Про хлопчика, що зумів

…Мені було дано пізнати всі жахи й небезпеки,

від яких має оберігати себе Всесвіт, – і відтепер навіть весняні небеса

й літні квіти для мене не радість, а гірка отрута

Г.Ф. Лавкрафт «Поклик Ктулху»

…тим родам людським, які приречені на сто років самотності,

не дано з’являтися на землі двічі

Ґ.Ґ. Маркес «Сто років самотності»

◬

«…богиня дворогого місяця, Альфа і Омега, початок і кінець, діва, що відімкне вхід Володарю темряви. А впізнаєш її по тавру Звіра: пляма у вигляді чорного місяця, що з’їдає світле сонце, на перетині двох чорних ліній. І вийде вона з води, й повернеться у воду, бо місто вічного дощу – то місце її народження і місце смерті її.

…коли у місті вічного дощу вийде сонце, і перший промінь осяє кров судді Божого на руках третьої дочки від третьої дочки від цвіту Матері Божої, народиться той, що зумів – плоть від плоті своєї – Володар мороку. І прикличе він з пекла слуг своїх, і зникнуть люди з лиця землі, й населиться вона демонами, і не стане більше ні сонця, ні світла, й поглине все бездонна темрява».

З «Книги пророцтв на всі часи й народи»

I. Янгол у пеклі

Він щодуху мчав. Не оглядався. Спішив, немов біг наввипередки з самою смертю. Може й так, от тільки не здогадувався, що смерть чекає геть недалечко. Хлопчина оглянувся, аби впевнитись, що переслідувачів – групу місцевих хуліганів, що тероризували таких, як він, «мальків» – більше не видно. На мить зупинився, витер з чола піт упереміш з краплями дощу, полегшено видихнув: здається, вдалось вислизнути. Втішений, розвернувся й нараз відчув глухий удар по голові. Світ поплив перед очима – і хлопець звалився на спину.

Коли отямився, не одразу второпав, де він. Голова боліла. Одяг, промоклий до нитки, примушував його залишатись на місці, без руху. Тіло не слухалось. Зрештою, вдалось підняти руку й торкнутись місця удару – десь на потилиці. На пальцях помітив бурі плями, які швидко, однак, зникли через невпинний потік води, що лився з неба. Лиш за третім разом хлопчині вдалося встати на ноги й роздивитись навколо. Невисокі вільхи й берези, а поміж них кущі ялівця, дерену й падубу… Зрозумів: ноги занесли його до місцевого підліску. В голові досі стояв туман, очі намагались сфокусуватись на тому, що відбувалось довкола, мозок посилено працював, примушуючи згадати, чому він тут опинився.

Школа. Штовханці від старшокласників. Переслідувачі. Хулігани. Погрози. Втеча. Удар.

Нарешті все стало на свої місця: то, мабуть, хтось з них оглушив його. От тільки чому не довели справу до кінця? Чи живий він був їм потрібніший? Мабуть, так. З мертвого ні грошей, ні задоволення від принижень… Роздуми обірвались, коли погляд зачепився об незвичне для підліску «щось», що лежало зовсім поряд. І як же ж не помітив одразу?!

Сутеніло, а ще цей дощ… Здається, він і не думав припинятись.

Переборовши страх, хлопець підійшов ближче. Здається, знову готовий був зірватися з місця й накивати п’ятами. Цього разу від небажаної знахідки. Смерть випередила його. От тільки полювала вона зовсім не на переляканого підлітка, за котрим ганялись хулігани. Та, що з косою, забрала інше життя. Недалечко від того місця, де досі лежав сам, довготелесий підліток – Олесь Карпенко – син місцевої продавчині й вантажника – побачив дівчину.

Світловолоса, в колись білій, а тепер замурзаній кров’ю і багнюкою сукні, мов грішний янгол, що впав на землю, дівчина втупилась у нього невидючим поглядом. Очей не було. На їх місці чорніли дві діри з явними ознаками припалювання. В кутику рота застигла кров, яку не зміг змити дощ. Білосніжні руки, розкинуті врізнобіч, здавалось, готові були перетворитись на крила й злетіти. Дівчина була боса. На ногах тримались, однак, грудки грязюки й брудні розбризки, і скидалось на те, що дівчина взута в чобітки.

Довго не думаючи, Карпенко дав драла.

***

Щось не дозволяло їй вийти з дому, ніби попереджало про важкий день. Спершу забула ключі, тоді – парасолю, зрештою, згадала про праску, вилку шнура якої не вийняла з розетки. Праска була старого «радянського» зразка (знайшла її в кутку шафи після попередніх жильців), тож Яна кожного разу боялась, що через старі дроти станеться замикання, і її тимчасове житло згорить дотла. Нарешті все було на місці, й дівчина могла зі спокійною душею піти на роботу.

За спиною почувся холодок як тільки зачинила двері. Вкотре кинула погляд на самотній будинок навпроти: ходили чутки, що в ньому живе дух померлого власника, та місцева ріелторка запевняла, що все це чистої води вигадка задля привернення уваги нечисленних туристів. Хотілося б їй вірити, та Яна здригалась кожного разу, коли віконниці «будинку з привидами» гримали від пориву вітру (або ж то був примарний власник?). І хоча вхідні двері й вікна першого поверху були забиті дошками, дівчині здавалось, що всередині хтось ходить. Раз чи два у вікнах верхнього поверху їй привиджувались примарні постаті, що сновигали туди-сюди, ніби шукали, як би звідти вибратись.

Яна не вірила в усі ті історії про привидів. Вона довіряла тільки фактам. А фактом було те, що вона занадто багато пережила за останні пів року, й тепер розхитана психіка гралася з відчуттями, проектуючи на реальність приховані страхи й переживання. Так сказала б їй психолог (чи то психіатр?), якби Яна наважилась піти хоча б на один сеанс. Натомість дівчина сіла в свою мініатюрну Смарт ФорТу кольору стиглої вишні й рушила світ за очі, залишаючи позаду рідне місто й усіх, хто нагадував про пережите.

Ще раз вхопила ручку дверей, перевіривши, чи зачинила новий дім, глянула на верхній поверх сусідського будинку (здається, хтось спостерігає звідти), розкрила парасольку й рушила неасфальтованою дорогою до місцевої крамниці. Ноги у високих гумових чоботях оливкового кольору м’яко чвакали по розмоклій землі, залишаючи позаду глибокі сліди. Останні, втім, за мить зникли під тиском нової навали води, що без упину лилася з неба.

У дощовику і завеликих чоботях, схожа радше на незграбу-велетня, Яна майже наблизилась до «цивілізації»: перших будівель цього містечка, які утворювали таку собі центральну дорогу, що вела вглиб, у серце міста. Її ж тимчасовий прихисток розташовувався на відлюдді, ближче до лісу. Дівчина погодилась переночувати там тільки тому, що зовсім не збиралась залишатись у цьому Богом забутому місці на довше, ніж потрібно було для ремонту її авто.

Усе виявилось не таким простим тільки через одну особливість – дощ. Механік замовив потрібну деталь, та чекати на неї довелось довше, як місяць, а тоді сталось непередбачуване: дощ знешкодив єдиний під’їзд до містечка – розмив ґрунт під мостом, що з’єднував його з зовнішнім світом, й без того хирлява конструкція не витримала, завалилась. З іншого боку, натомість, простягався густий ліс, що завершувався урвищем. Далі – лиш море.

Яна ніколи б не зважилась замешкати в такій віддаленій місцині. Нема чого правду таїти – вона любила ритм великого міста. Там було все, необхідне для щасливого життя: рідні, перспективи для подальшої кар’єри, насичене культурне життя, розваги… Та все ж дівчина не покинула цієї глушини, коли мала можливість, і досі ні разу не пошкодувала про це. Сьогодні, однак, невідомо чому душа була не на місці, і Яна вперше відчула щось, схоже на укол ностальгії за колишнім життям.

Думки дівчини перервала брудна лайка, що долинула з-за спини. Яна повернулась на п’ятках і побачила довготелесого прищавого підлітка, що валявся в багнюці, намагаючись піднятись після того, як, либонь, послизнувся й упав. Темний чуб і чорний з усміхненими черепами та кістьми рюкзак на спині хлопця дав зрозуміти, що перед нею син Люди Карпенко.

– Не гоже такі слова казати, – спробувала пожартувати Яна й підійшла ближче, аби допомогти.

– Там… Під лісом… – Олесь ковтнув і вкотре спробував підвестись, та сил зовсім не було, тож якби не те, що Яна вчасно схопила його під лікоть, знову звалився б на землю.

– Спокійно, – дівчині вдалось поставити хлопчину на ноги, проте вона й надалі притримувала його за лікоть. Карпенко й без того часто виглядав так, ніби за ним гналось плем’я людожерів, та сьогодні все було набагато серйозніше: в очах затаївся справжній переляк, шкіра віддавала блідістю, тремтів. Мабуть уперше страх окутав настільки, що Олесь не міг скласти докупи й двох слів. – Спокійно… Що там, під лісом?

– Дівчина… – зрештою мовив Карпенко, досі тремтячи й рефлексивно ковтаючи. – Без очей… Мертва… Вона мертва!

µ

«20 травня 1981 р.

Я вже давно зрозуміла, якою молодою і дурною була тоді, коли повірила йому. Тоді Стефан підійшов до мене й запросив на танці, раділа, як дитина. Старший хлопець звернув увагу на мене, малолітку. Знала б тоді, що чекає мене з ним, тікала б, куди очі гляділи.

Одружились майже відразу по тому. Мені було шістнадцять. Спершу все було, як в казці. Для мене, дитини з неблагополучної сім’ї, життя з чоловіком, який дозволяв купувати все, що завгодно, здавалось раєм на землі. Потім я народила йому дочку. Дівча тішило нас своїми оченятами й дзвінким сміхом.

А тоді народився він. Син. Маленький хлопчик. Гарнюній такий. Безневинне дитя… Сьогодні синочку виповнилось два місяці.

І сьогодні Стефан убив його. Навіть не ховався. Поклав подушку на дрібне личко й притиснув. Вистачило п’яти хвилин…»

Зі щоденника Л.Н.