи Марокко.

— Бо таких смачних там полюбляють, — сказала Зарема. — Тож не ходи так зухвало, бо провокуєш.

Перше, що я зробила, коли повернулась додому, пішла до спортзалу. І за два роки наполегливої праці позбавилась майже двадцяти кілограмів. Спортивну форму підтримую й дотепер і якщо є нагода, маю обов’язково пробігти 3-5 км.